Необхідність збереження біорізноманіття Землі.

Серед наукових основ заповідної справи однією з основних є розробка методів забезпечення охорони біорізноманіття на природно-заповідних територіях. В історичному плані це завдання було одним із основних ще при створенні перших природно-заповідних територій наприкінці 19 ст. і ще раніше за часів Київської Русі (Борейко, 1995). Тоді охоронялися урочища, де мешкали цінні звірі й птахи (для проведення там княжих плювань), цінні види риб, старі дерева тощо. Ця охорона мала прагматичний характер. При організації в Україні перших заповідних об'єктів чимало з них також утворювались виключно для охорони певних видів мисливської фауни, лісів з цінними породами тощо. Так, в Криму охоронялися ліси із ялівця високого між Алупкою та Судаком, на Західній Україні – славетний тисовий гай у Княж-Дворі. У Росії перші заповідники мали нерідко також "ресурсний" характер – наприклад Баргузинський заповідник, створений 1916 року й призначений для охорони соболя або створювалися для охорони рідкісних видів рослин – наприклад, Галича Гора, Косинський, "Жива книга" (Реймерс, Штильмарк, 1978).

З розвитком заповідної справи, як вказувалося, в основу створення заповідників і парків була покладена охорона цінних природних комплексів з багатою флорою та фауною, а охорона окремих цінних та рідкісних видів стала завданням переважно заказників (ботанічних, зоологічних, лісових тощо), а також пам'яток природи, заповідних урочищ. В Україні була створена і стала державним виданням Червона книга рідкісних та тих, що підлягають охороні, видів рослин і тварин (І видання – 1980 р, ІІ – 1995-9 рр.). Почалася реалізація важливого завдання – забезпечення реальною охороною видів рослин і тварин, занесених до "Червоної книги", на природно-заповідних територіях України, виявлення тих видів із "Червоної книги", охорону яких необхідно було забезпечити.

У 1990-х роках увага всього світу була прикута до прийнятої в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро Конвенції про біологічне різноманіття, яке є як основою еволюції і функціонування систем біосфери, так і сталого забезпечення потреб населення Землі. У ній були охоплені положення попередньо прийнятих міжнародних конвенцій (Боннської, Бернської, Рамсарської), які наголошували на охороні окремих важливих ланок природи. У Конвенції про біологічне різноманіття наголошується на необхідності збереження видів, інших форм організації живих істот, екосистем і ландшафтів. Вона спрямована на охорону генофонду та умов існування. Значна роль у цьому відведена природно-заповідним територіям, які мають охопити в цілому охороною біорізноманіття Землі та окремих її регіонів.

В Україні важливим завданням є встановлення того, в якій мірі біорізноманіття території нашої держави охоплене охороню на її природно-заповідних територіях – насамперед, вищих категорій – у природних та біосферних заповідниках, національних природних парках. Вони є важливими центрами охорони біорізноманіття. Проводяться дослідження, в якій мірі забезпечена нині така охорона і які заходи потрібні для підвищення забезпеченості біорізноманіття цією охороною. Насамперед, це стосується раритетної компоненти біорізноманіття – рідкісних видів рослин та тварин.

Встановлено що 44% видів судинних рослин, занесених до Червоної книги України та Європейського Червоного Переліку (з числа тих, що зростають в Україні), нині відсутні на території природних заповідників України та в заповідних зонах біосферних заповідників (Андрієнко та ін, 2001). Отже, для підвищення ступеня охорони біорізноманіття необхідна подальша оптимізація системи природно-заповідних територій держави. Значна увага при цьому нині звертається на охорону не лише видів із Червоної книги України, а й видів міждержавної охорони, занесених до Міжнародного Червоного переліку, Європейського Червоного переліку та Додатків до Бернської конвенції. Це також вимагає аналізу даної ситуації відносно сучасної системи заповідників та національних природних парків. Наприклад, недостатня в цілому представленість видів міждержавної охорони в наших національних природних парках пояснюється недостатньою кількістю НПП у південних регіонах України та повна їх відсутність в Криму. Адже саме в цих регіонах кількість видів міждержавної охорони є найвищою.