Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 7 страница

4.3. Право і звичай

Розглядаючи співвідношення права і звичаю, треба насамперед за- Іначити, що звичай як усталене правило поведінки в подібних життєвих ситуаціях був і залишається дієвим соціальним регулятором. В іс­торичній ретроспективі звичай і був правом, яке в сучасній правовій доктрині прийнято іменувати звичаєвим правом.

Така властивість звичаю була визнана юридичною наукою не одразу. До початку XIX століття звичай самостійною формою права не визнавав­ся. Тільки з розвитком історичної школи права стало можливим дове­дення факту утворення правовідносин на підставі норм, які виникли на пі нові звичаю, а також формування звичаю з реальних правовідносин у суспільстві. На відміну від панівного у ті часи позитивістського бачен­ня права, історична школа, зокрема такі її представники, як Ф. Савіньї та Г, Пухта, доводили, що існує багато правових норм, які сформувалися і набули форми звичаю без будь-якого втручання законотворця. Сучасні дослідження у галузі етнології та антропології права лише підтверджують Той факт, що становлення права у давні часи відбувалося саме у формі иіичаю. Норми, які входили у звичай, були обов'язкові не тому, що про­тягом тривалого часу застосовувалися на практиці до однорідних життє­вих ситуацій, а тому, що звичай закріплював вже існуючий стан речей, і тому ставав правовою нормою, яка апріорі визнавалася обов'язковою.

Звичай, як і мораль - універсальний соціальний регулятор. Як не можна уявити людину без моралі, так і не можна уявити правову си­стему, яка б не брала свої витоки зі звичаю і в тій чи іншій формі не іберегла його до наших днів.

Первісно звичай виникав у різноманітних соціальних утвореннях як правило, обов'язкове для виконання лише членами цієї групи. Звичай формувався і закріплювався у свідомості людини як необхідне прави­ло поведінки, будь то правило розподілу здобичі, визначення метрич­ної міри чи шлюбний звичай або обряд. Людина була носієм звичаю і водночас ланкою, через яку він передавався наступним поколінням у незмінній формі. Поступово в процесі ускладнення соціальних відносин та розвитком суспільства із місцевих звичаїв утворювалися звичаї, які на­бували загального характеру, або ж правила поведінки для певної групи, класу або ж національності. Інакше кажучи, звичаї відображали панівні и тій чи іншій групі чи місцевості погляди на право. Звичаї як соціальні регулятори можна спостерігати у найрізноманітніших сферах людської діяльності і взаємодії, наприклад, звичаїторгового мореплавства, торго­ві звичаї, церковні, міжнародні і навіть звичаї ведення війни.

Звичай є досить досконалою формою права, оскільки найбільш влуч­но передає стан людської правосвідомості, виникає з найбільш важ­ливих потреб людського життя, є більш зрозумілим та доступним для звичайних людей, ніж норми права, сформульовані державою. Також звичай досить консервативний, він не змінюється разом із зміною нор­мативно-правових актів чи навіть зі зникненням одних та утворенням інших держав. Такі властивості забезпечували йому доволі довге домі­нування у правових системах, але з виникненням державних інститутів почалася ера переоцінки ролі звичаю в соціальному регулюванні.

Таким чином, до формування писаного права правила поведінки пе­реважно фіксувалися у звичаях, які діяли в різноманітних соціальних сферах, спираючись при цьому на моральні та релігійні норми того часу. За допомогою звичаю регулювалися відносини відправлення ре­лігійних культів, які у сукупності створювали так звані релігійні звичаї, за звичаєвими нормами регулювалися торговельні відносини, частина яких до сьогодні іменується торговельними звичаями або звичаями ді­лового обігу. Звичай визначав умови вступу в шлюб, права і обов'язки подружжя, розподіл їхнього майна. За звичаєм вирішувалися супереч­ки в соціальній групі, так само, як і питання відносин з іншими соці­альними групами тощо. Таким чином, до того часу, коли створилися правові та соціальні умови для виникнення держави, соціальне ре­гулювання у суспільстві в різних сферах здійснювалося переважно за допомогою звичаєвих норм. Державі необхідно було не порушувати того ладу, який створив підґрунтя для утворення і функціонування її ін­ститутів. Перші пам'ятки так званого писаного права є нічим іншим, як зафіксованими звичаями. Суди як у додержавні часи, так і з виникнен­ням держави продовжували застосовувати звичай, тим самим легіти- муючи його як соціальний регулятор. Звичай, зафіксований письмово, використаний у судовому рішенні, набував властивостей, яких в нього не було, а саме: точності, визначеності і стабільності. Але при цьому звичай лише наголошував на своєму консервативному, казуальному характері, розрахованості на конкретний життєвий випадок.

Поступово в процесі еволюції життя ставало дедалі динамічнішим, що у свою чергу вимагало формулювання норм, які б були більш пристосо­вані до реального життя. Джерелом таких норм ставали державні інсти­туції, які почали формулювати писані норми права, що мали абстрактний характер, тобто були пристосовані до необмеженого кола випадків.

Однак створені державними органами норми не витіснили звичай як соціальний регулятор, хоч сфера його застосування істотно звузилась. В системі соціального регулювання йому залишається місце незалежно від того, визнає його держава чи ні. Це як правило сфери суспільних відносин, які не потребують правового регулювання з боку держави - відносини у родині, у релігійних культах, обрядах, правилах етикету тощо. У багатьох країнах звичай може застосовуватися, зокрема, але не виключно, при регулюванні торговельних відносин, будучи при цьому самостійним джерелом права. Звичай є одним з джерел міжнародного права. У світі також є чимало країн із так званими традиційними право­вими системами, в яких функціонують паралельно право, сформоване державою, і звичаєве право, яке зберігається у суспільстві з часів його виникнення. Насамперед це стосується країн африканського континенту.

4.4. Право і релігія

Термін «релігія» має багате змістовне забарвлення, але основний зміст, який він виражає, стосується ідеї зв'язку або поєднання людини з вищою істотою або силою.

Культ як акт зовнішнього шанування вищих істот, сил відомий з ча­сів, коли ще не були сформовані сучасні загальновідомі світові релігії.

І Іояснити непоясненне, зрозуміти сенс життя і своє місце у світі, захи­стити себе за допомогою союзу з вищими, тобто сильнішими, істота­ми — таке прагнення людини у первісному та навіть у сучасному світі є цілком природним.

Перші культи сформувалися у відносно замкнутих соціальних системах І не поширювалися на інші групи людей, які могли створювати інші від­мінні культи. Але в будь-якому разі і ті, й інші мали не тільки власне по­яснення походження культу, а й певний порядок його здійснення, тобто ритуал. Ритуал або обряд були нічим іншим, як сприйнятим соціальною групою набором правил проведення церемоній, служб чи інших релігій­них дій, які мали сакральне значення. Ці правила сприймались як зрозу­мілі як для людей, так і для божества. До божества зверталися, не тільки надаючи почесті, а й з проханнями допомоги у вирішенні тих чи інших справ, вірячи у божественну мудрість, справедливість, милосердя, захист тощо. Не дивно, що в багатьох релігіях бог є тим беззаперечним автори­тетом, який ділиться своєю мудрістю з простими людьми, даруючи ос­таннім заповіді, закони, настанови, за якими повинні жити віруючі люди.

Прикладом надання правил поведінки від вищого створіння до лю­дей через земного посередника можуть бути закони Хаммурапі, за- кони Мойсея, починаючи з десяти заповідей, які стали фундаментом одночасно для єврейського права та християнської моралі, мусуль­манське право, основою якого стали пророцтва Мухаммеда, які йому послав Аллах тощо. Під вплив релігійного регулювання або ж інтересу поступово потрапляли все нові й нові відносини соціального життя. Ре­лігійні норми починають конкурувати з нормами права, встановлени­ми світськими владами, у певних галузях, витісняючи і замінюючи їх, а в інших- існуючи паралельно.

Епоха Середньовіччя в Європі відзначилася доведенням до довер­шеності церковного та канонічного права. Найвідомішою пам'яткою канонічного права Європи визнається Corpus Juris Canonici, який стано­вив собою збірник норм, що керували діяльністю церкви у духовній та світській юрисдикції, визначав її устрій та був противагою римському juris civilis. За допомогою канонічного права класичні римські цивільні норми були пристосовані до потреб соціального регулювання країн, які виникли через тисячу років після зникнення Риму як імперії. Кано­нічне право було всюди - і в регулюванні міжнародних відносин, і при визначенні злочинів, у питаннях здійснення державної влади тощо. Християнська мораль поступово стала відображатись у цивільному та сімейному праві. Свій зміст канонічне право черпало не лише зі свя­щенних книг, а й із постанов вселенських і національних соборів, рі­шень церковних судів, церковно-юридичних звичаїв та навіть світських законів, які правителі приймали для церковної юрисдикції.

Роль релігії для розвитку права складно недооцінити, почуття віри у вищі ідеали, яке притаманне будь-якому культу, так само є необхід­ним для сприйняття вихідних ідей (принципів) права -справедливості, свободи, рівності тощо. І в минулому, і тепер праву та релігії властиві такі спільні риси, як ритуальність, традиційність, авторитетність та уні­версальність¹. З усіх соціальних регуляторів релігійні норми вплинули на розвиток права безпосередньо. Більше того, на думку Дж. Бермана, подвійність церковної та світської юрисдикції та множинність світських юрисдикцій створювали гостру конкуренцію, з якої вийшло не лише правління законом (rule by law), а й панування права (rule of law) ^{[40] [41]} .

До сьогодні в світі існують країни, правові системи яких базуються на догматах ісламу. Релігія вплинула на зміст моральних норм, які одно­часно ставали нормами релігійної моралі. Релігія не оминула звичаю,

Створивши різновид церковних звичаїв; вона була основою для ство­рення різновиду корпоративного права, яке регулювало відносини між кліриками; ставала основою для формування світського права як джерело для його правових норм.

І до сьогодні, поступившись так званому світському писаному пра­ву, релігійні норми в багатьох країнах продовжують застосовуватися нарівні з іншими соціальними нормами для регулювання суспільних відносин, і навіть протистояти юридичним нормам, сформульованим державою. Прикладом цього можуть бути випадки ісламського фун- даманталізму або суспільних протистоянь, конфліктів, коли світська держава намагається регламентувати за допомогою закону питання організації культу, майнові права конфесій або ж питання, які зачіпа­ють релігійні догми, такі, які стосуються, зокрема, абортів, контрацеп­ції, штучного запліднення, одностатевих шлюбів тощо. Це, на думку Ж. Бержеля, свідчить про те, «скільки сил ще, консервативної або рево­люційної спрямованості, зберігає релігія і який вплив вона продовжує мати на суспільство та юридичні правові системи»¹.

4.5. Право і корпоративні норми

Корпоративні норми є ще одним соціальним регулятором, який ві­домий з давніх часів, але на відміну від моральних, звичаєвих чи ре­лігійних, формування корпоративних норм відбулося значно пізніше, а саме в часи, коли в суспільстві почали створюватися стійкі групи лю­дей, об'єднаних спільним інтересом. Корпоративні норми виникали не н результаті багатократного повторення, як звичай, і не як ставлення до вчинків інших, що властиво моралі, а в результаті необхідності забез­печити існування і подальший розвиток соціальної спільноти, об'єдна­ної спільною справою.

Корпоративні норми більш подібні до церковного права, якщо сприй­мати церкву як корпорацію, об'єднання, але в тому аспекті, що норми є обов'язковими лише для членів такої корпорації. У цьому прикладі церковні норми або норми церковного права будуть обов'язковими для застосування виключно кліриками і вірянами цієї церкви. Корпоративні норми як різновид правових норм були і залишаються властиви­ми для всіх більш-менш стійких громадських об'єднань.Епоха Середньовіччя демонструє формування і розвиток цехових об'єднань, гільдій за професійною ознакою - предтеч сучасних проф­спілок - та відповідне формування цехового корпоративного права. Корпоративні норми регулювали питання не лише внутрішньоцехової організації, а й питання прийому в цех (професію) нових членів, вза­ємовідносини з місцевою громадою та владою, цехове судочинство тощо. Відлуння тих часів зберігається і донині.

Наприклад, у Західній Європі чи CШA питання набуття кваліфіка­ції адвоката, аудитора, архітектора тощо вирішується відповідними органами за участю представників професійних корпорацій згідно зі встановленими корпораціями нормами, регламентами, стандартами кваліфікації тощо. Таким чином, корпоративні правові норми пере­тинаються із правовими нормами, сформульованими державою, які сприймають їх як бажаний чинник стабільності правової системи. Біль­ше того, у випадку відповідного санкціонування, корпоративні норми можуть ставати частиною загальнообов'язкових правових норм.

Так, в Україні як національні стандарти використовуються Міжнарод­ні стандарти аудиту, розроблені та прийняті Комітетом з Міжнародної аудиторської практики Міжнародної федерації бухгалтерів (Interna­tional Federation Accountants - IFAC).

Суттєвим доповненням до існуючого порядку соціального регулю­вання є корпоративні норми, які зафіксовані у статутах господарюючих суб єктів або громадських об'єднань, а також у кодексах корпоративної поведінки, колективних угодах тощо, які є чинними для членів таких організацій і, відповідно, є частиною позитивного права.

У наш час в епоху глобалізації такі норми виходять за межі національ­них правових систем, регулюючи корпоративні відносини на трансна­ціональному рівні у різних юрисдикціях. Одним із прикладів цього є так зване спортивне право, сучасні норми якого формуються різнома­нітними міжнародними спортивними федераціями. Правила гри, про­ведення змагань, суддівства, розгляду суперечок тощо набувають сво­го визнання та підтримки як на рівні національних правових систем, так і на міжнаціональному рівні.

Більш того, корпоративні норми можуть не лише заповнювати про­галини у позитивному праві, а й перебувати у протиріччях з ним, зму­шуючи його модифікуватися. Прикладом цього є корпоративні норми, сформовані професійними спілками, які у разі відсутності консенсусу або компромісу з чинним позитивним правом можуть викликати соціальний конфлікт (страйк), вимагаючи, таким чином, зміни існуючих Норм позитивного права і пристосування іх до вже вироблених корпо­ративних правил.

Зазначена вище різноманітність форм (джерел) формування та існу­вання корпоративних норм (у церковному праві, нормах професійних спілок та деяких професій, у правилах, які діють у межах корпорацій як На національному, так і транснаціональному рівнях тощо) дає можли­вість припустити, що природа корпоративних норм не зводиться ви­ни гково до одного з різновидів позитивних норм або джерел права, а е набагато ширшою і глибшою. Ця природа пов'язана із суттю корпо­рації як окремого соціального явища, котра має власні причини виник­нення, розвитку і функціонування в суспільстві. Детальніше це питання буде розглянуто у розділі «Джерела права».

4.6. Право і політика

Існують різні підходи до визначення політики: це і мистецтво управ­ління (державою); спрямованість діяльності держави або соціальних груп у різних сферах: економіці, соціальних і національних відносинах, безпеці тощо; або загальне керівництво для дій і прийняття рішень.

У будь-якому разі політика - це діяльність, яка відбувається у соціумі і метою досягнення певної управлінської мети. У процесі її досягнення суб'єкти політичної діяльності- політичні і громадські діячі, політичні пар- пї і рухи, державні службовці з відповідним статусом, зокрема вищі по­садові особи держави, органи державної влади тощо — не лише керують­ся нормами права, яке сформулювала держава, та іншими соціальними нормами, про які вже йшлося, а й виробляють свої власні політичні нор­ми, зумовлені специфікою політичної діяльності та політичної боротьби.

Політичні норми як соціальні регулятори, на перший погляд, подіб­ні до корпоративних норм (формуються у певному визначеному колі суб'єктів), але на відміну від більшості корпорацій, провести чіткі межі між суб'єктами політичної діяльності досить складно.

Загалом будь-який громадянин, який має право голосу, беручи участь у виборах та надаючи перевагу тій чи іншій політичній партії, автома­тично стає суб'єктом політики, оскільки своїм рішенням (волевиявлен­ням) впливає на формування вищих чи інших органів представницької влади. Тому ознакою політичних норм будуть не стільки суб'єкти, які

підпадають під дію цих норм, скільки об'єкт, з приводу якого вони ви­никають, тобто політика.

Своєму виникненню політичні норми завдячують конкурентній бороть­бі партій за право брати участь в управлінні державою. Політичні норми можуть бути сформульовані державою та знайти своє відображення у конституції або ж у нормативно-правових актах, які замінюють чи кон­кретизують конституцію. Політичні норми набувають свого закріплення у статутах політичних партій, коаліційних та інших політичних угодах, вони можуть існувати також у вигляді політичних звичаїв та традицій.

Політичні норми мають також інші особливості, можливо, дискусійні. Наприклад, у співвідношенні з моральними нормами, яким, на відміну від правових, політичні норми можуть протиставлятися. Варто згада­ти один із принципів, сформованих Н. Макіавеллі стосовно політичної діяльності: «Мета виправдовує засіб». Іншою особливістю політичних норм, яка вирізняє їх поміж соціальних норм, є та, що політика як се­редовище, в якому формуються політичні норми, має безпосередній вплив на правотворчий процес. Наприклад, з одного боку, за допомо­гою політичних норм політики можуть лобіювати інтереси бізнесу, а з іншого, беручи участь у правотворчості, вони можуть сформулювати правові норми, якими регулюється здійснення лобістської діяльності.

Специфіка політичної діяльності зумовила ще одну особливість, а саме: судовий розгляд відносин, якщо вони мають ознаки «політич­ного питання». Однойменна доктрина вперше була формалізована і застосована Верховним судом США, який постановив, що Верховний суд має право не розглядати відверто політичні питання. їх мають ви­рішувати політичні органи. Рішення, які базувалися на такій самій по­зиції, приймали вищі суди Великої Британії та Австралії.

Сучасне розуміння принципу верховенства права встановлює інший принцип, а саме: навіть якщо питання політичне, але воно повинно було бути прийняте за певною правовою процедурою, яка порушена, або ж політичне питання зачіпає права і свободи людини і громадяни­на, суд зобов'язаний розглянути таку справу. На відміну від США, Ве­ликої Британії та Австралії, в Європі доктрина «політичного питання» не набула поширення, зокрема тому, що розгляд питань з яскравим політичним забарвленням є одним з провідних повноважень консти­туційних судів, що знаходить своє відображення у конституціях. Це стосується не лише політичних норм, інші соціальні норми, зокрема релігійні, корпоративні, також можуть бути об'єктом дослідження су­дом на предмет прийнятності, якщо вони вступають у конфлікт із ос­новоположними правами і свободами людини.

Розділ 5

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

5.1. Поняття правового регулювання. Правове регулювання і правовий вплив

Правове регулювання, як випливає з попереднього розділу, є одним і видів соціального регулювання. Воно виокремилося з останнього на певному етапі розвитку людського співжиття в результаті еволюції типів соціальних зв'язків між людьми та засобів і способів їхнього оформлення.

Правове регулювання - це впорядкування поведінки учасників су­спільних відносин за допомогою спеціальних юридичних засобів і спо­собів.

Для правового регулювання характерні такі риси:

1) правове регулювання здійснюється із використанням різнома­нітних юридичних засобів - інструментів, за допомогою яких задо­вольняються інтереси суб'єктів права, забезпечується досягнення со­ціально корисних цілей (норм права, нормативно-правових актів, актів іастосування права, актів реалізації прав і обов'язків та способів - за­борони, дозволянь, зобов'язань тощо);

2) об'єктом правового регулювання є поведінка людей та їх об'єд­нань у суспільстві, яка через свою соціальну значущість регулюється нормами права (юридично значуща поведінка). Крім того, в юридичній літературі використовується більш широке, ніж правове регулювання, поняття «правовий вплив», безпосереднім об'єктом якого є не тільки поведінка людини, а також її свідомість, психіка;

3) правове регулювання поширюється не на всі суспільні відносини, а лише на ті, що становлять предмет правового регулювання (тобто на суспільні відносини, які можуть бути упорядковані юридичними за­собами і способами та об'єктивно потребують такого упорядкування);

4) правове регулювання є тривалим процесом, який може бути роз­ділений на кілька відносно самостійних етапів (стадій);

5) правове регулювання має державну забезпеченість. Держава гарантує єдність, системність, результативність та загальну ефектив ність правового регулювання. Зокрема, держава встановлює загальні засади правового регулювання, здійснює нормотворчість та правоза- стосування, розв'язання конфліктів між суб'єктами права. Водночас слід підкреслити, що в правовому регулюванні - у певних межах та формах - беруть участь й інші суб'єкти права, які зацікавлені в право­вому упорядкуванні суспільних відносин і використовують для цього необхідні юридичні засоби і способи.

Усі елементи правового регулювання є взаємообумовленими і ста­новлять механізм правового регулювання, тобто логічно узгодже­ну, динамічну систему уніфікованих юридичних засобів і способів, необхідну й достатню для забезпечення результативного правового регулювання суспільних відносин. Повнота та дієвість такого механіз­му є необхідною й достатньою умовою ефективного правового регу­лювання.

Ефективність правового регулювання - це його спроможність приводити до максимально можливих позитивних результатів за рахунок обґрунтованих, розумних і доцільних витрат та обмежень.

Вона визначається двома показниками. З одного боку, ефективність вираховується як співвідношення між реальними і запланованими ре­зультатами правового регулювання, а з другого - як відношення до­сягнутого результату регулювання до понесених при цьому витрат і докладених зусиль.

Складність і неоднорідність правового регулювання визначають різ­номанітність його видів, що класифікуються за рядом критеріїв.

1. Залежно від характеру правил, за допомогою яких здійснюється регулювання, розрізняють:

• нормативне правове регулювання, що здійснюється за допомо­гою норм права - правил загального характеру, які характеризуються неперсонифікованістю і невичерпністю і закріплюються в норматив­но-правових актах та інших джерелах права;

• індивідуальне (ненормативне) правове регулювання, що здій­снюється за допомогою індивідуальних правил, які зазвичай є персо­ніфікованими та вичерпними і закріплюються в актах правозастосуван- ня, договорах та ін.

2. Залежно від характеру розподілу регулятивної компетенції виокремлюють:

• централізоване правове регулювання, коли регулятивні повно­важення належать центральним органам державної влади;

• децентралізоване правове регулювання, яке передбачає здій­снення регулятивних повноважень місцевими органами державної вла­ди, органами місцевого самоврядування та іншими суб'єктами права.

3. Залежно від порядку формування юридичних засобів виокрем­люють:

• субординаційне правове регулювання, яке має односторонній характер і не передбачає узгодження правил з їх адресатами (класич­ним прикладом такого регулювання є видання нормативно-правового акта);

• координаційне правове регулювання, яке має двосторонній або багатосторонній характер і полягає у встановленні відповідних юри­дичних правил шляхом досягнення згоди адресатів таких правил (на­приклад, шляхом укладання договору).

4. Залежно від участі адресата правил в правовому регулюванні розрізняють:

• гетерономне правове регулювання, яке передбачає встанов­лення правил для адресата зовні, тобто іншим суб'єктом права;

• автономне правове регулювання, яке передбачає встановлення правил самим адресатом правил. Таке регулювання поширюється ви­ключно на власну поведінку суб'єктів.

5.2. Предмет правового регулювання

Предметом правового регулювання є такі суспільні відносини, упо­рядкування яких можливе і водночас доречне саме за допомогою юридичних засобів і способів, адже право є універсальним соціальним регулятором, проте не єдиним і не всеохоплюючим.

Існують певні об'єктивні можливості права, які визначають межі правового регулювання, поза якими воно стає неефективним, неко­рисним і навіть здатне перетворитися на свою протилежність - стати неправовим, тобто шкідливим. Визначення цих меж є необхідним з метою запобігання тотальному регламентуванню суспільного життя І втручанню держави в особисте життя членів суспільства. Право до­сягає своїх цілей і дійсно регулює суспільні відносини лише остільки, оскільки поведінка людей, якої вимагають його норми, є об'єктивно можливою і відповідає соціальним, зокрема економічним і політич­ним, умовам.

Отже, не всі суспільні відносини підлягають правовому регулюван­ню, а тільки ті, що відповідають певним ознакам:

1) мають соціальну значущість;

2) зачіпають інтереси інших осіб або суспільства у цілому;

3) припускають можливість соціального конфлікту внаслідок варто­сті та обмеженості ресурсів (суспільних благ), з приводу яких вони ви­никають;

4) є сталими, нерідко повторюваними;

5) не можуть бути ефективно врегульованими за допомогою інших соціальних регуляторів без залучення права;

6) припускають можливість зовнішнього, саме правового контролю над ними.

Коло суспільних відносин, що підлягають правовому регулюванню, не є постійним; воно може змінюватися залежно від потреб суспіль­ства.

Предмет правового регулювання має важливе значення для галузе­вого розмежування норм права. Якісно однорідні суспільні відносини утворюють сферу, на яку поширюється та чи інша галузь права і яка перебуває під її юрисдикцією. Предмет вважають основним та об'єк­тивним (матеріальним) критерієм для такого розмежування: саме він диктує насамперед необхідність виокремлення певної галузі (ос­новний критерій); крім того, він має об'єктивний зміст, який визнача­ється характером суспільних відносин і не залежить від суб'єкта (об'єк­тивний, або матеріальний критерій).

Відмінності предметів правового регулювання різних галузей права пов'язуються з особливостями суб'єктів та об'єктів різноманітних від­носин, специфікою поведінки та соціальних фактів, що породжують виникнення або припинення відповідних відносин.

5.3. Методи, способи і типи правового регулювання

Спосіб правового регулювання - це прийом регламентації пове­дінки суб'єктів права шляхом надання їм прав та/або покладання на них обов'язків.

Класичними способами правового регулювання є:

1) юридичне дозволяння, яке полягає у визнанні за особою суб'єк­тивного права, тобто можливості реалізації певного варіанта своєї по- ісдінки - здійснення юридично значущих дій або утримання від них. При цьому використання такої можливості не є обов'язковим, а зале­жить від власного розсуду уповноваженого суб'єкта;

2) юридичне зобов'язання, яке виявляється у покладенні на особу Юридичного обов'язку активного типу, що спонукає її до здійснення певних юридично значущих дій;

І) юридична заборона, яка встановлюється шляхом покладення на особу юридичного обов'язку пасивного типу, відповідно до якого вона Має утримуватися від певних юридично значущих дій.

Комбінації способів правового регулювання характеризують певну спрямованість впливу права на суспільні відносини, визначають типи Правового регулювання.

Тип правового регулювання - це характеристика загальної спря­мованості впливу права на суспільні відносини залежно від того, який із способів правового регулювання лежить в його основі - доз­воляння чи заборона.

Загальнодозволений тип правового регулювання заснований на поєднанні загального юридичного дозволяння у формі визнання права із встановленням окремих обмежень (винятків) за допомогою Юридичних заборон. Він є відображенням принципу «дозволено все, крім того, що прямо заборонено нормами права». Загальнодозволе- не регулювання надає особі право обрати будь-яку поведінку, крім тієї, щодо якої нормою права встановлено заборону.

Спеціально-дозволений, або дозвільний, тип правового регулю­вання заснований на поєднанні загальної юридичної заборони зі спе­ціальним юридичним дозволянням у формі дозволу. Цей тип надає особі право тільки на ту поведінку, що прямо передбачена нормами Права, і, відповідно, забороняє поведінку, що нормами права прямо не визначена («заборонено есе, крім того, що прямо дозволено нор­мами права»).

Домінування загальнодозволеного або, навпаки, дозвільного типу правового регулювання зумовлюється впливом різних чинників: істо­ричних традицій, рівня культури, характеру правової системи тощо.

Однак головним чинником є особливості відносин, що регулюються правом. Так, для більшості приватноправових відносин характерним є перевага загальнодозволеного регулювання, яке встановлюється для фізичних та юридичних осіб, а для публічних - дозвільного. Останнє поширюється, зокрема, на діяльність публічної влади, її органів і поса дових осіб.