юрисдикційна захищеність права єс. роль судових інстанцій єс та національних судових органів у захисті прав та інтересів заснованих на нормах права єс

 

Юрисдикційний захист правових норм ЄС судовими органами ЄС та держав-членів. Під ним розуміється імперативна обов'язковість для всіх національних судових органів держав-членів і судових органів ЄС забезпечити застосування права ЄС і максимально ефективний захист прав та інтересів, що виникають на його основі.

Судовий захист прав, заснованих на правових положеннях ЄС, це одночасно і результат, і умова їхнього інтеграційного характеру і прямої дії. Інтеграція створює необхідні передумови для застосування права ЄС у кожній з держав-членів. Пряма дія додає імперативний характер її застосуванню національними судами. Юрисдикційний захист - практична реалізація цих принципів, без здійснення яких право ЄС втратило б свій зміст і значення.

Національний суд зобов'язаний застосувати норму права ЄС, навіть якщо їй протистоїть національне джерело права. Це випливає з принципу верховенства права ЄС. Правова норма, застосовувана національним судом, повинна бути складовою частиною національної правової системи. Це забезпечується застосуванням принципу інтеграції. Вона підлягає обов'язковому і безумовному прямому застосуванню, якщо відповідає умовам реалізації цього принципу. Загальна вимога обов'язкового застосування права ЄС поширюється на всі національні судові органи всіх рівнів і виключає монополізацію цього права яким-небудь одним чи тільки вищими судовими органами.

Істотне значення для реалізації принципу судової захищеності має встановлення розмежування юрисдикції судових органів ЄС і держав-членів. За загальним правилом, у юрисдикцію Суду ЄС входить порівняно обмежене коло справ:

а) позовні вимоги, зв'язані з невиконанням зобов'язань по установчих договорах членами чи інститутами ЄС;

б) позови, що відносяться до наглядового судочинства і спрямовані на контроль за законністю;

в) позови про відповідальність, засновані на наявності відповідного застереження (договірна відповідальність) або зумовлені заподіянням шкоди ЄС, його інститутами і посадовими особами під час виконання службових обов'язків (позадоговірна відповідальність).

У всіх інших випадках спір, пов'язаний із застосуванням права ЄС, підлягає, за загальним правилом, розгляду національними судами.

Претензія, заснована на праві ЄС, розглядається судовими органами держав-членів відповідно до норм національного процесуального права. Суд ЄС, так само як і інші інститути ЄС, не вправі встановлювати порядок національного судочинства. Протокол про застосування принципів субсидійності і пропорційності, прикладений до Договору про заснування Європейського Співтовариства, особливо підкреслює (п. 7) необхідність суворо стежити за тим, щоб "поважалася узвичаєна національна практика, а також організація і функціонування правових систем держав-членів".

Разом з тим у рішеннях Суду ЄС сформульовано ряд вимог, заснованих переважно на загальних принципах права, яким повинне відповідати національне процесуальне право, використовуване при застосуванні права ЄС.

Насамперед це вимога, відповідно до якої національне право повинне забезпечити сторонам судового розгляду при застосуванні права ЄС той же обсяг процесуальних гарантій, що дається при порушенні справи на основі національного права. Дотримання цього правила повинне попередити будь-яку дискримінацію як по відношенню до права ЄС, так по відношенню до права сторін у справі. Правило еквівалентності судового захисту розглядається Судом ЄС як необхідна умова ефективної гарантії прав всіх учасників процесу. Воно поширюється як на громадян Євросоюзу, так і на біпатридів і громадян третіх держав. Це правило підлягає також застосуванню при визначенні і застосуванні санкцій, інкримінуванні винних дій і визначенні покарання.

Одним з центральних питань забезпечення юрисдикційного захисту є встановлення відповідальності держави за порушення права ЄС. Особи, що постраждали в результаті такого порушення, мають право на відшкодування збитку, заподіяного незаконними діями. Це особливо простежується в тих випадках, коли має місце констатація невиконання зобов'язань державою-членом, встановлена Судом ЄС. Таким чином, право на відшкодування збитку засноване безпосередньо на праві ЄС. Подібна відповідальність держави настає при наявності трьох умов:

1) Норма права ЄС, що застосовується в даному випадку, повинна припускати наділення правами приватних осіб.

2) Відповідне право піддається ідентифікації на основі права ЄС.

3) Існує причинний зв'язок між порушенням зобов'язання державою і збитком, понесеним особою, що постраждала в результаті протиправного діяння.

Крім того, процесуальне регулювання пред'явлення і розгляду позову про відповідальність, заснованого на праві ЄС, повинне здійснюватися із застосуванням національного режиму. Це значить, що воно ні в чому не повинно поступатися процесуальним гарантіям, наданим при аналогічних позовах за національним правом (принцип еквівалентності). Застосовувана процедура пред'явлення позову не повинна унеможливлювати чи обмежувати відшкодування збитку. Держави-члени у випадку констатації незаконності накладених на приватних осіб фінансових зобов'язань не можуть встановлювати нові умови регулювання відшкодування, що погіршують чи скорочують можливу компенсацію.

Суди держав-членів, що стикнулися з проблемою встановлення легітимності акту ЄС, що підлягає застосуванню в справі чи неясності його змісту, можуть призупинити розгляд основного позову і звернутися за роз'ясненням до Суду ЄС. Після отримання висновку Суду ЄС слухання справи відновлюється. Аналогічна ситуація при розгляді справи в останній інстанції, рішення якої є остаточним, робить дане звернення в Суд ЄС обов'язковим.

 

 

6. Право єс і міжнародне право

 

Право Євросоюзу тісно взаємодіє з міжнародним правом. Органічний зв'язок між ними зумовлений тим, що норми міжнародного права становлять основу правової системи Євросоюзу. Проте така взаємодія іноді супроводжується конфліктами, що спричинені кількома факторами.

З одного боку, інститути інтеграційного об'єднання і, насамперед, Суд ЄС роблять усе можливе, щоб забезпечити умови для автономного функціонування права Євросоюзу, мотивуючи це необхідністю створення єдиних правил для всіх суб'єктів, які діють на спільному ринку. З цією метою оголошується про автономію правової системи Євросоюзу щодо міжнародного права.

З іншого боку, саме право Євросоюзу являє собою складну систему юридичних норм, частина якої - це норми міжнародного права, закріплені в установчих договорах про Євросоюз, договорах про приєднання нових держав до цих об'єднань, угодах, укладених ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права. Інша частина правової системи ЄС - це норми, закріплені в актах інститутів Євросоюзу, які суттєво відрізняються за своєю природою від актів традиційних міжнародних організацій. Це може створювати проблеми щодо відповідності положень таких актів нормам міжнародного права.

Взаємодію міжнародного права з правом Євросоюзу значною мірою визначають також такі фактори, як розподіл договірної компетенції між ЄС та державами-членами і пов'язане з цим існування двох груп міжнародних угод, які по-різному впливають на правопорядок Євросоюзу, - угод, укладених ЄС, та таких, що укладаються державами-членами з іншими суб'єктами міжнародного права. Зокрема, є сфери регулювання зовнішніх зносин, які перебувають у виключній компетенції ЄС завдяки передачі державами-членами частини своїх повноважень Союзу. В інших сферах існує спільна компетенція Співтовариства та держав-членів. Наявні також сфери, в яких ЄС має доповнюючу компетенцію. Нарешті, є сфери, в яких держави-члени самостійно здійснюють свої зовнішні повноваження, хоча наслідки таких дій з боку держав-членів теж можуть впливати на правопорядок Євросоюзу.

Для більш повного розкриття особливостей взаємовідносин між правом ЄС та міжнародним правом необхідно враховувати як положення установчих договорів про Євросоюз, так і практику Суду ЄС з цього питання.

Слід зауважити, що в договорах про ЄС немає відповідних положень, які б свідчили про спробу чітко визначити взаємовідносини між правом Євросоюзу та міжнародним правом подібно до того, як це закріплено в національних конституціях. Але це зовсім не означає, що в праві Євросоюзу не існує жодних норм, котрі б допомогли визначити ці відносини. Зокрема, в установчих договорах про ЄС є положення, які визначають правові наслідки для правопорядку Євросоюзу укладання міжнародних угод цими об'єднаннями та їх державами-членами з іншими суб'єктами міжнародного права. В Договорі про функціонування ЄС закріплені положення, в яких зазначено, що угоди, укладені Радою, мають обов'язковий характер для інститутів Співтовариства та держав-членів (ст. 216.2). Обов'язковість виконання всіма інститутами ЄС та його державами-членами міжнародних угод може означати, що Співтовариство поважає такий основний принцип міжнародного права, як pacta sunt servanda.

Проте міжнародні угоди, які укладаються інститутами Євросоюзу та державами-членами з іншими суб'єктами міжнародного права, повинні відповідати положенням установчих договорів про ЄС. Для перевірки такої відповідності інститути Євросоюзу та держави-члени європейських співтовариств можуть звертатися до Суду ЄС. Якщо висновки Суду ЄС є протилежними, то така міжнародна угода може набути чинності у праві Євросоюзу тільки після внесення відповідних змін до угоди або перегляду ДФЄС (ст. 218.11). Відповідні процедури з перегляду установчих договорів про ЄС закріплює ст. 48 ДЄС.

Право Євросоюзу розрізняє угоди, укладені Співтовариством або державами-членами з третіми країнами, та угоди, укладені з третіми країнами однією або кількома державами-членами. Зокрема, ДФСЄ визначає правовий статус тільки міжнародних угод, укладених Євросоюзом або ЄС та державами-членами. Щодо угод, укладених державами-членами з третіми країнами, право Євросоюзу торкається тільки тих з них, які були укладені державами-членами до набуття чинності Договором про заснування ЄС або до їхнього вступу до співтовариства. Так, у ДФЄС підкреслюється, що права й обов'язки, які випливають з угод, укладених до 1 січня 1958 p., а для країн, що приєднуються до співтовариства, - до дати їхнього вступу між однією або кількома державами-членами з однієї сторони, і однією чи кількома третіми країнами, з іншої сторони, не порушуються положеннями цього Договору (ст. 351).

Насамперед, це означає, що ЄС не стало правонаступником міжнародних угод, укладених державами-членами до їх вступу до Союзу. З іншого боку, держави-члени, хоча і передали Євросоюзу частину своїх повноважень у сфері зовнішніх зносин, проте їхні зобов'язання щодо укладених ними міжнародних угод з країнами, які не є членами ЄС, не були анульовані або передані ЄС. Тобто вони не стали автоматично обов'язковими для ЄС, і таким чином після набуття членства в ЄС не виникло питання про автоматичне включення положень таких угод до права Євросоюзу.

Уже після набуття членства в ЄС у випадках, коли мала місце передача державами-членами своїх договірних повноважень Євросоюзу, положення міжнародних угод, які регулювали відносини у сферах, переданих до компетенції ЄС, можуть стати обов'язковими для об'єднання залежно від відповідного рішення Суду ЄС. Прикладом може бути передача ЄС зобов'язань держав-членів, які випливають з їх участі у ГАТТ/СОТ.

Можна також констатувати, що право Євросоюзу закріплює положення, які визначають взаємовідносини між угодами, укладеними ЄС та державами-членами з іншими суб'єктами міжнародного права, і угодами, які укладають одна або кілька держав-членів Євросоюзу з іншими суб'єктами міжнародного права. Договір про функціонування ЄС, підтверджуючи можливість існування міжнародних угод, укладених державами-членами в межах своєї компетенції з іншими суб'єктами міжнародного права, вимагає від держав-членів узгодження положень цих угод з правом Євросоюзу. При цьому наголошується на тому, що коли такі угоди не узгоджуються з цим договором, держави-члени чи задіяні держави роблять усі відповідні кроки для усунення вищезгаданих протиріч. Держави-члени, за необхідності, допомагають одна одній з цією метою і, за потреби, виробляють спільне ставлення (ст. 351).

 

У цьому зв'язку слід зауважити, що зазначені зобов'язання за ДФЄС не треба тлумачити як такі, що вимагають від держав-членів скасування угод з третіми країнами. Більш того, можна вважати, що ст. 351 надає державам-членам необхідні засоби для дотримання зобов'язань по угодах, укладених ними до вступу до Євросоюзу, навіть якщо ці зобов'язання суперечать положенням права ЄС. Це підтверджує й практика Суду ЄС. Зокрема, Суд ЄС у своїх рішеннях у справах С-158/91 Levy [1993] та Minne С-13/93 [1997] визнав, що ст. 234 (нині - ст. 351) звільняє держави-члени від зобов'язання виконувати положення ст. 5 Директиви ЄЕС 76/207 про рівне ставлення, які таким чином не мають пріоритету щодо положень внутрішнього права, ухвалених з метою імплементації Конвенції МОП 1948 року. Суд також зазначив, що інститути ЄС не повинні заважати виконанню державами-членами своїх зобов'язань по цій Конвенції (справа 812/79 Attoney General v. Burgoa [1980]).

У третьому параграфі ст. 351 також закріплено, що при виконанні міжнародних угод між державами-членами та третіми країнами необхідно враховувати переваги, надані державам-членам ДЄЄС. Відповідно до тлумачення цього положення, даного Судом ЄС, держави-члени повинні ним керуватися тільки у випадках, коли зобов'язання перед третьою країною мають безпосереднє відношення до цієї статті. З іншого боку, держава-член не повинна використовувати положення ст. 351 для отримання якихось переваг (справа С-158/91 Levy [1993]). Нарешті, Суд вважає, що ст. 351 не повинна використовуватись для регулювання відносин у межах Співтовариства, якщо це не зачіпає права третіх країн (справи С-163Д65&250/94 Sanz de Lera [1995]).

Договір про функціонування ЄС не встановлює якогось пріоритету для положень жодної з цих двох груп міжнародних угод, укладених ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права самостійно або спільно Союзом з державами-членами. Обидві групи угод діють паралельно, і держави-члени роблять усе можливе для усунення вірогідних протиріч між зобов'язаннями по міжнародних угодах з іншими суб'єктами міжнародного права та зобов'язаннями в межах ЄС. Такий підхід поширюється і на договірні зобов'язання держав-членів, які виникли після набуття ними членства в Євросоюзі.

Хоча практика функціонування ЄС свідчить про те, що положення ст. 351 ДФЄС стосуються тільки угод, укладених державами-членами до набуття членства у співтоваристві, це не означає, що після створення ЄС ст. 351 втратила своє значення. Навпаки, у зв'язку з розширенням Євросоюзу її положення поширюватимуть свою дію на нових членів.

Для визначення відносин між правом Євросоюзу та міжнародним правом важливе значення має практика Суду ЄС. Вона достатньо різноманітна і охоплює практично весь спектр взаємовідносин обох правопорядків. Основоположний характер у цьому зв'язку має рішення Суду ЄС у справі 22/70 Commission v. Council [1970]. У ньому Суд ЄС визнав за Європейським співтовариством міжнародну правосуб'єктність. Логічним наслідком такого визнання повинно було стати підпорядкування діяльності Співтовариства нормам міжнародного права, оскільки інституція, яка претендує на міжнародну правосуб'єктність, не може суперечити міжнародному праву. Діяльність Співтовариства (тепер - Євросоюзу) у даному випадку треба розуміти у широкому сенсі, включаючи й правотворчу роботу шляхом участі у міжнародних договорах та ухваленні актів інститутами ЄС. Тобто норми права Євросоюзу не повинні суперечити нормам міжнародного права. При цьому слід мати на увазі, що йдеться передусім саме про норми міжнародного права універсального характеру.

Різні аспекти такого підходу до взаємовідносин між правом Євросоюзу та міжнародним правом знайшли своє відображення і в багатьох інших рішеннях Суду ЄС. Зокрема, при розгляді питання, пов'язаного з дією та тлумаченням міжнародних угод між Європейським співтовариством та третіми країнами, Суд ЄС визнав, що усяке обґрунтування недійсності міжнародних угод, укладених ЄС, повинно враховувати положення, які склалися з цього приводу у праві міжнародних договорів (справа 104/81 Kupferberg [1982]).

Аналогічним чином діяв Суд ЄС, коли йшлося про тлумачення положень установчого договору про заснування Європейського співтовариства, і часто розглядав його відповідно до положень чинного міжнародного права. Зокрема, у справі 43/75 Defrenne [1976] Суд ЄС дав тлумачення закріпленому у ст. 141 (зараз ст. 157 ДФЄС) принципу рівної оплати для чоловіків та жінок за однакову роботу або роботу однакової вартості через посилання на Конвенцію № 10 Міжнародної організації праці (далі - МОП). Тим самим у цій справі він підтвердив, що співтовариство поважає зобов'язання держав-членів по міжнародних договорах.

Слід також зазначити, що при тлумаченні міжнародних угод між Європейським співтовариством і третіми країнами Суд ЄС, як правило, вдавався до телеологічного тлумачення, що широко застосовується в міжнародному праві. Положення міжнародної угоди аналізуються з точки зору її об'єкта та мети (справа 104/81 Kupferberg [1982]).

На відміну від такої практики, коли йдеться про тлумачення правових актів, які регулюють відносини в межах Євросоюзу, Суд ЄС часто робить це на основі принципу "корисності" (effet utile).

Багато справ, які розглядав Суд ЄС, стосувались питань співвідношення міжнародного права та актів інститутів ЄС. При цьому найбільша кількість рішень Суду була пов'язана з тлумаченням актів інститутів Євросоюзу в контексті міжнародних угод. Насамперед ідеться про рішення або регламенти Ради, що ухвалюють міжнародні угоди на рівні співтовариства. До актів, які тлумачив Суд у тому ж контексті, треба віднести й рішення органів асоціацій, оскільки ці органи наділені правами своїми рішеннями імплементувати положення угод (справа С-192/89 Sevince[1990]).

При розгляді питання про чинність актів інститутів ЄС, які суперечили укладеним раніше співтовариством міжнародним угодам, Суд ЄС неодноразово заявляв, що такі акти вважатимуться нечинними, якщо буде встановлено порушення міжнародно-правових зобов'язань. При цьому Суд ЄС робив усе можливе, щоб шляхом тлумачення не допускати конфліктів між міжнародно-правовими положеннями та актами інститутів ЄС.

Значну кількість рішень з цього приводу було прийнято Судом ЄС у справах, в яких порушувалося питання про невідповідність актів інститутів ЄС положенням ГАТТ. Суд послідовно відстоював підхід, відповідно до якого аналіз положень ГАТТ свідчить про неможливість визнання за ними характеру прямої дії. Зокрема, у справах 21-24/72 International Fruit Co. [1972] Суд ЄС торкався питання щодо чинності регламентів Європейського співтовариства, які суперечили положенням ст. XI ГАТТ. Він визнав зобов'язальний характер норм ГАТТ для співтовариства, однак сформулював висновок про те, що положення цієї статті ГАТТ не мають характеру прямої дії. Тим самим Суд ЄС постановив, що фізичні та юридичні особи не можуть оскаржувати в національних судах чинність регламентів Європейського співтовариства, навіть якщо вони суперечать міжнародно-правовим зобов'язанням об'єднання. Те саме було заявлено стосовно ст. II ГАТТ у рішенні у справі 9/73 Schlüter [1973]. Тобто Суд заперечував пряму дію положень ГАТТ і цим фактично відмовлявся ухвалювати будь-які рішення стосовно можливої невідповідності актів інститутів ЄС положенням ГАТТ.

На думку Суду ЄС, найбільш вагомими аргументами для висновку про те, що положення ГАТТ не мають прямої дії, можуть бути: занадто велика гнучкість положень цієї угоди, особливо тих, які надають права на відступи, на застосування заходів, спрямованих на подолання виняткових труднощів; різні механізми для врегулювання суперечок, а також можливості для призупинення зобов'язань та виходу з або внесення змін до поступок (справа C-Germany v. Council [1994]). Щодо оцінки положень ГАТТ 1994 p. чи інших угод, які з'явилися в результаті переговорів у рамках уругвайського раунду, то такі питання ще не розглядалися в Суді ЄС. Слід враховувати, що зазначені угоди зараз підпадають під інституційні структури та механізми розв'язання суперечок COT. А ЄС є членом СОТ та стороною багатьох її угод, особливе значення серед яких має "Домовленість стосовно правил та процедур для врегулювання суперечок" (Додаток 2 до Договору про заснування COT). Цей документ встановлює більш жорсткі правила щодо розв'язання конфліктів між членами ГАТТ/СОТ. Вважалося, що це могло б стати вагомим аргументом для визнання положень ГАТТ 1994 p. такими, що мають пряму дію в перспективі, якщо таке питання буде розглядатися Судом ЄС.

Проте у преамбулі рішення Ради, яким були ухвалені угоди ГАТТ/СОТ, підкреслюється, що вони не мають прямої дії.

З іншого боку, Суд неодноразово визнавав відповідність актів інститутів ЄС нормам міжнародного права.

Зокрема, у рішенні у справі 181/73 Haegeman II [1974] акти Ради та Комісії були визнані Судом ЄС як такі, що відповідають положенням угоди про асоціацію Греції з ЄС.

А у рішенні у справі 36/73 Nederlandse Spoorwegen [1973] акти інститутів ЄС також були визнані як такі, що не суперечать положенням про тарифне регулювання, прийнятим у межах ГАТТ.

Таким чином, Суд ЄС робить усе можливе, щоб не допустити конфлікту між положеннями вторинного права Євросоюзу та міжнародним правом, наслідком чого може стати необхідність застосування правила lex posterior, оскільки воно застосовується за відсутності пріоритету норм такого права.

Слід наголосити, що при розгляді питань стосовно взаємовідносин між правом Євросоюзу та міжнародним правом Суд ЄС надає важливого значення захисту інтересів інтеграційного об'єднання, що призводить до виникнення конфліктів у цій сфері. Так, з одного боку, Суд змушений враховувати той факт, що норми міжнародного права, закріплені у міжнародних угодах, стороною яких є об'єднання, мають обов'язковий характер для інститутів ЄС і їх треба виконувати. Тому Суд вимушений зважати на необхідність узгоджувати правопорядок Євросоюзу з міжнародними стандартами. Проте, з іншого боку, інститути Євросоюзу, намагаючись захищати інтереси інтеграційного об'єднання, не завжди узгоджують торговельну політику з чинними на міжнародному рівні нормами та всупереч цим нормам укладають преференційні угоди з третіми країнами, що викликає справедливу критику з боку багатьох інших учасників міжнародного співтовариства. Практика Суду ЄС свідчить про ведення Євросоюзом суперечливої політики. Так, наприклад, Суд ЄС вдається до такого тлумачення міжнародних угод та права Євросоюзу, яке б нівелювало можливі конфлікти. Однак при цьому він намагається не допустити отримання якихось переваг країнами, які не є членами інтеграційного об'єднання. Зокрема, у справі 70/87 FEDIOL НІ [1989] щодо відмови Комісії ініціювати процедуру на засадах Регламенту ЄЕС 2641/84 про невідповідність певної комерційної практики об'єднання нормам ГАТТ Суд послався на те, що ці норми не мають прямої дії, а тому не можуть застосовуватись при розгляді справ у національних судових інстанціях. Проте Суд ЄС все ж змушений був визнати, що Регламент ЄЕС 2641/84 надає право суб'єктам економічної діяльності спиратися на положення ГАТТ у скаргах до Комісії, з метою встановлення протиправного характеру такої комерційної практики, якщо вони вважають, що подібна практика завдає їм шкоду. Згідно із заявою Суду ці суб'єкти мають право звертатися до Суду ЄС і вимагати від нього використати свої повноваження у сфері контролю за законністю актів Комісії ЄС, які ухвалюються з метою імплементації цих положень.

У справі С-280/93 Germany v. Council [1994], в якій розглядалося питання про невідповідність Регламенту ЄС положенням ГАТТ, але при цьому не йшлося про пряму дію цих положень, Суд ЄС зазначив, що правовий характер положень ГАТТ не дозволяє суб'єктам, які діють у межах співтовариства, звертатися до судів з метою оскарження актів інститутів ЄС, а також не дозволяє Суду ЄС посилатися на положення ГАТТ при оцінці законності регламентів у випадках звернення до нього з боку держав-членів на основі положень ст. 173 (зараз - ст. 263) ДФЄС. ЄС також підкреслив, що у випадках, коли відсутнє визнання зобов'язань по ГАТТ як таких, що є нормами міжнародного права прямої дії, він може розглянути питання щодо законності такого акту об'єднання з точки зору положень ГАТТ тільки тоді, коли Європейське співтовариство має намір імплементувати певне зобов'язання, яке було взято в рамках ГАТТ, або якщо Співтовариство зробить явне посилання на визначене положення ГАТТ. І хоча Суд ЄС не задовольнив позов Німеччини проти Ради Євросоюзу, він все ж запропонував інший шлях застосування положень ГАТТ для вирішення питання про відповідність актів інститутів Євросоюзу цим положенням.

Захищаючи інтереси Євросоюзу, Суд ЄС все ж відмовляється дотримуватися аргументів, які вказують на можливі негативні наслідки визнання пріоритету міжнародного права щодо права ЄС у випадках, коли інші суб'єкти міжнародного права, з якими укладені міжнародні угоди, порушують свої зобов'язання щодо Співтовариства, а тому об'єднання перебуває у більш слабкій позиції, ніж треті країни, оскільки вони можуть не визнавати пріоритет міжнародного права щодо внутрішнього права (справа 87/75 Bresciani [1976]).

Стосовно взаємовідносин між загальним звичаєвим правом та правом Євросоюзу слід зазначити, що положення установчих договорів про ЄС не регулюють це питання. Однак можна говорити про пріоритет міжнародного права щодо права Євросоюзу. Для цього є дві підстави. По-перше, оскільки звичай є важливим джерелом міжнародного права, Суд ЄС не повинен надавати міжнародному звичаєвому праву статус, нижчий від договірного. По-друге, міжнародне звичаєве право практично завжди буде обов'язковим для європейського інтеграційного об'єднання, оскільки ЄС не може на нього впливати, як у випадку з міжнародними угодами Союзу та держав-членів.

Пріоритет міжнародного звичаєвого права вже був підтверджений у справах 21-24/72 International Fruit Co. [1972], коли Суд ЄС заявив, що Співтовариство повинно поважати загальне міжнародне право, яке регулює юрисдикцію держав у відкритому морі.

З поглибленням європейської інтеграції більш складним та динамічним стає рівень взаємодії між нормами права Євросоюзу та міжнародного права. Слід також зважати на те, що вплив міжнародного права на право Євросоюзу постійно зростає. Це можна пояснити подальшим розширенням співпраці Євросоюзу та ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права, завдяки чому збільшується обсяг міжнародних зобов'язань інтеграційного об'єднання. Євросоюз та ЄС повинні забезпечити належне виконання своїх міжнародних зобов'язань шляхом імплементації міжнародно-правових актів як на міжнародному рівні, так і на рівні Євросоюзу.

Основними формами імплементації норм міжнародного права у правопорядку Євросоюзу є інкорпорація та відсилка.

Інкорпорація передбачає включення положень міжнародного права у право Євросоюзу. Можна вважати, що шляхом інкорпорації у право Євросоюзу були включені основні принципи міжнародного права. Зокрема, в ДЄС підтверджується вірність принципам свободи, демократії та поваги до прав людини і основних свобод (Преамбула). У Договорі про функціонування ЄС ідеться про рішучість держав-членів об'єднати свої ресурси для збереження і посилення миру та свободи (Преамбула).

Деякі положення ГАТТ також були інкорпоровані у законодавство Євросоюзу. І хоча Суд ЄС відмовився визнати за положеннями ГАТТ характер прямої дії (справа С-280/93 Germany v. Council [1994]), все ж деякі з них (переважно ті, що стосуються субсидій та компенсаційного мита, демпінгу, захисних заходів, внутрішнього оподаткування, фіскальної дискримінації, винятків з режиму НСН тощо) стали складовою права Євросоюзу.

Інкорпорація положень міжнародних угод мала місце також у зв'язку з передачею з боку держав-членів ЄС повноважень у сферах, визначених правом Євросоюзу. Зокрема, таким чином ЄС отримало договірні зобов'язання, що випливають з участі в ГАТТ, Раді з співробітництва у галузі митної справи тощо.

Шляхом інкорпорації у право Євросоюзу включаються положення угод, укладених ЄС з третіми країнами. Це знайшло своє підтвердження у рішенні Суду ЄС у справі 9/73 Schlüter [1973], в якій розглядалися питання, пов'язані з дією тарифної угоди між об'єднанням та Швейцарією в межах ГАТТ.

Ще однією формою імплементації, яка активно застосовується в праві ЄС, є відсилка. Шляхом відсилки до правопорядку Євросоюзу включені важливі положення міжнародно-правових актів. Зокрема, імплементація міжнародно-правових норм у галузі захисту прав людини у правопорядку Євросоюзу здійснюється переважно через відсилку. У своєму рішенні у справі 4/73 Nold [1974] Суд ЄС посилався на Європейську конвенцію із захисту прав людини 1950 р. А в рішенні у справі 36/75 Ruti [1975] Суд ЄС посилався не тільки на положення цієї конвенції, а й на додатковий протокол до неї. Нарешті, Договір про Євросоюз закріпив таке: "Основні права, як вони гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод і як вони випливають з спільних для держав-членів конституційних традицій, входять до загальних принципів права Союзу" (ст. 6.3). Тим самим права людини шляхом відсилки до зазначеної Конвенції 1950 року та загальних принципів права, передбачених конституційними традиціями держав-членів, стали складовою права ЄС.

Своєю чергою, ДЄС підтвердив бажання держав-членів Євросоюзу забезпечити майбутнє процвітання заморських країн згідно з принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй (Преамбула) і зобов'язав Є С керуватися у своїй діяльності основними принципами міжнародного права.

Таким чином, міжнародне право та право Євросоюзу тісно взаємодіють між собою. З розширенням участі Союзу у міжнародних відносинах зростає вплив міжнародного права на право ЄС. Основні принципи міжнародного права, норми багатьох універсальних, багатосторонніх та двосторонніх міжнародних угод Союзу стали складовою права ЄС. Розгляд практики Суду ЄС стосовно взаємовідносин між правом Євросоюзу та міжнародними правом дозволяє дійти висновку про те, що Суд ЄС намагається тлумачити положення установчих договорів про ЄС та нормативно-правових актів, які ухвалюють його інститути, таким чином, щоб забезпечити їх відповідність нормам міжнародного права.

 

 

загальновизнані принципи і норми міжнародного права

загальновизнані принципи повинні мати пріорітет