Структура філософського знання

Щодо структури філософського знання дотепер ведуться дискусії. Найбільш поширеною точкою зору є трактування філософського знання як трьох тісно пов’язаних між собою частин: онтології (вчення про буття), гносеології (вчення про пізнання) та аксіології (загальна теорія цінностей).

На онтологічному рівні вирішуються проблеми найбільш загальних взаємовідносин між світом і людиною. Людина як особлива мисляча структурна одиниця буття і реального світу безпосередньо вступає з ним у взаємодію. Це спонукає людину до постановки питань про сутність світу і його походження, про те, що лежить в його основі (наприклад, матеріальна чи духовна субстанція). Людина намагається визначити основні форми прояву світу, з’ясувати, єдиний він чи множинний, у якому напрямі розвивається і чи розвивається взагалі.

У чому ж специфіка постановки такого типу питань, наприклад, на відміну від подібних, які ставляться приватними науками?

Філософія ставить ці питання в їх граничній формі, кажучи про найбільш загальні передумови буття, його закономірності, про найбільш загальні взаємовідносини між світом і людиною. Шляхи вирішення онтологічних проблем породжують різноманітність філософських систем. Наприклад, філософи, що по-різному відповідають на питання про те, що лежить в основі світу – дух чи матерія, дають нам ідеалістичне або матеріалістичне рішення даного питання. Мислителі, які кладуть в основу світу одну або декілька субстанцій (духовних або матеріальних), поділяються на моністів і дуалістів і т.д. Філософів об’єднує їх спільне проблемне поле і різноманітність поглядів в єдиних предметних межах.

Будучи частиною буття, людина в той же час певним чином протистоїть йому і усвідомлює своє протистояння. Саме така ситуація – протистояння – дозволяє розглядати весь навколишній світ як об’єкт пізнання. Причому як об’єкт пізнання може виступати не тільки зовнішній світ, але і сама людина як частина світу, суспільство як організована сукупність людей. На цьому рівні філософія в граничній формі ставить питання про пізнаваність світу і обґрунтованість наших знань про нього. Це гносеологічний рівень, у межах якого будується теорія пізнання як філософське вчення про знання і закономірності пізнавальної діяльності людини. Тут на перший план виходить проблема взаємодії між суб’єктом, що пізнає, і пізнаваним об’єктом. Граничність гносеологічної позиції філософії пов’язана з тим, що, на відміну від конкретних наук, вона зачіпає проблеми обґрунтування знання і пізнання як таких. Представник приватних наук у межах свого предмету ніколи не ставить питання про пізнаваність світу, бо сам предмет науки будується на такому обмеженні буття, яке дозволяє його принципово пізнавати, нехай і в предметно обмеженому змісті.

Людина є істотою натхненною. Вона не тільки пізнає світ, але і живе в ньому як його частина, емоційно сприймає й усвідомлює своє існування, взаємостосунки з іншими людьми, свої права та обов’язки. Ці проблеми вирішуються на аксіологічному рівні. Тут відбувається виявлення загальних ціннісних підстав буття людини (суб’єкта), його практичної діяльності та поведінки. Аксіологію цікавить не буття як таке і не закони його пізнання, а перш за все людське ставлення до буття.

Праксіологічний рівень пов’язаний з аналізом практичної діяльності людини по освоєнню реального буття, предметного світу. У цьому сенсі практика є активним чинником, що пов’язує світ і людину, буття та мислення. Людина пізнає закономірності буття, оцінює його значущість для власного розвитку, маючи можливість творчо застосовувати одержані знання. Вона здатна активно впливати на навколишню дійсність, використовуючи пізнані закономірності, може направити перебіг якихось подій в бажане русло, практично реалізовуючи, наприклад, свої власні уявлення про бажаний устрій світу та суспільства. Але людина може здійснювати і такі перетворення, що становлять загрозу існуванню самого людства. У зв’язку з цим філософія досліджує світоглядні принципи практичної діяльності людини, виробляючи загальну систему норм діяльності на підставі пізнання істини в її єдності із загальнолюдськими цінностями.

Для кожного рівня філософії характерна певна філософська дисципліна. Проте оскільки філософія є цілісним знанням, не всі її дисципліни однозначно можна віднести до якогось одного рівня: є «допоміжні», проте не менш необхідні для філософії, дисципліни. Окрім онтології, гносеології, аксіології та праксіології як предметних рівнів, що формують відповідні основні дисципліни, існують й інші дисципліни філософії, які сформувалися в результаті диференціації філософського знання. Назвемо та коротко охарактеризуємо їх.

Логіка – вчення про послідовне і впорядковане мислення. Вона вивчає форми виразу думок і форми розвитку знань, прийоми та методи пізнання, а також особливі закони мислення. Ця дисципліна допоміжна, і хоча її предмет на сучасному етапі значно відходить від власне філософських проблем, вона все ж філософська дисципліна. У Арістотеля вона навіть передує вирішенню метафізичних проблем, формуючи аналітичну культуру мислення, якщо не зводити її лише до формальної логіки. Не дивлячись на те, що логіка вивчає форми мислення, вона не вільна від онтологічних передумов. Класична формальна логіка поділяється на елементарні вчення про поняття, думку і умовивід, а також вчення про методи логічного дослідження, доказу та спростування. Крім того, в ній виділяються логіко-методологічні і логіко-семіотичні проблеми. Сучасна логістика прагне до граничної формалізації і математизації. Вона працює із логічними численнями, які розуміються як система символів з відповідними правилами операцій над ними. Логіка вивчає також багатозначні системи, при яких висловлювання можуть набувати більшу кількість значень, чим істина або хибність. Важливим розділом сучасного логічного знання є некласичні логіки, які вивчають своєрідні способи міркувань, пов’язані з використанням модальностей, часу, нормативних понять, питально-відповідних методик, нестандартних умов істинності (наприклад, без використання деяких основних законів логіки або з обмеженням області їх застосування) тощо.

Філософська антропологія досліджує проблеми природи, сутності існування людини як особливої форми буття. Дана дисципліна набуває особливого значення у наш час, коли розвиток людства загалом стає все більш осмисленим, і людина відчуває гостру потребу в саморозвитку, що поєднується із розвитком суспільства як умовою гідного існування кожної людини.

У центрі уваги етики знаходиться проблема добра. Її мета – виявити фундаментальні, граничні підстави справедливих, розумних і осмислених дій у суспільному житті людей. Етичні принципи, що при цьому висуваються, повинні бути загальнозначущими і зрозумілими, їх обґрунтування повинне здійснюватися без опори на будь-які зовнішні авторитети або угоди.

Естетика досліджує суть прекрасного, форми його прояву в природі та мистецтві, а також його вплив на людину, яка сприймає прекрасне. Естетика розгортається або чисто функціонально-описово, коли естетичні об’єкти піддаються теоретичному осмисленню, або нормативно-дискурсивно, коли розглядаються деякі критерії прекрасного. Естетика включає теорію мистецтв, аналіз естетичної думки, а також форм естетичного сприйняття і переживання. У сучасній естетиці активно використовуються інформаційно-комунікативні та логічні підходи до аналізу естетичної мови.

Соціальна філософія – дисципліна, пов’язана із з’ясуванням питань про те, що таке суспільство, що можна віднести до суспільних явищ, як реалізують себе в суспільному бутті соціальні закономірності. Розділом соціальної філософії є філософія історії, яка досліджує суть, зміст і хід історії суспільства та людини як суб’єкта історичного процесу. За своїм формальним статусом дана дисципліна повинна бути віднесена до розряду допоміжних. Проте, оскільки людина в суспільстві, перш за все, реалізує себе як особистість, питання шляхів суспільного розвитку, його зміни надзвичайно важливе для людини, що й дозволяє говорити про соціальну філософію як одну з основних філософських дисциплін.

Філософія мови розглядає виникнення, розвиток і функції мови, а також її значення в житті людини і суспільства. Традиційно аналіз мови підрозділяється на два напрями. Перше – мовний аналіз. Він здійснюється за допомогою критики мови і використання науки логіки, його мета – створення мови високої логічної строгості, відповідної вимогам строгих наук. Другий напрям – «філософія природної мови», в якій аналізується повсякденна мова з метою виявлення її глибинних, метафізичних підстав, структур, змісту.

Філософія релігії ставить питання про суть феномена релігійної віри і релігійної свідомості, про специфіку їх функціонування в суспільстві, значення релігії для людини. Тут з’ясовуються фундаментальні передумови такого феномена, як віра, аналізуються релігійні уявлення, тексти, установки.

Філософія права вирішує проблему обґрунтування права: Які його витоки? Чи існує деяка правова норма, з якої можна вивести всі конкретні правові норми? Інший напрям досліджень – виявлення співвідношень права з мораллю, релігією, політикою, державою, владою, економікою.

Політична філософія конкретизує положення соціальної філософії, розглядає структуру, функції і зміст держави, закономірності її розвитку і особливості управління, аналізує основні рушійні сили (соціальні групи, партії), які впливають на її існування.