не грати з Богом в хованки

АПОСТОЛЯТ МОЛИТВИ

“МОЛИТОВНІ СТОРОЖІ”

№ 98 (2013 р. Б.)

“На твоїх мурах, о Є русалиме, я сторожу поставлю. Ні вдень, ані вночі ніколи не замовкне. Ви, що пригадуєте все Г осподеві, нема для вас спочинку. Не давайте Йому спокою, аж поки не відновить Є русалиму, поки не зробить його на землі славним!”

(Іс. 62, 6-7)

не грати з Богом в хованки

Кожна людина прагне досконалості, але якщо вона тільки зовнішня, то проникнута отрутою гордості та пихи. Суть спасіння полягає не в тому, щоб ми самі себе спасли і зробили себе досконалими на цій землі, а в тому, щоб усвідомити, що в нас є корінь отрути первородного гріха. Первородний гріх − це „ образ звіра” в нас, який має одну мету – завести нас до пекла. Ми маємо уяву, що горда людина – це така набундючена, що все знає, всюди була. Однак гордість – це те, що людина живе без Бога, що вона не з’єднана з Ним і Його не потребує.

Не достатньо мати тільки якийсь фасад, вигляд ревності, побожності. Потрібно будувати своє життя на суті − на правдивій покорі, тобто людина усвідомлює, що є грішником перед Богом. Тільки одного мусимо боятися, так і святі казали, – гріха в нас. Він обманює, він з’єднаний з нашою природою, з нашим негативним “я” і творить “его”, егоїзм і ми шукаємо «свого». В нас є бунт проти Бога. Ми цього часто не бачимо, аж коли прийде терпіння, переслідування, це з нас вилізе. І не мусить бути велике переслідування. Як тільки хтось нас почне принижувати, то відразу почне вилізати те, що в нас є. Коли нас хтось і нехотячи образить, або обмовить, ми неприємно здивовані і автоматично в думках займаємося жалінням себе і складанням оборонних промов, звинувачуємо того, хто упокорив нас, займаючись його хибами, повчаючи і картаючи його, вивищуємося і думаємо, що я, звичайно ж, кращий, а він гірший. Коли хтось діткнеться нашого самолюбства і гордості, то самооборона і осуджування спрацьовує автоматично. Ми ідучи по вулиці чи десь чекаючи, внутрішньо ведемо діалог. Це негативний образ. Мало би бути цілком інакше, бо Ісус каже, що маємо залишатися в Його слові: „ Коли ж ви в Мені перебуватимете, і Мої слова в вас перебуватимуть …” (Ів. 15,7). Ми вміємо самовільно залишатися в собі і маємо дивовижні інспірації, але негативні, які вносять неспокій і смерть. Але нам потрібно залишатися в Христі і в Його слові.

Коли отримаємо якесь дуже важке завдання, хоч і Боже, і почнуться конкретні труднощі, відразу проявляються всі вияви нашої пихи, образливість, ми впремося і не хочемо реалізувати Божу волю, протиставляємося Богу. Тоді Він нас не може вико-ристати, як свою посудину. Скажемо: “А я маю свій погляд.” Потрібно зупинитися на хвилинку і робити покаяння. Стати до Божого світла і шукати Божу волю, порадитися з мудрим. Тут усвідомлюємо, що означає покора, тобто правда, яка з’єднує нас з Богом.

Уявимо собі, що ми десь працюємо і над нами є начальник. Наш неприятель слідкує за нами і буде посилати начальнику анонімні листи на нас. Від нього нічого не приховаєш. Якщо в основних речах будемо респектувати волю начальника і не будемо робити, що нам заманеться, то нам оскарження не пошкодять, а навпаки. Так і у відношенні до Бога: обвинувач братів, диявол, може оскаржувати, але якщо між нами та Ісусом немає нічого, що ми би хотіли робити на власний розсуд, то диявольські оскарження не мають ніякої сили. Або порівняння: їдемо через кордон. Митники шукають, чи ми не маємо з собою чогось, що не записано, про що не повідомлено. Якщо маємо, хоч і дрібницю, прийде на нас суворе покарання і з відсотками. Тому в духовному житті так важлива убогість духа − ні на чому не липнути − бути правдивим перед Богом.

Диявол – обвинувач, а коли ми робимо добро на власний розсуд, він звинувачує нас і шукає помилки. Однак, якщо ту ситуацію з вірою дамо Господу Ісусу, а потім в малій речі, в якійсь дрібниці, згрішимо, то стараємося зупинитись і віддати це Ісусові. І якщо потім сатана звинувачує, Господь йому скаже: “Він Мені це віддав, не залишив нічого для себе. Я знаю, що він робить багато помилок і гріхів. Він з усім йде до Мене, і перш, ніж почне щось робити, радиться зі Мною. Я, Ісус, його помилки і гріхи беру на Себе. Мені подобається, що він зі Мною рахує, що впокорюється і весь час звертається до Мене. Я знаю, що він слабкий і не вміє робити без помилок, але це – інша річ. Він зі Мною не грається в хованки. Нема нічого, що він би сховав від Мене. Часто його охоплять пристрасті і гордість, але він якнайшвидше зупиняється і якраз гріхи та помилки тиснуть його до Мене. Він дає їх Мені 77 разів на день, а Я їх 77 разів щодня беру і очищую його душу Своєю Кров’ю. Для нього Моя Кров не текла намарно. Він практично свідчить в житті, що без Мене не може нічого чинити (Ів. 15,5)”.

Божа справедливість полягає в тому, що Ісус справедливо заплатив за наш гріх на Голготі. Гріх мусить бути покараний. За один тяжкий гріх нам належить пекло. А Ісус взяв наші тяжкі гріхи і всі інші гріхи на Себе та справедливо за них заплатив. Цього не могла би за нас зробити ніяка людина, навіть та, яка би нас дуже любила, тому що гріх – це бунт проти Бога, проти святого безконечного Бога. Це образа святого Бога, тому і кара безконечна. Тому сам Бог стався людиною, щоб міг заплатити за мій і твій гріх. Це Божа справедливість. Як легко ми проходитимемо моментом смерті без тягарю гріхів, які ми дали Ісусові.

„Ісусе, не хочу гратися з Тобою в хованки. Визнаю Тобі те, що мені найбільш не хочеться признати…, за що найбільше встидаюся... Перед Тобою не хочу нічого скривати. Ти і так все знаєш. Прошу, Тебе, прости мені всі мої гріхи....”

СВІДЧЕННЯ З МОЛИТВИ

• Неустанна Поміч.Це було в повоєнні роки.Двоюрідний брат мого тата Григо-рій (18р.) був бандерівцем. Йому дали один лист, який мав занести в районний центр, який був далеко від села (Вирів, Кам’янко-Бузький р-он). Йти треба було пішки через ліс. Мама спекла на дорогу паляницю і рано він поніс лист. Пройшло три дні, а вдома його ще не було. Мама переживала, але думала, що можливо він гостює в родичів. Коли виявилося, що його там не було, батьки налякалися і почали його шукати. Бояли-ся, що можливо його вбили, або покалічився дорогою і десь там лежить. Шукали доро-гою, розпитували в людей, але нічого. Тоді тато Григорія пішов до начальника міліції в район і просив за сина. А той відповів, що він нічого не знає про нього, а якщо це робо-та КДБ, то він сам їх боїться. Вже минуло 10 днів. Тоді мама Григорія, вже сама пішла в район і зі слізьми просила начальника міліції про поміч, але ніхто нічого не знав. Ко-ли мама поверталася додому, побачила на стіні костела образ Матері Божої Неустанної Помочі з Ісусиком на руках. Вона впала на коліна, поцілувала Його і очима, повними сліз, болю з вірою дивилася на Марію з Ісусом. Вони залишилися для неї єдиною надією, бо з людей вже ніхто не міг допомогти. Великий біль, страх і безсильність, налягали на неї, як темна ніч. Вона молилася і кликала Марію до своєї біди. І раптом в тій темноті з’явилося світло і мама почула в серці як Марія до неї сказала: «Твій син там». Мама встала і вже знала, куди має бігти. З надією і вірою вона побігла туди, де їй сказала Мати Божа. Коли прибігла, то натрапила на будівлю з двором і прохідною брамою. Але в той момент охоронець десь на хвилю якраз відійшов і мама забігла на подвір’я. Там її побачив начальник установи і по-російськи зверхньо запитав: «Кто тебя сюда пустил?» Вона відповіла, що сама ввійшла і що тут є її син, і щоби вони його віддали. Він зухвало посміхнувся і сказав: «Что ты говориш? Кто тебе это сказал?» «Матір Божа мені сказала!» Він її сильно штовхнув і вона впала на землю. Як падала, викрикнула і почала плакати. І тут почула з будівлі: «Мамо! Мамо!» І вона закричала: «Це мій син!» В цей момент його переводили коридором і він почув голос своєї мами. Вона просила, щоб начальник віддав сина. Тоді він завів її в кабінет. Їй здавалося, що вона зайшла в пекло. Стіни були помальовані на червоно і лампа також була червона. Начальник КДБ сказав: «Знаете, что сделал ваш сын? Он кинул кирпичом в машину і разбил переднее стекло, что вы бы з ним сделали?» Вона відповіла: «В першу чергу, я би сказала його мамі і татові, що ваш син те і те зробив, повідомила би їх, а потім, коли би він заслуговував за свій поганий вчинок покарання, то покарала би його, а ви його вкрали». Після того начальник КДБ погрозливо сказав їй, як має казати людям і дав підписати папір, що вона з тим всім згідна. Вона поставила хрестик, бо не вміла писати. Потім окремо провів розмову з сином і відпустив його. Григорій насправді ніякої цегли не кидав. КДБ його арештувало за лист.

Сьогодні приходить набагато гірша система, ніж КДБ – ювенальна юстиція, яка буде безпідставно викрадати дітей. Матері, моліться з вірою молитовні сторожі за своїх дітей. Матінка Божа може врятувати дітей і Україну. (Галина, 30р.)

• Відповідь була «так». Від мами я довідалася, що моя чотириюрідна сестра має рак молочної залози. Їй лише 28 р., у неї 6-річна донечка, але справи зі здоров’ям дуже погані, бо хоч робили операцію, метастази вже пішли в легені, тягнули воду. І мож-ливо сьогодні ввечері, або завтра поїде на наступну операцію в Угорщину. Думка, що може бути пізно, спонукала мене відразу дзвонити. В слухавці озвався змучений, захриплий голос Тані. Я з нею не бачилась можливо 15 років. Від того часу все дуже змінилось. Я навіть не знала з чого почати. Але сестри відразу підняли руки вгору і почали інтенсивно молитися, щоб Ісус Сам провадив розмову, щоб Св. Дух дав по-трібні слова. Я представилася і відразу почала, що мама говорила мені про її пробле-ми. Виявляється, сьогодні вночі їде в Угорщину. «Може коли повернешся, дайся чути, подзвони, прийди, щоб ми могли довше помолитися. Але знаєш, Таню, як би там не було, важливо бути примиреним з Богом. Ми всі охрещені, але мусить бути в нашому житті конкретний момент, коли ми скажемо Богові своє «так», визнаємо своїми устами (як написано в Св. Письмі) Ісуса за свого особистого Спасителя і Господа, і звіримо до Його рук ціле своє життя. Може я би тобі задала питання, а ти просто відповідай». Таня погодилася. «Таню, чи віриш, що Господь Ісус є Бог і що помер за тебе?» Відповідь була «так». «Таню, чи віддаєш до Його рук ціле своє життя: своє минуле і хворобу, і майбутнє?» Було чути, що Таня плаче і відповідає: «Віддаю». «Таню, Ісус дав нам Діву Марію за Матір. До Неї можемо прибігати, просити Її помочі (у Тані в 11 р. раптово від інсульту померла мама). Таню, чи приймаєш Богородицю за свою матір?» «Приймаю». «Таню, в житті могло бути всяко, і хоч вас мама добре виховувала, але може десь в серці затаїлася якась образа, гіркість, непрощення. Все це – перешкоди для того, щоб Бог міг діяти в нашому житті. Може маєш якесь непрощення до лікарів, або до когось, хто тебе в житті скривдив?» «Ой, та що ти? Знаєш, я за весь цей час стільки вже передумала. Я ні на кого зла не тримаю. Лиш би трохи здоров’я…» «Таню, чи в ім’я Ісуса Христа прощаєш всім з щирого серця?» «Прощаю».

Сестри молилися далі і я продовжувала далі ще інтенсивніше: «Таню, дуже важ-ливо, щоб ми не мали гріхів проти І Божої заповіді. Може через незнання, або може ти вірила в гороскопи, чи робила забобони? Можливо тобі зливали віск чи скидали вро-ки, або підкурювали від страху? Можливо ти ходила до якихось бабок, або екстра-сенсів, або може вживала гомеопатію, чи тобі робили акупунктуру, чи акупресуру? А можливо ти лікувалась всякими травичками від якогось знахаря?» «Ні, ні, я нікуди не ходила, приймала тільки хімію». «Добре, Таню, але може відречемося, якщо ти чогось не зауважила, або не додивилася, або не пам’ятаєш?» «Добре». «Таню, чи в ім’я Ісуса Христа відрікаєшся всіх цих практик і духів, які стоять за цим, і які могли мати вплив на твоє життя, та духовного коріння, яке є за цим?» «Так, відрікаюсь.» «Таню, чи перетинаєш в ім’я Ісуса Христа ці духовні пута?» «Перетинаю». Ми разом з сестрами відповіли: «Амінь!» Потім коротко помолилися з нею, віддали під Покров Пресвятій Богородиці, до Ран нашого дорогого Спасителя. На кінець пригадала, що хай з вірою кличе Ісусове ім’я – це найкраща молитва. Хай пам’ятає, що Ісус є завжди з нею. Вона плакала, дякувала, а поміж то кашляла. Я склала слухавку, а сестри – руки. Ми були щасливі, що могли бути знаряддям в Божих руках і що встигли. Таня не дзвонила. Я час від часу згадувала про неї в молитвах.

В грудні, коли мама знову прийшла, довідалася: Таня повернулася з Угорщини, опе-рацію не робили, а 4 вересня вона померла. Тоді по телефону Таня говорила, що недав-но сповідалася, але в грудні мама сказала, що вона не мала шлюбу. Так прикро, що не було біля неї нікого, хто би підказав, що треба впорядкувати своє життя. Але дякувати Богові, що хоч в кінці (як воно вже там було) могла цілком дати своє життя Ісусові.(с. Е.)