Основні проблеми визначення сутності та змісту джерел права 1 страница

Правова держава

Суспільна свідомість правову державу сприймає як такий тип держави, влада котрого заснована на праві, правом обмежу­ється і через право реалізується. Проте таке уявлення недостат­ньо розкриває цей феномен.

Поняття «правова держава» нерідко вживають у найширшому значенні, яке не обмежується власне державою, а поширю­ється на все суспільство, весь спектр суспільних відносин. Пра­вову державу також визначають як правову форму організації і діяльності публічної влади, її взаємовідносин з індивідами як суб’єктами права, «носіями» прав і свобод людини і громадяни­на (С. Кириченко).

У французькій науці поняття «правова держава» ототожне­но насамперед з принципом законності як обов’язком дотриму­ватись закону, в англомовній з поняттям «верховенство права», причому воно значною мірою трансформувалося за змістом.

Сучасні українські дослідники визначають правову державу як державу, у житті якої панують закони, що закріплюють основні права людини, виражають волю більшості або всього населення країни (наголошуючи на основних загальнолюдських цінностях та ідеалах); як державу, в якій встановлена відпові­дальність як особи, так і держави, де громадянам притаманний високий рівень правової культури.

Ознаки правової держави поділяють на соціально-змістовні (матеріальні) і формальні (структурно-організаційні, процедур­ні тощо).

До соціально-змістовних ознак правової держави насампе­ред належить відмінність від попередніх держав (деспотичних, абсолютистських, поліцейських), де відносини між суспіль­ством та державою будувалися на основі відносин «влада — підпорядкування»; особа та пануючий суб’єкт (представник держави) є рівноправними партнерами, котрі уклали своє­рідну угоду про взаємне співробітництво та взаємну відпові­дальність.

Однією з основних ознак правової держави є визнання основ­ного соціального вектора у взаємовідносинах між людиною й державою в напрямі «від людини до держави». Держава не все­владна щодо людини, вона має здійснювати свою діяльність в узгодженні з правами і свободами громадянина. При цьому її позитивна відповідальність полягає в тому, що держава має створювати умови, необхідні для здійснення прав і свобод люди­ни, а негативна — у зобов’язаннях відшкодувати збитки (мате­ріальні, моральні), спричинені порушенням прав і свобод особи з боку органів, службових чи посадових осіб держави.

Правова держава, у зв’язку з її орієнтацією та відповідальні­стю перед людиною, прагне забезпечити її свободу. Проте цей процес складний і суперечливий. Його основою є правовий ста­тус особи, що в державно-правовому суспільстві виконує роль самостійного регулятора суспільних відносин. З погляду право­вої держави його визначальними умовами є рівні можливості, справедливість, свобода думки, вибору, переконань тощо.

Права і свободи людини та громадянина, рівень правового за­кріплення основних цих прав в Конституції та інших законах — ще одна з найважливіших ознак правової держави. Вона пого­джується визнати ці права основними, гарантує й захищає їх, створює умови для їх реалізації. Однак вона не здатна у повному обсязі їх реалізувати. Значна частина прав і свобод людини реалі­зується поза державою, в межах громадянського суспільства.

До соціально-змістовних ознак правової держави також належать:

— панування правового закону у суспільному і державному житті, що виражає волю більшості або всього населення країни, втілюючи загальнолюдські цінності та ідеали;

— регулювання відносин між особою і державою здійснюєть­ся на основі принципу: особі дозволено чинити все, що прямо не ішборонено законом;

— існує висока правова культура і правова свідомість гро­мадян.

Формальними ознаками правової держави є:

— визнання та реалізація принципу поділу державної влади. Цей процес обмежує державне всевладдя, сприяючи тим самим утвердженню авторитету суспільства, розширенню можливості його впливу на державу. Прагнучи стати правовою державою, Україна закріпила цей принцип на рівні Конституції (ст. 6). Цим заявлено наміри створювати бар’єр некероваиій концен­трації влади, зменшувати ризик монополізації чи зловживання владою з боку деяких державних органів;

— юридична захищеність особи, тобто функціонування реальних та ефективних засобів здійснення, захисту й віднов­лення прав і свобод людини і громадянина у випадках їх проти­правного порушення чи обмеження;

— незалежність суду як надійної юридичної гарантії прав людини;

— неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя.

Правова держава ґрунтується на таких основних принципах:

1) верховенство права, через котре реалізується прагнення людства до свободи у її взаємодії з упорядкованістю та безпеч­ністю суспільного існування. Принцип верховенства права має сенс, коли право розглядається не просто як сукупність норм, встановлених державою, а як сукупність правил належної пове­дінки (масштабу, міри), корпусу правил, які легітимовані су­спільством і базуються на історично досягнутій рівності соціаль­ної етики (А. Заєць);

2) зв’язаність держави правами і свободами людини і грома­дянина. Визнання державою та закріплення на конституційно­му рівні відповідних прав і свобод, значна частина з яких реалі­зується поза інституціями держави, є важливою умовою її самообмеження. Правова держава визнає як нормативно закріп­лені, так і природні права людини. Це створює можливості роз­ширення важелів обмеження суспільства державою у її прагнен­ні абсолютизації влади;

3) обмеження можливостей виконавчої влади в контексті свободи прийняття нормативно-правових рішень і діяльності щодо відповідного кола осіб. Закріплення державою на консти­туційному рівні демократичного принципу «дозволено все, що не заборонено законом», який стосується суб’єктів грома­дянського суспільства (фізичних та юридичних осіб) у сфері їх господарської, цивільно-правової діяльності і не поширюється на державні владні структури, їх посадових осіб, які відповідно до Конституції мають дотримуватись принципу «можна лише те, що прямо дозволено законом»;

4) рівність всіх перед законом. Це одна з умов існування гро­мадянського суспільства в контексті правової держави — насам­перед рівність прав, рівність перед законом, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та ін. поглядів, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови (ст. 24 Конституції);

5) справедливість. Це одна з основних ознак права як регу­лятора суспільних відносин. Справедливе право, сформоване громадянським суспільством і легітимізоване державою, є умо­вою їх ефективного розвитку;

6) юридична форма діяльності органів державної влади, їх посадових та службових осіб. За своєю суттю вона іманентно характеризує правову державу, оскільки є не просто важливим позитивним засобом упорядкування й регулювання суспільних відносин влади, організування та діяльності органів державної влади, державного механізму на засадах права, а й засобом кон­тролю за владою, її обмеження (А. Заєць);

7) судовий захист фізичних і юридичних осіб, права яких в тій або іншій мірі порушені;

8) демократизм процесу розробки, прийняття та реалізації адміністративних рішень, його чітка оформленість;

9) широкі судові і досудові процесуальні права індивіда;

10) конституційно закріплена відповідальність держави за дії

своїх органів перед власними громадянами.

На основі цих ознак можна дати визначення правової дер­жави.

Правова держава — держава, де діє система юридичних гарантій, за допо­могою яких забезпечується баланс і консенсус законних інтересів особи,суспільства, держави, ефективна протидія протиправним посяганням у сфері публічного і приватного права.

Теоретична конструкція правової держави формується поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспіль­ством об’єктивної потреби в зміні сутності держави. Багато держав світу, серед них і Україна, на конституційному рівні проголосили себе «правовими», але слід усвідомити, що консти­туційні положення відображають не стільки реальну дійсність, скільки загальну орієнтацію, спрямування, прагнення відповід­ної держави.

Соціальна держава

Формування концепції соціальної держави необхідно роз­глядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й удосконалення вчення про правову державу. Пра­гнення пов’язати політику з мораллю, глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібе­ралізму та християнства в питанні формулювання цінностей (свобода, справедливість, солідарність), на яких повинна бути заснована ця держава, й визначено її соціальні цілі.

Соціальна правова держава передбачає оптимальну модель організування влади в суспільстві і державі, побудовану на принципах децентралізації влади. Її правові характеристики, своєрідний юридичній вимір розкриваються у двох аспектах — соціальному і власне юридичному. Соціальний пов’язаний із загальним поняттям права, його соціальним розумінням, юридичний — з поняттям закону як втіленням права (С. Кири- ченко). Поняття «право» розкривається саме через певні соціальні категорії, що асоціюються загалом із соціальною справедливістю.

По-різному тлумачиться в юридичній теорії й ідея соціальної держави: в одному випадку її пов’язують з узагальненим понят­тям «соціальна справедливість», наявність рівня добробуту та культури, доступного усім верствам і групам населення, в іншо­му — з посиленням ролі держави в регулюванні соціально-еко­номічних процесів.

Важливими передумовами визначення держави соціальною є її побудова на таких принципах:

— підтримка рівноваги між демократичними інститутами та сильною державною владою, плануванням і ринком, приватною і державною власністю, економічною ефективністю та соціаль­ною справедливістю;

— забезпечення рівних можливостей для всіх громадян;

— гарантованість державою мінімальних соціальних можли­востей;

— людська гідність і відносна незалежність суспільних від­носин та ін. (Р. Ромашов).

Світовий досвід розвитку демократичних держав, наукові дослідження з проблем соціальної держави дають змогу визна­чити її характерні ознаки:

— людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю;

— соціальна політика, що визначається правовими рішення­ми, ґрунтується на розвинутому соціальному законодавстві;

— забезпечується громадянський мир і злагода в суспільстві;

— діє соціально-ринкова економіка, яка враховує інтереси як власника, так і суспільства;

— гарантована система соціального захисту вразливих верств населення;

— державна підтримка місцевого самоврядування і населення.

Можна сформулювати й інші, більш конкретні ознаки

соціальної держави, але вони значною мірою пов’язані з назва­ними вище. Ці ознаки відображені і в Конституції України. Згід­но зі ст. З «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недо­торканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціаль­ною цінністю». Вона передбачає і відповідні соціальні (соціально-економічні і соціально-культурні) права індивіда. У широкому розумінні всі права і свободи індивіда як соціаль­ної істоти є соціальними правами. Серед них можна виокреми­ти соціальні права, які прямо визначають матеріальні умови життя людини. Ці права зафіксовані у статтях 41—50 Консти­туції України і охоплюють права на власність, підприємниць­ку діяльність, на працю, заробітну плату і відпочинок, соціальний захист, житло, достатній життєвий рівень, охоро­ну здоров’я тощо.

Деякі теоретики права не зараховують більшості із цих прав до загального переліку прав і свобод. Наголошують, що на осно­ві відповідних конституційних положень не виникають суб’єк­тивні права, які можуть бути захищені в суді. А саме це визна­чає природу реальних прав і свобод людини і громадянина. Кон­ституційне закріплення соціальних прав в Україні об’єктивно відіграє позитивну роль, слугує не тільки встановленню орієн­тирів в державно-владній діяльності, а і сприяє удосконаленню економічних, політичних та юридичних засобів (механізмів) захисту прав людини на національному рівні.

Вказаний перелік соціальних прав починається з основного права — права на власність. Основним це право є тому, що влас­ність, високий рівень матеріальної забезпеченості є запорукою і основою практично усіх особистих прав та свобод. З іншого боку, необхідно зазначити, що право на власність (право приват­ної власності) нерідко розглядають як одне з особистих прав, природних прав людини. Право на власність можна сприймати як одне з прав індивіда, так і як своєрідний стрижень, основу сукупності його прав та свобод, яка визначає їх загальний зміст і природу.У громадянському суспільстві, економічною основою якого є нільний ринок, важливу роль відіграє соціально-правовий зміст інституту власності. Ст. 13 Конституції України закріплює поло­ження про те, що «власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству». Держава зобов’язана забезпечити соціальну спрямованість економіки, для чого має створити правову базу, регламентувати соціальну функцію власності, забезпечувати проведення ефективної соціальної політики.

На основі вказаних ознак можна запропонувати визначення соціальної держави.

Соціальна держава — держава, яка формується, розвивається та функціо­нує шляхом активного впливу на соціальну сферу життєдіяльності суспіль­ства, забезпечує здійснення ефективної політики в інтересах найширших категорій населення, захист економічних, соціальних та культурних прав і свобод людини і громадянина.

Нині загальний стан правового регулювання сфери реаліза­ції соціальної політики не відповідає завданням забезпечення соціального захисту населення в суспільстві а економікою перехідного типу. Наслідками цього є відсутність уніфіковано­го підходу до розвитку відповідного законодавства, некоор- динованість змісту правових актів різного рівня, наявність законодавчо не вирішених питань, що мають значення для фор­мування системи соціального захисту. Ключові напрями реформування системи соціального захисту населення слід визначати з огляду на необхідність диференційованого підходу до способів і темпів реформування системи соціального страху­вання за основними секторами. Зокрема, доцільно законодавчо передбачити:

— реформування системи пенсійного страхування, яка вклю­чала б соціальну пенсію, пенсію загальнообов’язкового держав­ного соціального страхування та додаткову пенсію, встановлен­ня гарантій надання державної підтримки системам пенсійного забезпечення;

— визначення засад функціонування бюджетно-страхової медицини як необхідного етапу організаційно-фінансових змін у сфері охорони здоров’я, встановлення видів соціального страху­вання, пов’язаних з ризиком втрати здоров’я та працездатності;

— встановлення основних норм соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань, пов’язаних з виконанням трудових обов’язків;

— визначення основних засад надання державної допомоги малозабезпеченим громадянам на основі прямого соціального контракту з визначенням ступеня нужденності сім’ї чи окремо' особи.

Формування соціальної політики української держави ма ґрунтуватись на спеціальному законодавстві, яке відповіда європейським і світовим соціальним стандартам. Потребу запровадження Державна програма соціальних заходів Соціальний кодекс, закон «Про соціальну допомогу незахищ ним верствам населення» тощо.

Сучасна концепція соціальної держави актуалізується дл представників юридичної науки та юридичної практики, узг джується із проблемами соціально-правового розвитку Україн Враховуючи закріплення її соціальної характеристики на ко ституційному рівні, можна констатувати, що соціалізація дер жавної діяльності є одним із основних завдань політичної т правової реформ.

Література

Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, те денції розвитку / Ф. М. Рудич, Р. В. Балабан, Ю. С. Ганжуров та ін.; Ф. М. Руді-t (заг. ред.). — К.: Парлам. вид-во, 2006. — 412 с.

Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії: мон графія / І. 0. Кресіна, 0. В. Скрипнюк, А. А. Коваленко та ін.; за ред. І. 0. Kped ної. — К.: Логос, 2007. — 316 с.

Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспект ви. — К„ 2001. — 656 с.

Журавський В. С. Політична система України: проблеми становлення розвитку (правовий аспект) / В. С. Журавський. — К.: Парлам. вид-во, 2008. 276 с.

Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду А. П. Заєць. — К.: Парламентське вид-во, 1999. — 248 с.

Керимов А. Д. Современное государство: вопросы теории: монография ^; А. Д. Керимов. — М.: Норма, 2007. — 142 с.

Кириченко С. О. Співвідношення соціальної правової держави і гром дянського суспільства в умовах сучасної України: автореф. дис.... канд. юри наук: 12.00.01 / С. О. Кириченко. — К., 2001. — 18 с.

Левенець Ю. А. Держава у просторі громадянського суспільства, Ю. А. Левенець. — НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досл джень. — К.: Освітня книга, 2006. — 272 с.

Лобода Ю. П. Цінність держави як її соціальна сутність (теоретико-метод логічні аспекти дослідження): автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.01 Ю. П. Лобода. — О., 2001. — 20 с.

ІІІколаєва М. І. Політична система сучасної України: процеси інституціональ- ннх імін і стабілізації: автореф. дис.... канд. політ, наук: спец. 23.00.02 / М. І. Ні- іиіііікша. — 0., 2003. — 18 с.

Панкевич О. 3. Соціальна держава: поняття та загальнотеоретична характе- ципика: дис. канд. юрид. наук: 12.00.01 / 0. 3. Панкевич. — Львів. Нац. ун-т ІМ. І. Франка. — Л., 2003. — 182 с.

Пашуков А. Л. Социальная сущность, социальная функция, социальная поли­тики государства: Теоретический и сравнительно-правовой аспекты: дис.... ййид. юрид. наук: 12.00.01 / А. Л. Пашуков. — Москва, 2005. — 232 с.

СІленко А. О. Соціальна держава: еволюція ідеї, сутність та перспективи ста- Иіш/іення в сучасній Україні: автореф. дис.... д-ра політ, наук: 23.00.02 / А, 0. Сіленко. — К., 2000. — 20 с.

Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і чЦрпктики. До 10-річчя незалежності України: монографія / 0. В. Скрипнюк. — К,: ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2000. — 600 с.

Тимошенко В. І. Правова держава: теоретико-історичне дослідження / |і І. Тимошенко. — АН України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К.::Ніун. думка, 1994. — 132 с.

Тимченко С. М. Громадянське суспільство і правова держава в Україні / 6. М, Тимченко. — Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2002. — 193 с.

Ниркин В. Е. Современное государство / В. Е. Чиркин; Моск. гуманитар.- Івциал. акад. — М.: Международ. отношения, 2001. — 411 с.

7.Праворозуміння, принципи і джерела права

 

 

7.1. Філософські, теоретичні та методологічні засади праворозуміння

Актуальність, необхідність і доцільність осмислення права в контексті сучасних підходів до праворозуміння зумовлена: від­сутністю загальновизнаних концепцій вітчизняного праворозу­міння та реформування правової системи України, цілісності, системності і послідовності у здійсненні правових реформ; необхідністю розкриття визначення світових тенденцій розвитку права і специфічних особливостей правової сфери українського суспільства, вибору оптимальних засобів і мето­дів правового регулювання; потребами розвитку теоретичних і методологічних засад вітчизняної юридичної науки, забезпечен­ня плюралізму і толерантності у взаємодії різних методологіч­них підходів та наукових шкіл у розумінні права, створення сприятливих умов для розвитку української теорії права; зав­даннями інтеграції України у європейський та міжнародний правовий простір тощо.

Ефективна реалізація вітчизняною юриспруденцією при­кладних завдань неможлива без випереджального розвитку фундаментальних правових ідей та положень, які визначають засади й концептуальні підходи до вдосконалення правового регулювання, формування правосвідомості, правової культури, правової системи України загалом. їх філософське та загально­теоретичне правове осмислення є актуальними, необхідними, науково та практично значущими, особливо в контексті тих змін, що відбуваються у світовому і національному правовому просторі, юриспруденції та загальній теорії держави і права.

Плюралістична природа праворозуміння

У вітчизняній та зарубіжній літературі здійснено багато уза­гальнень та типізацій праворозуміння, розроблено нові теорії та концепції права. Результати досліджень історії та сучасного стану праворозуміння свідчать про відсутність загальноприйня­того розуміння права, відсутність умов для нього у найближчо­му майбутньому.

Плюралізм теорій і концепцій поширюється не лише на розу­міння права, а й на праворозуміння. В юридичній науковій літе­ратурі пропонується розрізняти праворозуміння, розуміння права і розуміння в правовій сфері, де «праворозуміння — це віддзеркалення в юриспруденції засадничих (аксіоматичних) характеристик правової реальності» (Ю. Оборотов). У структурі праворозуміння розрізняють пізнання і сприйняття права, його оцінку та відношення до нього. Праворозуміння розглядають як єдність інтелектуальної діяльності, спрямованої на пізнання права; окремих елементів пізнавально-правової діяльності (сприйняття правових явищ, уявлення про них і права загалом), сукупності правових явищ, отриманих в результаті пізнаваль­но-правової діяльності.

Подібне стосується і праворозуміння, де найчастіше ведуть мову про право як результат і «процес інтелектуальної кваліфі­кації, а не реальний природний об’єкт a priori (Р. Норбер).

На основі певним чином виокремленого формату побудови образу права конструюють відповідні фундаментальні правові поняття, за допомогою яких вчені намагаються охопити в кон­тексті цього формату існуючі правові явища. Тому поняття «правова дійсність», «правова система», «правова культура», «правове життя» та ін. є похідними від конкретної інтерпретації права і процесу їх отримання (методології). У свою чергу, вони деталізуються, конкретизуються у відповідних їх природі поняттях (поняттєвих рядах), що складають зміст або понят­тєво-категоріальний апарат конкретної інтерпретації права.

Різноманіття теоретичних уявлень про право і право як таке — de facto зумовлене своєрідністю мислення суб’єкта пізнання, природи об’єкта пізнання, процедури (методології) пізнання, сфер використання результатів пізнання.

Різноманітне й універсальне, теоретичне й емпіричне, вітчизняне і зарубіжне, юридичне і неюридичне у праворозумінні

Право є соціальним явищем, яке пізнається, створюється і змінюється не лише юристами, його розуміння не можна зводи­ти тільки до його юридичної наукової інтерпретації. Історія, сучасний стан правового розвитку свідчать про плюралізм права de facto, тяжіння більшості юристів до універсалізації його розуміння. Його створюють і змінюють всі суб’єкти права, що свідчить про неоднозначне визнання конкретних юридичних положень.

Прагнення до універсалізму права як раціонально обґрунто­ваного загального права властиве передусім юристам-ученим, особливо тим, які в інтерпретації права дотримуються класич­ного для європейського мислення типу раціональності. При цьому юридичне раціональне мислення визнається пріоритет­ним у пізнанні права порівняно з іншими видами «неюридично- го» мислення (філософського, політологічного, соціологічного, психологічного та ін.).

Юристи-практики більше орієнтовані на своєрідність вітчиз­няного права, його збереження, розвиток, не заперечуючи його деяку близькість з міжнародним і регіональним правом.

Різні галузі юридичної науки неоднаково орієнтуються на універсалізацію і раціоналізацію права. Найбільше це прита­манно філософії права, теорії держави і права. Значно менше — галузевим і прикладним юридичним наукам. Значною мірою це залежить від рівня теоретичного осмислення і теоретичної інтерпретації права як дедуктивно-раціонально-предметних теорій.

Теоретичне знання про право як результат дедуктивного мислення охоплює широкий спектр однорідних систем науко­вих знань, які є різними за предметом і методами осмислення, що зумовлює різноманіття теорій права і теорій у правознавстві. Тому теорія держави і права як фундаментальна юридична нау­кова дисципліна охоплює різні теорії та інші системи теоретич­них наукових знань про право і державу. Останнім часом спосте­рігається тяжіння до обмеження її предмета тільки правом і виокремлення теорії держави як теоретичної складової частини окремої соціально-гуманітарної науки — державознавства. На цій підставі її розглядають як загальну теорію права, змістом якої є різноманітні теорії права, і навіть метатеорію права.

Загальна теорія про право як навчальна дисципліна базуєть­ся на інших підставах, в яких наголос переноситься з різнома­ніття теорій права на змістові їх характеристики, що є переду­мовою адекватного відображення вітчизняного права в його взаємодії з іноземним і міжнародним (регіональним) правом. Якщо теорії права як наукові знання в певних межах можна визнавати «позанаціональними», то загальна теорія права як навчальна дисципліна орієнтована иа вітчизняне право, тому зміст підручників та її місце є різним в професійній підготовці юристів різних країн. Це дає підстави виокремити проблему формування загальної теорії права України як юридичної науки

і навчальної дисципліни, створеної вітчизняними ученими в межах національної правової доктрини. Вона є результатом осмислення вітчизняного права в його взаємодії з іноземним, регіональним і міжнародним правом в конкретній пасовій, про­сторовій, соціальній, політичній обумовленості з акцентом на його самобутності.

Орієнтація на теоретичне розуміння прав в контексті науко­вого осмислення права передбачає і його зіставлення з юридич­ним практичним пізнанням, яке здійснюється безпосередньо в діяльності щодо зміни правової реальності, і з неї не виокремлю­ється. Юридична практична діяльність пов’язана не з узагаль­неними уявленнями про право, а з конкретними правовими ситуаціями, більшою мірою детермінована правом de facto, що виявляє себе в діяльності суддів, прокурорів, адвокатів і представників інших юридичних спеціальностей. Вивчення їхнього розуміння права можливе в контексті правозастосовних актів, актів тлумачення права, результатів юридичних консуль­тацій та ін.

Нові аспекти цій площині розуміння права надає розрізнен­ня юридичного пізнання права від неюридичного, властивого суб’єктам його застосування, тлумачення і реалізації, які не мають і не зобов’язані мати юридичну освіту. Це виводить на доцільність осмислення інтерпретацій розуміння права і неюри- стами, яких в кількісних показниках — більшість.

Наукове і практичне юридичне розуміння права неможливе без його зіставлення з неюридичним науковим або позанауковим знанням про право.Наукове юридичне осмислення проблем праворозуміння актуалізують:

1. Подальший розвиток фундаментальних юридичних дис­циплін — філософії права, соціології права, психології права. Це зумовлює їх спеціалізацію щодо загальної теорії держави і права (за предметами, науковими методологічними підходами, метода­ми досліджень, науковою підпорядкованістю, структурою і спів­віднесеністю наукових знань про правову реальність тощо).

2. Неухильне диференціювання загальної теорії держави і права на загальну теорію держави та загальну теорію права.

3. Погляд на загальну теорію держави і права не тільки як на фундаментальну юридичну наукову дисципліну, що вивчає си­стеми наукових знань про право (правові вчення, доктрини, кон­цепції, принципи та ін.), національні (внутрішнє право), міжнародні, міждержавні, наддержавні та інші правові системи, а й як на науку, що також досліджує світові та регіональні процеси цравового розвитку.

4. Ускладнення внутрішньої структури загальної теорії дер­жави і права у зв’язку з розподілом на загальну теорію держави та загальну теорію права, фундаментальністю наукових знань і предметом досліджень, структурованістю як системи наукових знань на:

— метатеорію права та держави, предметом дослідження якої е різноманітні системи наукових теоретичних знань про право і державу;

— різноманітні теорії держави і права, кожна з яких розгля­дає ці соціальні явища як цілісності, у певному контексті (тео­рія соціальної держави, теорія правової дежави, позитивістська теорія права, природно-правова теорія, інтегративна теорія пра­ва тощо;

— конкретно-наукові теорії (теорії середнього рівня): теорію правовідносин, теорію правового регулювання, теорію правомір­ної поведінки, теорію правопорушення, теорію правосвідомості тощо. Сучасна структуризація загальної теорії держави і права є не тільки предметною (об’єктною), а й функціональною, згідно з якою виокремлюють теорію правової лінгвістики, теорію право­вої інформатики, теорію правоохоронної діяльності тощо;

— прикладні теорії: теорія правової систем и України, теорія відомчої нормотворчості тощо, об’єктом дослідження яких є реальні правові явища, що перебувають поза дослідницькою увагою галузевих або прикладних юридичних наук;

— теорії, концепції, доктрини, ідеї, вчення, гіпотези та інші системи теоретичних наукових знань, що різняться за науковою природою та рівнем розвинутості.