Володар Макуци або Пригоди вужа Ониська Сашко Дерманський

Онисько дрімав під соняхом. Вуж бачив приємний сон і навіть посміхався уві сні.
Коли це щось як загуло, як гупнуло — земля під Ониськом здригнулася, а в повітрі запахло млинцями.
Вуж прокинувся і очам своїм не повірив. Неподалік приземлилася летюча тарілка, схожа на млинець, один із тих, які часто пече Одарочка, але набагато більший. З голосним шипінням відчинився люк чи то млинця, чи то тарілки, і з нього вискочили дві дивні істоти. Вони були дуже схожі на звичайних ящірок, тільки йшли на задніх лапах. Більший прибулець був яскраво-фіолетового кольору, а менший — салатового. Обидва, замість ящірячих, мали пишні павичеві хвости.
Салатовий тицьнув пальцем у Ониська, і космічні гості рушили до нього. Зупинившись за декілька кроків від вужа, вищий прибулець промовив:
— Здрастуй, землянине! Ти володар цієї макуци? — фіолетовий показав на соняшника.
— Т-так… тобто… ні… тобто володар, — запинаючись, витис із себе Онисько. — Але соняшника, а не маку… макухи… макуци ніякої.
— На нашій планеті ця рослина називається макуца. Ми її візьмемо.
— Не віддам! — рішуче заступив соняшника Онисько. — Летіть до себе додому і хоч косою косіть там свої макуци! А цього соняшника я не дозволю зривати!
— Але ми не можемо летіти, — втрутився у розмову салатовий інопланетянин. — Наш зореліт із місця не зрушить без твоєї макуци.
— Не розумію, — трохи охолов Онисько.
— Нам потрібне тільки насіння. Літальний млинець, на якому ми подорожуємо, працює на пальному з макуцяного насіння, — пояснив фіолетовий.
— На олії чи що? — перепитав сторопілий вуж.
— Так, на макуцяній олії.
Онисько замислився. Звісно, йому було жаль соняшника. Але ж тут така справа… Не щодня на їхній город залітають прибульці на космічних млинцях, аби поповнити запаси пального. До того ж їм потрібно лише насіння, яке горобці й так потроху розкрадають…
— Гаразд, — погодився Онисько, — я дам вам насіння за однієї умови: ви покатаєте мене на своєму зорельоті.
— Із задоволенням! — зраділи прибульці.
Салатовий знайшов чималенького дрючка, видерся по стовбурові на верхівку соняшника і заходився вибивати з нього насіння. Фіолетовий тим часом виніс із млинця блакитне ряденце і простелив під рослиною. Дуже скоро на підстилці лежало все соняшникове насіння.
— Я залишу собі декілька зерняток, — сказав Онисько, — посаджу навесні.
Коли в зореліт засипали все насіння, в ньому щось сито забурчало.
— А це справді млинець? — Онисько з цікавістю розглядав космічний корабель.
— Так, — кивнув фіолетовий, — літальний млинець міжгалактичної дії.
— Восьмого покоління, — багатозначно додав салатовий.
Коли всі зайшли до млинця-зорельота, фіолетовий опустив якогось важеля й натис кнопку із зображенням бузкової зірки. Двигун запрацював миттєво.
— Класна макуца! — аж прицмокнув інопланетянин. — У нас така не росте.
— Я теж прихопив кілька зерняток на насіння, — похвалився салатовий. — Розведемо й собі таку жирну макуцу, а сорт назвемо… — він повернувся до Ониська. — Як ти там казав?
— Соняшник.
— Точно, сорт «Соняшник».
Міжгалактичний млинець зробив декілька кіл довкруг Землі, покружляв над Місяцем, а тоді фіолетовий спрямував зореліт назад, щоб висадити Ониська.
Подорож була така захоплива, що Ониськові аж дух перехопило від нових відчуттів. Поки корабель прибульців повертався на Землю, вуж сидів біля ілюмінатора й дивився у космос. Крісло було до того зручним, що Онисько мимоволі задрімав…
Прокинувся вуж надвечір… під соняшником. «Насниться ж таке, — подумав мрійник. — Шкода, що все це було не насправді…» Він глянув догори і… побачив, що в соняху не залишилося жодного зернятка…

· Що побачив Онисько, коли прокинувся?
· Прочитайте опис тарілки.
· З яким проханням звернулися прибульці до вужика?
· Як ви гадаєте, чому Онисько погодився віддати насіння свого соняшника?
· Що попросив вуж у прибульців?
· Як ви думаєте, це був сон чи правда?

Казка про галантного кавалера Зірка Мензатюк
Молода яблунька у приміському саду зацвіла цього року вперше. Була вона вже височенька, цвіту на гілках розсипалось рясно-рясно, і вона невимовно пишалася ним.
— От побачите,— шелестіла то до одної, то до другої своєї сусідки — старих розлогих яблунь,— побачите, скільки плодів буде в мене восени. Великих, одне в одне, жовто-рум’яних, адже я — сорту золотий ренет. Правда, гарна назва?
— Правда,— відповідали літні дерева, тепло усміхаючись на її слова.
І тільки мати, дуплава яблуня, що це з неї колись прищепили пагінець до тоненької дички, сердилась і бурчала:
— Чого вихваляєшся, дочко! Ти яблука спершу виплекай.
Але ренетка не зважала. їй було так сонячно й світло у цьому весняному саду!
— О, диво з див! — забриніло раптом щось до неї, і яблунька побачила метелика.
— Панночко, дозвольте зробити вам комплімент!
— Ой...— зашарілася вона.
— Ви білий парус моєї мрії, що пливе по зелених хвилях весни. Ви вся така, така!.. Дозвольте поцілувати кінчики ваших пелюсток.
— Що ви,— зовсім знітилася яблунька,— не треба.
Але метелик уже сидів на її гілці.
— Ви могли б зніматися в кіно і стати відомою актрисою. Але тут, у цьому саду,— хто вас тут бачить?
І хто розуміє ваші високі поривання? Ці допотопні яблуні такі консервативні!
— Які, які? — перепитала яблунька.
Але метелик не став їй пояснювати незнайомого слова, яке підхопив десь, пролітаючи міською вулицею, та й сам, либонь, не розумів.
— У мене душа художника, і мені здається, що ми могли б заприятелювати. Адже у вас тут немає друзів.
— Мене провідують бджілки, а недавно прилітав щиглик,— заперечила яблунька.
— Бджоли, ці руді, засмикані створіння! Завжди вони щось тягнуть до свого вулика, завжди в сімейних клопотах. Вони не вміють жити красиво.
Яблунька хотіла було сказати, що бджілки не руді, а золотисті, мов сонячний промінь, що вони ласкаві і дуже працьовиті, але не зважилася перечити елегантному красеневі.
— А, щиглик, з тими старомодними червоними кантами на крилах! Він навіть не бував у місті. Він не здатний оцінити вашу вроду... Проте мені уже час,— стрепенувся метелик.— Справи, знаєте, справи. Вибачте, мушу вас залишити. Дуже приємно було познайомитись! Я неодмінно, неодмінно до вас ще прилечу!
«Який він вихований,— зітхнула яблунька, коли метелик зник за деревами.— Не те що ми у цьому глухому саду...»
Він справді невдовзі прилетів з цілою зграйкою різнобарвних метеликів.
— Дозвольте познайомити: мій друг Літунець,— представив метелик одного з них.— Справжній знавець музики: одного разу він пролітав повз вікно кімнати, в якій грали вальс Шопена.
— Вальс? Мабуть, він ніжний, як вітерець опівдні,— сказала яблунька.
— У нас у кожного є якесь хобі,— продовжував метелик.— Пурхунчик, приміром, пристрасний кінолюбитель. Уявіть собі, він щойно бачив афіщх на фільм Федеріко Фелліні.
— Як цікаво! А... про що той фільм? — наївно запитала яблунька.
— Фільм? Ну, про... про життя! — глибокодумно мовив метелик.
Яблунька небагато, зрозуміла з такого пояснення, але, щоб не показувати свою необізнаність, більше не зважувалася нічого питати.
Метелики сиділи на її гіллі, модні, елегантні, розмовляли про різні невідомі їй речі, і наймудрішим серед них був, звичайно ж, її приятель. Ренетка потай милувалася ним і, хоч сама собі вона видавалася тепер незграбною і відсталою, все ж утішалася думкою, що метелик захотів познайомитись саме з нею.
Під вечір гості полетіли, пообіцявши навідуватись.
— Дочко, дочко! Ти надто легковажна. Не випадає порядній яблуньці знатися з якимись гульвісами,— докоряла їй стара ренета.
Але яблунька забула про все, не помічала бджілок, не зважала на щиглика, а цілі дні виглядала свого метелика. Він їй снився ночами, проте більше так і не прилетів. Зате навідувалися його друзі і, передавши вітання від метелика, який, знаєте, страшенно зайнятий, розкошували серед рум’яного квіту.
Невдовзі яблунька захворіла. Листки на ній почали скручуватись, обмотані липучим павутинням, по гіллячках полізла гусінь.
— Як боляче,— жалілась яблунька.— І де поділась моя врода!
Одного дня в сад залетів щиглик, той самий старомодний щиглик, який ніколи не бував у місті і якого ренетка геть забула, зазнайомившись з метеликом. Він мовчки заходився визбирувати гусінь, і яблуньці полегшало.
Настала осінь. Срібно забриніла павутинка бабиного літа, і з обважнілих яблунь почали падати стиглі плоди. У сад прийшли люди з кошиками і драбинами. Вони обривали яблука і, милуючись ними, казали:
— Гарно вродив сад. Цього року політок на яблука.
Дерева полегшено потягались, розпростовуючи звільнене гілля, і гордо позирали на повні кошики.
— Ай-яй-яй, а ренетки червиві,— мовив садівник.— Весь урожай пропав. Як я прогавив метеликів-шкідників?
— Пропав урожай? Червивий? — вражено шелеснула ренетка.— І все це... через метеликів?
У саду пахло яблуками, осінню, прив’ялою отавою, яблука янтарно світилися в кошиках — саме такі, про які мріяла юна ренетка: великі, стиглі, одне в одне.
— Ах, той метелик! — тихенько заплакала яблунька, ронячи пошерхле листя.— А він же був такий люб’язний...

· Прочитайте опис яблуньки.
· Як поводила себе ренетка? Про які риси характеру свідчить така поведінка?
·Прочитайте в особах розмову метелика та ренетки. Як Поводив себе метелик?
· Чому яблунька захворіла?
· Хто допоміг дереву?
· Чи усвідомила яблунька свою помилку?
· Намалюй ілюстрацію до цієї казки.

 

Чарівна Страва Леся Воронина
(уривок)

Розділ перший,

в якому ми дізнаємося, що дівчинка Олянка терпіти не може манну кашу, а просто зі стіни її кімнати з'являється...

«Я дуже, дуже, дуже не хочу іти в садочок, — дума­ла Олянка, повільно натягаючи тісні смугасті колготки. — Надворі дощ, у садочку противна манна каша на сніданок, і вреднющий Саш­ко Ґудзик знову дражнитиметься й смикати­ме за кіски".

— Тю, ну то й що? Хіба можна боятися Сашка? Він же боягуз, — раптом почувся то­ненький пронизливий голосок. Олянка здригнулася і вражено втупилася у стіну, бо там відбу­лося щось дивне й незрозуміле. Шпалера, розмальована дрібними блакитними квіточками, заворушилася, потім повільно розсунулася, і зі стіни вистрибнув крихітний чоловічок.
Про гномів Олянка чула багато; вони разом із мамою навіть прочитали цілу товстелезну книжку про родину гномів, що жили у підземеллі. Але ті маленькі чоловічки мали довгі бороди, червоні ковпачки на головах і ніколи не усміхалися. Адже вони стерегли підземні скарби і кожного, хто з'являвся у їхніх печерах, вважали злодієм чи грабіжником.

А чоловічок, що вистрибнув зі стіни, виглядав зовсім інакше. Вдягнений він був у кумедну курточку й штанці, які точно повторювали квітковий візерунок шпалер. Хвилиночку, та він же страшенно нагадував... Сашка Ґудзика. Такий самий худющий, витрішкуватий, із розкудланим рудим чубом. Тільки разів у сто менший за Сашка!

— Ну то що, ти врешті закриєш рота? — досить нечемно озвався чоловічок і усміхнувся.

Олянка й справді відчула, що завмерла із роззявленим від подиву ротом. Але те, що ця малеча вирішила з неї поглузувати, вмить привело дівчинку до тями. Нічого собі! Якийсь нахабний коротун завбільшки з коника-стрибунця знущатиметься з неї? Олянка ображено засопіла й заходилася натягати колготки, навіть не дивлячись на загадкового незнайомця.

— Гаразд, не ображайся. Просто я страшенно поспішаю і не маю часу чекати, поки ти пересердишся. Я — Буцик із Країни нямликів. І мені дуже потрібна твоя допомога — проказавши це, чоловічок у кілька стрибків наблизився до Олянчиного червоного рюкзака. Потім спритно вхопився за шлейку, підтягнувся і заскочив до найменшої кишеньки.

— Гей, ти куди поліз?! — скрикнула Олянка, але цієї миті двері Одчинилися, і до кімнати забіг тато.

— Скоріше-скоріще-скоріше! — він швидко підхопив Олянчиного рюкзака, посадив дочку на плечі, вискочив із квартири й побіг низ, перестрибуючи через три сходинки.

— Ой-ой-ой, — запищав нямлик, але так тихо, що його почула тільки Олянка.

Розділ другий,

де виявляється, що існують чари, які перетворюють нямликів на здорованів

На вулиці, коли тато поставив її на землю, Олянка спритно вихопила свого рюкзака й помчала вперед. Добре, що її садочок був зовсім поруч — у сусідньому дворі. Треба було якомога швидше за­лишитися з Буциком наодинці й, головне, ні в якому разі не можна гуло показувати нямлика дорослим. Це дівчинка зрозуміла відразу.
У садочку, сторожко озираючись, Олянка обережно пересадила Буцика з рюкзака до кишені кофти і побігла на сніданок. їй хотілося хутчіше проковтнути слизьку, схожу на зварену медузу кашу і піти на ігровий майданчик. Там нарешті вона зможе дізнатися про дивного чоловічка, хто він і як опинився в її кімнаті. А головне — чому Буцик так нахабно прочитав її думки! Досі ще нікому не вдавалося ось так просто залазити їй у голову!
Дівчинка вже доїдала останню ложку, коли несподівано над краєм столу з'явилася розкудлана голівка її нового знайомого. Потім чоловічок швидко видерся на тарілку й почав пригорщами забирати манну кашу і з насолодою її поїдати. Буцик аж мружився від задоволення, ще й приказував:

— Ням! Ням! Ням!

Добре, що Олянка трохи спізнилася і в цей час решта її групи;же поснідали й побігли на вулицю гратися. Тому Буцика ніхто не помітив.

— Ану швидше ховайся до кишені! — прошепотіла дівчинка, сторожко озираючись. — Якщо тебе побачать, ти ніколи не повернешся до Країни нямликів. А я ж навіть не встигла у тебе про неї розпитати.

Та зголоднілий нямлик навіть не глянув на дівчинку. І Олянка розуміла, що його й за вуха не відтягнеш від манної каші.

До речі, це зовсім непогана думка — спробувати відтягти нена­жерливого коротуна від їжі.

Та цієї миті Буцик перестав плямкати, пильно глянув дівчинці у вічі й дуже серйозно сказав:

— Тільки-но спробуй! Іще жоден здоровань не торкався вух шляхетного нямлика!

— Та що це таке?! Ти знову читаєш мої думки! — обурилася Олянка.

— Ну то й що? Ми всі це уміємо. Що ж тут складного ^— прочитати думку здорованя? Ніби у вас у голові можна знайти щось цікаве!

— Тоді чому ти виліз зі стіни, а потім ускочив до мого рюкза­ка?! — ображено запитала дівчинка й відвернулася від нахабного нямлика.

Вона чекала, що Буцик от-от попросить у неї пробачення, та замість цього хтось досить сильно шарпонув Олянку за рукав. Біля неї стояв незнайомий веснянкуватий хлопець і весело усміхався.

— Гей, ти що, не впізнала мене? — раптом заговорив він. Цей голос не можна було сплутати з жодним іншим — так, то був то­ненький і пронизливий Буциків голос.

— Ну от, ти знову роззявила рота! — засміявся хлопець. — Що тут такого? Просто всі нямлики стають здорованями, щойно з'їдять хоч ложку Чарівної Страви! — останні слова Буцик вимовив так поважно, що Олянка на мить повірила, ніби в її тарілці й справді була чудодійна їжа.

Розділ третій,

в якому Буцик починає чаклувати, і це призводить до несподіваних наслідків

— Олянко! Ти ще довго сидітимеш над тарілкою? — почувся суворий голос виховательки Ганни Петрівни. — Якщо зараз не закінчиш снідати, сидітимеш над тарілкою аж до обіду!

Двері до їдальні відчинилися, й на порозі з'явилася Ганна Петрівна — маленька кругленька жіночка в круглих окулярах.

— А це хто такий? — вихователька вже хотіла схопити незнайомого хлопчика за руку й потягти його до директора садочка, аж тут сталася дивовижа. Ледве вона торкнулася руки нямлика, як раз завмерла, заплющила очі й... захропла.
―Що ти наробив?! — скрикнула Олянка.
- А що? Треба було піти до директора і все йому розповісти? – визвірив-
ся Буцик. - Нічого, нехай бідолашна жінка відпочине. Знаєш, що я встиг
прочитати у неї в голові?
- Щось про мою нез’їдену кашу? – прошепотіла дівчинка, відчуваючи, що через неї вихователька заснула навстоячки. І ще невідомо, коли вона прокинеться.
- Нащо їй твоя каша? – відмахнувся нямлик. – Вона всю ніч не спала. У Ганни Петрівни захворіла киця Сарделька. І все, про що мріяла твоя вихователька, - це скрутитися на ліжку клубочком біля своєї чотирила-
пої подружки й заснути. А тепер їй саме це і сниться. Поглянь, яка вона
щаслива…
Ганна Петрівна і справді солодко усміхалася вві сні й час від часу ніжно промовляла: «Киць-киць-киць…»
- То жо ж тепер робити? не може Ганна Петрівна отак стовбичити посеред їдальні, та ще й голосно хропти і кицькицяти вві сні. Її ж звіль-
нять з роботи! – вжахнулася Олянка.
Їй стало страшенно шкода улюбленої виховательки, яка тільки прикидалася суворою. Насправді вона дуже любила дітей і під час «тихої години» розповідала їм чудові казки.До того ж, виявляється, у Ганни Петрівни захворіла улюблена киця. А раптом вона не видужає? Що тоді буде робити бідолашна жінка? Адже, крім Сардельки, у виховательки не було нікого.
- «Що робити, що робити?» - передражнив дівчинку Буцик, знову підслухавши Олянчині думки. – Звичайно, треба мерщій рятувати нещасну тварину! В нас зовсім мало часу. Чари мусять здійснитися, поки твоя вихователька спить.
- А що, коли її тут побачать? – захвилювалася Олянка.
- Не бійся! Я зачаклував Сардельчину хазяйку так, що її можемо бачити
лише ми з тобою.
Цієї хвилини Ганна Петрівна знову забелькотіла крізь сон «киць-киць-киць», та Буцик пояснив, що й почути сплячу жінку ніхто не може.
- А тепер – у дорогу! – вигукнув Буцик. – Чарівна Страва надає усім нямликам неймовірних властивостей. Головне – міцно тримай мене за руку і нічого не бійся! Бо додому до Ганни Петрівни ми ПОЛЕТИМО!

· З якої країни прибув Буцик?

· Знайдіть та прочитайте рядки, які описують нямлика.

· Що вмів робити Буцик?

· Як ви гадаєте, хто населяв Країну нямликів?

· Про яку Чарівну страву йдеться у творі?

· До кожної частини придумайте заголовки.

· Спробуйте переказати одну з частин від імені Олянки.

· Якщо хочете дізнатися чим закінчилася зустріч Олянки з нямликом, прочитайте книжку Лесі Ворониної «Прибулець з Країни нямликів».

Осел і Лев Іван Франко
Був собі Осел. Багато було йому праці у господаря.
«Давай, —думає, — втечу у ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися в лісі, і хто мені що зробить?»
І, не довго думавши, втік від господаря у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, нічого не робить, ніхто його не б'є, — відколи живе, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та просто на нього.
«Ну, — думає собі Осел, — аж тепер кінець мені буде!»
Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився й подумав собі:«Ану, може, я його як-небудь обдурю?»
Та як стояв — бух на землю, ліг собі й лежить. Підходить Лев і кричить уже здалека:
— Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?
А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.
Підійшов Лев і знову кричить:
— Зараз устань і поклонися мені!
— А хто ж ти такий? — питає Осел.
— Ти ще й питаєшся? — кричить грізно Лев. — Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіма звірами цар?
Осел, не встаючи, підвів голову й витріщив на нього очі.
— І що ти за дурниці говориш? — промовив він. — Ти цар над усіма звірами? Хто тобі це сказав? Де це написано? Хто обирав тебе на царя? Ну, говори!
Лев стояв, мов лобом об стіну стукнувся.
— Хто мені це сказав?! Та всі мені кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж це неправда?
— Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усіма звірами не ти, а я.
— Ти? — здивувався Лев. — А де це написано?
— А йди подивися ось тут!
І він устав на ноги й, обернувшись задом до Лева, показав йому заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.
— Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав таку.
— Ото диво! — промовив Лев. — А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо змагатись. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде справжній цар.
— Добре, нехай і так буде, — промовив Осел, і з тим розійшлися. Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов якогось звіра — за годину мав уже п'ять чи шість штук. Бере те все і тягне до Осла.
А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко ясно світило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть відкинув, очі зажмурив, язик висолопив — кожен сказав би: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гуртом до нього. Спочатку здалека заскакували, а там бачать, що не рухається, то й почали по ньому скакати, дзьобати йому язик та очі. А Осел нічого, тільки коли якийсь птах дуже близько підлізе, він клац його зубами або стук його ногою, вб'є та й сховає під себе, та так хитро, що інші й не бачать. Не минуло й години, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги та як зареве, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.
— Ну, що, — каже до Осла і показує йому свою здобич, — бачиш, скільки я наполював?
— Ну, та й дурний же ти, Леве, — каже Осел і лягнув його звірів ногою. — Таких звірів я міг би наловити зо дві копи. Та чого вони варті! А ти подивись на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі літають. Ану, спробуй ти!
— Ні, я такої штуки не втну, — відповів Лев. — Аж тепер бачу насправді, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою!
— А бачиш, — промовив гордо Осел. — Завжди треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого від себе, то що тоді буде? От і тепер я міг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного розуму, а не зі злої волі. Йди ж тепер і шануйся на другий раз!
І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилив на нього бочку холодної-прехолодної води. Чи близько, чи далеко, зустрічає в лісі Вовчика-братика.
— Здорові були, найясніший царю! — каже Вовк і кланяється низенько.
— Ет, іди, не смійся з мене! — каже сумно Лев. — Який я тобі цар?
— Як-то ні? — скрикнув Вовк. — Хто ж би посмів інакше сказати?
— Мовчи, братику, — пошепки говорить до нього Лев. — Тут недалеко є справжній цар. Як почує, біда буде і тобі й мені.
— Справжній цар? — здивувався Вовк. — Що за диво? Який же тут є справжній цар, крім тебе?
— Є, є! — перелякано шепотів Лев. — Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в повітрі літають. Я радий, що хоч мене живим відпустив.
— Ну, що ти говориш? — здивувався Вовк. — Диво дивне! Знаю цей ліс давно, але ніяк не придумаю, хто б то міг бути. Який же на вигляд той новий цар?
— Одне слово — страшний! — каже Лев. — Вуха отакі, голова
— як цеберко, а на задній нозі царська печатка.
— Ніяк не вгадаю, хто це може бути, — клопотався Вовк. — Знаєш що, ходім, покажи мені його!
— Я? Нізащо в світі! — скрикнув Лев. — Досить уже раз страху
наївся.
— Та ходімо!.Чого боятися? — заохочував Вовк. — От знаєш
що, прив'яжи себе своїм хвостом до мого, сміліше нам буде йти.
— Про мене, — каже Лев, — нехай і так буде.
Зв'язалися обоє хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбок над полянкою, що на ній пасся Осел. Лев зупинився та й шепоче до Вовка:
— Ось він! Ось він! Подивися!
Обертається Вовк, поглянув та як крикне:
— Дурний Леве, та це ж Ослисько! — А Левові почулося, що то новий цар уже близько, як злякається, та ходу! Біг, біг, далі втомився, став та й озирнувся.
— А що, Вовче, близько вже той новий цар?
Але Вовк тільки язик висолопив. Як був прив'язаний до левиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу і давно вже й дух випустив.
— А бачиш, — каже до нього Лев, — ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його зблизька, то від самого страху помер!

·Чому Осел вирішив утекти від господаря?
· Як жилося йому на волі? Підтвердіть рядками з казки.
· Як ви гадаєте, що допомогло Ослові перехитрити Лева?
·Як Осел ловив птахів? Прочитайте.
· Якими рисами характеру наділив Іван Франко Осла? Лева?
· Чи можна сказати, що прислів’я «Де сила не зможе, там розум переможе» є головною думкою казки?