Проблема сприйняття й розуміння мовлення та тексту.

Сприйняття мовлення є психічним процесом упізнання інформації,

що передається, звірення її з наявними у свідомості знаками, подальшої

обробки й розуміння. Проблема сприйняття мовлення насамперед потребує,

по-перше, розмежування вузького й широкого тлумачення терміна, по-друге,

врахування специфіки сприйняття звукового й письмового мовлення; по-третє,

з ’ясування природи сприйняття мовлення з огляду на його суб’єкт.

Вузьке розуміння сприйняття мовлення стосується лише першого

сенсомоторного етапу (апперцепції), на якому мовний сигнал підлягає

слуховому (та зоровому) аналізові, виділенню акустичних ознак і фонетичній

інтерпретації, й розглядається насамперед у психології, перцептивній фонетиці

й нейрофізіології мовлення. Широке тлумачення поєднує перший етап із

дальшою мисленнєвою обробкою й розумінням змісту повідомлення і є

предметом розгляду психолінгвістики, теорії мовленнєвої діяльності,

психологічної герменевтики. О. Леонтьев виокремлює дві ситуації сприйняття:

перша - коли відбувається первинне формування образу сприйняття, друга -

коли здійснюється впізнання вже сформованого образу [1999, 127]. Як

здається, такий поділ є досить умовним і штучним, адже механізми

апперцепції та розуміння взаємопов’язані і працюють інтегровано і практично

миттєво, хоч насправді розуміння досягається шляхом багаторівневої обробки

та переробки отриманого значимого сигналу. Однак, як зазначає О. Залевська,

таке розмежування двох етапів є поширеним і відбувається в дослідницьких

цілях [2000, 237].

Стосовно специфіки сприйняття звукового та письмового мовлення,

безперечним є факт підпорядкування цих двох специфічних процесів певним

спільним законам переробки інформації, отримуваної через різні сенсорні

канали [Залевская 2000, 238]. Попри спільність сприйняття оком і слухом, ці

два процеси різняться стійкістю / варіативністю сигналу, його стабільністю /

індивідуальністю, прокурсивністю сприйняття слухом і рекурсивцо-прокурсивним

способом сприйняття оком, легкістю / ускладненістю сегментації повідомлення

тощо. Той та інший спосіб сприйняття мають свої переваги: слухове

сприйняття полегшується наявністю просодичних ознак мовлення, зорове -

стабільністю знакового масиву, його графічною сегментацією. Дослідники

відзначають, що при слуховому сприйнятті значну роль відіграють міміка,

жести, ситуація, що перетворює його на змішане - слухо-зорове.

Природа процесу сприйняття мовлення, безперечно, є індивідуальною й

ситуаційною. Суб’єкт сприйняття є активним як учасник комунікативного

акту, так і в плані активізації пам’яті, сенсорних механізмів, мотивації та

цілеспрямованості сприйняття мовлення. О. Лурія обмежував діяльність

суб’єкта сприйняття мовлення трьома функціями: сприйняттям матеріальних

носіїв, дешифруванням їхніх мовних кодів, розумінням змісту висловлення

[1979, 291]. Однак спектр функцій суб’єкта сприйняття є значно ширшим,

адже його діяльність полягає й у впізнанні акустичних сигналів; звіренні їх із

фонологічним компонентом власної мовної компетенції, образом слів,

граматичним компонентом; з ’ясуванні комбінаторики та контексту для

усунення багатозначності, двозначності, невизначеності тощо; співвіднесенні

з культурною та комунікативною компетенцією, досвідом, знаннями; пізнанні

ситуації, співрозмовника і, врешті-решт, орієнтації на продовження процесу

сприйняття або на продукування мовлення відповідно до мотивації та потреби.

Реципієнт у процесі сприйняття не просто чекає, що йому скажуть, а сам

прогнозує, висуває гіпотезу про те, що може почути або прочитати. Така

особливість випливає із психологічного механізму ймовірнісного

прогнозування як передбачення майбутнього, що ґрунтується на структурі

попереднього досвіду та інформації про поточну ситуацію. Такий механізм

описано Дж. Міллером, С. Бернштейном, П. Анохіним й ін. дослідниками

[Белянин 2003, 101]. Як бачимо, процес сприйняття мовлення є складним,

багатовимірним, діяльнісним, евристичним і творчим. О. Залевська наголошує,

що всі сучасні теорії сприйняття виходять саме з активності суб’єкта,

залученості сприйняття до системи діяльності, цілеспрямованості сприйняття,

його залежності від багатьох чинників (зокрема, від мотивації, супутніх

обставин, попереднього досвіду та його організації в довгочасній пам’яті

тощо) [2000, 238-239].

У науковій літературі існують різні теорії сприйняття мовлення слухом

та зором. Серед концепцій, що розглядають механізми сприйняття мовлення

слухом виокремлюються акустичні, моторні та сенсорні. Акустична теорія

передбачає розгляд послідовного сприйняття потоку мовлення з подальшим

залученням складників до одиниці більш високого рангу (звуків до складів,

складів до слів). У перцептивній фонетиці найбільш поширеною є розроблена

Хаскінською лабораторією (А. Ліберман) моторна теорія, що ґрунтується на

положеннях про різні механізми обробки слуховою системою мовних і

немовних сигналів; про встановлення слухачем на підставі акустичних ознак

цільових артикуляційних жестів, реалізація яких зумовлює появу сигналу

з такими акустичними ознаками, а цільові жести мають прямий зв’язок із

фонологічними ознаками і є стандартними засобами досягнення відповідних

акустико-слухових ефектів. Таким чином, згідно з моторними теоріями

сприйняття мовлення визначається розпізнаванням насамперед його

артикуляційних механізмів. В експериментальній фонетиці у зв’язку з цим

досліджуються перцептивні відповідники диференційних ознак фонем й

артикуляторні механізми їхньої ідентифікації адресатом. У СРСР прихильником

моторної теорії був о. Леонтьєв, який згодом дійшов висновку, що у більшості

ситуацій сприйняття мовлення використовується вже сформований еталон, а

його ознаки можуть бути як сенсорними, так і моторними і взагалі мають

евристичний характер [1999, 130]. Сучасний варіант моторної теорії

характеризується переходом до активного аспекту, коли враховується не лише

розпізнавання артикуляційних механізмів, а й когнітивних аспектів очікувань

адресата, впливу контексту й уваги.