Стратегічні напрями та основні засади розроблення цільових програм розвитку в туризмі

Трансформаційні процеси, які відбуваються в соціально-економічному житті України, потребують державного регулювання. Практика макроекономічного розвитку свідчить про те, що ефективне функціонування соціально-орієнтованого ринкового механізму не­можливе без активної державної підтримки та обгрунтованої соціально-економічної політики. Підтвердженням цьому є світовий досвід удосконалення механізму ринкового саморегулювання через розробку чіткої концепції, програми дій та державне адміністрування.

Цілком очевидним є той факт, що система розробки концепцій і програм, прогнозування і планування соціально-економічного роз­витку України мають стати структурно-визначальною складовою загальної системи державного регулювання, дієвим інструментом реалізації економічної політики держави. Повинен бути представ­лений розгалужений та узгоджений комплекс перспективних заходів і стратегічних завдань, який створює передумови підтримання курсу України на економічне зростання і сталий розвиток. Цілком закономірним у цьому контексті є прийняття Верховною Радою України в березні 2000 р. Закону України «Про державне прогно­зування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», проекту Закону України «Про концепцію сталого розвитку України» (1997 p.), проекту Закону України «Про стратегію стаяого розвитку України» (2004 p.).

Українські вчені з Національної академії наук та Інституту сталого розвитку фундаментально дослідили широке коло теоре­тичних, концептуальних, методологічних і практичних аспектів ста­лого розвитку та формування еколого-безпечної економіки України, однак до теперішнього часу незавершена підготовка надзвичайно важливого документа - «Національної стратегії сталого розвитку».

У країнах-лідерах розвиненого туризму ця галузь має реалістичні індикативні комплексні плани зростання та сталого розвитку. Указом Президента України в 20Q4 р. схвалено «Стратегію економічного і соціального розвитку України «Шляхом європейської

ЦІЛЬОВА ПРОГРАМА

інтеграції» на 2004-2015 роки», де визначено основні перспективні напрями розвитку майже всіх секторів економіки. Однак роль туризму в цьому документі не відображено. Механізм реалізації заходів, зазначених у «Державній програмі розвитку туризму на 2002-2010 роки» не розроблено, тому розвиток туристичних підпри­ємств здійснюється непланомірно та неорганізовано, без достатнього обґрунтування власної стратегії на локальному та міжнародному ринках.

Формування сталого розвитку туризму як складової цільової системи прогнозування і розробки програм соціально-економічного розвитку країни великою мірою залежить як від загальних концеп­туальних положень сталого розвитку економіки, так і конкретних елементів механізму його забезпечення, враховуючи системний багатогалузевий характер туристичної індустрії та його мультип-лікативні зв'язки з різними аспектами життєдіяльності суспільства.

Сталий розвиток туризму та його міжнародні масштаби обумов­люють міжнародне співробітництво як на світовій, так і на регіональній основі через пряме міждержавне співробітництво по каналах міжна­родних організацій, таких, як ВТО, а також між різними суб'єктами підприємницької діяльності туристичного сектору і неурядовими та професійними організаціями. При цьому необхідно розробляти методи комплексного планування у сфері туризму, з урахуванням екологічно раціонального використання туристично-рекреаційних ресурсів і культурних особливостей дестинацій, для того щоб заходи в секторі туризму відповідали напрямам діяльності з охорони великих екосистем і збереження культурно-історичної спадщини.

Розробка програм сталого розвитку туризму, в тому числі окремих дестинацій повинна базуватися на загальних методологічних засадах - принципах сталості, а також ідеологічних засадах -національній концепції трансформації принципів сталого розвитку в різних напрямах суспільного життя. Принципову схему державного механізму реалізації політики сталого розвитку у сфері туризму, запропоновану нами, наведено нарис. 5.3.

Важливим елементом системи соціально-економічного й еколо­гічного прогнозування є планування регіональної соціально-економіч­ної та екологічної політики на рівні міст та областей, конкретних місцевостей з визначенням місця туризму в соціально-культурному й економічному розвитку дестинації. Тому регіональні концепції сталого розвитку туризму, повинні базуватися на фундаментальних підходах до цього процесу в політиці державотворення та ринкових трансформацій.

 

Концепція сталого розвитку туризму

Обґрунтування та вибір ефективного напряму розвитку

Визначення альтернативних! напрямів реалізації концепції

Вибір і підготовка

и

умов реалізації напряму розвитку

Моніторинг, контроль та регулювання процесу впровадження заходів

Процес впровадження заходів за напрямом розвитку

Аналіз та оцінка, планування!у|_| |етратегічних| змін

Розробка заходів

Ідосягнення цілей|

<=

W

реалізації за

напрямом

розвитку

Рис. 5.3. Схема прог\есуреалізації цільової програми сталого розвитку

туризму

Водночас концепція та стратегія сталого розвитку кожного конкретного регіону мають відрізнятися від структури загальнодер­жавних програмних документів. У них доцільно враховувати специфіку регіонального планування, особливості соціально-еконо­мічного розвитку та галузеву структуру економіки регіону, наявність туристичних ресурсів, їх видову характеристику та конкретику сучасних проблем регіону як реальної та потенційної дестинації.

Основне завдання регіональної стратегії розвитку туризму -визначити пріоритетні напрями створення реальних умов для поліп­шення добробуту місцевого населення, вирішення його соціальних проблем на основі підвищення ефективності функціонування регіональної економіки через ефективне використання туристичних ресурсів і задоволення попиту споживачів на них у довгостроковій перспективі.

В Осакській декларації тисячоліття (2001 р.) значну увагу приділено ролі місцевих громад у плануванні розвитку туризму та забезпеченні принципів його сталості. У ній зазначається: «Справою першочергової важливості є співробітництво і участь місцевих громад у плануванні та розвитку дестинацій і туристичних послуг. Лише при підтримці й участі на місцевому рівні можна розвивати сталий туризм. Розуміння, підтримка, та участь. місцевих громад стали ключовим принципом розвитку».

Нині в Україні існує велика розбіжність між регіонами стосовно рівня соціально-економічного розвитку, що ускладнює здійснення трансформаційних процесів в економіці та може призвести до соціальних конфліктів і екологічних катастроф. Повільними темпами розроблюється нова регіональна політика з визначенням місця туризму в ній, що негативно впливає на весь процес реформ. Потрібно знайти способи мінімізації негативних наслідків терито­ріальних диспропорцій розвитку. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є розробка ефективної регіональної і міжрегіональної туристичної політики на рівні дестинацій. Для цього необхідні фундаментальні дослідження концептуальних основ розробки моделі ефективного функціонування як адміністративних регіонів, так і туристських дестинацій за принципами сталого розвитку.

Регіональна політика в туризмі повинна передбачати певний набір організаційно-економічних важелів і регуляторів ре&чізації її основних положень залежно від рівня розвитку регіону в цілому та наявних туристичних ресурсів. Необхідно виявити фактори негативного впливу на розвиток туризму в регіоні, які порушують його збалансованість; досліджувати відповідно до виявлених факторів особливості дести­націй, визначити критерії їхньої диференціації; здійснювати класи­фікацію видів дестинацій, формувати напрями державної підтримки проблемних регіонів з метою досягнення стійкості темпів їх еконо­мічного зростання та сталого розвитку; удосконалювати управління розвитком дестинації на основі періодичної оцінки ефективності їх функціонування з урахуванням місця і ролі туризму в господарському комплексі регіону.

Порядок визначення рівня соціального, економічного й еколо­гічного розвитку дестинацій охоплює етапи, зазначені на рис. 5.4.

Формування програм переходу до сталого розвитку туризму доцільно розглядати у комплексі та передбачати їх розробку не тільки по вертикалі управління (державна або національна, регіональна, підприємства), але й програм сталого розвитку окремих видів туризму, реалізація яких передбачає горизонтальні взаємозв'язки у процесі управління.

Порядок розроблення та обгрунтування програми розвитку окремих видів туризму можна уніфікувати за структурою. На наш погляд, основними складовими розділами таких програм повинні бути: 1) загальні положення (обґрунтування актуальності розроблення програми), 2) мета та основні завдання програми, 3) правове (або нормативно-правове) забезпечення розвитку виду туризму, 4) еконо­мічні умови розвитку; 5) організаційні умови розвитку; 6) інфра-

структура розвитку; 7) маркетингова та інформаційна політика забез­печення розвитку; 8) екологічна політика розвитку; 9) кадрове забез­печення розвитку; 10) фінансове забезпечення розвитку певного виду туризму. Кожне завдання в межах програми повинно мати адресність виконання (міністерство, відомство, підприємства), а виконання визначених заходів програми - терміни.

Визначення показників (ознак), що характеризують вплив факторів на розвиток дестинації

Розрахунок окремих індикаторів розвитку дестинації ї/

и

Розрахунок інтегральних індикаторів розвитку дестинації

Визначення рейтингу дестинації

Розрахунок інтегральних індикаторів сталого розвитку дестинації

Групування дестинацій за рівнем розвитку

Оцінка динаміки розвитку дестинації

Рис. 5.4. Етапи оцінки рівня сталого розвитку дестинації

Колективом вчених Київського національного торговельно-економічного університету за участю автора цієї праці в межах НДР [257] розроблено проект Програми розвитку сільського (зеленого) туризму в Україні. Він побудований за визначеною вище схемою (рис. 5.3). Проект Програми прийнятий за основу при розробці Кабінетом Міністрів України заходів щодо розвитку сільського туризму в нашій країні (дод. Ж. 1).

Навколишнє середовище, природне чи штучне, є фундаменталь­ною складовою туристичного продукту. З розгортанням туристської діяльності воно неминуче піддається змінам. Мотиви збереження і поліпшення навколишнього середовища на сьогодні займають найважливіше місце в багатьох проектах розвитку. Сталість розвитку

дестинації та стійкість функціонування суб'єктів господарської діяльності на внутрішньому та міжнародному туристичному ринку зміцнює стабільність всієї держави.

Процес функціонування та розвитку підприємства туристичної індустрії відбувається під потужним впливом чинників зовнішнього середовища. З метою реалізації визначеної стратегії цей процес потребує розробки програми, узгодженої як з галузевою, так і регіональною програмами сталого розвитку. Етапи та зміст програми розвитку підприємства в готельному секторі туристичної індустрії шляхом його реструктуризації розкрито в НДР «Економіко-орга-нізаційні проблеми розвитку ринку туристичних послуг» [126].

Чинники зовнішнього середовища, до складу яких входить державне регулювання економіки, або повністю не залежать від підприємства, або залежать меншою мірою. На підставі цього підпри­ємство може впливати або за наявності відповідних можливостей обмежено впливати на ці фактори, або адаптуватися до них шляхом здійснення змін.

Такий загальний підхід, на думку Г. Азоєва [64] та Р. Фатхутдінова [338], має специфічні особливості у випадку, коли об'єктом впливу є конкурентні переваги підприємства. Це обумов­лено тим, що способи державного регулювання економіки неод­норідні за своїм впливом на конкурентне середовище.

Перша група інструментів державного регулювання спрямо­вана на реалізацію інтересів держави щодо створення адекватних ринковій економіці загальних правил та умов господарської діяльності. Ці засоби одночасно впливають на всі конкуруючі між собою суб'єкти господарських відносин. Тому загалом зміна умов господарювання стосується одночасно всіх без винятку суб'єктів відповідного ринку і в довготривалій перспективі не може створю­вати відносних переваг для окремих із них. Прикладом таких інструментів державного регулювання економіки може бути загаль­ний порядок реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, антимонопольне законодавство, загальні зміни в оподаткуванні та ін.

Характерною рисою сучасного етапу розвитку державного регулювання є висока динамічність господарського законодавства. Численні зміни законодавчих і нормативних актів обумовлюють нестабільність умов господарювання. Завдяки цьому ті підприємства, які швидко реагують на зміну законодавчого поля, здатні здобути собі тимчасові переваги перед менш динамічними суперниками. Такі конкурентні переваги нестійкі, їх достатньо швидко та без суттєвих витрат можуть запозичувати і конкуренти. Ключовим фактором при

цьому стає швидкість адаптації підприємств до умов, що швидко змінюються, завдяки чому підприємства, які перші використали відповідне «стратегічне вікно», можуть подовжити тривалість життєвого циклу інших існуючих конкурентних переваг.

Інший аспект впливу вищезазначених способів державного регулювання економіки на конкурентні переваги підприємства є більш дієвим і полягає в тому, що швидка адаптація до нових умов виступає не окремою конкурентною перевагою, а своєрідним каталізатором, тобто інструментом, за допомогою якого підприємство підсилює ті конкурентні переваги, які в нього вже існують.

До другої групи можуть належати ті способи державного регу­лювання, внаслідок застосування яких створюються специфічні умови господарювання для певних суб'єктів підприємницької діяльності. У цьому випадку підприємства, яких стосується відповідна зміна, отримують реальні конкурентні переваги внаслідок надання їм спеціальних повноважень, прав або привілеїв.

Засоби цієї групи можуть мати не тільки суб'єктивний, але й об'єктивний характер, коли за їх допомогою створюються умови для стимулювання (переважним чином - за допомогою інструментів податкової політики) прискореного розвитку окремих галузей туристичної індустрії або територій шляхом створення спеціальних економічних зон (СЕЗ) і спеціальних режимів інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку (ТПР).

Галузеве стимулювання діє однаково для всіх підприємств відповідної галузі, а тому створення конкурентних переваг можливо тільки на міжгалузевому рівні, а також для диверсифікованих товаровиробників, один із напрямів діяльності яких належить до галузі, що стимулюється.

Значно цікавішим з точки зору внутрішньогалузевих конку­рентних переваг є державне стимулювання розвитку територій. У цьому випадку місце розташування підприємства або його відокрем­леного підрозділу визначатиме особливості його оподаткування та митного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що забез­печуватиме відносну економію на обов'язкових платежах порівняно з конкурентами, розташованими за межами таких територій. Таким чином, реєстрація підприємства як суб'єкта СЕЗ (ТПР) може розглядатися як його конкурентна перевага, джерелом якої є особливості державного регулювання регіонального розвитку.

До третьої групи засобів державного регулювання економіки з точки зору характеру впливу на конкурентні переваги можуть належати механізми, які обумовлюють альтернативність господарської

поведінки підприємства відповідно до чинного законодавства. Прикладом такого механізму є спрощена система оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва. Застосування цієї альтернативної податкової системи за умови додержання вста­новлених обмежень дозволяє суттєво зменшити податковий тиск і покращити фінансові результати господарської діяльності. Цей меха­нізм державного регулювання слід розглядати як розширення можли­востей для створення нових або підсилення конкурентних існуючих переваг.

Слід звернути увагу на ті обставини, що при переході на сплату єдиного податку підприємство отримує можливість вибору альтерна­тивного розміру податку на додану вартість, що дозволяє розширити можливий ціновий діапазон для реалізації активної цінової політики. Останнє може розглядатися як можлива додаткова конкурентна перевага. Цей економічний важіль є пріоритетним у стимулюванні підприємницької активності суб'єктів туристичного бізнесу в сегменті сільського та зеленого туризму.

Отже, механізм впливу державного регулювання економіки на конкурентні переваги підприємства туристичної індустрії не є єдиним, а визначається характером засобів регулювання. Подальші дослідження цієї проблеми мають бути спрямовані на розробку методів вимірю­вання цього впливу на стійкість конкурентних переваг підприємства.

Під час розробки та реалізації стратегій екологічно-безпечного розвитку надзвичайно важливе значення має розробка системи показників-індикаторів сталого розвитку окремих негіонів та дести-націй, на основі яких приймаються важливі рішення щодо вироб­ництва туристичного продукту та природокористування на всіх рівнях діяльності. Комплекс таких індикаторів відіграє провідну роль і в діагностиці системи «природа-держава-населення-турист», здійс­ненні еколого-економічних експертиз, аудиту, моделюванні прогноз­них ситуацій і коригуванні існуючих.