Етика Епікура

Повну відмову від соціальної активності в етиці зустрічаємо у матеріаліста Епікура (341-270 рр. до н.е.), вчення якого набуло широкої популярності в Римській імперії. Найбільш відомим із римських епікурейців був Лукрецій Кар (близько 99-55 рр. до н.е.).

Окрема людина, а не спільнота – ось відправний пункт епікурівської етики. Тим самим Епікур переглядає визначення людини, дане Арістотелем. Людина – це первинний індивід. Усі громадські зв’язки, всі відносини людей залежать від окремих осіб, від їх суб’єктивних бажань і раціональних міркувань щодо користі та задоволення. Суспільне угруповання, згідно Епікура, не є вищою метою, він лише засіб для особистого благополуччя індивідів. У цьому аспекті він близький до софістів. Індивідуалістичному трактуванню людини цілком відповідає і атомістична натурфілософія Епікура. Реальним є буття окремих ізольованих атомів, а те, що складається із них, – речі і явища видимого світу, весь космос в цілому, – це лише вторинні утворення, лише агрегати, скупчення атомів.

На відміну від стоїчної, епікурейська етика гедоністична (від грецького «hedone» – задоволення). Метою людського життя Епікур вважає щастя, що розуміється ним як задоволення. Проте справжнє задоволення Епікур бачив зовсім не в тому, щоб без жодної міри вдаватися до грубої плотської насолоди. Як і більшість грецьких мудреців, Епікур був прихильний ідеалу міри. Тому невірно поширене уявлення про епікурейців як про людей, що вдаються виключно до плотської насолоди і що ставлять їх понад усе. Вищою насолодою Епікур, як і стоїки, вважав незворушність духу (атараксію), душевний спокій і безтурботність, а такий стан може бути досягнутий тільки за умови, що людина навчиться стримувати свої пристрасті та плотські потяги, підпорядковувати їх розуму. Особливо багато уваги епікурійці приділяють боротьбі із марновірствами, у тому числі із традиційною грецькою релігією, яка, за Епікуром, позбавляє людей безтурботності духу, вселяючи страх перед смертю і перед замогильним життям. Щоб розсіяти цей страх, філософ доводить, що душа людини вмирає разом із тілом, вона складається з атомів точно так, як і фізичні тіла. Смерті не треба боятися, переконує грецький матеріаліст, поки ми є, смерті немає, а коли приходить смерть, нас вже немає. Тому смерті не існує ні для живих, ні для померлих.

Не дивлячись на відому схожість стоїчної і епікурейської етики, відмінність між ними дуже істотна. Ідеал стоїків суворіший, вони тримаються альтруїстичного принципу обов’язку і безстрашності перед ударами долі. Ідеал же епікурейського мудреця не стільки моральний, скільки естетичний, в його основі лежить насолода самим собою. Епікурейство – це освічений, витончений і просвітлений егоїзм.