Велике переселення народів і утворення германських держав

 

У кінці IV ст. почалися масові міграції германських та інших варварських племен, що дістали назву “Великого переселення народів”, яке завершилося завоюванням усієї території Західної Римської імперії. Основною його причиною називають зростання кількості варварських племен, пов’язаного з інтенсифікацією землеробства та переходу до осілого способу життя. Зовнішнім поштовхом Великого переселення народів було переміщення східних германців, зокрема готів.

Племена вандалів і свеїв у 406 р. пройшли Галію і в 409 р. захопили частину Іспанії. У 429 р. під натиском вестготів вандали переправилися на узбережжя Північної Африки (територія колишнього Карфагену), де створили власне королівство. Звідти вони чинили наступи на Італію та в 455 р. захопили Рим. Вандальське королівство було знищене в 533–534 рр. військом візантійського імператора Юстініана.

Плем’я бургундів на початку V ст. спробувало закріпитися на середньому Рейні, утворивши бургундське королівство з центром у м.Вормс, знищене у 443 р. римським намісником Галії Аеціем. Тоді бургунди оселилися на південному заході Галії, звідки бере початок “ІІ бургундське королівство” зі столицею в Леоні. Бургундське королівство зберігало зв’язок з Римською імперією до її падіння. В 534 р. його захопили франки.

У IV–V ст. у басейні середнього Дунаю оселилися лангобарди, утворивши великий союз племен разом із саксами, сарматами, гепідами тощо. Під проводом лангобардського короля Альбоїна вони вторглися до північної Італії в 568 р., поступово підпорядкувавши значну частину країни. В 773 р. королівство лангобардів завойоване Карлом Великим.

Племінний союз франків склався в ІІІ ст. Вони поділялися на дві групи – салічних (жили на узбережжі моря, звідки і отримали свою назву) та рипуарських (селилися на схід від річки Маас).

Після смерті Карла Великого імперія Каролінгів почала розпадатися. Нащадки Карла розділили імперію на три частини за Верденським договором. Західну частину імперії – майбутню Францію – отримав Карл Лисий, східну частину – майбутню Германію – Людовік Німецький, а Італію – Лотар. З цього часу три держави починають своє самостійне існування.

Інгвеонські племена англів, саксів і ютів, які в перші сторіччя н.е. мешкали на Ютландському півострові та заселяли узбережжя Північного моря між Рейном і Ельбою, всередині V ст. мігрували до Британії.

Фризи жили на узбережжі Північного моря, а пізніше їх поселення поширилися на захід і схід, займаючи територію між ріками Шельда та Везер. На фризьких землях виникло три державні утворення – Західна, Середня і Східна Фрисландія. Протягом VIII ст. усі три Фрисландії входять до складу Франкської імперії. Після її розпаду землі були частиною східно-франкської, а згодом Священної Римської імперії германської нації. В XIII ст. Західну Фрисландію завоювали голландці. Середня і Східна Фрисландія потрапили під нижньонімецький вплив, поступово втративши свій фризький вигляд, мову та звичаї.

Сакси з ІІІ–IV ст. стояли на чолі племінного союзу, куди також входили хавки, херуски, ангриварії тощо. Після переселення частини саксів до Британії, решта племені отримала назву “континентальні сакси”. Коли франки почали підкорювати інші германські племена, сакси чинили їм відчайдушний опір, але змушені були підкоритися. У 852 р. у складі імперії франків створено саксонське герцогство. Таким чином, сакси стали частиною майбутньої німецької народності.

Давньоскандинавські племена. Найдавніші відомості про Скандинавію датуються ІІІ ст. до н.е. Перші згадки про них містять розповіді Пітея, твори Плінія Старшого, Страбона, Птоломея, Тацита. Проте вони дають лише приблизне уявлення про розселення германських племен. Пізнішими джерелами про скандинавів є праці Адама Бременського (ХІ ст.) та Саксона Граматика (XII–XIIІ ст.).

Як згадувалося (2.2.), низка племен, які проживали на території Скандинавії, мігрували до Центральної та Південної Європи.

Південь Швеції населяли герули, яких витіснили в IV ст. н.е. дани. Зі східної частини Скандинавського півострова останні переселилися до Ютландії. Центром данів був острів Зеландія, де знаходилася резиденція королів – замок Георот, оспіваний в англосаксонській поемі “Беовульф”.

У центральній частині теперішньої Швеції мешкало плем’я свеїв, звідки і пішла назва країни. Їхнім центром була Упсала. На південь знаходилося плем’я гаутів. На початку XI ст. король Упсали підкорив південь країни, таким чином гаути змішалися зі свеями, створивши згодом швецьку народність.

Територію сучасної Норвегії населяли ругії, аугандії, тренди, гранії тощо.

Єдиними королівством скандинавів у Х–ХІ ст. була Данія. На початку ХІ ст. вона підкорила на певний час Англію, Норвегію і частину Швеції, а король данів Кнут був одночасно правителем Данії, Норвегії й Англії.

Рунічне письмо

Найдавнішим видом писемності германців було рунічне письмо. Рунічний алфавіт був поширеним серед усіх германців до прийняття ними латинського або грецького алфавіту. Питання щодо його походження й досі лишається дискусійним. В ісландських писемних пам’ятках виникнення рун пов’язують з ім’ям бога Одіна. Сучасні рунологи простежують зв’язки рун з системами письма освіченого населення Європи: греками або римлянами. Більшість вчених схиляється до думки про близькість рун та північноіталійського алфавіту (етруського). Прихильники теорії грецької основи рунічного алфавіту вважають, що його поширило плем’я готів. Згідно з іншою версією, цю функцію приписують кімврам, маркоманам та герулам.

Назва букв ‘руни’ утворена від основи, що мала значення ‘таємниця’ (*rūnō, пор. також гот. rūna ‘таємниця’). Згідно з іншою гіпотезою, слово *rūnō тлумачать як ‘вирізаний знак’.

Рунічний алфавіт германців (‘старші руни’) нараховував 24 знаки. Завдяки першим шести літерам він отримав назву ‘футарк’ (fuþark). Знаки являють комбінацію вертикальних і похилих ліній (див. Рис.2). Їх використовували в магічних та культових цілях. Ініціально руни вирізали на дереві, тому більшість з них втрачено; збереглися лише ті, що знаходилися в сприятливих умовах, зокрема в болотяних місцевостях. Пізніше використовували метал, зокрема золоті вироби. У процесі християнізації (IV–ХІІ ст.) рунічне письмо витіснив латинський алфавіт (у готів – грецький). Як наслідок до ІХ ст. рунічне письмо зникає на території Франкської держави, а в ХІ ст. його заміщує латинський на території Британських островів.

 

Зазвичай рунічні написи складаються з одного або двох слів. Написи з одного слова позначають певний термін або власне ім’я. Наприклад, на кінчику спису, знайденому в Норвегії (спис з Евре Стабю), написано: raunijaR ‘випробовувач’. Найвідомішою рунічною пам’яткою є напис на втраченому золотому розі Галлехус: ek hlewagastiR holtijaR horna tawidô ‘я, Глевадаст із Хольта, ріг зробив’.

Рунічні пам’ятки континентальних германців відносять до епохи Меровінгів (VI–VIII ст.) – це в основному амулети та фібули (застібки для одежі). Більшого поширення набули руни в Англії, а особливо у скандинавських народів. Відомими пам’ятками давньоанглійського рунічного письма є віршований напис релігійного змісту на кам’яному хресті біля села Рутвел на південному заході Шотландії (The Ruthwell Cross), напис на скриньці з китового вуса, знайденого у Франції поблизу міста Клермон-Ферран (скринька Френкса – передана до Британського музею археологом Френксом) – нортумбрійський діалект – VIII ст. Згідно з особливостями інгвеонського діалекту, кількість рун в англосаксів була збільшена до 28. Давньоанглійська ж “Рунічна пісня” IX–X ст. налічує 33 руни. У скандинавських народів руни відомі починаючи з ІІІ ст. Тут вони зберігалися особливо довго через пізню християнізацію Скандинавії, де латинський шрифт з’являється в XI ст. Проте рунічне письмо не зникло, а було перенесене на пергамент і використовувалося до ХVI ст. У Швеції збереглися особисті записи рунами, створені протягом ХVI–XVII ст. Загалом знайдено 150 предметів з рунічними написами, датовані ІІІ–VIII ст.

Ґрунтуючись на варіантах існуючого на той час латинського алфавіту, на межі VIII–IX ст. у Франкській державі був створений новий, невеликі за розміром букви якого отримали назву ‘каролінгські мінускули’ (від лат. minusculus ‘менший’). Цим алфавітом користувалися в Європі включно до ХІІ ст. (коли його витіснив готичний шрифт). Приблизно в ХІ ст. в Італії створено гостроконечне чернече письмо. Його в епоху Ренесансу почали зневажливо називати ‘готичним’ (як символ варварства).

Наприкінці XV ст. в Епоху відродження в Італії створено шрифт для печатних пресів (‘антиква’). Латинський шрифт, поширений у наш час, представляє різні варіанти антикви.

15. Широкий розвиток писемності на давньогерманських мовах відноситься до епохи раннього середньовіччя (6 - 11 вв.) і пов'язане з процесом тієї, що християнізує германців і засвоєнням елементів греко-римської утвореної пануючим класом ранньофеодального суспільства, що формувалося в рамках варварських німецьких держав. Всі найважливіші соціальні і культурні функції майбутніх національних мов в цих державах виконувала латинь, єдина письмова і літературна мова того часу. Латинь була і мовою церкви; монастирі і монастирські школи, що виникали при них, були не тільки розсадниками освіти клерикалізму, але і головними вогнищами культури, а ченці і клірики - майже єдиними утвореними і просто грамотними людьми свого часу. Освіта і писемність носили в цю пору майже виключно клерикалізм - релігійно-церковний і богословський - характер.

Оскільки латинь була мовою незрозумілим і недоступним широким масам, та і більшості представників верхівки ранньофеодального суспільства, перші зв'язні записи на своєму, рідній мові з'явилися у германців як підсобний засіб при навчанні латині, а також в цілях церковної пропаганди. Для записів на своїх до того практично неписьменних мовах західні і північні германці звернулися до латинського алфавіту (східногерманське плем'я готовий створило свою писемність на основі грецького алфавіту). При цьому вони зіткнулися із значними труднощами. У латинському алфавіті не було букв для цілого ряду звуків в різних німецьких мовах, для передачі відмінностей голосних за ознакою довготи і стислості, закритістю і відвертістю і т.д. Монастирські школи по-своєму, кустарно пристосовували латинський алфавіт до потреб рідної мови, а наявність в цей період різних цілком рівноправних діалектів ще більш збільшувала різнобій в написанні одних і тих же слів, в передачі одних і тих же звуків, і без того дуже значний через відсутність загальноприйнятих орфографічних правил і норм. До латинського алфавіту вносилися різні зміни, головним чином доповнення у вигляді нових букв і поєднань букв (наприклад, буква w в алфавітах більшості німецьких мов, поєднання букв ch для позначення глухого задньоязикового приголосного [x] і ін.) або діакритичних знаків (наприклад знак для позначення умлауту). В даний час алфавіти німецьких мов, в основі яких лежить латинський алфавіт, і по кількості, і по складу букв декілька відрізняються один від одного і від алфавіту латинської мови. Одні і ті ж букви можуть в різних мовах служити для позначення різних звуків, а один звук може позначатися різними буквами.

Традиційні орфографії німецьких мов складалися впродовж багатьох століть, вони відрізняються непослідовністю і виявляють немало суперечностей, зокрема наявність в словах невимовних букв і що не позначаються окремими буквами звуків. Особливі багато невимовних букв в написанні англійських слів. І взагалі в англійській орфографії спостерігається глибокий розрив між архаїчним написанням дуже багатьох слів і їх вимовою, що змінилася, - розривши, що завдає немало неприємностей самим англійцям, не говорячи вже про іноземців, і що викликав до життя поняття spelling в його специфічному сенсі.

На рубежі 8 - 9 вв. у Франкськом державі був вироблений на основі варіантів латинського алфавіту, що існували до цього, новий, невеликі за розміром букви якого отримали назву "каролінгські мінускули" (ср. лат. minusculus'меньший'). Цей алфавіт відрізнявся від своїх попередників більшою чіткістю і впорядкованістю письмоа, їм користувалися в Західній Європі аж до 12 в. (коли він був витиснений "готичним" шрифтом).

В кінці 15 в., у епоху Відродження, в Італії був створений шрифт для друкарських пресів, що отримав назву "антиква". Це був варіант латинського шрифту, округлі форми букв якого були свідомим поверненням (на знак протесту проти "варварського" готичного шрифту) до каролінгським мінуськулам, які у той час вважалися зразком класичних латинських букв (лат. litteraantiqua). Починаючи з 16 в. антіква набула широкого поширення в країнах Західної Європи, і з часом були створені різні варіанти антікви. У Германії нею користувалися переважно при друкуванні іноземних текстів, а до 18 в. - і іноземних слів, що опинилися "вкрапленнями" у німецькому тексті. І в настойщєє час латинський шрифт, що розповсюдився разом з німецькими і романськими мовами далеко за межами Західної Європи, представлений у вигляді різних варіантів антікви.