Прикметник у давньогерманських мовах.

В усіх індоєвропейських мовах спостерігається давня неподільність імені: іменник і прикметник утворювали єдину категорію і мали єдину парадигму. Виокремлення прикметників як самостійної граматичної категорії в індоєвропейських мовах є доволі пізнім явищем. Давня індоєвропейська модель іменник + іменник (за типом камінь + хліб ‘твердий хліб’) лягла в основу виокремлення спеціальної частини мови – прикметника. Відокремлення прикметника від іменника стало можливим завдяки таким особливостям:

а) прикметник відмінюється за родами в залежності від роду іменника, який він модифікує;

б) наявність у прикметників ступенів порівняння – компаратив (вищий) і суперлатив (найвищий).

Особливістю прикметників у германських мовах є наявність двох відмін: сильної і слабкої. ‘Сильна’ відміна прикметників успадкована від індоєвропейської мови-основи, ‘слабка’ відміна (термін Я.Грімма) є германською інновацією.

Сильна (займенникова) відміна прикметників. У лінгвістиці панує думка, що в індоєвропейській мові-основі прикметники відмінювалися як іменники, рефлексом чого є сильна відміна прикметників у германських мовах. Припускають, що іменникові закінчення приєднувалися до основ на -а- (чол., сер. р.), -ō- (жін. р.), -і-, -и- (усі роди). Оскільки прикметники часто вживалися з вказівними займенниками, ряд відмінкових форм останніх увійшов до парадигми прикметників.

Слабка відміна прикметників у германських мовах – це іменникова відміна за моделлю основ на -n-­.

32. Займенник у давньогерманських мовах.

На ранній стадії розвитку протоіндоєвропейської мови не існувало змінюваної парадигми займенників, проте були наявні безліч самостійних форм. Займенникова флексія в мові-основі з’явилася значно пізніше. Більшість германських займенників мають індоєвропейську етимологію. В давніх германських мовах існували такі їх розряди: особові, вказівні, присвійні, питальні, неозначені, відносні та зворотній.

Особові займенники мають форми трьох осіб, чотирьох відмінків та трьох чисел (однина, множина, двоїна). Власне особовими займенниками є перша і друга особи, а займенник третьої особи є за походженням вказівним. Особові займенники не зустрічаються з іменником як їх антицидентом, тому вони не мають граматичної категорії роду. Займенники першої і другої особи мають повну парадигму, включаючи двоїну. Форми займенника третьої особи різнилися за родами: чоловічий, жіночий, середній. Присвійні займенники є за походженням прикметниками, утвореними від особових займенників за допомогою суфікса -ino- в однині та -oro- в множині та двоїні. Вони відмінювалися переважно за моделлю сильних прикметників. Вказівні займенники походять від індоєвропейських коренів *so-/to-. Форми, що є рефлексами і.-є. *so- зустрічаються виключно в називному відмінку однини чоловічого і жіночого родів, а корінь *to- в інших випадках. У давніх германських мовах до цих коренів додавали закінчення, а самі форми зазнали змін за аналогією. Вказівні займенники мали чотири відмінки: називний, родовий, давальний/інструментальний та знахідний. Питальні та неозначені займенники. Форми питальних займенників у германських мовах є рефлексами індоєвропейських коренів *kuei-/*kui-/*kuā. Займенники, утворені від цих коренів, поєднали в собі функції як питальних, так і неозначених займенників. В основі творення відносних займенників знаходяться ті самі індоєвропейські корені, від яких походять питальні та вказівні займенники. Вони зазвичай утворювалися за допомогою часток, які додавалися до вказівних займенників.

33. Давньогерманський числівник, прислівник та прийменник.

В індоєвропейській мові-основі існували прості (односкладові неоформлені придієслівні частки), похідні (утворені від іменників, прикметників, числівників, займенників за допомогою спеціальних суфіксів) прислівники, а також ті, які є застиглими відмінковими формами іменника. Усі ці структурні типи прислівників наявні й в германських мовах. Прості або первинні – це здебільшого прислівники місця або часу. Утворення похідних або вторинних прислівників за допомогою суфіксів є основним у германських мовах. Найпоширенішими суфіксами в давніх германських мовах були: -r, -t, -a, -ō, -e, -likō, ingō. Прислівники, що походять від відмінкових форм, представлені застиглими формами родового, зрідка давального, знахідного або інструментального відмінків імені.

Числівники складають найдавніший пласт індоєвропейської лексики: у мові-основі вже існувала високорозвинена система кількісних і порядкових числівників, у якій була послідовно проведена десяткова система числення.

Кількісні числівники від одного до десяти походять від відповідних індоєвропейських позначень. Числівник один за походженням є вказівним займенником. Тому він відмінюється та змінюється за родами. Числівник два спочатку також містив указівку на предмет (‘той, наступний’), зміна за родами свідчить про його займенникове походження. Три мав значення ‘на один більше ніж два’. В гіпотезах про походження числівника чотири відсутня єдина думка, одні вважають, що він походить від індоєвропейського кореня зі значенням ‘на один менше, ніж п’ять’, іншим джерелом ймовірно слугував індоєвропейський корінь зі значенням ‘розкрита долоня, ширина в чотири пальці’. Він змінювався за родами і відмінками. Числівник п’ять походив від індоєвропейського кореня, що мав значення ‘рука, п’ять пальців’ (що використовувалися при лічбі). Числівник шість у мові-основі мав значення ‘приріст; те, що приростає до п’яти’. Індоєвропейський корінь числівника вісім мав значення ‘два по чотири (кінчиків пальців)’. Суперечливим є питання про походження чиcлівника дев’ять. Одні пов’язують його з індоєвропейським коренем, що мав значення ‘новий’ (тобто, новий цикл лічби), інші – з коренем зі значенням ‘бракує один’, ‘без одного’. Походження числівника десять також пов’язують з двома значеннями: ‘дві руки’, ‘досягнення закінчення рахунку’.

Числівники одинадцять та дванадцять зберегли особливі назви, які свідчать,про змішування двох систем: індоєвропейської (десяткової) та вавілонської (дванадцяткової). Порядкові числівники, майже в усіх індоєвропейських мовах є, за морфологічними властивостями, прикметниками і відмінюються за слабкою відміною.