Система принципів права ЄС та їх класифікація

2. Принцип верховенства права

Означає що норми цієі пр системи мають більшу юр силу ніж норми пр систем держав- членів(у разі колізіі- перевага праву єс)

- є універсальним будь які норми і джерела 2 правових систем, які можуть перебувати в суперечності один з одним;

Ряд наслідків, як витікають з пинципу;

- якщо олне і теж правовідношення врегульоване нормами права єс і нац права і ці норми не відповідають одна одній, то нацбсуд чи інший юрисд орган має право і зобов відкласти в сторону нац закон або інший правовий акт і винести рішення на базі джерела права союзу

- нац суди і трибунали повинні здійснювати тлумачення норм внутр права відпов до норм права союзу

- на практиці під час виникнення ситуаціі коли поточне законодавство союзу вструає в протиріччя з установими документами союзу

1964- суд по справі коста за запитом одного із белігйських судів- передача своіх прав держ нац системами тягнуть за собою постійне обмеження іх суверенних прав

1. Принцип верховенства права Європейського Союзу означає, що норми даної правової системи мають більшу юридичну силу, ніж правила, встановлені в рамках держав-членів.

Іншими словами, у разі невідповідності (колізії) між законом або іншим джерелом національного права, з одного боку, і джерелами права Європейського Союзу - з іншого, належить керуватися останніми.

Суперечності між приписами Європейського Союзу та його держав-членів найчастіше виявляються в національних судах при розгляді конкретних справ. У подібних обставин судові органи повинні віддавати пріоритет Договору про ЄС, регламенту, директиві, іншого джерела права Союзу, при необхідності "відкладаючи в сторону" суперечить їм внутрішньодержавний закон або підзаконний акт.

Якщо національний суд має труднощі або сумніви, він може призупинити виробництво і направити преюдиціальний запит до Суду Європейських співтовариств (див. питання N 55).

2. Принцип прямої дії означає, що право Європейського Союзу наділяє суб'єктивними правами і обов'язками не тільки держави-члени, але й безпосередньо фізичних і юридичних осіб. Останні можуть засновувати свої вимоги в національних судах, "напряму" посилаючись на статті установчих документів чи правових актів Союзу.

При цьому в доктрині та судовій практиці розрізняються два види прямої дії - горизонтальне і вертикальне:

а) горизонтальне пряму дію - це пряма дія в "горизонтальних" правовідносинах, тобто відносинах між приватними особами (наприклад, зобов'язання з договору між двома підприємствами-контрагентами);

б) вертикальне пряму дію - пряму дію у відносинах "індивід - влада", тобто у правовідносинах між приватними особами та державними органами та установами.

На відміну від принципу верховенства, принцип прямої дії не має універсального характеру. Його реалізація в життя залежить від виду джерела права Європейського Союзу, в якому закріплена відповідна норма:

- норми регламентів ("законів" Союзу) мають пряму дію в повному обсязі, більше того, державам-членам заборонено підміняти регламенти своїм внутрішнім законодавством (наприклад, видавати нормативні акти, які відтворюють приписи регламентів);

- норми установчих договорів мають пряму дію, якщо вони досить чітко закріплюють суб'єктивне право чи обов'язок, в тому числі обов'язки держав- членів.

Наприклад, ст. 23 Договору про ЄС 1957 р., що скасовує мита або еквівалентні збори всередині Співтовариства, дозволяє будь-якому господарюючому суб'єкту пред'являти судові позови, якщо яка-небудь держава або інший суб'єкт потребують сплати подібного збору.

З іншого боку, ст. 136 Договору про ЄС, згідно з якою "Спільнота та держави-члени... ставлять цілями сприяння зайнятості, поліпшення умов життя і праці...", не є нормою прямої дії, так як з неї неможливо вивести чітке суб'єктивне право, яке можна відстоювати в судах.

Аналогічні умови діють для норм, які закріплені в угодах (міжнародних договорах), укладених ЄС з третіми країнами, в тому числі з Росією;

- директиви (основи законодавства Союзу), за загальним правилом, не мають прямої дії, так як їх норми підлягають трансформації в національне законодавство (див. питання N 5). Іншими словами, директива діє "опосередковано", через видані на її основі нормативні акти держав-членів, в яких і закріплюються відповідні права та обов'язки приватних осіб.

Але як бути, якщо якийсь держава-член не вжила у встановлений строк (термін трансформації) необхідних заходів відповідно до директиви ЄС? Суд Європейських співтовариств постановив, що в подібних умовах фізичні та юридичні особи мають право спиратися на положення директиви в спорах з державними органами та установами.

Таким чином, за певних обставин директиви все ж можуть безпосередньо наділяти людей суб'єктивними правами. Водночас містяться в директивах обов'язки приватних осіб набувають законної сили тільки після їх трансформації в національне законодавство.

Отже, директиви, на відміну від регламентів та установчих договорів, здатні володіти тільки вертикальним, але не горизонтальним прямою дією;

- в праві Європейського Союзу існують також джерела, які зовсім не мають прямої дії. До них належать акти, прийняті в рамках другої і третьої опор: загальної зовнішньої політики і політики безпеки - ОВПБ, співпраці поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері - СПСО (див. питання N 26).

Принципи верховенства і прямої дії права Європейського Союзу мають прецедентне походження: не будучи прямо закріпленими в установчих договорах, вони були встановлені судовою практикою - рішеннями Суду Європейських співтовариств.

Спочатку, в 1963 р., Суд визнав принцип прямої дії (рішення у справі "Van Gend en Loos"), потім, в 1964 р., принцип верховенства (рішення у справі "Costa") * (38). У наступні роки Суд Європейських співтовариств уточнив зміст та умови застосування названих принципів, у тому числі проголосив пріоритет приписів Співтовариства над конституціями держав-членів (рішення 1970 р. по справі "Internationale Handelsgesellschaft" і рішення 1978 р. по справі "Simmenthal") * (39).

У 1980-і рр.. з принципу верховенства Суд вивів принцип лояльною інтерпретації, званий також принципом непрямого дії. Даний принцип вимагає від судових органів держав-членів здійснювати тлумачення національного законодавства відповідно до правом ЄС, включаючи норми, що містяться в директивах Сообщества1 * (40).

У 1990-і рр.. Суд встановив принцип майнової відповідальності держав-членів перед фізичними / юридичними особами за шкоду, заподіяну порушенням з їх боку норм права ЄС (принцип "Francovich", введений Судом у рішенні 1991 р. по однойменному справі).

При підписанні Лісабонського договору про реформу Європейського Союзу від 13 грудня 2007 (див. питання N 17) держави-члени в спеціальній декларації підтвердили свою прихильність принципу верховенства (примату) права Європейського Союзу в тому вигляді, як він був сформульований судовою практикою Суду Європейських співтовариств ("Декларація про примат" від 13 грудня 2007 р.).

Таким чином, і після вступу в силу Лісабонського договору принцип верховенства, а одно принцип прямої дії права Європейського Союзу будуть регулюватися, застосовуватися і охоронятися на підставі судової практики (прецедентного права) Суду Європейських співтовариств, перейменованого Лісабонським договором в Суд Європейського Союзу (див. питання N 47).

Верховенство права ЄС над національним правом держав-членів є важливим елементом усього правопорядку ЄС. В жодних установчих договорах ЄС не згадується про верховенство права ЄС. Розвиток доктрини верховенства, так само, як і доктрини прямої дії права ЄС, є цілковитою заслугою Суду Європейського Союзу. У цьому сенсі концептуальним було рішення у справі Costa v. ENED. Позивач цієї справи був акціонером енергетичної компанії, яка була націоналізована відповідно до італійського закону. Пан Коста стверджував, що цей закон суперечить Договорові про Співтовариство (1957 p.). СЄС визнав, що незважаючи на те, що закон про націоналізацію був прийнятий після ратифікації Договору про Співтовариство (1957 р.) Італією, принцип lex posterior derogat priori (лат. "наступний закон скасовує попередній") до таких випадків не застосовується, тобто національне право за жодних обставин не може мати пріоритету перед правом Співтовариства, оскільки інакше все право Співтовариства не мало б сенсу.

Суд Європейських співтовариств сформулював два найважливіших висновки стосовно співвідношення права ЄС та національного права держав-учасників. По-перше, останні спільно і недвозначно передали частину своїх суверенних прав на користь створеного ними Співтовариства і не вправі здійснити зворотне шляхом подальших односторонніх дій, що йдуть врозріз з встановленим в рамках ЄС правопорядком. По-друге, ніяка держава-учасниця не може ставити під сумнів статус права ЄС як системи,одноманітно і в цілому застосовувану щодо Співтовариства. У розвиток останнього з наведених положень Суд ЄС у своєму рішенні у справі Internationale Handels gesellschaft (1970) особливо підкреслив,що "дійсність того чи іншого акта Співтовариства не може бути порушена, а його ефективне застосування на території держави – учасниці ЄС не може бути поставлено під загрозу в результаті заяви про те, що даний акт суперечить основоположним правам і свободам, закріпленим у національній конституції, або ж іде врозріз з принципами внутрішньодержавного устрою".

Оскільки для держав-членів Договір про ЄС та Договір про діяльність ЄС, які замінили Договір про Співтовариство (1957 р.) є передусім міжнародними угодами, у разі колізії права ЄС та національного права слід брати до уваги метод інкорпорації міжнародних угод, який практикується в національному праві держав-членів. Існують 2 головні методи: так званий моністичний (відповідно до якого міжнародна угода набирає чинності та автоматично стає частиною національної правової системи одразу після ратифікації) та так званий дуалістичний, згідно з яким інкорпорація міжнародної угоди відбувається у вигляді прийняття окремого закону. У зв'язку з незручностями, пов'язаними з відмінностями підходів у різних державах-членах, та маючи на меті універсальне застосування права ЄС, СЄС детально розвинув судову практику, що тлумачить принцип верховенства права ЄС.

Вперше ця доктрина згадувалася в рішенні по справі Van Genden Loos. Іншими концептуальними рішеннями є вже згадуване Costa v ENEL, а також Internationale Handels gesellschaft GmbH, Simmenthal SpANo. 2, Factortame. Не вдаючись у фактичні подробиці справи Simmenthal, хотілося б відзначити ті основоположні моменти, на яких Суд ЄС зробив особливий акцент. Перш за все, Суд зазначив,що безпосередній обов'язок національного суду - забезпечити на території кожної держави- учасниці повну і ефективну дію норм права ЄС, так само як і утримуватися від застосування будь-яких положень внутрішнього законодавства, що суперечать йому, навіть якщо останні були прийняті пізніше. По-друге, Суд Європейських співтовариств особливо підкреслив, що верховенством володіють далеко не всі правові норми, прийняті в рамках ЄС, а лише ті, які мають статус норм "прямої дії" на території держав-учасниць.

В рішенні у справі Van Genden Loos СЄС уперше вжив поняття "нового правопорядку", заради встановлення якого держави обмежують свої суверенні права. В рішенні у справі Internationale Handels gesellschaft GmbH Суд постановив, що будь-який законодавчий акт ЄС можна переглянути лише на рівні та згідно з правом ЄС. У справі R. v. Secretary of State for Transport, exparte Factortam Суд навіть визнав можливість надання індивідам тимчасових засобів захисту від національного закону, що суперечить праву ЄС.

Проте слід пам'ятати, що Суд не може скасувати національний закон. Це може зробити лише національний орган, відповідно до внутрішнього законодавства держави-члена ЄС (орган, що прийняв акт, або орган конституційної юрисдикції). У зв'язку з цим, природно, виникають неабиякі практичні проблеми, тому в рішенні у справі Simmenthal SpA (No. 2) ЄСП встановив, що національні суди не повинні застосовувати національний закон, який суперечить праву ЄС. При цьому, національні суди не зобов'язані звертатися до компетентного органу з поданням про скасування такого акта або очікувати його скасування.

І все ж, незважаючи на значний розвиток доктрини верховенства права ЄС, ставлення до неї держав-членів ЄС була та продовжує бути неоднозначним. У Великій Британії (яка інкорпорувала право Співтовариства Законом про Європейські Співтовариства 1972 р.) Палата Лордів, найвища судова інстанція цієї країни, часто вдавалася до різноманітних хитрощів, за допомогою яких тлумачила національне законодавство, що суперечить Договору про Співтовариство (1957 p.), як таке, що відповідає праву Співтовариства. Французькі суди низкою рішень продемонстрували своє відкрите небажання дотримуватися доктрини верховенства права ЄС. Заперечення Німеччини, здається, є найбільш обґрунтованими: від самого початку Німеччина посилалася на деякі невідповідності права ЄС національному Основному закону. Проте пізніше у судових рішеннях, зокрема в справі Steinikeund Weinlig, було знайдено своєрідне розв'язання цієї проблеми: визнано, що за німецьким правом оскаржити конституційність права ЄС можна лише шляхом оспорювання Закону про ратифікацією Німеччиною установчих договорів ЄС.

3. Принцип прямоі діі права єс

право єс наділяє суб правами не тільки членів а й фіз і юр особи

- можна звертатись в нац суди і посил на устан договори єс

види:

- горизонтальна пряма діі- це пряма дія в горизонтальних правовідносинах тобто між приватними особами(зоб з дог між 2 підприємствами- контрагентами)

- вертикальна- це пряма діі індивід і влада; між приватними особами і держ органами влади

джерело:

- норми- регламентів - пряма дія в повному обсязі більше того державам заборонено піміняти регламенти своім внутр законодавством

- норми установчих договорів- пряма дія якщо вони чвтко закріплюють суб право чи обовязок у тому числі обовязки держав- членів.

- директиви - за заг правилом не мають прямоі діі; якщо держава не встигла у встан строк транформувати своє законодавство- особи можуть звертатись в суди до директив я к норми прямоі діі)

- джерела які е мають прямоі діі- акти які прийняті в рамках 2,3 опори, заг зовн політики і політики безпеи, співпраці поліці і суд орг у крим- прав сфері

заріплення: спочатку в рішенні суду єс

не має безумовного характеру навітьу рамках євр співтовариств, на відміну від принципу верх права

залежить від іі змісту і джерела в якому закріплюються

в залежності від джерела:

- джерела в повному обсязі мають пряму дію

- джерел а пряма дія яких заелжить від відповідності із додатковим вимогах встановленим прецедентним правом суду (приклад це устан догвори, директиви, співтовариств з 3 краінами)

- джерела які ні за яких умов не можуть мати роямоі діі

У системі різноманітних принципів права Європейського союзу особливе місце займає принцип прямої дії цього права в його відносинах з національним правом.

У правовій теорії і практиці цей принцип не без підстав, іменуючи "доктриною прямої дії", відносять разом з принципом верховенства європейського права до розряду фундаментальних принципів, на основі яких будується і "підтримується європейський правопорядок" * (1222), що розглядається в даний час з подачі Європейського суду не інакше як як "конституційного правопорядку" * (1223).

Визначаючи характер взаємозв'язку і взаємодії права Європейського союзу і національного права, дослідники вірно помічають, що в практичному плані здійснення принципу прямої дії права поряд з принципом його верховенства означає "для фізичних та юридичних осіб можливість спиратися на право Співтовариств і домагатися його реалізації через суди держав-членів ", а для європейського правопорядку - його утвердження і розвиток * (1224).

У теоретичному і практичному плані принцип прямої дії європейського права проявляється у вигляді можливості і здібності норм, що містяться в актах, які виходять від органів та інститутів Євросоюзу і Співтовариств, виступати у вигляді регулятора суспільних відносин, що виникають на території держав-членів, безпосередньо, напряму, без необхідності їх ратифікації чи інших форм їх офіційного визнання з боку держав.

Такого роду пряме, безперешкодне застосування актів Європейського союзу і Співтовариств на території держав-членів, безсумнівно, сприяє посиленню взаємозв'язку та взаємодії правової системи даного національної освіти з національними правовими системами і тим самим створює необхідні умови для підвищення їх загальної злагодженості та посилення ефективності.

Говорячи про це, не можна не погодитися з думкою, висловленою в літературі, про те, що якби на шляху прямого впливу права Євросоюзу і Співтовариств на національне право існувало "обмеження" у вигляді необхідності його ратифікації або іншої форми імплементації, то це право "втратило б свою нинішню ефективність, оскільки необхідність погоджувальної процедури поставила б її реалізацію в жорстку залежність від кожної держави-члена і загальні інтереси могли б бути серйозно порушені" * (1225).

2. Аналіз чинного законодавства та судової практики Європейського союзу з усією очевидністю вказує на те, що хоча принцип прямої дії наднаціонального права представляється у вигляді фундаментального, а отже - до певної міри універсального принципу, який за логікою речей мав би поширюватися на всі без винятку акти, виходять від наднаціональних органів та інститутів, проте це не зовсім так * (1226). Даний принцип має шірокоохвативающій, але аж ніяк не всеохоплюючий і до того ж досить диференційований характер.

Своє початкове закріплення принцип прямої дії наднаціонального права отримав в установчих договірних актах Євросоюзу і Співтовариств, зокрема в Договорі, що засновує Європейське співтовариство, і поширювався лише на деякі юридичні акти, а саме на регламенти - "акти загального характеру ", що є" обов'язковими у всіх своїх складових частинах "як для наднаціональних, так і для національних органів та інститутів і підлягають" прямого застосування в усіх державах-членах ", а також на рішення, що містять в собі положення нормативного характеру, що приймаються за кожного конкретного випадку, і які є обов'язковими "в усіх своїх складових частинах" для кожного суб'єкта права, "кому вони адресовані", включаючи держави-члени, корпорації та інші юридичні та фізичні особи * (1227).

У більш пізній період принцип прямої дії наднаціональних актів був поширений практикою Європейського суду справедливості також на ряд інших правових актів, що виходять від різних органів та інститутів Євросоюзу, в тому числі "як виняток" - на директиви як на "інструмент" гармонізації і певної уніфікації наднаціонального та національного права * (1228).

Відповідно з судовою практикою 1980-х і 1990-х років директива може мати пряму дію в тих випадках, якщо вона не була імплементована, незважаючи на закінчення строку її реалізації в національне право, і якщо вона за своїм змістом є "досить конкретної, щоб застосовуватися в окремому випадку" * (1229). Пряме застосування директиви грунтується на принципі effect utile, направленому на додання правовим нормам Євросоюзу та Співтовариств максимальної ефективності. Пряма дія директив має так званий вертикальний характер, що означає, що суб'єкти права - юридичні та фізичні особи, захищаючи свої інтереси, можуть посилатися на директиви тільки по відношенню до національних державним властям і судам (вертикальне дію по відношенню до третіх осіб).

Однак це дію директив, будучи обмеженим сферою взаємовідносин держави і громадян, не поширюється на взаємовідносини суб'єктів права - приватних осіб і, відповідно, не створює для них ніяких прав і обов'язків. Це означає, що пряма дія цих актів, поширюючись лише на сферу відносин, що виникають між приватними особами і державою, і не зачіпаючи відносини, що виникають між юридичними та фізичними особами, мають тільки вертикальний, але не горизонтальний характер * (1230), іменований таким і розглянутий у якості такого у всіх тих випадках, "коли один індивід виступає з претензіями стосовно іншого індивіду" * (1231) і коли в такого роду претензійних відносинах в якості суб'єкта права, а точніше, в якості однієї зі сторін, не виступає ні державний, ні наддержавний інститут чи орган.

Приділяючи значну увагу прямому дії директив та вироблення при цьому певних принципів і правил, Європейський суд справедливості, а разом з ним і дослідники виходять з того, що: а) правовою основою принципу прямої дії директив, які є обов'язковими для кожного окремо взятої держави-члена, якому вони адресуються, "в тому, що стосується очікуваного результату", служить, так само як і щодо регламентів і рішень, ст. 249 Договору про заснування Європейського Співтовариства; б) обов'язковість застосування директив у разі їх прямої дії, так само як і в інших випадках, покладається не тільки на національні суди, а й на інші відповідні органи держав-членів * (1232), в) у багатьох випадках принцип прямої дії поширюється не на всю директиву як таку в цілому, а тільки на окремі її положення або на ряд містяться в ній положень * (1233); г) крім загальних умов і вимог, при дотриманні яких реалізується принцип прямої дії наднаціонального права по відношенню до національного, у випадках з прямим застосуванням директив Європейського суду справедливості може виробляти також і спеціальні умови щодо кожного конкретного випадку * (1234); д) в повсякденній реальності принцип прямої дії європейського права найчастіше реалізується не стільки сам по собі, скільки у взаємозв'язку і взаємодії з іншими соотносящимися з ним принципами (принцип верховенства наднаціонального права, принцип пропорційності та ін.)

Основні положення, що стосуються прямої дії директив в цілому або їх окремих складових частин, в значній мірі відносяться також до прямої дії ряду інших нормативних правових та індивідуальних актів, що видаються наднаціональними європейськими органами та інститутами. Хоча при цьому, в силу того що принцип прямої дії, на відміну, скажімо, від принципу верховенства наднаціонального європейського права стосовно національного, не має безумовного характеру, не може бути повного збігу вимог і умов, при яких безпосередньо застосовується на території національних держав той чи інший наднаціональний акт.

Подібно до того як правова теорія і юридична практика Європейського союзу і Співтовариств виробила цілий ряд способів або форм "переходу" ("переміщення" - transposition) норм наднаціонального права в національне, так і Європейський суд справедливості сформулював, спираючись на відповідні положення установчих договорів, ряд прецедентних правил у вигляді певних вимог і умов, при наявності яких реалізується принцип прямої дії різних наднаціональних актів.

Серед найбільш поширених форм "переходу" норм наднаціонального, в основі своїй романо-германського, права в національне, зокрема в загальне право Великобританії, виділяють такі, як інкорпорація норм і різних положень загальноєвропейського права в чинне національне, в даному випадку - англійське право; прийняття нових або зміну існуючих національних актів у плані реалізації вимог, які у національних актах, та ін * (1235)

Що ж стосується вимог і умов прямої дії наднаціонального права по відношенню до національного права своєрідної форми "переміщення", а точніше - "впровадження" першого в друге, то тут стосовно до різних груп наднаціональних нормативно-правових та інших актів існує свій диференційований підхід * (1236).

Визнання конкретної норми наднаціонального права як безпосередньо діючою, резонно помічається у зв'язку з цим у науковій літературі, "залежить, по-перше, від її змісту, а по-друге, від джерела, в якому вона закріплюється "* (1237).

Виходячи з цього всі наднаціональні нормативні правові та інші акти з точки зору можливості і ступеня їх прямої дії або застосування на території держав-членів можна поділити на такі три групи:

1) на акти, які в повному обсязі і поза всяких умов мають пряму дію. Це регламенти, рішення та деякі інші нормативні правові та індивідуальні акти, що виходить від європейських недержавних органів та інститутів;

2) на акти, що мають пряму дію лише при дотриманні певних умов і вимог, сформульованих і закріплених у відповідних рішеннях Європейського суду справедливості. Це, зокрема, директиви, договірні акти, укладені Європейськими співтовариствами з третіми країнами, і ряд інших актів. При цьому, як вірно зауважують дослідники * (1238), нерідко бувають такі ситуації, коли один і той же джерело включає норми, одні з яких володіють прямою дією, а інші не мають такого (наприклад, норми-цілі, норми-дефініції і др.);

3) на акти, які не можуть ні за яких обставин і умов в даний час мати прямої дії. Йдеться, зокрема, про акти, що приймаються в процесі співпраці поліцій і судових органів держав-членів у кримінально-правовій сфері. Це такі, наприклад, акти, прийняті "одноголосно з ініціативи будь-якої держави-члена або комісії" Радою, як рамкові рішення, які згідно з Договором про Європейський Союз є обов'язковими для держав-членів "відносно результату, якого потрібно досягти, залишаючи в той же час національним інстанціям компетенцію щодо форми і методів досягнення ", але разом з тим вони" не можуть мати прямої дії ". У даному випадку маються на увазі рамкові рішення, прийняті в цілях зближення "законів та підзаконних актів" держав-членів.

Аналогічно йде справа і з рядом інших рішень Ради, прийнятих у кримінально-правовій сфері співробітництва поліцій і судових органів держав-членів згідно з Договором про Європейський союз, які хоч і є для них обов'язковими, але тим не менш "не можуть мати прямої дії" * (1239).

3. У такого роду випадках, коли наднаціональний акт, будучи обов'язковим за своєю суттю і характером для держав-членів та їх різних органів, але разом з тим не має і не може мати прямої дії, у вітчизняній і зарубіжній літературі зазвичай кваліфікують як акт, який підлягає НЕ прямого застосування, а "опосередкованого виконанню".

Констатуючи, що "в більшості випадків право Співтовариств виповнюється державами-учасниками", автори акцентують увагу на тому, що "слід безпосереднє міждержавне виконання відрізняти від опосередкованого міждержавного виконання" * (1240). При цьому підкреслюється, що якщо при "безпосередньому виконанні", тобто при прямому дії, "процес здійснюється за рахунок прямо застосовуваного первинного права, розпоряджень і безпосередньо діючих директив", то при "опосередкованому міждержавному виконанні" "працює" національне право, маючи на увазі, що "виконання здійснюється за допомогою видання національних законів, постанов і розпоряджень "* (1241).

Зрозуміло, що дані національні акти видаються "на основі та на виконання" відповідних наднаціональних актів, таких, зокрема, як рамкові і інші рішення, що приймаються в кримінально-правовій сфері і виступають в якості свого роду основи наднаціонального і національного законодавства в даній області * (1242).

У процесі прийняття і застосування цих актів, що є складовою частиною, ланкою "опосередкованого виконання" відповідних наднаціональних актів, так само як і в процесі прямого застосування останніх, коли це допускається діючими європейськими нормативами, законодавець повинен керуватися такими загальнозначущими принципами, як принцип ефективності, що виходить з того, що реалізація норм, що містяться в національних актах, "не може бути практично неможливою або утрудненою"; принцип рівнозначності, або еквівалентності, згідно з яким "національне право не може бути менш сприятливим" у порівнянні з відповідними нормами наднаціонального права і який спрямований на "запобігання зневаги при застосуванні права Співтовариств по відношенню до суто національних справах" * (1243), та ін

Підрозділ всього процесу реалізації, а точніше - застосування права Європейського союзу і Співтовариств на дві складові частини - "пряме застосування в усіх державах-членах" і "опосередковане виконання" - безсумнівно, носить досить умовний характер, маючи на увазі ту обставину, що деякі наднаціональні акти, зокрема директиви, в одних своїх складових частинах можуть мати пряму дію, а в інших - реалізовуватися шляхом "опосередкованого виконання".

Аналогічним чином йде справа і з договірними актами, включаючи, природно, і установчі договори, які, за висновком експертів, містять у собі, з одного боку, положення, що підлягають "прямого застосування на території держав-членів", а з іншого - "загальні положення ", що вимагають для своєї реалізації на території, що знаходиться під юрисдикцією держав-членів, прийняття на національному рівні спеціальних нормативних правових актів * (1244).

Європейський суд справедливості неодноразово вказував на те, що ряд положень, що містяться, зокрема, в Договорі про заснування Європейського співтовариства, в силу свого досить загального характеру "не можуть мати прямої дії" * (1245).

Це стосується, наприклад, таких положень, за якими була позначена позиція Європейського суду, як положення, пов'язані з реалізацією принципу субсидіарності (ст. 5), з визначенням квот у сфері міждержавної торгівлі (ст. 33), з реалізацією принципу вільного руху капіталу (ст. 67, 71), із здійсненням різних сторін і аспектів соціальної політики держав-членів (ст. 117, 118) та ін * (1246)

Наявність таких "двоїстих" за своєю природою і характером з точки зору прямого дії актів, як директива, так само як і багатьох загальних положень установчих та інших договорів, які не можуть бути реалізовані безпосередньо, а лише шляхом видання відповідних національних актів, свідчить, крім усього іншого, про те, що загальнообов'язковий характер наднаціональних правових актів далеко не завжди співвідноситься з безпосереднім характером їх застосування. Тут має місце певний і цілком зрозумілий "розрив" між общеобязательностью наднаціональних актів і безпосередністю їх застосування, реалізацією їх без допомоги національних актів. Певною мірою він є породженням і одночасно відображенням того співвідношення повноважень у правотворчій і правозастосовчій сфері, яке склалося між наднаціональними органами та інститутами, з одного боку, і суверенними національними державами, з іншого.

Маючи загальнообов'язковий і в цьому сенсі безумовний характер, багато наднаціональні акти проте повністю або частково "проникають" в національні правові системи не прямо, безпосередньо, як це слід було б здійснювати по відношенню до загальнообов'язкових актам, а "побічно", опосередковано * (1247).

У результаті цього в національних правових системах, за винятком безпосередньо реалізуються наднаціональних актів, що свідчать про наявність у Євросоюзу і Співтовариств таких правотворчих повноважень, які дозволяють приймати акти, безпосередньо входять в ці системи, зберігається досить значний масив правових норм, які прямо або побічно опосередковуються національними державами. Його обсяг, так само як і сфера його застосування, тісно пов'язані і повністю залежать від рівня розвитку процесу загальноєвропейської економічної, соціальної, політичної та іншої інтеграції взагалі і державно-правової інтеграції зокрема.

Посилення цього процесу неминуче: сама логіка розвитку подій веде до збільшення обсягу і розширення сфери прямого застосування на території держав-членів правових норм, породжуваних загальноєвропейськими органами та інститутами, і, відповідно, до скорочення обсягу і звуження сфери застосування правових норм, прямо або побічно опосредуемих державами-членами. І навпаки, ослаблення, а тим більше гальмування або розвиток назад даного процесу з неминучістю призведе до зворотного результату. А саме - до збереження на колишньому рівні або розширення сфери дії національного права і, відповідно, - до звуження сфери, в тому числі і прямого застосування, наднаціонального права.

4. Розглядаючи особливості принципу прямої дії права Європейського союзу і Співтовариств, необхідно зауважити, що крім класифікації норм і юридично значущих положень на норми та положення вертикального і горизонтального характеру, норми і положення прямого та опосередкованого виконання, а також на так звані норми "самопрімененія" * (1248), багато західних автори поділяють норми і положення прямої дії, а разом з ними і відповідні принципи на феномени під назвою "пряму дію" (direct effect) і "пряме застосування" (direct applicability).

У вітчизняній літературі слідом за західними авторами, які не поділяють дані позиції, вірно констатується, що грань між цими поняттями "є вельми тонкої, і її не завжди вдається точно провести" * (1249). Адже не випадково навіть Європейський суд справедливості, як відзначають дослідники, далеко не завжди буває послідовний у даному питанні, маючи на увазі, що в одних випадках він взагалі не проводить різниці між "прямою дією" і "прямим застосуванням" наднаціонального права * (1250), а в інших хоча і проводить між ними грань, але при цьому допускається змішання використовуваних термінів і понять * (1251).

Не випадково і те, що серед експертів у галузі загальноєвропейського права з даного питання ніколи не було єдиної думки, свідченням чого є те, що одні автори традиційно проводять відмінність між "прямою дією" національного права і його "прямим застосуванням", інші розглядають їх як "рівнозначні", а треті виходять з того, що "хоча відмінність між цими поняттями існує, але їх не слід перебільшувати" ("драматизувати" - to dramatize) * (1252).

Однак як би там не було, факт залишається фактом, що значна частина дослідників-теоретиків і практиків вважає за необхідне не тільки проводити, а й ретельно враховувати в процесі пізнання характеру відносин наднаціонального та національного права відмінність між "прямою дією" і "прямим застосуванням" першого по відношенню до другого.

Незважаючи на часто допускаемую при цьому термінологічну плутанину і підміну понять, як про це свідчать джерела * (1253), весь хід міркувань авторів зводиться зрештою до того, що під "прямим застосуванням" наднаціонального права розуміється отримання юридичної сили національними актами на території держав -членів без прийняття яких би то не було інших актів, що вводять їх в дію.

Дане уявлення про "прямому застосуванні" і його поняття своїм джерелом походження мають, за висновком експертів, моністичну концепцію міжнародного права і адресуються в основному державам-членам та їх органам * (1254).

Що ж стосується "прямої дії" (в німецькому варіанті - unmittelbare Wirkung) національного права * (1255), то, судячи з численних досліджень, мова йде про безпосереднє застосування на території держав-членів таких положень, що містяться в установчих договірних актах, які:

1) в тій чи іншій мірі стосуються прав і свобод індивідів;

2) можуть і повинні бути безпосередньо забезпечені національними судами;

3) є чіткими і яскраво вираженими;

4) не вимагають для своєї реалізації прийняття будь-яких додаткових актів або інших заходів з боку національних органів та інститутів, так само як і з боку держав-членів;

5) в силу своєї ясності і чіткої вираженості не потребують тлумаченні;

6) не залишають для держав-членів ніякої "скільки-небудь істотної свободи і можливості розсуду" в процесі їх застосування * (1256).

У числі такого роду положень, що містяться в установчих договірних актах і потрапляють під категорію актів прямої дії, у науковій літературі і в європейській судовій практиці виділяють такі положення, які стосуються: заборони дискримінації за національною ознакою; збереження рівної оплати праці чоловіків і жінок; недопущення прийняття заходів, які в тій чи іншій мірі обмежують права і можливості держав у сфері боротьби з монополізмом; забезпечення вільного переміщення товарів і робочої сили в рамках Євросоюзу в цілому і кожної держави-члена окремо та ін * (1257)

Наявність даних та інших їм подібних чітко виражених за формою і юридично значущих за суттю та змістом положень установчих договірних актів, застосування яких безпосередньо, без яких би то не було додаткових актів, забезпечується судовими органами і свідчить, з одного боку, про відносну широті сфери прямого дії національного права, а з іншого - про її складності і внутрішньої суперечливості.

Останнє особливо яскраво простежується тоді, коли автори намагаються проводити чітку, важко проведену грань між "прямою дією" і "прямим застосуванням". Адже по суті справи і те й інше є не чим іншим, як формою прямої реалізації загальноєвропейського права на території традиційного дії національного права.

Існуюча ж між ними різниця, яка полягає в основному в тому, що норми і положення однієї з даних груп, безпосередньо діють на території держав-членів, містяться в актах, що виходять від наднаціональних органів та інститутів, а другий - в установчих договорах, не має, як видається, скільки-небудь важливого в теоретичному і практичному плані значення.

Принцип прямої дії норм права ЄС. Під ним розуміється безпосереднє й обов'язкове застосування нормативно-правових актів Європейського Союзу національною адміністрацією і судами незалежно від їхньої згоди чи умов, установлюваних державою-членом.

Принцип прямої дії передбачений безпосередньо в самих установчих договорах. Про нього говориться, зокрема, у ст. 249 Договору про Європейське Співтовариство. В другому абзаці цієї статті зазначається, що Регламенти мають загальне застосування. Вони є обов'язко­вими у всіх своїх елементах і мають пряму дію в усіх державах-членах^[7].

Однак ясність формулювання стосовно таких актів, як регламенти породжує повну неясність щодо інших джерел права ЄС (директив, рішень). Їхня характеристика, що міститься в тій же ст. 249, не містить ніякого згадування про пряму дію. Відсутнє воно і стосовно самого установчого договору ЄС.

Природно було б припустити, що творці Європейського Союзу мали на увазі обмеження застосування принципу прямої дії тільки однією категорією норм вторинного права (регламентами). Саме таку позицію зайняли національні влади і суди ряду держав-членів, а також багато дослідників. Суд ЄС з подібним підходом не погодився. У цілому ряді своїх рішень Суд визначив загальну концепцію прямої дії права ЄС та особливості її застосування до різних ситуацій і категорій джерел, а також підстави можливих винятків.

Так, у максимально повному вигляді принцип прямої дії застосовується до регламентів, безумовність прямого застосування яких обумовлена в самому установчому договорі.

Значно складніше вирішується проблема прямої дії директив ЄС. Визначення директиви, дане установчими договорами, як акту, що встановлює лише кінцеву мету, а вибір форм і засобів для її досягнення залишає за державою-членом, змушує припустити, що мова йде про акт, що не має прямої дії. Директива завжди адресується державам-членам, а не приватним особам. Її реалізація залежить певною мірою від розсуду і заходів, застосовуваних національною владою. Проте Суд ЄС, хоча і не відразу і не беззастережно, все є таки визнав за директивою характер акту прямої дії.

В обґрунтування своєї позиції Суд ЄС послався на обов'язкову силу ст. 249 Договору про Європейське Співтовариство і на те, що юридична значимість директиви, адресованої державі, буде ослаблена чи навіть зведена нанівець, якщо приватні особи не зможуть посилатися на неї в захист своїх прав у суді. Таким чином, приватні особи одержали можливість брати участь у здійсненні контролю за діями національної влади по реалізації директиви з метою захисту своїх інтересів.

Не викликало особливих дискусій питання про визнання прямої дії рішень, передбачених ст. 249 Договору про ЄС. Рішення - правові акти індивідуального характеру, що адресуються приватним фізичним чи юридичним особам і мають безумовне пряме застосування. Права й обов'язки, що виникають на їх основі, можуть служити предметом розгляду в суді, не передбачаючи будь-яких особливих умов чи обставин.

Рішення, що адресуються конкретним державам-членам, накладають зобов'язання безпосередньо на державні владні органи. Виникаючі в даному випадку відносини з приватними особами мають тільки "вертикальний" характер.

Принцип прямої дії стосовно до норм первинного права не знайшов відображення безпосередньо в установчих договорах. Певною мірою про це зазначається в ст. 211 Договору про ЄС, відповідно до якої Комісія "гарантує застосування положень даного Договору і заходів, що вживаються для цього". Зовсім очевидно, що гарантія застосування не рівносильна прямій дії, але не менш очевидно і те, що пряме застосування – одна з важливих гарантій здійснення Договору.

Суть концепції прямої дії норм права ЄС полягає в наступному. Право ЄС наділяє правами і накладає обов'язки не тільки на держави-члени й інститути ЄС, але і безпосередньо на фізичних і юридичних осіб держав-учасниць. Здійснення конкретною особою своїх прав неможливе без їх юрисдикційного захисту. Такий захист прав та інтересів приватних осіб здійснюється, за загальним правилом, національними судами. Права, що породжуються дією норм права ЄС, також підлягають судовому захисту. Однак для його здійснення необхідно забезпечити пряме застосування норми права ЄС національним судом. В інакшому випадку право ЄС не буде підлягати застосуванню національним судом при вирішенні конкретної справи. В даній ситуації реалізація мети і цілей інтеграції неможлива, тому що їх правова гарантія виключена чи зведена до мінімуму. Таким чином, необхідні підстави для прямого застосування норм права ЄС національними судами. Таку можливість забезпечує принцип прямої дії правових норм ЄС.

Практичне застосування цієї концепції повинне відповідати цілому ряду умов матеріального і процесуального характеру. Так, застосовувана норма прямої дії повинна входити в юрисдикцію національних судових органів. Наприклад, вирішення питання про дійсність підлягаючого застосуванню в справі акту ЄС не входить в юрисдикцію національних судів. У випадку виникнення такої проблеми, що має принципове значення для винесення рішення по суті справи, національний суд зобов'язаний перервати її розгляд і звернутися з преюдиціальним запитом у Суд ЄС. Після одержання висновку Суду ЄС процес відновлюється. При відсутності сумнівів у легітимності підлягаючого застосуванню акту ЄС саме він і повинен бути застосований. При колізії норм буде використаний принцип верховенства, а при вирішенні питання про допустимість застосування норми права ЄС підставою для її застосування національним судом виступає пряма дія.

До числа обов'язкових умов прямого застосування норми права ЄС належать:

- чіткість, ясність і несуперечливість норми;

- можливість прямого використання національним судом;

- відсутність застереження про можливість її застосування іншими актами чи діями.

На практиці це означає, що національний суддя у всіх випадках, коли в акті ЄС міститься декларація найбільш загального характеру чи вказується на розробку в майбутньому заходів для її реалізації, не може застосувати цю норму безпосередньо для вирішення справи. Це не означає, звичайно, що вона позбавлена будь-якого юридичного значення. Так, вона може мати важливе значення при тлумаченні того чи іншого положення чи акту ЄС.

Принцип верховенства права ЄС безпосередньо пов'язаний із принципами прямого застосування та прямої дії права ЄС. У законодавстві ЄС не достатньо визначення цих концепцій, проте юридична доктрина розрізняє їх. Прямо застосовуваними визнаються такі закони ЄС, що діють безпосередньо в правових системах держав-членів, без спеціальної процедури впровадження. Можливість мати "пряму дію"має тільки те законодавство ЄС, яке передбачає права, на які можуть посилатися приватні особи під час розгляду конкретної справи в національних судах. Стаття 288 Договору про діяльність ЄС визначає, що прямо застосовуваними є регламенти. Такого окремого визначення щодо інших джерел права ЄС в Договорі не міститься, а відтак концепцію "прямої дії" решти джерел права ЄС було опрацьовано виключно ЄСП.

Ключовим рішенням щодо прямої дії норм ЄС є справа Van Genden Loos. Цю справу інколи навіть називають "найважливішою за всю історію ЄС". За фактами цієї справи конкретний продукт, а саме клей, за голландським законодавством було перекваліфіковано в іншу категорію, що мало наслідком встановлення на нього вищого мита. ЄСП вирішив, що така перекваліфікація порушувала ст. ЗО Договору про діяльність ЄС (ст. 12 Договору про Співтовариство (1957 р.) до набуття чинності Лісабонського Договору), визначивши, що ця норма має пряму дію. У своєму рішенні Суд заявив, що Співтовариство встановлює новий правовий порядок у сфері міжнародного права», відповідно до якого громадяни, так само як і держави-учасниці наділяються відповідними правами та обов’язками, причому процедура імплементації законодавства не є обов’язковою. Іншими словами, суд забезпечив пряму дію прав ЄС, яку можна розглядати, як концепція, яка складається із двох пунктів:

5 Право Співтовариства наділяє правами та обов’язками не тільки держави, але і громадян;

6 Громадяни можуть звернутися у національний суд для здійснення даних прав та обов’язків.

Одночасно ЄСП встановив критерії прямої дії норм установчих договорів ЄС, які, проте, пізніше зазнали певних змін (Критерії Ван Генда). Критерії прямої дії:

1) норма має бути ясною та недвозначною;

2) норма має бути безумовною - цей критерій означає, що суб'єктивне право, яке надається тією чи іншою нормою, не може залежати від суб'єктивістських тлумачень будь-яких офіційних органів. Під офіційними органами розуміються не тільки інституції Співтовариства як такі, а й органи влади держав-членів.;

3) чинність норми не повинна залежати від подальших дій з боку інститутів ЄС або держав-членів.

4. Принцип інтегрованості. Норми права ЄС розглядаються як автоматично інтегровані на національні системи права держав-членів. Принцип інтегрованості означає, що це норми права ЄС автоматично впроваджуються у їх національні правові системи. Вони підлягають застосуванню національними владою та судами у тому порядку у тому ж обсязі, як й формує відповідні норми національного права. Значення цього принципу особливо важливо задля країн із дуалістичним режимом застосування норм міжнародного права.

1. Принцип інтеграції. Під ним розуміється закріплення норм права ЄС у національних системах права всіх держав-учасниць, в результаті чого вони стають невід’ємною складовою частиною цих систем. Саме інтеграція в національне право надає юридичну чинність нормам ЄС на території держав-членів і робить обов'язковим їх застосування національними судами.

Правові норми ЄС діють і підлягають застосуванню на території держав-учасниць на тих же умовах, що й національне право. Єдине, що зобов'язана зробити держава-реципієнт, це не встановлення умов його застосування, а створення умов для його максимально ефективного застосування.

Відповідно до Декларації про застосування правових актів Співтовариства, що є додатком і невід’ємною складовою частиною Маастрихтського договору „основною умовою згуртування і єдності в процесі європейського будівництва є повна і точна інкорпорація у національне законодавство адресованих йому директив Співтовариства у межах встановлених ним строків. Істотна умова правильного функціонування Співтовариства полягає в тому, щоб міри, прийняті різними державами-членами, забезпечували застосування законодавства Співтовариства із тією ж ефективністю і чіткістю, з якою застосовуються їхні національні закони".

Принципи інтеграції і прямої дії найтіснішим чином зв'язані між собою. Слід, підкреслити, що інтеграція і пряма дія - багато в чому співпадаючі, але не ідентичні поняття. Так, інтеграція правових положень ЄС визначає можливість їх прямого і негайного застосування національним судом і їхня обов'язковість для національної і муніципальної влади. Пряма ж дія норм права ЄС залежить від ряду умов, відповідність яким уможливлює їхнє застосування судом. Інтеграція - умова прямого застосування. Але можливість прямого застосування - необов'язкова умова інтеграції. Так, якщо установчий договір встановлює необхідність "прогресуючого зближення економічної політики держав-членів" (ст. 2), то це положення, звичайно, зобов'язує держави-члени, але воно не підпадає під умови, дотримання яких забезпечує його пряме застосування національним судом.