Молися за нас

Вона з докором подивилася на Едді і простягнула йому газету, вказуючи коричневим пальцем на дату вгорі. 24 червня 1986 ро­ку. Едді потрапив до світу стрільця за рік до цих подій.

Він тримав її довго-предовго, водячи пальцем по даті туди й назад так, ніби його дотик міг щось змінити. А потім поди­вився на своїх супутників і похитав головою.

— Ні. Я не можу пояснити, що це за місто, що це за газета і що за мертві люди на вокзалі, але точно скажу вам одне: коли я залишив Нью-Йорк, там усе було в нормі. Скажи, Роланде?

Стрілець поморщився.

— Особисто мені здалося, що в твоєму світі нічого доброго не було. Але люди, які там жили, не здавалися жертвами по­шесті — це точно.

— У нас була поширена якась болячка, котру називали хво­робою легіонерів. Ну і, звісно ж, СНІД...

— Це те, що передається статевим шляхом? — спитала Сю­занна. — Хвороба фруктів і наркоманів?

— Так, але в моєму «коли» геїв фруктами вже не називали, — відповів Едді, видушуючи з себе усмішку. Усмішка вийшла квола, напружена і неприродна, тож Едді вирішив за краще її прибрати.

— Отже, це... цього ніколи не було, — сказав Джейк, обереж­но торкаючись обличчя Христа на останній сторінці газети.

— І так, і ні, — відповів йому Роланд. — Це сталося у червні, місяці сівби, тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року. А зараз перед нами наслідки цієї пошесті. Якщо Едді не помилився що­до відрізку часу, що минув, то епідемія цього «супергрипу» ста­лася саме в червні цього року. Ми в Топіці, що в штаті Канзас, у часи Жнив вісімдесят шостого. Ось вам і відповідь на те, що це за час. А щодо світу, то нам усім відомо, що це не світ Едді. Мож­ливо, він твій, Сюзанно, а можливо, Джейків, бо ти залишив свій світ перед тим, як у ньому розгулялося ось це, — він постукав пальцем по даті виходу газети й подивився на Джейка. — Якось ти мені сказав одну важливу річ. Навряд чи ти сам це пам’ятаєш, але я не забув. Мені мало хто говорив настільки важливі слова: «Йди. Цей світ не єдиний — існують інші».

— Знову загадки, — насупившись, пробурчав Едді.

— Хіба не факт, що Джейк Чемберз уже одного разу помер, а тепер стоїть перед нами, живий-здоровий? Чи ви не повірили, коли я розповідав про його смерть під горами? Я точно знаю, що час від часу ви сумніваєтеся в моїй чесності. І, мабуть, маєте на це свої підстави.

Поміркувавши хвилину, Едді похитав головою.

— Ти брешеш, коли тобі треба для справи, але думаю, коли ти розповідав про Джейка, не той у тебе був стан, щоб казати щось, крім правди.

Роланд із неприємним подивом відзначив для себе, що сло­ва Едді боляче зачепили його. Ти брешеш, коли тобі треба для справи. Врешті-решт, це правда.

— Ми повернулися у водойму часу, — продовжив стрілець, — і вчасно витягли його звідти, поки він не потонув.

— Ти витяг, — виправив Едді.

— Ви теж допомагали. Завдяки вам я залишився живим. Але облишмо поки що цю тему. Вона справи не стосується. Важли­віше те, що існує безліч паралельних світів і дверей, що до них ведуть. Це — один з таких світів, а тонкохід, що його ми чує­мо, — двері... тільки набагато більші за ті, котрі ми бачили на березі моря.

— А наскільки більші? — спитав Едді. — Завбільшки зі служ­бові двері якогось складу чи завбільшки з сам склад?

Похитавши головою, Роланд розвів руками і знизав плечима.

— А цей тонкохід... ми не просто поряд із ним. Ми ж про­йшли крізь нього, коли їхали сюди, чи не так? — спитала Сю­занна. — Крізь нього ми й потрапили до цієї Топіки.

— Напевно, так, — погодився Роланд. — Ніхто з вас нічого дивного не відчув? Запаморочення, наприклад, чи нетривкої нудоти?

Всі заперечливо похитали головами, і Юк теж, бо він пильно спостерігав за Джейком.

— Ні, — констатував Роланд, наче цього слід було чекати. — Але ж усі наші думки були тільки про загадки...

— Всі наші думки були про те, щоб не зіграти в ящик, — про­бурчав Едді.

— Так. Тож, мабуть, ми проїхали крізь тонкохід, навіть не підоз­рюючи про це. Хай там як, але тонкоходи — це не природне явище. Це виразки на шкірі світобудови, вони існують тільки тому, що все йде шкереберть. В усіх світах.

— Бо в Темній Вежі все пішло шкереберть — констатував Едді.

Роланд кивнув на знак згоди.

— І навіть якщо це місце — цей час, цей світ не становить долю-ка твого світу в цю мить, то воно може стати цим ка. Ця пошесть або інші, ще гірші за неї, можуть поширюватися. Так само й тонкоходи поширюватимуться, їх кількість і розмір ста­ватимуть дедалі більшими. За роки пошуків Вежі я вже їх бачив зо шість, а чув узагалі про дві дюжини. Перший... перший я ба­чив, коли був ще дуже молодий. Поблизу містечка, яке назива­лося Гембрі, — він знову потер щоку і не здивувався, коли від­чув, що між щетиною проступив піт. Кохай мене, Роланде. Якщо кохаєш мене, то кохай.

— З нами щось сталося, і це щось викинуло нас із твого сві­ту, Роланде, — сказав Джейк. — Ми збилися зі Шляху Променя. Дивіться, — показав він на небо. Над ними повільно пливли хмари, але їхній плин більше не прямував строго в той бік, куди вказувала розтрощена фізіономія Блейна. Південний схід за­лишався південним сходом, але ознаки Променя, до яких вони так призвичаїлися за цей час, зникли.

— А яке це має значення? — спитав Едді. — Тобто нехай Про­мінь зник, але ж Вежа існує в усіх світах. Чи ні?

— Так, — підтвердив Роланд, — але знайти її можна не в усіх світах.

За рік до початку своєї блискучої кар’єри наркомана-героїніста Едді працював кур’єром — недовго і не надто успішно. Тож за­раз згадав ліфти в деяких будівлях, де йому доводилося бувати, розвозячи пакунки, будівлях, де здебільшого розташовувалися банки й інвестиційні компанії. Там були поверхи, на яких не­можливо було спинити кабіну й вийти, для цього потрібна була спеціальна картка, що її вставляли в гніздо під кнопками. Коли ліфт піднімався на такий поверх, замість цифри у віконечку ви­світлювався X.

— Я думаю, нам потрібно знову знайти Промінь, — сказав Роланд.

— А я не просто думаю, я переконаний, — докинув Едді. — Ходімо, час іти. — Він зробив кілька кроків, потім повернувся до Роланда, підвівши одну брову. — Але куди?

— Туди, куди ми йшли, — сказав Роланд таким тоном, наче це було зрозуміло без слів, і попрямував повз Едді в своїх запилюжених розбитих чоботах у бік парку.

 

РОЗДІЛ V

ГУЛЬКИ НА ПЛАТНІЙ ДОРОЗІ

 

 

Роланд підійшов до кінця платформи, дорогою скидаючи нос­ком шматки рожевого металу. Біля сходів зупинився і похмуро озирнувся на супутників.

— Тут ще трупи. Готуйтеся.

— А вони... еее... вже не течуть? — спитав Джейк.

Роланд насупився, але потім його обличчя розгладилося: він зрозумів, про що йдеться Джейкові.

— Ні. Не течуть. Вони висохли.

— Тоді добре, — сказав Джейк, але про всяк випадок про­стягнув Сюзанні руку. Едді вже ніс жінку на руках, і вона всміх­нулася хлопчикові й узяла його пальці в свої.

Біля підніжжя сходів, що вели до паркувального майданчика для автомобілів пасажирів приміських поїздів, який тулився збоку до вокзалу, лежала гора трупів, щонайменше півдюжини тіл, повалених, як сніп кукурудзи. Дві жінки, троє чоловіків. Шосте — дитя у візку. Спека, палюче сонце і зливи (не кажучи вже про набіги бродячих котів, єнотів і бабаків) зробили дити­ну подібною до старовинної мумії з піраміди інків, надавши їй мудрого й загадкового вигляду. Вицвілий блакитний костюм­чик свідчив про те, що це був хлопчик (принаймні так вирішив Джейк, але сказати, чи так це насправді, він не міг). Без очей, без губ, темно-сіра шкіра — все це ніби глузування зі статі.

Чому мертве немовля перейшло дорогу? Бо його прикріпили до супергрипу.

Хай там як, але скидалося на те, що дитина всі ті порожні місяці після епідемії в Топіці перенесла краще, ніж дорослі, що лежали довкола. Від них залишилися самі скелети з черепами, вкритими волоссям. У кістлявому кулаці з обтягнутих шкірою кісток, що колись були пальцями, один із них тримав ручку валізи, дуже подібної до «Самсонайта», який був у Джейкових батьків. Як і в дитини (і в усіх трупів), у нього не було очей, лише величезні темні западини очниць витріщалися на Джейка. В огидній посмішці шкірилося кільце безбарвних зубів. «Де ж це ти так задлявся, малий? — здавалося, питав мрець, досі три­маючись за свою валізу. — Я тебе чекав, а літо ж було довге-предовге. І спекотне!»

«І куди ви збиралися? — здивувався Джейк. — Де, по-вашому, можна було врятуватися? В Де-Мойні? Су-Сіті? У Фарґо? На місяці, врешті-решт?»

Вони спустилися сходами: Роланд перший, решта слідом за ним. Джейк не відпускав Сюзаннину руку, а Юк наступав йому на п’яти. Довготелесий шалапут кожну сходинку долав у два етапи — так здвоєний трейлер переїжджає через «лежачого по­ліцейського».

— Не так швидко, Роланде, — попрохав Едді. — Хочу пере­вірити місця для немічних. А раптом пощастить?

— Місця для немічних? — перепитала Сюзанна. — А що це таке?

Джейк знизав плечима, бо не знав. Роланд теж.

Сюзанна поторсала Едді.

— Любий, я питаю, бо це звучить трохи образливо. Як тоді, коли нефів обзивають чорними, а геїв — фруктами. Я знаю, що я лише бідне неосвічене негреня з темних віків тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого, але...

— Дивись, — Едді показав на знаки біля найближчого до вокзалу паркувального ряду. Там було по два знаки на одному стовпі: верхній з пари — біло-блакитний, нижній — біло-чер­воний. Коли вони підійшли трохи ближче, Джейк роздивився, що на горішньому був зображений символ інвалідного візка. На нижньому було попередження: ЗА НЕЗАКОННЕ ВИКО­РИСТАННЯ МІСЦЬ ДЛЯ ПАРКУВАННЯ АВТОМОБІЛІВ ІНВАЛІДІВ ПОЛІЦІЙНИЙ ВІДДІЛОК МІСТА ТОПІКА СТЯ­ГУЄ ШТРАФ У РОЗМІРІ 200 ДОЛАРІВ.

— Класно! — вигукнула Сюзанна. — Давно вже слід було це зробити. Ну чому в мій час вважалося, що тобі пощастило, якщо ти змогла проїхати візком крізь двері якогось магазину, меншо­го за супермаркет. Та чорт, пощастило, якщо через бордюр вдалося його перекотити! А особливі місця для паркування? Про це навіть мріяти не доводилося!

Майданчик був забитий автомобілями мало не під саму за­в’язку, але навіть перед лицем кінця світу в ряду, який Едді на­звав місцями для немічних, стояло лише дві машини без позна­чок з інвалідним візком на склі.

Джейк подумав, що повага до «місць для немічних» мала якусь містичну владу над людьми, так само, як поштові індекси на конвертах, розподіл волосся на два боки з проділом посередині або чищення зубів перед сніданком.

— Ось і воно! — вигукнув Едді. — Здається, у нас бінго!

Досі несучи Сюзанну на стегні (ще місяць тому він не спро­мігся б на таке, хіба що ненадовго), Едді поспішив до величез­ного лінкольна. На даху був прив’язаний гоночний велосипед складної конструкції, з напіввідчиненого багажника витикався інвалідний візок. І цей автомобіль був не єдиний у своєму роді. Окинувши поглядом ряд «місць для немічних», Джейк побачив щонайменше чотири таких візки. Здебільшого вони були при­в’язані до багажників на даху, деякі були запхнуті в задні від­сіки фургонів чи автомобілів із кузовами, а один (на вигляд ста­резна страхітлива брила) закинутий у кузов пікапа.

Всадовивши Сюзанну, Едді заходився обдивлятися механізм, який кріпив візок до багажника. Безліч еластичних дротів, що перетиналися між собою, та ще й якийсь незрозумілий замок. Едді дістав «рюгер», що його Джейк витяг із шухляди батьково­го столу.

— Стрільба по мішенях, — радісно оголосив Едді, й не встигли вони навіть подумати про те, що треба прикрити вуха, як він на­тиснув на гачок і висадив замок у повітря. Гуркіт пострілу розі­рвав тишу й відлунням повернувся назад. А разом із ним, неначе розбурханий пострілом, повернувся відразливий звук тонкоходу. «Звучить по-гавайському, чи не так?» — подумав Джейк, скри­вившись від огиди. Ще півгодини тому він би нізащо не повірив у те, що звук може викликати таку саму фізичну відразу, як, скажімо... запах гнилого м’яса. Але тепер він вірив. Він подивив­ся вгору на знаки платного автошляху. Під цим кутом зору було видно лише їхні верхівки, але й цього було цілком досить, щоб побачити, як вони тремтять. «Він створює якесь поле, — подумав Джейк. — Як міксери й пилососи створюють перешкоди для радіо й телевізора або як той циклотрон, від якого волосся в ме­не на руках стало сторч, коли містер Кінджері приніс його на урок і попросив добровольців підійти й стати поряд».

Едді відкрутив замок і за допомогою Роландовою ножа роз­різав еластичні дроти. Видобув візок з багажника, оглянув його, розгорнув і закріпив опору, що перетинала спинку на рівні сидіння.

— Вуаля!

Спершись на руку, Сюзанна з подивом роздивлялася візок (Джейк подумав, що зараз вона трохи схожа на жінку з його улюбленої картини Ендрю Ваєта «Світ Крістіни»).

— Боже всемогутній, який же він малий і легкий на вигляд!

— Найкращі досягнення сучасних технологій, люба, — сказав Едді. — Ось за це ми й воювали у В’єтнамі. Застрибуй, — він на­хилився, щоб допомогти їй. Вона не опиралася, хоча на скам’я­нілому й насупленому обличчі читалася недовіра. Вона наче боїться, що візок не витримає її ваги й обвалиться, подумав Джейк. Але щойно Сюзаннині руки торкнулися билець ново­го транспортного засобу, вона помалу розслабилася.

Джейк трохи поблукав між рядами автомобілів, водячи паль­цем по їхніх запилюжених дахах і залишаючи слід. Юк скрізь ходив за ним назирці й лише в одному місці задер лапу й об­мочив колесо, та так природно, наче все своє життя тільки цим і займався.

— Додому хочеться, любий? — спитала Сюзанна позаду ньо­го. — Ти, певне, думав, що вже ніколи не побачиш старий-добрий американський автомобіль. Я права?

Джейк обміркував її слова і вирішив, що вона все-таки не пра­ва. Йому ніколи не спадало на думку, що він залишиться в сві­ті Роланда назавжди і більше ніколи не побачить автомобіля. Взагалі втрата була б не надто велика. Але й у тому, що йому це судилося, він сумнівався. Принаймні поки що. У Нью-Йорку за тих часів, коли він там жив, на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці був один пустир. Колись там стояла крамничка делікатесів (Том і Джері, ми знаємося на закусках для вечірок). Але тепер на її місці було лише будівельне сміття, бур’ян, по­товчене скло і...

...і троянда. Одна-єдина дика троянда росла на пустирі, де за планом мала невдовзі вирости купа кондомініумів. Але Джейк знав, що нічого подібного до неї немає в усьому білому світі. А може, навіть не в одному, а в усіх світах, про які згадував Роланд. Едді казав, що біля Темної Вежі ростуть троянди, мі­льярди троянд, цілі чортові акри троянд. Едді бачив їх уві сні. Та все ж Джейк підозрював, що його троянда відрізнялася на­віть від тих троянд на полі коло Вежі... і поки доля не вирішить інакше, він ще повертатиметься до світу автомобілів, телевізо­рів і полісменів, які прагнуть знати, чи є в тебе посвідчення особи і як звуть твоїх батьків.

«До батьків я, мабуть, теж ще повернусь», — подумав Джейк, і від цієї думки серце забилося швидше, знемагаючи від надії і тривоги.

Вони зупинилися посеред ряду машин. Джейк, поглинутий своїми думками, окинув порожнім поглядом широку вулицю (мабуть, це бульвар Ґейдж, вирішив він). І тут їх наздогнали Роланд та Едді.

— Після того як я кілька місяців штовхав Залізну Бабу, ця крихітка здається іграшковою, — шкірячись, повідомив Ед­ді. — Мені здається, її можна штовхати, просто дмухаючи зза­ду, — і продемонстрував, що мається на увазі, сильно дмухнувши в спинку візка. Джейк хотів було підказати Едді, що в машинах, які стояли на «місцях для немічних», можуть бути візки з мотор­чиками, але збагнув, що їхні батарейки вже давно сіли й Едді, напевно, вже про це здогадався.

Але Сюзанна пустила його слова повз вуха — зараз її більше цікавив Джейк.

— Сонечко, ти не відповів. Ти побачив ці машини і засумував за домом?

— Та ні. Мені просто стало цікаво, чи всі ці моделі я знаю. Я подумав, може... якщо ця версія світу 1986 року з’явилася з яко­гось іншого світу, а не з мого 1977-го, то я зможу розібратися. Але я не можу. Бо все змінюється надто швидко. Навіть за де­в’ять років... — він знизав плечима й подивився на Едді. — Може, тобі вдасться знайти якісь невідомі моделі. Ти ж справді жив у тисяча дев’ятсот вісімдесят шостому.

— Та жити я жив, але особливо не цікавився, що там де від­бувається, — пробурчав Едді. — Здебільшого я проводив час у стані овоча. Але... може...

Едді знову повіз Сюзанну гладеньким покриттям паркувального майданчика, показуючи на машини.

— «Форд експлорер»... «шевроле каприз»... а то старий «понтіак», судячи з розділених ґрат...

— «Понтіак бонвіль», — уточнив Джейк. Захоплений по­гляд Сюзанни зворушив його, адже їй всі ці автомобілі, на­певно, здавалися дивом з майбутнього, не меншим за косміч­ні кораблі з фільму про Бака Роджерса. А разом з цією думкою з’явилася інша: а якими ці машини здаються Роландові? І Джейк озирнувся.

Але стрілець не виявляв до машин жодної цікавості. Його по­гляд був спрямований кудись удалину, через вулицю в бік пар­ку, в бік автостради... втім, Джейк сумнівався, що він щось там бачить. Швидше за все, він просто глибоко замислився. А якщо так, то вираз його обличчя промовляв, що в надрах своїх думок стрілець не знаходить нічого доброго.

— То малий «крайслер К», — показав Едді, — а то «субару». «Мерседес SEL 450», крута тачка, машина чемпіонів... «мус­танг»... «крайслер імперіал», добре зберігся, але зробили його, мабуть, ще за давніх-давен...

— Обережно, хлопче, людей везеш, — сказала Сюзанна дещо різким, як здалося Джейкові, тоном. — Я знаю цю машину. Здається, вона нова.

— Вибач, Сьюз. Я не хотів. Це «кугуар»... ще один «шеві»... і ще один... Топіка обожнює «Дженерал Моторс»... «хонда сівік»... «фольксваген кролик»... «додж»... «форд»...

Едді затнувся, побачивши маленьку машинку в кінці ряду, білу з червоною облямівкою.

— Такуро, — промовив він здебільшого до себе. Обійшов навколо автомобіля, щоб подивитися на багажник. — «Такуро-спірит», якщо бути точним. Чув коли-небудь про таку марку й модель, Джейку з Нью-Йорка?

Джейк похитав головою.

— І я. Теж, блін, не чув.

Едді повіз Сюзанну в бік бульвару Ґейдж. Досі занурений у свої думи, Роланд рушив слідом за ними, ідучи й зупиняючись синх­ронно з ними. Перед самим автоматичним входом до майданчика (СТОП, ВІЗЬМИ КВИТАНЦІЮ) Едді пригальмував.

— З такою швидкістю ми постаріємо швидше, ніж добере­мося до того парку, й помремо, не встигнувши добутися авто­стради, — пустила шпильку Сюзанна.

Цього разу Едді не вибачався — здавалося, він навіть її не почув. Він роздивлявся наклейку на бампері іржавого старого «АМС пейсера». Наклейка, як і ті маленькі знаки з зображенням інвалід­ного візка, що позначали «місця для немічних», була синя з білим. Щоб краще її роздивитися, Джейк присів навпочіпки. Юк опустив голову йому на коліна, і хлопчик неуважно погладив її. Другою рукою він торкнувся наклейки, наче переконуючись у тому, що вона справжня, а не витвір уяви. «МОНАРХИ КАНЗАС-СІТІ» — проголошував напис. Замість літери «О» в слові «Монархи» був бейсбольний м’яч, позаду якого пролягали намальовані смуги швидкості, ніби м’яч летів поза межі парку.

— Виправте мене, коли я скажу щось не так, адже про те, що відбувається в бейсболі за межами стадіону Янкі, я не знаю ні біса, але хіба ця команда називається не «Королі Канзас-Сіті»? У них там ще Джордж Брет грає.

Джейк кивнув, бо знав «Королів» і Брета, хоча в Джейковому «коли» той був ще молодим гравцем, а в часи Едді вже, напевно, постарів.

— Ти маєш на увазі «Атлетів Канзас-Сіті»? — спитала Сюзанна, трохи здивована. Роланд участі в розмові не брав, він досі ширяв десь у своїх персональних озонових високостях атмосфери.

— У вісімдесят шостому вже ні, — м’яко виправив Едді. — У вісімдесят шостому «Атлети» вже були в Окленді, — з наклей­ки на бампері він перевів погляд на Джейка. — Можливо, мо­лодша ліга? Три-А?

— Королі Три-A все одно лишаються Королями, — пояснив Джейк. — Вони грають в Омасі. Ходімо, нам час.

Джейк не знав, що почувають інші, але йому самому значно полегшало на душі. Можливо, то все були дурниці, але йому від­лягло. Він переконався, що ця жахлива чума не з’явиться в його світі, бо в його світі не було «Монархів Канзас-Сіті». Певне, ін­формації для такого висновку було замало, але хлопчик відчував, що це правда. І яку невимовну полегкість давало усвідомлення, що його мама й тато не приречені померти від вірусу, який на­зивали Капітаном Трипсом, й бути спаленими на... сміттєзвали­щі чи деінде!

Та тільки бути в цьому на сто відсотків упевненим він не міг, навіть якщо цей світ 1986 року не був версією того 1977-го, звідки був родом Джейк. Бо навіть якщо в цьому страхітливому світі були автомобілі, що називалися «такуро спірит», а Джордж Брет тут грав за «Монархів Канзас-Сіті», Роланд казав, що халепи поширюються... що такі речі, як супергрип, роз’їдають тканину буття, як кислота з акумуляторів — ганчірку.

Стрілець згадував про водойму часу. Спершу ця назва вразила Джейка своєю поетичністю, своєю чарівністю. Та що як водойма заросте намулом і перетвориться на болото? А раптом ці бермудські трикутники, що їх Роланд називав тонкоходами, які колись були великою рідкістю, тепер є радше правилом, ніж винятком? А раптом... о, думка була страхітлива, від таких думок гаранто­вано безсоння до півночі... раптом структура Вежі ослаблюється, а разом з нею провисає реальність? А що як каркас не витримає, і один рівень впаде на інший... а той на третій... і далі... аж поки...

Джейк прикусив губу й мало не закричав, коли Едді взяв його за плече.

— Джейку, не варто доводити себе до істерики.

— Та що ти про це знаєш? — грубо відповів йому Джейк. Він дуже розізлився, але чому? Від страху чи від того, що йому за­зирнули в душу? Він не знав. Та, зрештою, йому було байдуже.

— Коли йдеться про істерики, я спец. Не знаю точно, що в тебе на думці, але в будь-якому разі зараз саме чудова нагода перестати про це думати.

Мабуть, це гарна порада, вирішив Джейк. Разом вони пере­йшли вулицю й рушили в бік Ґейдж-парку, не знаючи, що набли­жаються до одного з найбільших потрясінь у Джейковому житті.

 

 

Пройшовши попід кованою аркою (напис старовинними ви­багливими літерами повідомляв, що це «Ґейдж-парк»), вони опинилися на брукованій цеглою стежці, що вела в глиб саду, який наполовину скидався на охайний англійський, а другою половиною був подібний до еквадорських джунглів. Занедба­ний у спекотне середньозахідне літо, він заріс бур’янами, а во­сени засіявся насінням. Табличка в арці повідомляла, що це Сад рейнських троянд, і там справді росли троянди, троянди були скрізь. Більша їх частина вже відцвіла, але дикі ще буяли, на­гадуючи Джейкові про троянду на пустирі між Сорок шостою і Другою. А спогад приніс із собою різкий біль — від бажання побачити її ще раз.

Збоку від входу стояла прегарна стара карусель. На ній досі гарцювали непорушні коні й били копитом штучні жеребці. Від мертвотної тиші, що огортала карусель, від навіки згаслих ліхта­рів і веселої музики, яка більше ніколи тут не зазвучить, Джей­кові стало не по собі. На шиї однієї з коняк на сиром’ятному шнурку висіла бейсбольна рукавичка, яку колись, певне, забув тут якийсь хлопчик. Джейк відвів погляд — йому було несила на це дивитися.

Позаду каруселі зарості густішали, і поволі стежка губилася в них, аж поки подорожні не збилися вервечкою, як діти у густому казковому лісі. Колючки перерослих троянд, які ніхто не обрізав, рвали Джейкові одяг. Якось так вийшло, що хлопчик опинився попереду всіх (певне, тому, що Роланд досі перебував у глибокій задумі). Саме тому він побачив Чарлі Чух-Чуха першим.

Наближаючись до вузької залізничної колії, що перетинала стежку, — насправді трохи більшої за іграшкову, — він думав тільки про одне: стрілець сказав, що ка — це колесо, яке завжди прокручується до того місця, звідки почало свій оберт. «Нас усюди переслідують троянди й поїзди, — думав він. — Чому так? Я не знаю. Мабуть, це чергова зага...»

А тоді його погляд упав ліворуч, і з вуст зірвалося «Господи-божемій», одним словом без пауз. Ноги йому підкосилися, й він сів на землю. Власний голос здавався якимось далеким булькотінням. Він не зомлів, але світ навколо потроху втрачав кольори, поки безладні зарості на західному боці парку не набули такого самого сірого забарвлення, що й осіннє небо над головою.

— Джейк! Джейку, що сталося! — кричав Едді, й Джейк чув у його голосі непідробну стурбованість, але голос линув наче з телефонної слухавки, коли дзвонять з далекого краю, де пар­шивий зв’язок. З Бейруту або, наприклад, з Урану. Він відчував, що Роланд кладе йому руку на плече, але цей потиск теж зда­вався так само далеким, як і голос Едді.

— Джейку! — гукала Сюзанна. — Що таке, сонечко? Що...

А потім побачила сама й замовкла. Едді побачив і теж замовк.

Роланд прибрав руку. Всі стояли й дивилися... всі, крім Джейка, бо він дивився сидячи. Мабуть, з часом до його ніг повернеться сила й він знову почне їх відчувати, але цієї миті вони здавали­ся ватними.

Поїзд стояв за п’ятдесят футів від них, біля іграшкової стан­ції — точної копії справжньої, що залишилася через дорогу. Під дахом висіла вивіска з написом ТОПІКА. Поза сумнівом, то був Чарлі Чух-Чух, з його запобіжними ґратами й іншими прибамбасами. Паровий локомотив 402 «Великий хлопчик». І Джейк точно знав: якщо йому стане сил підвестися й підійти до нього, то на сидінні машиніста (якого точно звали Боб чи-якось-так) він знайде мишаче гніздо. А в димарі — гніздо ластівок.

«І темні масткі сльози, — подумав Джейк, роздивляючись крихітний поїзд, що застиг у чеканні перед крихітною станцією, й відчуваючи, як мороз продирає по шкірі, добираючись аж до яєчок і концентруючись у тугий вузол десь у животі. — Вночі він плаче темними масткими сльозами, від яких іржавіє його розпрекрасний ліхтар. Але ж свого часу, Чарлику, ти добряче повозив дітлахів, так? Ти кружляв довкола Ґейдж-парку, і діти сміялися. Та не всі. Ті, хто знали тебе краще, кричали від жаху. Я б теж зараз кричав, якби були сили».

Втім, сили потроху поверталися до нього. Едді взяв його під руку, Роланд — під другу, і Джейк спромігся підвестися. Встав­ши, трохи заточився, але по тому вже стояв рівно.

— Між нами, хлопчиками, я тебе чудово розумію, — сказав Едді похмурим, як і вираз його обличчя, голосом. — Я сам ледь не беркицьнувся. Чарлі Чух-Чух зійшов зі сторінок книжки. Зду­ріти можна.

— Зате тепер ми знаємо, звідки в міс Беріл Еванс з’явилася ідея написати «Чарлі Чух-Чуха», — зауважила Сюзанна. — Вона або жила тут, або побувала в Топіці десь перед тисяча дев’ятсот сорок другим роком, коли цю трикляту книжку опублікували...

—...і бачила поїзд-атракціон, який їздив у Саду рейнських троянд і об’їжджав Ґейдж-парк, — підсумував Джейк. Йому вже було не так страшно. Хлопчик, який усе своє життя був не про­сто єдиною, але й самотньою дитиною в сім’ї, відчув приплив любові і вдячності до своїх друзів. Вони бачили те, що бачив він, і зрозуміли, чому він злякався. Авжеж, вони були ка-тетом.

— Він не відповідає на дурні питання і не грає в дурні ігри, — задумливо протягнув Роланд. — Джейку, ти зможеш іти?

— Так.

— Упевнений? — спитав Едді. Побачивши, як Джейк кивнув, він повіз Сюзанну через рейки далі. Наступним рушив Роланд. Джейк на мить завагався, пригадавши сон, у якому вони з Юком стояли біля залізничного переїзду, а пухнастик зненацька стриб­нув на колію, шалено гавкаючи на ліхтар поїзда, що стрімко наближався.

Тож Джейк нахилився і згріб шалапута в оберемок. Потім по­дивився на іржавий поїзд, що тихо стояв собі на станції, зі згаслим, подібним до мертвого ока ліхтарем.

— Я не боюся, — тихо мовив Джейк. — Я тебе не боюся.

Раптом головний ліхтар ожив і блимнув до нього один раз, коротко, але яскраво й виразно: «А я думаю, боїшся, боїшся, шмаркачику ти мій».

І згас.

Більше ніхто цього не помітив. Джейк іще раз зиркнув на по­їзд, чекаючи, що ліхтар знову блимне, а може, побоюючись, що триклятий паротяг оживе й посуне просто на нього. Але нічого подібного не сталося.

Відчуваючи, як калатає у грудях серце, Джейк припустив услід за своїми супутниками.

 

З

 

У зоопарку Топіки («Всесвітньо відомому зоопарку Топіки», гордо проголошували таблички) було повно порожніх кліток і дохлих звірів. Деякі зі звільнених тварин втекли, але решта здохли на місці. Там, куди показував вказівник із написом «Горили», були великі мертві мавпи, які, схоже, померли, тримаючи одна одну за лапи. Едді відчув, що до очей йому підступають сльози від цього видовища. Відтоді, як його тіло звільнилося від героїну, його емоції завжди перебували на небезпечній межі, за якою по­чинався буревій. Старі друзяки б його засміяли.

За ареалом горил на стежці лежав мертвий вовк. Обережно на­близившись до нього, Юк обнюхав родича, витягнув шию і завив.

— Джейку, нехай він перестане. Примусь його, чуєш? — різ­ко кинув Едді. До нього раптом дійшло, що ніздрі вловлюють запах розкладених тіл. Сморід був слабкий, під палючим літнім сонцем він майже вивітрився, але і його залишків було цілком достатньо, щоб викликати непереборний потяг до блювання. Але не було чим — Едді не міг згадати, коли він їв востаннє.

— Юк! До мене!

Юк видав останню ноту і повернувся до Джейка. Присівши біля ніг хлопчика, він подивився на нього знизу вгору своїми дивовижними очима, обведеними золотом обручок. Джейк узяв його на руки, зробив добряче коло, обходячи вовка, і знову по­ставив шалапута на стежку.

Шлях привів їх до східців, що круто вели вниз (крізь каміння вже почав пробиватися бур’ян). Вже стоячи біля їх початку, Роланд озирнувся на зоопарк і сад. Звідти відкривався хороший огляд іграшкової залізниці, якою Чарлі возив дітлахів по всьо­му Ґейдж-парку. Налетів холодний вітер, і бульвар Ґейдж лун­ко засипало опалим листям.

— Так загинув лорд Перт, — пробурмотів Роланд.

— І земля здригнулася, коли він упав, — підхопив Джейк.

Роланд глянув на нього здивовано, наче людина, що про­будилася з глибокого сну, потім усміхнувся й обійняв хлопчи­ка за плечі.

— Свого часу я грав Лорда Перта.

— Справді?

— Так, Джейку. Невдовзі я про це розповім.

 

 

Сходи привели їх до вольєру, де було повно мертвих екзотичних птахів. За ним стояла закусочна з рекламою «найкращого в Топіці буфалобургера» (зважаючи на місце її розташування, гумор ситуації був чорний), а за закусочною виднілася ще одна арка з ви­віскою «Повертайтеся до Ґейдж-парку!» Ще далі вгору піднімав­ся пандус для в’їзду на автостраду з обмеженим доступом. Понад нею було добре видно зелені знаки, які вони помітили здаля.

— Знову гульки на платній дорозі, — майже нечутно проше­потів Едді. — Хай їй чорт, — і зітхнув.

— Ти про що, Едді?

Джейк теж зацікавився, але зрештою подумав, що Едді не від­повість. Той стояв, узявшись за ручки нового візка, і коли Сю­занна повернула до нього голову, відвів погляд. Та потім глянув у вічі, спочатку Сюзанні, потім Джейкові.

— Нічого доброго. Втім, до того, як отой Ґері Купер пере­тягнув мене через Великий континентальний розділ, у моєму житті взагалі не було нічого доброго.

— Ти не конче мусиш...

— Та нічого. Ми з друзяками — я, мій брат Генрі, Вам О’Хара (зазвичай, бо в нього була машина), Сандра Корбіт і часом один друг Генрі, якого ми називали Джиммі Поліо — збиралися разом і вкидали до капелюха папірці зі своїми іменами. Потім витягали один, і той, чиє ім’я було на папірці, він або вона, якщо це була Сенді, мусив залишатися тверезим. Ведучий гульок — так його називав Генрі. Інші накачувалися наркотою. Потім усі вантажи­лися в Бумів «крайслер» і їхали трасою 95 в Коннектикут чи авто­страдою Таконік на північ штату Нью-Йорк... тільки ми цю авто­страду називали «траса Кататонію». Слухали на магнітолі касети «Кріденс», Марвіна Ґея або навіть золоті хіти Елвіса.

Вночі було суперово. А найкраще — під повним місяцем. Ми каталися годинами, часом витикали голови у вікна, як собаки, дивилися на місяць і спостерігали, як одна за одною з’являються зорі. У нас це називалося гульками на платній дорозі, — Едді всміхнувся. Усмішка вийшла силувана. — Ото житуха була, ска­жу я вам, чуваки.

— Прикольно, — сказав Джейк. — Я маю на увазі не нарко­тики, а те, як ви з друзями каталися вночі. Це, мабуть, чудово — дивитися на місяць і слухати музику.

— Це й було чудово, — погодився Едді. — Чудово, навіть не­зважаючи на те, що ми були такі обковтані, що могли б з одна­ковим успіхом помочитися як собі на черевики, так і в кущі, — він зробив паузу. — Але найжахливіше в усьому цьому саме те, що це було чудово.

— Гульки на платній дорозі, — промовив стрілець, наче зва­жуючи слова. — Що ж, ходімо, погуляємо.

Вони вийшли з Ґейдж-парку і рушили через дорогу вбік пандуса.

 

 

Обидва дорожні вказівники, що позначали в’їзд на автостраду, хтось замалював фарбою з балончика. Знак із написом «Сент-Луїс 215» перетинали навскісні чорні літери: