Філософські погляди Ф. Прокоповича

У Києві розпочалася практична, громадська та політична діяльність Ф. Прокоповича – професора, проректора, а потім і ректора Києво-Могилянської академії. Спочатку він викладав поезію, риторику, філософію та етику. Блискучий лектор, Ф. Прокопович стає і знаменитим проповідником, творцем багатьох оригінальних праць і перекладів філософсько-богословської літератури стародавніх і сучасних йому авторів, майстром вітальних і повчальних «слів», активним діячем церковного та громадського рухів свого часу. Включившись у державну, наукову та церковну роботу, Ф. Прокопович переживає «період найактивнішої громадської діяльності» (1716-1725 рр.).

Заслуговує особливої уваги діяльність Ф. Прокоповича в якості керівника Найсвятішого Синоду, архієпископа Новгородського та Великолуцького, впливового в церковних колах богослова, великого знавця філософії, логіки, риторики, етики, естетики, історії. У 20-30-ті роки виняткове значення мала його участь у підготовці декількох проектів майбутніх «указів» (1716-1724 рр.), в справах по реорганізації академії при Заіконоспаському монастирі, в створенні Петербурзької Академії наук, а також столичної духовної академії (1725 р.). Паралельно з цим, у відносно короткий термін він завершив декілька фундаментальних філософських, богословських, політичних і публіцистичних трактатів: «Духовний регламент», «Слово про владу та честь царську», «Правда волі монаршої», «Міркування про безбожника» та інші (1717-1733 рр.). У цих роботах, у зв’язку з діяльністю по захисту петровських перетворень, Ф. Прокоповичем пропонувалася ціла низка концепцій, що отримали в його творчій спадщині глибоке обґрунтування. За словами біографів, він обстоював необхідність «секуляризації громадської думки», звільнення її від «богословського полону». Ф. Прокопович був теоретиком системи філософського деїзму та принципів «природного права», теоретиком новітніх для його часу принципів риторики, логіки та теорії істини, естетичних понять і канонів. Погоджуючись із цими твердженнями, було б неправильно зводити до них усю гаму творчих інтересів Ф. Прокоповича. Нескінченно багатшим є і світогляд Ф. Прокоповича, розкритий із властивою йому глибиною і талантом, але не позбавлений протиріч, зламів, подвійності та парадоксальності.

Ця суперечність обумовлена тим, що Ф. Прокопович по-новому розумів призначення філософії. Вона оцінювалася ним не як езотеричне знання для окремих філософів, а як засіб задоволення відповідних запитів значного кола людей.

Ф. Прокопович намагався далі розвинути ідейні позиції своїх попередників, часто виступав як справжній новатор. Це підтверджують вже ранні його лекції в Києво-Могилянській академії. Відступаючи від традиції, відповідно до якої питання онтології висвітлювалися в курсі метафізики, Ф. Прокопович викладав їх в курсі натурфілософії. У цьому розділі його філософського курсу йдеться як про буття, сутність та існування, субстанцію та акциденції, так і матерію, рух, простір, час, причинність. Уже це перенесення онтологічних питань із метафізики в натурфілософію свідчить про те, що він «намагався знайти розгадку суті буття світу не у сфері надприродного, а на шляху вивчення природи». Наявні в цих лекціях залишки схоластики тільки характеризують ступінь зближення мислителя з ідеями філософії Нового часу.

Загальна тенденція до секуляризації суспільного життя, властива громадській позиції Ф. Прокоповича, в його філософії висловлювалася в прагненні подолати «зсередини» авторитарне розуміння змісту філософських знань, їх традиційну теологізацію. Ренесанс підірвав середньовічну авторитарність мислення, не відкинувши її, а, навпаки, довівши до межі та обернувши в протилежність. Ренесансний підхід членів «Вченої дружини Петра I» до проблеми предмета філософії відсовував убік теологію та схоластику.

Ф. Прокопович у предмет філософії включав раціоналістично зрозуміле завдання виявлення «загальних принципів» сукупного буття «тіл», субстанціальних зв’язків, форм і причин «матеріальних речей». Створений Богом світ, вважав він, розвивається на основі власної суті, природної причинності та повинен «розглядатися як об’єкт у власному значенні». Ф. Прокопович не відкидав зовсім поняття «Бог», теологічні «начала» буття та ін.: вони частково наявні в його міркуваннях. Божественне начало покликане гармонізувати матерію, надавати їй співмірність, пропорційність, милозвучність і витонченість. Відображення цих властивостей матеріального світу, макрокосмосу, людини із її розумом і здатністю мовного спілкування – велике завдання філософії. До загальних світоглядних принципів підключаються естетичні, риторичні, поетичні, художні «начала». Саме тому Ф. Прокопович писав: «Великий світоч розуму людського – філософія – або народжена, або вигодувана поезією».

Таким чином, Ф. Прокопович розглядає як синоніми поняттю «філософія» словосполучення «божественна поезія», «божественне мистецтво», «божественна краса» та інші. Досить звернутися до його «Міркування про книгу Соломонової, нарицаємої «Пісня пісень», у якій божественними визнаються церковний спів і релігійна поезія. Божественне у нього – це майстерне, яке є таким швидше за формою, ніж за змістом. Останнє відображає деїзм його світобачення, характерний для філософії першої третини XVIII століття. «Століття Просвіти» не було епохою занепаду християнства (так само як і інших релігій). Це століття падіння п’єдесталів феодалізму, яке залишило в недоторканості головні постулати пануючих вірувань. Антифеодальна ідеологія, а також процеси секуляризації не завжди співпадають із проявами атеїзму, хоча атеїзм на той час мав антиклерикальний характер, найчастіше, виступаючи у формі вільнодумства.

При цьому, погоджуючись із точкою зору, що основні інтереси Ф. Прокоповича «були у світському житті», навряд чи можна не враховувати, що життєвий шлях видатного мислителя був пов’язаний з активною церковною діяльністю, визначався і загальним політичним курсом петербурзького двору. Тому один із видатних ієрархів православ’я XVIII століття вже в ранніх своїх працях – у лекціях «Про риторичне мистецтво» (1706-1707 рр.), в працях «Логіка» (1707-1709 рр.), «Натурфілософія, або Фізика» (1708-1709 рр.), «Етика, або Наука про звичаї» (1707-1709 рр.) і пізніх роботах розглядав широкий комплекс проблем, від теологічних до політичних. Цей комплекс, як і систему основних категорій, слід розглядати в співвідношенні із загальними тенденціями розвитку просвітницької думки й еволюції духовної культури Росії того часу.

Бог – центральна категорія світобачення Ф. Прокоповича. Гранична місткість цієї категорії пояснювалася тим, що у свідомості людей вона ототожнювалася з онтологічною необмеженістю творця (Бог нескінченний у своїх проявах). Але, будучи прирівняним поняттю «природа», він набував подвійної форми нескінченості свого прояву, існування, «Бог – всемогутність, всезначимість; природа – всемогутня і всезначима».

Деїстичний характер тлумачення природи Бога Ф. Прокоповичем виявляється з факту постійного ототожнення ним Бога з природою, матерією, всесвітом, світовим простором або «сукупним числом речей та явищ». Так, у лекціях «Натурфілософія або Фізика» він писав: «Під природою розуміють самого Бога». Це визначення близьке висловлюванням Д. Бруно, Г. Галілея, Ф. Бекона, Б. Спінози. Лектор прагне довести, що Бог – це щось схоже з «субстанцією», «загальним субстратом» або «першоматерією» – основою усього сущого. При цьому, посилаючись на авторитет Аристотеля та особливо Діонісія Ареопагита, Ф. Прокопович підкреслював, що суть божественного може бути виявлена через комплекс «стверджуючих» і «зростаючих» понять. Нескінченну могутність Бога неможливо усвідомити без «нікчемо малого», без його «творінь». Характерне посилання на твори Ареопагита «Про божі імена» та «Про теологічну містику». Саме у характері тлумачення проблеми «нескінченних божественних можливостей» Ф. Прокопович убачав містицизм передусім європейської теології – томізму та схоластичної ортодоксії. Проте цей же містицизм убачався їм і у батьків східно-християнської церкви, наприклад, у того ж Діонісія. Аналіз Ф. Прокоповичем поглядів видатного представника зенонистів із покоління представників «другої схоластики» Арриаги завершувався висновком: «Якщо Бог не може створити чогось більшого, ніж те, що він створив раніше, то вичерпується всемогутність божа, а якщо може, те, що творить, не є нескінченне». У наявності один з онтологічних доказів буття божого. Проте Ф. Прокопович доходив і до невизнання традиційних уявлень або визнання їх символічного характеру. Він, наприклад, вважав неприпустимими антропоморфістські уявлення про Бога, коли вважають, «ніби Бог подібний до людей, має голову, бороду, руки, ноги». Можна зрозуміти, чому деякі з сучасників ці висловлювання високого ієрарха православної церкви вважали єретичними.

Судження Ф. Прокоповича про Бога доповнювалися філософськими та природничо-науковими уявленнями кінця XVII – початку XVIII століть. Не випадково, помічаючи їх зв’язок із філософією Б. Спінози, один із молодших членів «Вченої дружини» писав: «Думки Феофана та амстердамського філософа відчутно зближуються». У цій позиції крилися витоки більшої віротерпимості новгородського єпископа в порівнянні з С. Яворським, І. Посошковим, Г. Бужинським, Ф. Лопатинським, Д. Ростовським, А. Волинським – визнаними сподвижниками Петра I. Тому мало сказати, що у вченні Ф. Прокоповича про Бога помітні були сліди впливу російського вільнодумства, пов’язаного з процесами розколу, поширенням новгородсько-московської єресі, рухів стригольників і духоборів. Неортодоксальність поглядів Ф. Прокоповича визначалася впливом ренесансних ідей, релігійно-реформаторських рухів Білорусі, Литви, України, слов’янських народів Східної Європи, протестантських ідей складної епохи кінця XVII – початку XVIII століть.

Тільки глибокий та всебічний синтез міг надати переконанням Ф. Прокоповича цілісності, доповнивши вчення енциклопедичністю та широтою ерудицією, незаперечним авторитетом ученого та теолога, філософа та проповідника. Йому до снаги було розв’язання багатьох теоретичних і практичних проблем, що виникали перед «Вченою дружиною». При цьому слід мати на увазі, що довгий час у Найсвятішому Синоді президентом був не він, а місцеблюститель патріаршого престолу С. Яворський. Між тим, при Петрі I та після смерті російського імператора вплив автора «Духовного регламенту» на державні події залишався величезним. Це пояснюється, передусім, компромісним характером його ідеологічних позицій. Так, наприклад, відносно розколу Ф. Прокопович займав центристську позицію між державними та церковними колами, що дозволяло зберігати незалежність у судженнях з цього питання. Те ж можна сказати про його світогляд, що включав деїстичні та дуалістичні елементи аристотелизму, ідеї раціоналізму філософів Нового часу, риси ірраціоналізму Іоанна Дамаскіна та Псевдо-Діонісія Ареопагита, принципи натурфілософії та логістики.

Постановка проблеми Бога, її раціоналістичне осмислення виводили Ф. Прокоповича в область надзвичайно важливу з точки зору предмета філософії, трактування таких надскладних понять, як матерія, її форми, субстанція, річ, тіло, спокій, простір, час, причинність, необхідність. Мислитель зіткнувся з необхідністю вирішувати беконівську задачу критичного аналізу спадщини середньовічної схоластики в рівнях Росії, а також вчень Кирила Олександрійського, Василя Кесарійского, Григорія Богослова (Назіанзіна), Іоанна Дамаскіна, Діонісія Ареопагита та інших отців церкви, які представляли традиції греко-візантійської духовної культури. При вивільненні ним античної філософії, зокрема всієї філософської спадщини Аристотеля, від нашарувань схоластики не міг не звернутися до досвіду мислителів Відродження. Але головною опорою стали духовні традиції Києво-Могилянської академії та Московської духовної академії, спадщина П. Могили, І. Гізеля, В. Ясинського, І. Краківського, братів Лихуди та ін.

Ще в стінах Києво-Могилянської академії в курсі «Натурфілософія» Ф. Прокопович усебічно розкривав світоглядні горизонти свого часу. За структурою, змістом і, певною мірою, призначенням лекції з натурфілософії та фізики, прочитані ним у 1708/09 навчальному році, нагадували «Новий Органон» Ф. Бекона. У лекціях часто згадується ім’я Аристотеля. Нерідко воно пов’язане з основними поняттями натурфілософії, такими, як матерія, актуальна і потенційна її різновиди, форма та «форма форм», рух і види руху. Багато часу відводилося коментуванню поняття «причина», вчення про чотири причини: «матеріальну», «формальну», «цільову», таку, що «діє». Ф. Прокопович визнає найбільш відповідним аристотелівське визначення: «Причина – це те, що породжує собою буття речі». Він розкриває свої уявлення про причини різного роду. Виявляється, що «Бог є перша найголовніша причина, якій підпорядковані всі інші». Це пантеїстичне визначення включає «природну», «матеріальну», таку, що «діє», та інші причини, обрамляючи дійсність ознаками теїзму.

Посилаючись на Священне писання (Іоан I), Ф. Прокопович обґрунтовував висновок про те, що в природі нічого не може виникати та зникати без Бога. Він також вказував на «свідоцтво Августина», підтверджувальну «всемогутність Бога», який «прихованою силою приводить у рух усе своє творіння». Проте декількома рядками нижче автор «Метафізики» стверджував, спираючись на авторитет філософів, що «перша причина діє завдяки іншим причинам». А це дозволяло припускати, що «природні», «матеріальні» причини можуть, знаходячись поза божеством, забезпечувати його існування. Природний початок у цьому вченні в традиціях пантеїзму гарантує функціонування божественного всесвіту (створеної природи). На думку філософа, перетворення матеріальних форм із потенційних в актуальні забезпечується, з одного боку, дією Бога як першопричини та «першодвигуна», а з іншої, – дією універсального руху в природі, що має у своїй основі власні «принципи». Наставляючи своїх слухачів, Ф. Прокопович зазначав: «Без ґрунтовного розуміння руху не можна добре зрозуміти і всього іншого з того, що досліджує в природі фізик, бо всі зміни, виникнення та загибель, кругообіг небес, рух елементів, активність та пасивність, плинність і мінливість речей відбуваються завдяки руху. Рух є загальним життям усього світу».

Не розвиваючи цю думку послідовно у вченні про природу та соціальне життя в цілому, Ф. Прокопович все ж в загальному русі від метафізики до діалектики робив кроки вперед, випереджаючи свій час і багатьох своїх сучасників. Упередженням геологічних досліджень М. В. Ломоносова були висловлювання Ф. Прокоповича про еволюцію поверхні гірських схилів. «З часом, – писав новгородський єпископ, – виникала безліч нових гір, багато з них перетворилося на рівнини. Це відбувається зазвичай певним способом, дією сили вод, які вимивають внутрішні шари землі та підіймають гори, а інші зносять, тиснучи на них, а також дією сили вітрів, рухів землі та інших чинників». Навіть термінологічно, а особливо це крилате – «шари земні» – все це було передумовою вчення М. В. Ломоносова про еволюції земної поверхні.

Над матеріальною субстанцією, згідно з системою Ф. Прокоповича, височіє душа – нематеріальна – безтілесна та безсмертна. Можливо, тут всього більше підстав у коментаторів спадщини автора «Міркування про безбожника» вказати на вплив Г. В. Лейбниця, а можливо, і Р. Декарта, картезіанців. Душа – активний початок. Її суть, вважав Ф. Прокопович, може пізнаватися порівняно з іншими явищами. «Душа безтілесна та не складена ні з яких частин, але вся в собі сукупно суща». Таким чином, у структурі уявлень Ф. Прокоповича матерії протистоїть щось духовне, цілісне, ідеальне.

Дуалізм системи визначався динамікою внутрішніх протиріч. У свою чергу, динаміка життя Росії та інших країн сприяла секуляризації свідомості Ф. Прокоповича, розширенню пласта світських знань, створювала основу для розвитку в Росії світської філософії. Не випадково інший із активних сподвижників Петра I – В. Н. Татищев – ще рішучіше підкреслював думку, що історія філософії – істинний процес поступового звільнення світських (наукових і філософських) знань з-під впливу богослов’я. Автор трактату «Про користь наук і училищ» відповідав, що при цьому любомудріє, звільняючись від опіки магів і волхвів, поступово включало у своє коло природні (математика, механіка, астрономія, фізика, медицина) та гуманітарні (граматика, поезія, риторика, етика, юриспруденція) науки.

Отже, рішуче відокремлення богослов’я від філософії та перетворення любомудрія в окрему галузь зайняття поглиблювало протиріччя дуалістичної системи Ф. Прокоповича, розширюючи в ній сферу секуляризованих концептуальних побудов.