Природа та людина як творіння Бога

Згідно із християнським догматом, Бог створив світ із нічого, актом власної волі, завдяки своїй всемогутності. Божественна всемогутність кожної миті зберігає, підтримує буття світу. Такий світогляд носить назву «креаціонізм» (від латинського «creatio» – «творіння»).

Догмат про творіння переносить центр тяжіння з природного світу на надприродний початок. На відміну від античних богів, які осмислювалися в Стародавній Греції як споріднені природі, християнський Бог стоїть над природою, по той її бік і тому є трансцендентним Богом, подібно «єдиному» Платона і неоплатоніків. Активний творчий початок у Середньовіччі вилучається із природи, із космосу і передається Богу. У середньовічній філософії «космос» вже не є «самодостатнім» і вічним буттям, живим цілим, яким його вважали грецькі філософи.

Іншим важливим наслідком креаціонізму є подолання характерного для античної філософії дуалізму протилежних початків – активного та пасивного: ідей або форм, з одного боку, матерії – з іншого. На місце античного дуалізму приходить моністичний принцип: є тільки один абсолютний початок – Бог, усе інше – його творіння. Вододіл між Богом і творінням – що непереходиться; це дві реальності різного онтологічного (буттєвого) рангу. Справжнім буттям володіє тільки Бог, йому приписуються атрибути, якими античні філософи наділяли буття. Бог вічний, незмінний, самототожній, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. Християнський філософ Августин Блаженний (354-430 рр.) висловив думку, що Бог є вище буття, вища субстанція, вища (нематеріальна) форма, вище благо. Ототожнюючи Бога із буттям, Августин слідує Священному Писанню. У Старому Завіті Бог повідомляє про себе людині: «Я єсмь Сущий». На відміну від Бога, створений світ не володіє самостійністю, світ існує завдяки не собі, а Іншому. Звідси походить непостійність, мінливість, мінливий характер всього, що ми зустрічаємо в світі. Християнський Бог, хоча сам собою не доступний для пізнання, проте, відкриває себе людині. Його одкровення явлене в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом богопізнаня.

Таким чином, знання про нетварне (нестворене) божественне буття (або надбуття) можна отримати тільки надприродним шляхом. Джерелом такого пізнання є віра – здатність душі, невідома античному язичницькому світу. Що ж до тварного (створеного) світу, то він – хоч і не до кінця – зрозумілий за допомогою розуму, але про ступінь його зрозумілості середньовічні мислителі вели немало спорів.

Розуміння буття в середні віки знайшло свій афористичний вираз у латинській формулі: «ens et bonum convertuntur» (буття і благо протилежні). Оскільки Бог є вище буття і благо, то все, що ним створено, тією мірою, якою воно несе на собі відбиток буття, також добре й абсолютне. Звідси витікає теза про те, що зло само собою є небуття, воно не є позитивною реальністю, не є сутністю. Так, диявол з погляду середньовічної свідомості – це небуття, що прикидається буттям. Зло живе благом і за рахунок блага, тому зрештою добро править світом, а зло, хоч і зменшує благо, не в змозі знищити його. У цьому вченні виразився оптимістичний мотив середньовічного світогляду.