Соціально – економічний розвиток Кореї у 20-30-х рр.. визвольна боротьба корейців.

Після анексії 1910 р. Кореї Японією, на території півострова був встановлений жорсткий окупаційний режим. Вся влада, у тому числі й законодавча та судова, зосередилася в руках генерал-губернатора. Для підтримання порядку на території країни постійно дислокувалися дві дивізії японської армії, кілька баз ВМС, понад 1,5 тис. відділків поліції.Корейцям було заборонено займатися будь-якою громадською діяльністю. Єдиний виняток зроблено для релігійних товариств, найвпливовішим серед яких було "Чхондогьо" ("Вчення небесного шляху"). У школах було заборонено вивчення корейської мови та історії.Економічне підґрунтя японського домінування становили колонізаційні спілки та банки, яким було передано майже всю землю. Корейські селяни сплачували японським землевласникам кабальну орендну платню. Близько 90 тис. поміщиків володіли більшими земельними угіддями, аніж 2,5 млн. найбідніших селян. Втративши землю, корейці змушені були вести підсічно-вогневе господарство, розчищаючи нові поля. Багато корейців емігрувало, причому японський уряд сприяв переселенню корейських колоністів до Маньчжурії.Корейський патріотичний рух, що розвивався під егідою товариства "Чхондогьо", посилився у другій половині 1918 р. у зв'язку із економічними проблемами Японії. 1 березня 1919 р. багатотисячні демонстрації відбулися у Сеулі, Пхеньяні та багатьох інших містах країни. У сеульській демонстрації взяло участь майже 300 тис. осіб, що скандували антияпонські гасла. Після того, як поліція зробила спробу силою розігнати демонстрацію, стихійно почалися вуличні сутички, а згодом і повстання. 5 березня в Сеулі спалахнули вуличні бої. Озброєні сокирами, серпами, мотиками, а подекуди просто палицями та камінням, корейці нападали на японців, намагалися громити державні установи. За офіційними даними, упродовж березня — травня 1919 р. антияпонські виступи відбулися у 211 з 218 повітів Кореї. Загальна кількість учасників антияпонського руху сягнула 2 млн. осіб.Зіткнення між корейцями та японцями відбулися навіть за межами півострова, у тих регіонах, де корейські та японські емігранти проживали поруч *-в російському Примор'ї та Північно-Східному Китаї.Японська армія дуже жорстоко придушила виступи повстанців. Масові вбивства та тортури захоплених у полон повстанців отримали розголос у цілому світі. Кілька чільних діячів корейського незалежницького руху створили у Шанхаї еміграційний уряд, який очолив Лі Син Ман (1875—1965). Згодом еміграційний уряд Кореї перебрався до США.Незважаючи на успішне придушення народних виступів, японцям довелося вдатися до певної лібералізації свого окупаційного режиму. Було оголошено про початок "культурного управління". Генерал-губернатора Хазегаву, на якого покладено відповідальність за спалах насильства, замінено на посаді бароном Макото Сайто. Новий правитель країни запровадив низку реформ, що полягали у спрощенні судочинства, обмеженні повноважень жандармерії, а також скасуванні законів про колонізаційні спілки. Ці зміни дещо покращили становище національної корейської промисловості. Під час страшної посухи влітку 1919 р. японці виділили 1 млн. ієн для закупівлі хліба голодуючим корейцям. Бажаючи каналізувати соціальне незадоволення населення, японці дозволили створити профспілки. У 1922 р. у Чінджу скликано перший з'їзд корейців-орендаторів землі.У середині 20-х рр. у Кореї почала поширюватися комуністична ідеологія. 1925 р., за активної участі діячів Комінтерну некорейського походження, в Сеулі було створено Комуністичну партію Кореї (КПК). У наступні роки корейські комуністи підписали угоду про спільні дії з національно-патріотичним фронтом "Сінганхве" ("Товариство спільних дій"). Незадоволена цим кроком Москва у 1928 р. наказала розпустити КПК.Після окупації 1931 р. Маньчжурії та створення там маріонеткової держави Маньчжоу-Го, Японія об'єднала її у єдиний економічний комплекс із Кореєю. У зв'язку з цим на території Кореї швидкими темпами розпочалося будівництво стратегічних промислових об'єктів. Японці збудували сучасний металургійний комбінат в Чхонджіні та хімічнй завод в Хиннамі, а також низку інших підприємств та споруд промислової інфраструктури. Протягом 30-х рр. різко зросли японські капіталовкладення у корейську економіку. Згодом, під час Другої світової війни, Корея виробляла третину усієї необхідної японській армії продукції.У 1931 —1934 рр. на території Північно-Східного Китаю за активної підтримки китайських та радянських комуністів почали формуватися корейські партизанські загони. У 1936 р. корейці створили в Китаї "Товариство відродження вітчизни", почали видавати журнали та газети корейською мовою. У 1937—1940 рр. корейські партизани час від часу здійснювали рейди на територію Кореї. Основні партизанські бази корейських комуністів розташовувалися в Китаї. Після того, як 1941 р. японці зуміли розсіяти більшість партизанських сил корейців, антияпонський рух продовжувався у формі окремих актів саботажу та диверсій.

22. Формування режиму авторитарної влади Чойбалсана в МНР (кінець 20 – поч. 30 – х рр. ХХ ст.)

У 1929 р. в країні практично одночасно з СРСР була розпочата колективізація. В 1929-1931 роках у великих феодалів був вилучений худобу і майно. Для великих господарств була введена прогресивна шкала податкових виплат, що призводило до масового руйнування індивідуальних господарств. У свою чергу, держава підтримувала господарства бідних і середніх арат, вживало заходи на підвищення товарності їх господарств. Заохочувалися як найпростіші форми трудової кооперації (товариства по спільному випасу худоби, сінокосіння, будівництва приміщень для худоби та інші), так і створення державних господарств. При цьому мали місце випадки насильницької колективізації. Йшла ліквідація приватної торгівлі та кустарних промислів. Робилися спроби закриття буддійських монастирів.У 1930 році була розкрита змова лам, на чолі якого стояли Манджушрі-хутухту Церендорж, Егузеер-хутухту Галсандаш, Ерегдендагва, Гомбоідшін, Ділове-хутухту Жамсранжав та інші, нібито зверталися до Пекіна з проханням встановити в країну Богдо-гегена IX, знищивши МНРП і припинивши обмірщеніе ламства. [7] До цього часу близько 10 тис. лам уже пішло з монастирів. Ці процеси викликали невдоволення заможних арат, найняв та ламства, що вилилося в 1932 році в Хубсугульское повстання, придушене лише через півроку. Керівників повстання на публічному судовому розгляді засудили до розстрілу. 16 травня 1932 Політбюро ЦК ВКП (б) ухвалило рішення «Про Монголії». Керівники Монголії були піддані критиці за те, що «сліпо копіювали політику радянської влади в СРСР». Їм було запропоновано «засвоїти політику, відповідну буржуазно-демократичній республіці», тобто відмовитися від суцільної колективізації, ліквідації приватної торгівлі та атак на монастирі. Керівництву МНР довелося піти не тільки на кадрові перестановки і коригування політичного курсу, але і прийняти рішення про відмову МНРП від керівництва державною владою. В результаті чисельність партії протягом наступних двох років скоротилася в 5 разів. З початку 1930-х років в МНР почала формуватися національна фабрично-заводська промисловість. Поряд з держпідприємствами створювалися об'єднали кустарів кооперативні артілі, які стали важливою підгалуззю промисловості. В кінці 1934 р. в Монголії налічувалося 843 головних буддистських монастиря, близько 3000 храмів і каплиць і 6000 інших будівель, що належать монастирям. Ченці становили 48% дорослого чоловічого населення. Після захоплення Маньчжурії у 1931 році, Японія продовжувала втілення в життя меморандум Танака, в якому значилося: «Щоб завоювати Китай, ми повинні завоювати спочатку Маньчжурію і Монголію...» 27 листопада 1934 було укладено угоду з СРСР, що передбачає:«... Взаємну підтримку всіма заходами в справі запобігання і попередження загрози військового нападу, а також надання один одному допомоги і підтримки в разі нападу будь-якої третьої країни на МНР та СРСР». 23 січня 1936 уряд МНР прийняло ряд заходів щодо зміцнення обороноздатності країни, однією з яких стало рішення Президії ЦК МНР - звернутися до СРСР з проханням про надання військової допомоги. Виконуючи свої зобов'язання, керівництво СРСР направило до Монголії частини РККА (дивись статтю Радянські війська в Монголії).Скориставшись тим, що глава уряду Монголії Пелжідійн Генден втратив довіру Сталіна (зокрема, через те, що відмовився провести масові репресії проти буддійських ченців і форсувати введення централізованої економіки), в 1936 році його перший заступник Хорлогійн Чойбалсан домігся відсторонення Гендена від влади. Чойбалсан, що був у 1937-1950 військовим міністром, в 1936-1940 міністром внутрішніх справ, до 1939 р. формально не займав найвищої посади в державі, уряді чи партії, однак фактично вже в 1936 р. став диктатором і провів масові репресії, знищивши не тільки своїх супротивників в партії, але також колишніх аристократів, ченців і багато інших «небажані категорії». У цьому він слідував Сталіну, на зустрічах з монгольськими керівниками рекомендував боротися з контрреволюціонерами і «японськими агентами». [10] Масштаб репресій був колосальний, тільки протягом 1937-1938 рр.. було репресовано 36 000 осіб (що склало 5% населення країни) [11]. В результаті репресій в кінці 1930-х років усі монастирі були закриті, їх майно було націоналізовано, однак лише частина будівель була використана, переважна частина монастирів була зруйнована (щодо збереглися тільки 6) [9]. За мінімальною оцінкою 18 000 ченців були страчені [12]. Тільки в одному з масових поховань, виявлених у міста Мурена, були знайдені останки 5000 розстріляних ченців (тобто св.1% всього дорослого населення країни на той період) До 1940 року державна і кооперативна промисловість давала близько 20% сумарної продукції промисловості та сільського господарства. У 1940 році в порівнянні з 1932 роком обсяг валової продукції промисловості зріс в 22 рази.