Філософсько-історичні погляди І. В. Киреєвського

І. В. Киреєвський уявляв історію західноєвропейської філософії як історію раціоналізму. На його думку, раціоналізм – принцип неправдивий не лише у своїй релігійній, але і в гносеологічній основі. Саме раціоналізм, пануючий і визначаючий усе життя й історію Західної Європи, привів її вченість і суспільні відносини в повний занепад. «Пристрасні гегельянці цілком задовольняються системою свого учителя і, не бачачи можливості повести думку людську далі показаних їм меж, нападають на саму істину, на кожну спробу розуму розвивати філософію»[134]. І. В. Киреєвський стверджує, що культура взагалі та філософія як її складова, і навіть побут Західної Європи, невиліковно хворі. Ці хвороби не можна здолати, якщо життя Європи, як і раніше, буде базуватися на її власних, одвічних принципах. Щоб вилікуватися Західній Європі, необхідно змінити основоположення життя або «пропалити на вогні» інші, нові для Європи принципи мислення та життя. Західній Європі необхідно відкоригувати свої основоположення життя іншими істинами, такими, що більше відповідають основоположенням достовірно людського життя.

І. В. Киреєвський висунув незвичайну для кінця 30-х – початку 40-х років XIX століття тезу. Якщо Європа хоче вилікуватися, вона повинна якщо не заснувати своє життя і культуру на принципах життя та культури православно-слов’янського світу, то хоча б відкоригувати у відповідності з ними своє життя. Європа повинна вчитися у православно-слов’янського світу. Але не в того, яким він є зараз, не в дійсного, а в ідеального, – такого, яким він, на думку І. В. Киреєвського, мав би бути, тобто в православно-слов’янського світу, не заангажованими сторонніми істинами. Філософ, неодноразово повертаючись до головної теми своїх філософсько-історичних роздумів, стверджував, що і Росія так само повинна поступити, якщо хоче викоренити свої вади. Не можна вимагати простого повернення до того стану, в якому знаходилася Росія в давні часи, але її сьогоднішнє життя має бути вивірене за одвічними принципами її культури і суспільних відносин – принципами східного християнства і того типу мислення, який вона культивувала у давні часи.

Позиція І. В. Киреєвського ґрунтується на тому, що він ставить вирішення власне історичних питань у залежність від вирішення питань філософських – світоглядних. Таким чином, історіософські побудови мислителя містять у собі характеристики протилежних типів мислення та релігій. По-перше, що таке західний раціоналізм, і чим він поганий? По-друге, що таке істинне російське, «православно-слов’янське» мислення. По-третє, які переваги цього типу мислення порівняно з раціоналізмом. Зазначені складові історіософських побудов І. В. Киреєвського – центральні гносеологічні проблеми, які він розглядає.

І. В. Киреєвський був знайомий із філософією Г. В. Ф. Гегеля і пізнього Ф. В. Шеллінга. У 1830 році він не лише слухав лекції Г. В. Ф. Гегеля у Берліні, але й спілкувався з ним, а згодом детально вивчав його твори. Досить уважно він вивчав і філософію пізнього Ф. В. Шеллінга, якого також слухав у Мюнхені, ще до того, як Ф. В. Шеллінг став читати лекції зі своєї пізньої філософії у Берліні.

Непослідовність своїх світоглядних установ І. В. Киреєвський демонструє в статті «Огляд сучасного стану літератури». Він стверджує, що раціоналізм, представлений у філософії Г. В. Ф. Гегеля, – це діалектичний розум. При цьому раціоналізм несе й іншу функцію, ніж доказ неспроможності європейської філософії. У діалектичному розумі, на відміну від метафізичної розсудливості, є істинний зміст, який має бути приведений у відповідність до православно-християнських переконань і спрямований на процес пізнання. Але подібне твердження І. В. Киреєвського протирічить переконанням, викладеним у зверненні до Є. Є. Комаровського в статті «Про характер просвіти Європи і про його відношення до просвіти Росії».

Не лише у філософії Г. В. Ф. Гегеля, але й системі Ф. В. Шеллінга 40-х років і в правому гегельянстві І. В. Киреєвський бачив підтвердження своєї думки про те, що сам раціоналізм, а отже, і вся основана на ньому європейська просвіта, зайшли у безвихідь. «Проте слід зазначити, що слово «гегельянство» не пов’язане ні з яким певним постійним напрямом думок. Гегельянці сходяться між собою методами мислення і способом висловлення думок, але результати застосування їх методу і сенс висловленого часто абсолютно протилежні. Ще за життя Гегеля, між ним і Гансом, геніальним його учнем, було протиріччя у розумінні філософських методів. Між гегельянцями повторюється та ж розбіжність. Так наприклад, образ думок Гегеля і деяких з його послідовників сягав крайнього аристократизму, тоді як інші гегельянці проповідували найвідчайдушніший демократизм; окремі навіть виводили з тих же начал вчення найфанатичніший абсолютизм в найстрогішому, древнішому значенні цього слова, не відступаючи не лише від поняття, але навіть від і вчення; інші, навпаки, доходять до найбезглуздішого безбожжя»[135]. Таким чином, філософсько-історична концепція І. В. Киреєвського в достатній мірі демонструє неспроможність раціоналізму. Якщо філософія Г. В. Ф. Гегеля для І. В. Киреєвського є останньою фазою кризи європейського розуму, то філософія пізнього Ф. В. Шеллінга уявляється йому спробою західної філософської думки вийти з кризи, покінчити з раціоналізмом, перейти на інші шляхи – до віри, до ірраціоналізму.

Перебуваючи в глибоких внутрішніх шуканнях, І. В. Киреєвський з позиції релігійного філософа підходить до проблеми «розум – віра», яка, за його переконанням, не може бути вирішена у рамках окремо Церкви і окремо філософії. Криза європейського розуму – це розрив між вірою і філософією, що претендує на роль родоначальниці наукового знання. На думку І. В. Киреєвського, Росія – справжня хранителька віри, відповідно, вона –законодавець особливостей розумових побудов, які визначаються характером віри. Заходові – носієві просвіти та науки – бракує істинної віри. Католицтво стало основою західної культури, православ’я – основою російської просвіти, тому саме Росія повинна відіграти ключову роль у процесі перетворення світу. Майбутня культура, на думку І. В. Киреєвського, стає під егідою православно-слов’янського начала синтезом двох протилежних видів вченості.