Структура і типологія особистості.

Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компоненти (пізнавальні, емоційно-вольові, спрямованість), інші виокремлюють у ній ще й біологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі виховання особистості. Однак протиставляти біологічне соціальному в особистості не можна. Природні аспекти та риси існують у структурі особистості як соціально зумовлені її елементи. Біологічне та соціальне у структурі особистості утворюють єдність і взаємодіють.

У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типове є тим найзагальнішим, що властиве кожній людині і характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розумові та емоційно-вольові прояви тощо, тобто те, чим одна людина схожа на інших людей. Індивідуальне — це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна людина відрізняється від інших людей.

Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційновольовій діяльності людини.

Четверта підструктура — біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статевій вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою залежать

Типологія Соціальна типологія особистості дозволяє: упорядкувати уявлення про характер, орієнтаціях, спонукальних механізмах поведінки індивіда; прогнозувати динаміку розвитку особистості, виявляти її можливості; розкрити єдність загальних, особливих та індивідуальних рис особистості; проаналізувати ті якості особистості, які обумовлені її буттям як особливого суб`єкта; охарактеризувати життєдіяльність, поведінка, соціальні зв`язки, внутрішню структуру особистості; сформувати критерії, ознаки, показники, що відображають сутнісні риси тієї чи іншої групи людей.

В даний час відомі різні варіанти типології особистості. Має сенс виділити дві основні тенденції в типології особистості: в рамках соціально-психологічної типології людей розділяють за психологічним ознаками (темперамент, характер, інтелектуальні здібності та ін); в рамках соціологічної типології як критерії для класифікації використовуються такі показники, як соціальне становище, спосіб життя, характер і спрямованість інтересів і ін

Соціальний тип - це узагальнена цілісна соціальна характеристика особистості.

Однак все це лише ідеалізовані моделі: у реальності зустрічаються особистості, які володіють лише деякими ознаками того чи іншого типу.

У сучасній соціології різняться такі соціальні типи особистості.

Маргінальна особистість (поняттям «маргінальність» позначаються специфічні відносини між соціальним суб`єктом і соціальною спільністю, відносини, протипожежні-помилкові нормальним). Поняття «маргінальна особистість» сформульовано американським соціологом Робартом Парком в 1920-і рр.., Щоб позначити соціально-психологічні особливості іммігрантів, не адаптувалися до норм та вимог міського життя.

Характеристики маргінальної особистості в соціології: аморальність; пасивність; агресивність.

Авторитарна особистість (детально описана Дугласом Келлнер). У числі особливостей даного типу особистості: орієнтація на цінності середнього класу; нездатність критично мислити, прагнення до покори; підозрілість, прагнення «знайти ворога», покарати тих, хто порушує загальноприйняті норми; нетерпимість до чужих поглядів і переконань; забобонність і стереотипність мислення; бескомпро -міссность, що доходить до фанатизму - відносини з людьми будуються на принципах панування і підпорядкування, сили і слабкості; жага руйнування і цинізм; катастрофізм і есхатологічно світогляду; перебільшений інтерес до сексуальних питань.

Крім зазначених вище в соціології також виділяють такі типи, як культурний ідеал особистості, базисна особистість, нормальна особистість. Культурний, ідеал особистості - культурно обумовлений бажаний образ ідеальної особистості. Базисна особистість (поняття розроблено Д. Кардінер тощо) не ідеал особистості, а комплекс рис, досить часто виявляються у членів того чи іншого співтовариства; особистість, яка втілює в собі

комплекс загальних типових рис, властивих великій кількості індивідів.

Нормальною особистістю зазвичай називають статистично середню особистість, яка пристосувалася до умов даного суспільства, що діє в рамках встановлених соціальних правил і включену в систему суспільних відносин.

Соціалізація особи

Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об´єкта впливу.

З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

— імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;

— ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

— почуття сорому і провини — негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.

Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства.