Ідея «Вселенської Церкви» в трактуванні І. В. Киреєвського

Обґрунтовуючи необхідність побудови культури Європи на основі культури православно-слов’янського світу, І. В. Киреєвський пише про необхідність поєднання католицької та православної церков у єдину Вселенську Церкву: «З цієї точки зору для нас стає зрозумілим, чому Західні богослови, зі своєю розсудливою сумлінністю, не могли бачити єдність церкви інакше, як у зовнішній єдності єпископства; чому зовнішнім справам людини вони приписують суттєву гідність; чому при внутрішній готовності душі та при недоліку цих зовнішніх справ, не створили вони для неї ні одного засобу порятунку, окрім чистилища; чому, зрештою, могли вони приписувати деяким людям навіть надлишок гідності, протиставити цей надлишок недоліку інших, за будь-які зовнішні дії, здійснені для зовнішньої користі Церкви.

Таким чином, підпорядкувавши віру логічним висновкам розуму, Західна Церква ще в ІХ ст. заклала зерно реформації, поставивши ту ж Церкву перед судом того ж логічного розуму, нею самою піднесеного над загальним усвідомленням Церкви Вселенської»[142]. Говорячи про Вселенську Церкву в творах «Про характер просвіти Європи і його відношення до просвіти Росії», «Відповідь О. С. Хомякову», «Про необхідність і можливість нових начал у філософії», І. В. Киреєвський не розкриває суті Вселенської Церкви, тим більше, можливості її реального існування.

Вселенська Церква в розумінні слов’янофільського мислителя – це не просто «соборне спілкування в любові», як у О. С. Хомякова. Вселенська Церква – це вершина моральної сфери. Тут немає місця протиріччю, розладу віри та знання. У Вселенській Церкві в цілісності духу, в єдності знаходяться усі його складові: мислення, воля, почуття. Історичне завдання православної людини полягає в тому, щоб воскресити це спочатку в усій повноті, у своїй культурі, і на цій єдності будувати свою культуру, не відмовляючись від Західної просвіти. «…розміркуємо, які невдоволення Західної мудрості вимагають нового вищого початку, і не знаходять його в усьому об’ємі Західної просвіти; як цей вищий початок знання зберігається усередині православної Церкви; яким живильним для розуму і науки міг бути розвиток думки, згідний цьому вищому початку; яке саме багатство сучасного знання могло б служити спонуканням для цього розвитку і бути йому опорою в розумі людини»[143]. Тільки із симбіозу Західної мудрості та вищого початку знання, яке зберігається всередині православної Церкви, може народитися цілісна справжня духовна культура, яка буде не лише православною, але і загальнолюдською. Залучення до неї зцілить західну культуру від її недугів. Особливо підкреслимо ту обставину, що, в уявленні І. В. Киреєвського, мораль у Вселенській Церкві стоїть вище за право.

Вселенська Церква – це початок нерозробленого утопічного проекту, ідея єдиного цілого, усередині якого індивідум може знайти своє істинне «Я» і основоположення для вирішення всіх проблем.

Виходячи з антропологічних переконань І. В. Киреєвського, Вселенська Церква можлива, оскільки людина – це істота, здатна піднятися над собою і йти до соборності. Вихід за власні межі є творчий акт людини. Саме у творчості людина долає саму себе. Творчість – це самовизначення, а не самоствердження. Людина втягується в загальнолюдську історію, підкоряється її року і, в той же час, знаходиться з нею в конфлікті, протиставляє загальнолюдській історії цінність цілісної особистості, її внутрішнього життя й індивідуальної долі. У межах загальнолюдської історії цей конфлікт нерозв’язний. Загальнолюдська історія по своєму релігійному сенсу є рух до Царства Божого. Цей релігійний сенс здійснюється лише тому, що в загальнолюдську історію проривається метаісторія.

Висловлюючи свої думки про Вселенську Церкву, І. В. Киреєвський, знаходячись у рамках церковної Християнської гносеології, говорить про необхідність подолання розпаду єдності Богопізнання у Християнському світі. «…західним і православним Християнам спільно, загальними зусиллями, необхідно «подолати розпад єдності Богопізнання, що історично склався, на різноманітні потяги до приватних благ і на різні ознаки приватних істин»[144]. Нове живильне мислення повинне погоджувати віру і розум, наповнити порожнечу, яка розділяє два світи, що вимагають з’єднання «затвердити в думці людини істину видимим її пануванням над істиною природною, і прославити істину природну її правильним відношенням до духовної істини, і зв’язати нарешті обидві істини в одну живу думку; бо істина одна, як єдиний і розум людини, створений прагнути до Єдиного Бога»[145]. Лише єдність Богопізнання та нових принципів мислення у Вселенській Церкві є основоположенням цілісності духу і в західних, і в православних Християн.

Осмислюючи ідею Вселенської Церкви, В. С. Соловйов у роботі «Російська ідея» писав про те, що в творчості слов’янофілів закладені ідеї Вселенської Церкви – як деякого ідеалу Християнської єдності, але вони залишилися доктриною – генеральною лінією, яку ще слід розробляти. «Ось уже близько тридцяти або сорока років як більш-менш поважні письменники проповідують нам як у Франції, так і в Росії (В. С. Соловйов мав на увазі творчість слов’янофілів), деяке ідеальне християнство й ідеальну церкву, духовне царство вільного братерства і досконалої любові. Такий, звичайно, ідеал, тобто майбутнє церкви. Доктрина цих авторів є пророцтво. Але, щоб не бути лжепророцтвом, вона (доктрина) повинна була б вказати нам прямий шлях і засоби до здійснення цього абсолютного ідеалу. Ідеал, якщо він тільки не химерна мрія, має бути нічим іншим, як здійсненною досконалістю того, що вже дано. Хіба відмовою від минулого Вселенської Церкви та руйнуванням її форми, як вона нам дана в сьогоденні, ми можемо прийти до ідеального царства, братерства і досконалої любові?»[146]. Після праць слов’янофілів, у філософії В. С. Соловйова принцип Християнської всеєдності – Вселенської Церкви знайшов своє продовження у вченні, що розроблялося ним, про вселенську теократію – «боговладу». Теократія, за задумом В. С. Соловйова, повинна об’єднати всі християнські народи, передусім, у єдність духовну. Передбачалося, що на чолі нового духовного об’єднання стане Папа Римський. Папа став би главою духовної влади усіх християн. Світську владу об’єднаних народів очолив би російський імператор. Нарешті, ще одна «гілка влади» повинна була належати пророкам – людям, які в силу своїх інтелектуальних і моральних якостей користуються особливою повагою і авторитетом. Їх місія «теоретична» і «пропагандистська». Вселенська теократія повинна протистояти небезпеці нігілізму та грубого матеріалізму. Ця небезпека гостро відчувалася В. С. Соловйовим упродовж усього життя. «Російська ідея» в трактовці В. С. Соловйова – це моральне зобов’язання Росії на благо Християнського світу. У вченні про «боговладу» і безпосередньо в роботі «Російська ідея» В. С. Соловйовим ставилося питання – що Росія повинна зробити в ім’я християнського світу і на благо християнського світу?

Виходячи з аналізу праць О. С. Хомякова та І. В. Киреєвського, можна зробити висновок про те, що старші слов’янофіли не ставили метою розробки проекту Вселенської Церкви, як це зроблено у вченні про теократію В. С. Соловйовим. Але саме в їх працях в Росії розпочато осмислення основоположень Вселенської Церкви. Полемізуючи з Лорансі та Ф. І. Тютчевим у статті «З приводу брошури пана Лорансі» О. С. Хомяков писав: «Російська церква не є особливою: вона не більш як одна з церков єпархії Церкви Вселенської. Отже, потрібно припустити, що імператорові надається титул єпархіального глави, підлеглого юрисдикції загальних церковних соборів. Тут немає середини. Хто неодмінно хоче нав’язати нам в особі нашого Государя видимого главу Церкви, того чекає неминучий вибір між двома безглуздостями.

Світський глава Церкви! Але він не має права священства? Чи має він домагання, не кажучи вже на непогрішність (хоча вона-то і складає відмітну ознаку верховенства в Церкві), хоч би на будь-який авторитет у питаннях віровчення? Принаймні, чи має право вирішувати, в силу присвоєного його сану привілею, питання загальноцерковної благочинності (дисципліни)?»[147]. Проблема основоположень Вселенської Церкви: співвідношення влади світської, влади духовної і влади пророків – влади, що визначає моральні принципи Вселенської Церкви, була у полі зору слов’янофілів, але була у той же час досить сміливою теократичною ідеєю – лише предметом обговорення і не лише серед православних філософів. У творчості І. В. Киреєвського Вселенська Церква є основою моральної сфери.

У статті «Відповідь Хомякову» І. В. Киреєвський, проводячи порівняльний аналіз становлення й розвитку православної та західною церков, доходить висновку, що влада пророків, яка визначає моральні принципи Вселенської Церкви, повинна неодмінно належати саме Російському православ’ю. «Усі святі Отці Грецькі, не виключаючи видатних письменників, були перекладені, прочитані, переписані, вивчені у тиші наших монастирів, цих святих зародків нездійснених університетів. Ця просвіта не блискуча, але глибока; не розкішна, не матеріальна, вона така, що має на меті зручність зовнішнього життя, але не внутрішнього, духовного; це устрій громадський, без самовладдя і рабства, без благородних і підлих; це звичаї вікові, без писаних кодексів, що виходять з Церкви; це святі монастирі, розсадники християнського устрою – духовне серце Росії, в яких зберігалися всі умови майбутньої самобутньої просвіти; це відлюдники, що з розкішного життя пішли в ліси, вивчати в недоступних ущелинах писання якнайглибших мудреців християнській Греції, і що виходили звідти учити народ, який їх розумів»[148]. Саме православний дух – це дух істинної Християнської віри, що утілився в громадському та сімейному житті. Говорячи про Православний дух, І. В. Киреєвський розглядає необхідність заперечення принципів Західної просвіти в Росії. Таким чином, можна зробити висновок про те, що, говорячи про Вселенську Церкву, філософ, як і О. С. Хомяков, бачив російську православну Церкву автономною єпархією Вселенської Церкви.

З історіософських, онто-гносеологічних, антропологічних побудов І. В. Киреєвського стає можливим вивести принципи моральності його філософських переконань. Один із них – цілісність духу – цілісність зовнішніх і внутрішніх сил духу, які знаходяться всередині людини, за поріг свідомості, в яких таїться корінь індивідуальності. Другий принцип – моральності – слід розуміти як ієрархічний примат моральної сфери в побудовах І. В. Киреєвського – це Вселенська Церква – ідея єдиного цілого, що знаходиться вище за право, усередині якого індивідуум може знайти своє істинне «Я» і основоположення для вирішення всіх проблем.

У вченні О. С. Хомякова існують два принципи моральності. Перший – «соборне спілкування в любові» – вчення, яке відкидає індивідуалізм. Недоступна для окремого мислення істина доступна тільки сукупності мислень, пов’язаних любов’ю. Торкання сущого, а також інтуїція сущого можливі лише в соборному спілкуванні. В основі всякого знання лежить віра. Другим принципом моральності слід вважати вчення про розум, що воліє, – саме у розумі, що воліє, в розумній волі вихована тотожність мислення та буття.

Можна зробити висновок про деяку відмінність світоглядних позицій О. С. Хомякова та І. В. Киреєвського, що проявилася в принципах моральності. Не дивлячись на те, що кожен з філософів безпосередньо зв’язує моральність із практичним, поведінковим аспектом у православ’ї, обидва філософи рівною мірою звертаються до проблем просвіти, яка, щоб бути Російською, повинна бути узгоджена з началами православ’я.

Світоглядна позиція О. С. Хомякова будувалася на тому, що ним протипоставлені «любов» і «розбрат». Про це свідчать його «Записки по всесвітній історії», в основі викладу яких лежить аналіз релігійних вірувань. Саме на основі цього аналізу О. С. Хомяков вибудовує узагальнення своєї історіософії про систему свободи та систему необхідності. З протиставлення любові й розбрату народжуються принципи – «соборного спілкування в любові» і принцип тотожності мислення і буття – принцип розуму, що воліє.

І. В. Киреєвський схиляється до принципів грецької вченості – вчення «святих Отців Грецьких», говорить про «свіже, незіпсоване повітря грецької думки», постійно протиставляє Грецькій вченості латинську. За його словами, «…сам спосіб мислення Платона є більше цілісним в розумових рухах, більш теплим і гармонійним в діяльності розуму»[149]. Світогляд І. В. Киреєвського вибудовується, головним чином, на ідеях платонізму. Звідси принцип Вселенської Церкви – ідеї єдиного цілого, що знаходиться вище за право, усередині якого індивідуум може знайти своє істинне «Я» і основоположення для вирішення усіх проблем, а також принцип цілісності – єдності зовнішньої і внутрішньої у духовному світі людини. Але платонізм у світогляді І. В. Киреєвського знаходиться в симбіозі з побудовами православної думки.