Світові й регіональні екологічні організації

Велике значення у розвитку міжнародного співробітництва у розв‘язанні екологічних проблем мають різні світові й регіональні екологічні організації. Найголовнішою з них залишається ООН та її підрозділи – ЮНЕСКО (з культури), ФАО (з сільського господарства і продовольства) і спеціальна організація з охорони природи ЮНЕП (штаб-квартира у Найробі, Кенія), що почала свою діяльність у 1972 р. як реалізація “Програми ООН з навколишнього середовища” (Стокгольмська конференція, 1972 р.). Найбільш відомі результати їх діяльності:

– конференція ЮНЕСКО “Використання та збереження біосфери” і міжнародна програма “Людина та біосфера” (Париж, 1968 р.), за ініціативою якої була створена система біосферних заповідних територій – еталонів основних природних комплексів і зон Землі (всього на планеті є понад 20 тис. резерватів “дикої” природи). Зараз Програма МАБ (Man and Biosphera) охоплює 75 наукових проектів, до виконання яких залучено понад 90 країн світу;

– конференція ООН “Людина у своєму оточенні” (Стокгольм, 1972 р.), яка вперше закріпила фундаментальне право людей на такі умови життя у навколишньому середовищ, що забезпечують їх гідність і добробут (день її відкриття – 5 червня – оголошений Всесвітнім днем навколишнього середовища);

– “Програма з навколишнього середовища UNEP” (Найробі, 1972 р.), тобто утворення спеціального підрозділу ООН з питань екологічної діяльності і формування стратегії та завдань його функціонування;

– “Стратегія збереження світу” (WCS), проект глобальної стратегії захисту навколишнього середовища, замовлений ЮНЕП у 1980 р.;

– “Всесвітня хартія про природу” Генеральної Асамблеї ООН (Нью-Йорк, 1982 р.), яка проголосила право всіх форм життя на виживання та пріоритет здоров‘я людини перед економічним зростанням;

– конференції ООН про захист озонового шару (Відень, 1985, 1987 рр.) і аналогічна конференція ЮНЕП (Гаага, 1988 р.) та ін.; конференції про транскордонне забруднення повітря (Женева, 1979-1983 рр.);

– кінцевий звіт Всесвітньої комісії ООН з питань навколишнього середовища та розвитку “Наше спільне майбутнє” і Програма дії до 2000 р. “Всесвітня стратегія охорони природи” (доповідь комісії Брутланда) (1987 р.);

– конференція ООН з питань навколишнього середовища (Осло, 1988 р.);

– конференція ЮНЕП про захист навколишнього середовища (Токіо, 1989 р.);

– конференція ООН з питань навколишнього середовища та розвитку (UNCED) (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), яка стала найбільшою конференцією на тему захисту атмосфери, природних ресурсів, збереження біологічного різноманіття, захисту резервів води, регулювання біотехнологій, поводження з небезпечними відходами та отруйними хімікатами й уникнення їх торгівлі. Конференція прийняла Декларацію про навколишнє середовище і розвиток, в якій проголосила партнерство між багатими та бідними країнами у розумінні “розвитку тривалого та безпечного для довкілля”; затвердила Конвенції про захист видів, збереження біорозмаїття, захист клімату. В останній передбачалося зниження СО₂ до рівня 1990 р. (159 країн підписали її до закінчення конференції; США відмовилися, оскільки, на їх думку, вона завдасть недопустимої шкоди економіці країни). Також була прийнята спеціальна Декларація про ліс. Була також вироблена своєрідна екологічна програма майбутнього розвитку людства “Порядок денний ХХІ”, яка пізніше отримала назву концепції “сталого (стійкого) розвитку людства”. Для її виконання сформували спеціальну Комісію ООН за тривалий розвиток (UNCSD). Втілення програми в життя вимагало б 625 млрд. дол. США (індустріальні країни мали вносити щорічно 0,7 % їхнього ВНП). Таким чином, ця програма здалася неможливою для виконання і зараз дуже критикується;

– спеціальна Генеральна Асамблея ООН “Ріо + 5” (проміжний баланс процесу виконання рішень конференції в Ріо-де-Жанейро 1992 року) (Нью-Йорк, 1997 р.); вона створила Фонд (GEF) для фінансування екологічних заходів (“Глобальна допомога навколишньому середовищу”) при Світовому банку (майже 600 млрд. дол. США щорічно);

– конференція ООН з клімату (Кіото, 1998 р.), де дискутувалися питання регулювання квот на викиди парникових газів (СО₂, СН₄, NO_x, HFK, PFK, SF6). Квоти (до 2008 р. або 2012 р. порівняно з 1990 р.) були поділені: 8 % – Європейський Союз та більшість Центрально- та Східноєвропейських країн; 7 % – США; 6 % – Японія та Канада; 8 % – підвищення дозволено для Австралії. Обчислено загальне зменшення для всіх індустріальних країн до 2010 р. на 5,2 % порівняно з 1990 р., а також дозволено торговельні права на емісії (досягнуті зменшення СО₂ розвинені країни можуть записати у кредит і цим сприяти іншим країнам. Україна і Росія повинні не перевищити розміру викидів на рівні обсягів 1990 р., тому вони можуть продати право на викид тої частки, якої не вистачає до їх можливого обсягу викидів);

– Карфагенський протокол з біобезпеки (Канада, 2000 р.), покликаний захистити суспільство від довільної селекції трансгенних сортів і порід тварин, який підписали 130 країн світу.

Серед інших світових організацій, що роблять значний внесок у розв‘язання глобальних екологічних проблем, ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров‘я) у сфері забезпечення екологічної безпеки населення, ВМО (Всесвітня метеорологічна організація) у сфері функціонування глобального моніторингу разом з ЮНЕП, СКОПЕ (Науковий комітет з проблем навколишнього середовища Міжнародної Ради наукових союзів) у сфері екологічних наукових досліджень, ММО (Міжнародна морська організація) у сфері захисту ресурсів морів та океанів), МАГАТЕ (Міжнародна агенція з атомної енергетики) у сфері захисту від радіаційного забруднення та багато інших.

Також організовано багато інших спеціальних міжнародних організацій природоохоронного характеру. Перша з них була створена ще в 1877 р. і називалася “Об‘єднання проти забруднення річок”. Відомі також такі організації:

– Міжнародний союз із захисту природи (Брюссель, 1948 р.), пізніше (у 1961 р.) перейменований на Міжнародний союз охорони природи та природних ресурсів (МСОП) (IUCN) (його членами є 105 країн світу);

– Глобальний екологічний фонд (ГЕФ) (кінець 80-х років);

– Міжнародна комісія з китобійного промислу (Вашингтон, 1946 р.);

– Міжнародна комісія із захисту Рейну (IKRS) (Базель, 1950 р.);

– Міжнародна комісія із захисту Альп (CIPRA) (1952 р.);

– Всесвітній фонд охорони природи (WWF) (1961 р.);

– Всесвітня комісія з навколишнього середовища та розвитку (заснована у 1983 р. як самостійна міжнародна комісія ООН) (Базель);

– Фонд “За виживання і розвиток людства” (1988 р.);

– Всесвітній інститут ресурсів (WRI);

– Міжнародна організація з питань тропічної деревини (ІТТО);

– Комісія з питань захисту Ельби (Магдебург, 1990 р.);

– Всесвітній фонд охорони дикої природи (1993 р.);

– Міжнародна рада охорони птахів;

– об‘єднання зоопарків, ботанічних садів, заповідників світу та багато інших.

Ці організації займаються виробленням екологічних програм; виконують спеціальні наукові дослідження (знаходять виконавців і джерела фінансування); координують організаційну, освітню і виховну діяльність; узгоджують суперечності у розв‘язанні екологічних питань між окремими країнами; надають різні види допомоги; сприяють розвиткові заповідних територій, зоопарків, ботанічних садів, моніторингу; допомагають виробляти міжнародні правові документи на глобальному і регіональному рівнях, а також у сфері спеціальних видів природоохоронної діяльності.

Значний внесок у прогнозування екологічного майбутнього людства зробили роботи Римського клубу, заснованого у 1968 р.

Найголовніші рішення у глобальній і регіональній екополітиці приймають міжнародні екологічні конференції, конгреси і симпозіуми (та їх частина, що організована під егідою ООН і розглянута вище). Вони виконуються з допомогою різних міжнародних організації та органів влади різних країн. Ці рішення мають, як правило, рекомендаційний характер, але вони стають основою для дальшого вироблення офіційних міжнародних документів (конвенцій, угод). Далі подані ті з них, що стали найвпливовішими для вироблення сучасної світової екологічної стратегії:

– перша Міжнародна конференція із захисту природи (Берн, 1913 р.);

– конференція із захисту навколишнього середовища Комісії ООН з питань економіки в Європі (ЕСЕ) (Мюнхен і Женева, 1984 р.), що вперше ухвалила рішення про зниження викидів діоксиду сірки в Європі на 30 %;

– Міжнародні конференції із захисту Північного моря (Бремен, 1984 р.; Гаага, 1990 р.); “Доповідь про стан Північного моря” Європейської експертної групи (Лондон, 1987 р.); Конференція із захисту Балтійського моря Ради Балтійського моря (HELCOM) (Копенгаген, 1992 р.);

– Всесвітня промислова конференція з менеджменту навколишнього середовища (WICEM), організована у Версалі ЮНЕП та Міжнародною торговельною палатою (1984 р.);

– Форум із міжнародного права у галузі охорони довкілля (Рим, 1990 р.);

– Міжнародна конференція про населення та розвиток (Каїр, 1994 р.), що виробила програму посилення ролі жінок та рівності її шансів в освіті та суспільстві, зниження смертності;

– Всесвітня нарада на найвищому рівні з питань харчування (Рим, 1996 р.), яка визнала необхідність “другої зеленої революції” для забезпечення населення відсталих країн продуктами харчування;

– Конференція з питань навколишнього середовища Міжпарламентського союзу, де парламентарії з 44 країн світу виробили рекомендації щодо національних та міжнаціональних природоохоронних заходів (1984 р.);

– Конференція Всесвітнього інституту ресурсів “Глобально можливо”, що виробила рекомендації щодо зменшення чисельності населення, подолання бідності та поліпшення розвитку; з охорони тропічних лісів, біологічної різноманітності, клімату та атмосфери тощо (1984 р.);

– Конференція ОЕСР про небезпечні відходи (Базель, 1985 р.);

– Конференція ОЕСР про кислотні дощі (Париж, 1985 р.);

– Міжнародна конференція про дерево та ліс (Сельва) (Париж, 1986 р.), яка виробила програми проти вимирання лісу та спустелювання; 4-й Конгрес Міжнародної організації з питань тропічної деревини (Ріо-де-Жанейро, 1988 р.), що вимагав створення “ОПЕК тропічної деревини”;

– Міжнародні конференції з питань захисту озонового шару (Відень, 1985 р.; Монреаль, 1987 р.; Лондон, 1989 р.; Гельсінкі, 1989 р.; Сан Хосе, 1996 р.), що заборонили виробництво у високорозвинених країнах галогенів (з 1994 р.), фреонів, тетрахлорметану, метилхлороформу (з 1996 р.) (відсталим країнам останні можна виробляти до 2010-2015 рр.);

– Конференція ОЕСР про запобігання заподіянню шкоди у разі нещасних випадків з хімікатами (Париж, 1988 р.);

– Конференції з питань клімату (потепління) Землі (Торонто, 1988 р.; Женева, 1990 р.; Берлін, 1995 р.); Міжнародний конгрес “Клімат і розвиток” (Гамбург, 1988 р.);

– Конференція з питань навколишнього середовища (Гаага, 1989 р.), яка заявила про необхідність встановлення нової рівноваги між людиною та біосферою;

– 14 Всесвітня конференція з питань енергії (Монреаль, 1989 р.), яка розглядала питання раціонального використання паливно-енергетичних ресурсів та пов‘язаних з ними проблем кислотних дощів, озонової діри, парникового ефекту, радіоактивності;

– 15 конференція з питань Антарктики (Париж, 1989 р.); Конференція з питань захисту Арктики (Рованемі, 1991 р.);

– Конференція з питань навколишнього середовища, що виходять за межі однієї країни (Софія, 1989 р.);

– Глобальний форум з проблем виживання у Москві (1990 р.), що прийняв Декларацію з охорони природи, підписану 83 країнами світу та інші.