Матеріалістичне розуміння історії

Вже в «Тезах про Фейєрбаха» (1845 р.) і в написаних разом з Енгельсом роботах «Святе сімейство «(1845 р.) і «Німецька ідеологія» (1845–1846) Маркс відходить від абстрактно-просвітительського підходу до людини і суспільства. У «Тезах про Фейєрбаха» Маркс висловлює найважливіші положення, що знаменують його перехід на матеріалістичні позиції в розумінні суспільного життя. По-перше, Маркс заявляє, що «... суспільне життя є, власне кажучи, практичним» [3, с. 3] і тому аналіз проблем функціонування і розвитку суспільства варто починати з аналізу реального життя людей, їхнього буття, а не їхньої свідомості, і там бачити кінцеву причину соціальних явищ.

По-друге, Маркс відмовляється від розгляду людини як родової істоти з незмінною родовою сутністю. «... Сутність людини, – пише він, – не є абстракт, властивому окремому індивідові. У своїй дійсності вона є сукупністю всіх суспільних відносин» [3, с. 3]. Звідси випливає, що зрозуміти людину можна, тільки виходячи з тих умов, у яких вона існує. Не можна міркувати про сутність людини, абстрагуючись від суспільства, членом якого вона виступає, тому по-новому встає і проблема відчуження людини. Якщо в «Економічно-філософських рукописах 1844 р.», на думку Маркса, сам процес праці породжує приватну власність і, як наслідок, відчуження людини, то тепер процес відчуження пов'язується з певними історичними формами процесу праці. У своїх подальших роботах Маркс розвиває ці положення в струнку матеріалістичну концепцію історичного процесу.

Суспільство можна уявити як систему, єдність відносно самостійних, взаємозалежних сфер суспільного життя, чотири з яких є основними:

– духовна;

– політична;

– соціальна;

– економічна.

До марксизму у філософії панував ідеалістичний підхід до суспільства. Основу і рушійну силу розвитку суспільства філософи бачили в розвитку, зміні ідей, духовного життя. Вони вважали, що кінцеву причину суспільних змін у політичній, соціальній, економічній сферах варто шукати в змінах духовного життя. Як пише Ф. Енгельс, філософи виходили з емпіричного факту: людина – істота свідома, вона діє тільки тоді, коли усвідомлює мету своєї діяльності і, отже, щоб змінити саму людину і суспільство, що є продуктом діяльності людей, необхідно змінити свідомість людини, ідеї, якими вона керується у своїй діяльності. Заслуга Маркса, на думку Енгельса, полягає в тому, що він по-іншому підійшов до цього питання, він поставив питання так: «А чому в суспільстві панують ті або інші ідеї, що виступають рушійною силою діяльності людей?» І коли питання було поставлено так, стало очевидно, що панування ідей, що впливають на свідомість, а, отже, і дії людей, обумовлені інтересами цих людей. А серед інтересів визначальний вплив на діяльність великих мас людей роблять економічні інтереси, об'єктивні у своїй основі. Таким чином, Маркс доходить висновку, що не свідомість людей визначає їхнє буття, не в духовній сфері варто бачити причину суспільних змін, а, навпаки, суспільне буття визначає суспільну свідомість, і кінцеву причину суспільних перетворень варто шукати в економічній сфері життя суспільства, у способі виробництва.

Спосіб виробництва матеріального життя визначає соціальний, політичний і духовний процеси суспільного життя, конкретний тип і форму суспільства, суспільно-економічну формацію. Поняття суспільно-економічної формації введено Марксом для характеристики конкретного типу суспільства в усьому різноманітті його проявів. Історія суспільства, на думку Маркса, підпорядкована тим же об'єктивним законам, як і історія природи, і те, що в суспільстві діють люди, наділені свідомістю, не скасовує даного положення. Історія людства являє собою історію виникнення, розвитку і загибелі суспільно-економічних формацій, починаючи з первіснообщинної і закінчуючи капіталістичною, або буржуазною, у надрах якої дозрівають передумови нової комуністичної формації. Основним соціологічним законом, що визначає виникнення і розвиток формації, її перехід у іншу формацію, є закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

Спосіб виробництва має два аспекти або дві складові – продуктивні сили і виробничі відносини. Продуктивні сили характеризують ступінь впливу людини на природу, ступінь її панування над нею. Адже люди живуть за рахунок природи, перетворюючи її своєю діяльністю в неорганічне тіло суспільства, створюючи споживчі вартості. Елементами продуктивних сил є, насамперед, самі люди – головна продуктивна сила суспільства, що створює все його багатство, а також предмет праці в тій мірі, у якій він уже увібрав у себе людську працю. У широкому смислі предметом праці є вся природа, але і земля з її родючістю, і запаси корисних копалин, і джерела енергії є елементами, важливими показниками розвитку продуктивних сил суспільства тоді, коли вони включені у виробничу діяльність людини, а не просто є в наявності у вигляді природних явищ. Найважливішим показником розвитку продуктивних сил, їхнім елементом виступають знаряддя праці. Їх людина розташовує між собою і предметом праці, розвиток знарядь праці у вирішальному ступені визначає ступінь впливу людини на природу, продуктивність праці, а останнє, на думку Маркса, є головним показником ступеня розвитку суспільства. До елементів продуктивних сил відносяться і засоби праці: виробничі будови, залізниці і взагалі транспорт, енергія – усе те, що ми визначаємо сьогодні як матеріальну інфраструктуру виробництва. У сукупності знаряддя праці, засоби праці і предмети праці складають засоби виробництва – накопичена, опредметнена праця, що разом із живою людською працею і становить продуктивну силу суспільства.

Але при характеристиці продуктивних сил сьогодні не можна не згадати ще один елемент – науку. Наука в середині ХХ століття стала безпосередньою продуктивною силою суспільства. І це відбулося тому, що в результаті науково-технічної революції наука стала нерозривно взаємозалежною з технікою і технологією виробництва. Сучасне виробництво – це матеріалізована, опредметнена наука. Можна запитати, а яке відношення це має до марксистської філософії? Безпосереднє. Саме Маркс був першим філософом, що усвідомив повною мірою роль і значення науки і техніки в житті суспільства, їхній вплив на спосіб життя людей [7, с. 115].

Виробничі відносини становлять іншу сторону способу виробництва, інший його елемент. Виробництво має суспільний характер. На думку Маркса, люди «не можуть виробляти, не з'єднуючись відомим способом для спільної діяльності і для взаємного обміну своєю діяльністю» [2, с. 441]. За своєю структурою виробничі відносини мають складний характер і як елементи містять у собі відносини обміну діяльністю, відносини розподілу і споживання і як головний елемент – відносини власності. Саме відносини власності визначають тип і форму виробничих відносин. Власність на засоби виробництва може бути приватною і суспільною і за типом виробничі відносини можуть бути відносинами з приватною формою власності або відносинами із суспільною формою власності.

Відносини з приватною формою власності існують історично в трьох формах: рабовласницькій, феодальній і капіталістичній. Форми приватновласницьких виробничих відносин одна від іншої відрізняються становищем працівника в системі матеріального виробництва. При рабовласницькій формі приватної власності рабовласник є необмеженим власником не тільки засобів виробництва, але і живого знаряддя праці – рабів, тому що останні розглядаються як знаряддя праці, що говорять. При феодальній формі власності феодал є власником землі і закріплених за ним селян, але абсолютної влади над останніми він не має. При капіталізмі буржуа і пролетар абсолютно рівні у своїх правах, але оскільки робітник вільний від власності, що зосереджена в руках капіталіста, він змушений продавати останньому себе як робочу силу, щоб підтримати своє існування й існування своєї родини.

Суспільна власність на засоби виробництва існує у формі первіснообщинної власності й у формі комуністичної власності на засоби виробництва. У першому випадку суспільна форма власності і відносини співробітництва, що випливають з неї, і взаємодопомоги обумовлені низьким рівнем розвитку продуктивних сил і, власне кажучи, відсутністю поділу праці. Комуністична форма власності, навпаки, обумовлена високим рівнем розвитку продуктивних сил і поділу праці.

Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, їхній розвиток обумовлює існування і розвиток суспільства. Це взаємодія, на думку Маркса, відбувається за загальним діалектичним принципом взаємодії змісту і форми, де змістом є продуктивні сили, а формою способу виробництва – виробничі відносини. При цьому конкретний тип і форма останніх визначаються не свідомістю і волею людей, не їхніми бажаннями, а рівнем розвитку продуктивних сил. У передмові «До критики політичної економії» Маркс так характеризує взаємодію продуктивних сил і виробничих відносин і їхню роль у житті суспільства: «У суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, відносини, що не залежать від їхньої волі, – виробничі відносини, що відповідають певному рівню розвитку їхніх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому піднімається юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхню свідомість. При відповідному рівні свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства входять у суперечність із існуючими виробничими відносинами, або, що є тільки юридичним вираженням останніх, з відносинами власності, усередині яких вони дотепер розвивалися. З форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються на їхні окови. Тоді настає епоха соціальної революції. Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот у всій величезній надбудові» [1, с. 6–7].

Але протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами вирішуються соціальною революцією не автоматично, а через класову боротьбу. Соціальна революція є вищою формою класової боротьби. Марксизм вважає, що вся новітня історія є історією класової боротьби, що являє собою головну рушійну силу суспільного розвитку як у рамках самих формацій, так і особливо при переході від однієї формації до іншої.

Самі класи, на думку основоположників матеріалістичного погляду на історію, виникають як результат поділу праці й удосконалювання знарядь праці і виникнення на цій основі приватної власності. «Поділ праці і приватна власність, – писали К. Маркс і Ф. Енгельс у «Німецькій ідеології», – це тотожні вирази: в одному випадку говориться стосовно діяльності те ж саме, що в іншому – стосовно продукту діяльності» [5, с. 31]. Таким чином, Маркс і Енгельс тепер по-новому підходять до проблеми відчуження. Тепер приватна власність є не просто результатом трудової діяльності взагалі, як це можна було зрозуміти з «Економічно-філософських рукописів 1844 р.», а результатом праці у відповідних умовах, в умовах поділу праці при відносно низькому рівні розвитку продуктивних сил, коли прибавочний продукт невеликий, і тому, лише будучи зосереджений у руках невеликої кількості людей у вигляді власності на засоби виробництва, він може забезпечити їм безбідне існування, звільнити від матеріальної виробничої діяльності і дати можливість займатися наукою, мистецтвом, політикою і т. д. І класи, таким чином, виступають історичною формою соціальної структури суспільства. Їхня боротьба з моменту виникнення є стрижнем розвитку суспільства, і ведеться вона насамперед за економічні інтереси, за економічне звільнення, хоча може набувати різних ідеологічних форм.

Але в умовах рабовласницького і феодального ладів звільнення пригноблених класів і подолання відчуження досягнуте бути не може через низький рівень економічного розвитку, насамперед, і політичних і ідеологічних нашарувань, що вуалюють реальні відносини людей. Тільки капіталізм створює економічні передумови для усунення відносин приватної власності, розвиваючи продуктивні сили до такого рівня, що суспільне виробництво в стані задовольнити насущні (розумні) потреби всіх людей. Заважають цьому тільки відносини приватної власності, тому їхнє знищення є насущною історичною необхідністю, відкриває простір для безмежного розвитку продуктивних сил, задоволення потреб людей. Усунення відносин приватної власності створює умови для ліквідації жорсткого розподілу праці, для розвитку всебічних здібностей людини і тим самим подолання відчуження. Саме тому, на думку основоположників марксизму, комунізм являє собою не утопічний ідеал, а закономірний результат реального історичного розвитку суспільства взагалі, і капіталістичної формації зокрема. Установлення комунізму означає кінець передісторії людського суспільства і початок його справжньої історії, що відкриває широкий простір для розвитку здібностей людини, її всебічного удосконалювання.