Виток і соціальні передумови формування філософської думки

Початки філософської свідомості пращурів у східнослов’янському етносі української, російської та білоруської людності сягають глибокої давнини, гублячись у первісних нетрях прадавньої міфологічної свідомості. Проте навіть на стадії перед філософської історії східнослов’янська свідомість утверджується і розвивається не в замкненому етнонаціональному просторі, а у жвавому творчому діалозі зі світоглядними ідеями інших етнонаціональних спільнот. Отже, вже на рівні міфологічної свідомості між праслов’янами та греками (дорійцями) відбувся жвавий діалог-обмін.

Світ уявлявся нашим пращурам полем боротьби Добра і Зла, Білобога та Чорнобога. За цією боротьбою стежив Сварог, пильнуючи, щоб Чорнобог ніколи не здолав Білобога. Наші предки щиро вірили у вічне життя в потойбічному світі – Іриї (Раю), яке уявляли собі як луки Сварога. Ірий, вірили праукраїнці, є першоземля богів і світу – тут росте першодерево Паруб з молодильними яблуками безсмертя, тут же розташоване й озеро живої води. Сюди злітаються зимувати птахи. А на вершечку Прадуба сидить Сокіл Род, прадавній Першобог.

Формування київської філософської ментальності відбувається у специфічній ситуації творчого діалогу київоруської міфоепічної свідомості з візантійським християнським світоглядом, щедро насиченим елементами грецького філософського платонізму та неоплатонізму. Перше знайомство наших пращурів із християнськими ідеями почалося десь на початку нової ери, інтерес до яких зріє у період князювання останніх Києвичів і досяг апогею в період остаточного хрещення Русі Володимиром Великим. Християнські ідеї були подані на києворуському терені головним чином філософсько-богословськими текстами, які поширювалися на Русі в перекладах на древньоболгарську мову («Шестеднев» Іоанна, екзарха Болгарського, «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 рр. та ін.).

Праця на родючих землях українського лісостепу та степу сприяла формуванню малих соціальних груп, перешкоджаючи водночас утворенню характерних для мешканців північних і північно-східних земель великих патріархальних родин, у яких особистість неминуче розчинялася в комуні тарному, общинному началі. Звідси властивий українському національно-

му характерові індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, повагою до окремішнього індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму, абсолютної монархічної влади. На світоглядно-ментальному рівні ця риса знаходить вияв у домінуванні екзистенцій них мотивів в українській філософській думці, плюралістичному (поліфонічному) її характері, діалогічному стилі філософствування.

Тривале проживання на межі ворожого кочового степу виробило в українців специфічне «екзистенційно-межове» світовідчуття – гостро емоційне переживання сьогоденності життя, життєлюбність, поетичне, лірично-пісенне сприйняття природного та соціального оточення, пріоритет «серця» над «головою». Тим-то світоглядні орієнтації української ментальності є не просто екзистенційними (укоріненими в людському існування – екзистенції), а екзистенційно-кордоцентричними (від лат. сordis – серце).

Говорячи про антеїзм, екзистенційність та кордоцентризм української світоглядно-філософської ментальності, ми наголошуємо, звичайно, лише на її провідних домінантах, характерних рисах, виразних тенденціях, якими визначається специфічність, унікальність і неповторність цієї ментальності. Проте це зовсім не означає відсутності в української філософії інших, відмінних і навіть альтернативних позицій щодо названих моментів і аспектів, хоча ці останні (скажімо натуралістично-реалістичні, раціоналістичні, моністично-монологічні тощо) й існують як доповнюючи в атеїстично-екзистенційно-кордоцентричному контексті, утворюючи з останнім неповторну діалогічно-гармонійну цілісність – українську філософську думку. Саме остання як власне філософія й народжується за київоруської доби.