Історична творчість М. В. Ломоносова

М. В. Ломоносов – автор різного роду історичних творів. Це різноманітні «примітки», «зауваження», «репорти», «думки», «заперечення» та інші, пов’язані з подіями в Академії наук. Це також «Опис стрілецьких бунтів», «Короткий Російський літописець із родоводом». Його «Стародавня Російська історія» має полемічний та історіософський характер. М. В. Ломоносов був одним із небагатьох, хто звертався до «Росії раніше Рюрика». Одне з головних завдань цього твору – показати, що «в Росії не було такої великої пітьми неуцтва, як це показують чимало зарубіжних письменників». Науковець проводить певну аналогію «в порядку діянь російських і римських» правителів. Єдина різниця полягає в тому, що «Римська держава громадським володінням піднялася, самодержством прийшла до занепаду. Навпроти того, різноуявною вільністю Росія трохи не дійшла до крайнього руйнування; самодержавством як спочатку посилилася, так і після нещасливих змін множилася, зміцнилася, прославилася»[32]. М. В. Ломоносов пише історію Росії як історію імперії. «Славне минуле» виявляється своєрідним «вектором» розвитку справжніх подій. Така логіка змушує історика зрештою із здивуванням зрозуміти, що він, усупереч власному здоровому глузду, опинився «серед прекрасного Російського Раю…».

М. В. Ломоносов не лише досліджував, але й прославляв історію Росії, тому був надзвичайно чутливий до будь-яких критичних зауважень із цього приводу. Він узяв найактивнішу участь в обговоренні норманської теорії, яка набула полемічної гостроти після оприлюднення істориком Г.-Ф. Міллером твору «Походження імені та народу російського». М. В. Ломоносов детально проаналізував його та різко засудив у «Репорті в Канцелярію академії наук від 16 вересня 1749 р». Головна обставина, що обурила його, полягала в тому, що слов’яни показані в ній «негідним народом», яких усі перемагають і які не мають навіть власного імені, окрім даного їм «чухонці». М. В. Ломоносов вважав, що Рюрик походив із слов’янського племені роксолан. Обговорення дисертації носило надзвичайно бурхливий характер: «Ці збори тривали більше року. Яких же не було шумів, браней і майже бійок! Міллер заївся з усіма професорами, багатьох лаяв і ганьбив словесно і письмово, на інших замахувався палицею і бив нею по столу конференському»[33].

Позиція М. В. Ломоносова в цій суперечці далека від історії. Він засуджує свого супротивника як офіційний ідеолог, що дозволяє В. О. Ключевському охарактеризувати її як «патріотичну упертість».

М. В. Ломоносов був не єдиний у своєму прагненні використати історію як політичну філософію. У цьому напрямі розвивався досить представницький рух, який слід було б віднести не до історії, а історіософії. «Вигадники історії», згідно слів С. М. Соловйова, такі як І. П. Єлагін, Ф. А. Ємин, Катерина II, намагалися зрозуміти, як влаштоване суспільство, чи є закономірності в його розвитку, чи володіють «великі світу цього» якимись особливими якостями, а якщо так, то наскільки вони можуть впливати на соціальні процеси. Вони часто зверталися до минулого за вдалими прикладами, відверто спекулюючи ними та вибудовуючи альтернативні концепції розвитку історії. Їх більше хвилювало питання «Як повинно бути?», ніж «Як було?» Твори такого роду як історичні джерела іноді не витримують критики, але як джерела історіософського дискурсу вони надзвичайно цікаві.

М. В. Ломоносов розглядав історію як обґрунтування ідеології, бачив у ній систему моральних прикладів, логіку політичного розвитку. Його політична історіософія досить тенденційна. Він припускав, що історія може носити панегіричний характер, не досліджувати, а прославляти. Науковець заперечував проти запрошення Вольтера на роль автора біографії Петра I, яка переросла в «Історію Російської імперії при Петрові Великому», оскільки вважав, що він і сам міг би написати подібну роботу.

Вольтер, безумовно, розумів політичний та ідеологічний характер замовлення, що передбачає написання не стільки «правдивої», скільки «славетної» історії, яку продемонстрував своєю «Історією Карла XII, короля Швеції». Популярність Вольтера в Росії, його авторитет в Європі, інтерес до фігури Петра, а найголовніше – наполегливість І. І. Шувалова, що бажає бачити великого француза істориком Росії, зробили свою справу, незважаючи на заперечення канцлера О. П. Бестужева-Рюмина, який вважав, що справу, пов’язану з державним престижем, розумніше було б доручити росіянинові.

М. В. Ломоносов входив до групи істориків, що готували для Вольтера матеріали. Великий філософ ніколи не був у Росії, не знав російської мови та історії. Вольтер широко користувався послугами російських «референтів». «Опис Ломоносова стрілецьких бунтів і правління царівни Софії» майже дослівно був відтворений Вольтером, – з обмовкою, що цей опис «витягнутий повністю із записок, присланих із Петербурга». Деякі передані Вольтеру зауваження М. В. Ломоносова та інших «референтів» на рукопис перших восьми глав його праці, викликали у французького філософа надзвичайно гостру образу, яку він переніс на нейтральний твір М. В. Ломоносова «Похвальне слово Петру Великому», вимовлене М. В. Ломоносовим у квітні 1755 р. Цей твір супроводжувався негативною реакцією Вольтера, бо, блискуче володіючи риторикою та поетикою, він потребував історичних фактів, а не метафор.

У 1764 р. за дорученням Катерини II М. В. Ломоносов пише своєрідні програми до історичних картин – «Ідеї для мальовничих картин з Російської історії». Вони включають такі сюжети, як «Заснування християнства в Росії», «Порада Володимиру від духовенства», «Єдиноборство князя Мстислава», «Горислава», «Мономахово вінчання на царство», «Перемога Олександра Невського над німцями лівонськими», «Заручення князя Федора Ростиславича», «Початок битви з Мамаєм», «Повалення татарського ярма», «Приведення новгородців під самодержство», «Цариця Сумбек», «Право високого прізвища Романових на престол всеросійський», «Погибель Расстригіна», «Козма Мініч», «Олег князь приступає до Цареграда сухим шляхом на вітрилах», «Олег, укушений змієм, помирає», «Битва Святослава з печенігами», «Князь Дмитрій Михайлович Пожарський у небезпеці від лиходія», «Цар Василь Іванович Шуйський при вінчанні своєму на царство присягається боярам, що він колишніх враждеб пам’ятати не буде»[34]. Сучасники М. В. Ломоносова розуміли значення візуальних форм ідеології. Програма його «Візуальної історіографії» не лише позначала віхи російської історії, але і висловлювала традиції «умогляду у фарбах», характерні для російської філософії.

Ім’я М. В. Ломоносова стало легендарним відразу ж після його смерті. «Поставляючи ім’я Ломоносова в гідну його променистість», наступні покоління тим самим вивели ім’я ученого із зони критики, створили небезпечну ілюзію завершеності у вивченні його спадщини. Разом з тим, енциклопедична спадщина М. В. Ломоносова може стати об’єктом дослідження вчених різних спеціальностей, вектор вивчення його діяльності може бути спрямований на безліч цікавих тем в історії філософії та історії науки.