Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми. У науковій літературі найбільш традиційним є термін ≪мовна компетенція≫.

У науковій літературі найбільш традиційним є термін ≪мовна компетенція≫.

Розмежування понять мовної компетенції та здатності користуватися нею

в актах спілкування здійснюється у працях Н. Хомського, який виділив linguistic

competence (ментальні репрезентації мовних правил як внутрішня граматика

ідеальних носіїв мови) і linguistic performance (породження й розуміння

мовлення). Мовна компетенція є потенційним знанням мови, саме вона й

описана породжувальною моделлю і є предметом лінгвістики. Мовна

компетенція визначає мовну активність і є первинною відносно неї. Однак така

теза поділяється не всіма лінгвістами (згадаймо хоч би концепцію Л. Щерби

про вивідність мовної системи з мовного матеріалу). Дискусійними й

остаточно не розв’язаними залишаються проблеми: 1) співвідношення мовної

компетенції та ментального лексикону, який містить знання словникового

складу мови і зафіксованих за формами номінативних одиниць смислів, що

репрезентують інтеріоризовані у свідомості об’єкти і явища дійсності та

концептуальну структуру внутрішнього рефлексивного досвіду; 2) зв’язку

значень і форм, механізм якого реалізується при породженні та сприйнятті

мовлення; 3) поєднання мовної компетенції і позамовних змістів; 4) механізму

узгодження фонологічної й письмової форм слів, адже вони є роздільними

в пам’яті; 5) способів доступу до складників мовної компетенції; 6) шляхів її

розвитку в онтогенезі й філогенезі; 7) способу організації мовної компетенції

тощо. Проблема розрізнення мовних і немовних знань, хоч межа між ними, на

думку М. Бірвіша і Ф. Кіфера, не чіткою й очевидною [Bierwisch, Kiefer 1969, 72],

дискутується в ракурсі можливості розгляду лінгвістикою невербальних знань.

До появи когнітивної лінгвістики немовні, енциклопедичні знання вилучалися

з компетенції мовознавства, однак сьогодні дослідників когніції цікавить

поєднання цих структур у пам’яті, психофізіологічний і нейрофізіологічний

механізм інтеграції вербальних і невербальних знань (пор. модулярний і

холістичний принципи в когнітивній науці).

Зростання уваги до живого мовлення, процесів комунікації зумовило

висунення на перший план комунікативної компетенції, що трактується як

здатність мобілізувати різноманітні знання мови (мовну компетенцію),

паравербальних засобів, ситуації, правил і норм спілкування, соціуму,

культури для ефективного виконання певних комунікативних завдань

у відповідних контекстах чи ситуаціях. Термін «комунікативна компетенція»

уведений Д. Хаймзом у значенні системи знань про правила мовної комунікації,

її процедуру, етикет, ритуал, яка відображає взаємодію інтелектуального,

соціального й вербального в поведінці комуніканта. Ключовими словами у цій

дефініції є система знань, що характеризує й інші тлумачення цього виду

компетенції, однак у них не відображена дієва роль саме комунікативної

компетенції, на відміну від мовної.

Комунікативна компетенція передбачає володіння не лише знаннями, а й

уміннями та навичками побудови інтенційно-стратегічної програми

комунікації, дотримання її і контролю за нею у процесі спілкування; орієнтації

на співрозмовника, передбачення його реакції; вибору мовних і паравербальних

засобів комунікації і їхнього декодування; подолання комунікативних перешкод,

ПСИХОЛІНГВІСТИКА

усунення комунікативних шумів, виходу із комунікативного цейтноту тощо.

У такому тлумаченні комунікативна компетенція включає мовну компетенцію,

що створює підгрунтя для диференціації знань, які входять до комунікативної

компетенції людини.

Таким чином, на думку багатьох сучасних мовознавців, комунікативна

компетенція містить компетенцію мовну як здатність породжувати й розуміти

правильні мовні повідомлення; дискурсивну як спроможність поєднувати

висловлення у зв’язні тексти й залучати їх до відповідних дискурсів;

стііппінгвістичну як здатність ураховувати в комунікативній діяльності

соціальні аспекти ситуації спілкування; іллокутивну як здатність формувати й

реалізовувати комунікативні наміри в повідомленні; стратегічну як уміння

ефективно планувати початок, перебіг і завершення комунікації, досягати

успішності у спілкуванні. Як здається, до цих типів варто додати

паравеобальну компетенцію, без якої неможливе ефективне спілкування,

п і н г в о к у л ь т у р н у. що визначає культурну ідентифікацію мовця, тобто

дотримання ним відповідних культурно зумовлених норм, стандартів

спілкування; і факультативну міжкультурну. яка залежить від потреби в ній

мовця й орієнтована переважно на дві культури (рідну й чужу). У функціональній

прагматиці комунікативна компетенція охоплює лінгвістичну як уміння

використовувати семіотичну систему мови; вербально-когнітивну як досвід

комунікантів і вепбально-комунікативну як здатність вступати в комунікацію,

планувати її і досягати кооперативного результату.

З огляду на дихотомію мовних і немовних знань у сучасній

психолінгвістиці використовується термін «мовна свідомість» як механізм

індивідуальної свідомості, що керує мовленнєвою діяльністю, формує, зберігає

й перетворює мовні знаки, правила їхньої сполучуваності, вживання, погляди

й установки на мову та її елементи. О. Леонтьев припускає, що термін «мовна

свідомість» уведений П. Гальперіним [1977]. Термін є доволі вживаним, однак

суперечливим і має різні тлумачення, адже свідомість є цілісним і складним

феноменом, що має різноманітні пізнавальні механізми, які опосередкують

творення, сполучення й використання мовних знаків і регулюють мовленнєву

діяльність. До того ж вербальне й концептуальне згідно з деякими

модулярними теоріями інтегруються лише в мовленнєвій діяльності: за перше

та друге відповідають різні ділянки кори головного мозку. Виокремлення

в такій системі саме мовної свідомості є лише науковою абстракцією,

придатною для дослідження саме мовної проекції свідомості. Деякі дослідники

зовсім не розмежовують понять свідомості й мовної свідомості, уживають як

синоніми мовленнєву й мовну свідомість. До структури мовної свідомості

залучаються як мовні, так і метамовні знання.

Найбільш аргументованою видається викладена вище дефініція

німецького дослідника Г. Єйгера, який виділяє кілька функцій мовної

свідомості: відображальну, яка створює мовну картину світу у значеннях,

формах мови, типах зв’язку; оцінну у широкому розумінні різних видів оцінки,

позначеної мовними знаками; орієнтувально-селективну, що забезпечує вибір

мовних засобів відповідно до комунікативного завдання; інтерпретаційну, яка