Праісторія: люди кам’яного і бронзового віків на території України 1 страница

 

Помірний клімат, буйна рослинність, достатня кількість вологи, родючі грунти робили українські землі зручними для проживання з найдавніших часів. Тим-то археологічні пам’ятки нашаровуються тут безперервним ланцюгом, починаючи від появи перших людей. Первісна людина (пітекантроп) на землях, яким згодом судилося стати Україною, з’явилася близько 300 тис. років тому, в епоху раннього кам’яного віку, або палеоліту. Приблизно між 120-40 тис. до н.е. вже досконаліша людина – неандерталець – розселилася тут ширше, а в епоху пізнього палеоліту (40-10 тис. р. до н.е.), коли, як відомо, сформувався тип людини, що зберігається й донині – кроманьйонець [Гомо Сапіенс], на українських землях фіксується близько 800 первісних стоянок, загальну ж чисельність населення обраховують орієнтовно до 20 тис. особин. Топографічне групування пам’яток показує також, що окремі поселення з 5-8 жител певної родової спільноти вже витворювали свого роду “кущі”, відображаючи раннє племінне гуртування, тобто елементи соціалізації життя.

 

У 10-8 тис. до н.е., в епоху мезоліту, зміна клімату (відступ льодовика, загальне потепління і формування європейських географічно-ландшафтних зон, близьких до сучасних) сприяла інтенсивнішому заселенню української території, де виділилися три великі ареали мезолітичних племен: південний – у степах Північного Причорномор’я та Приазов’я і в Криму, лісостеповий – у Середньому Подніпров’ї та басейні р.Сіверського Донця, лісовий – у нинішніх північних регіонах України. Паралельно йшло і вдосконалення матеріальної культури: власне в цей час люди перейшли на відносно осілий спосіб життя, почали одомашнювати тварин, будувати напівземлянкові житла з виплетених з лози стін, обмазаних глиною, полювати за допомогою щойно винайденого лука й стріл, використовувати примітивний ліплений посуд для варіння їжі.

Наприкінці мезоліту спостерігаються кардинальні цивілізаційні зміни, які називають “неолітичною революцією”, а період від VІ до ІІІ тис. до н.е. виділяють в окрему епоху – неоліт, тобто новий кам’яний вік. Епохальним поштовхом до цього став перехід первісної людини на відтворюючий тип господарства – землеробство й тваринництво, внаслідок чого на території України уперше виділилися культурно-господарські зони, відмінні за характером життєвого укладу – землеробсько-скотарська та мисливсько-риболовецька, де почали формуватися місцеві, споріднені між собою родо-племінні групи зі спільними рисами матеріальної культури.

У неоліті прийнято виділяти його пізню фазу – енеоліт (кінець ІV-ІІІ тис. до н.е.), що принесла людям перший метал – мідь, з якої, окрім прикрас, почали виробляти зброю та знаряддя праці. Паралельно тривав поступ у господарській сфері: люди стали використовувати рало і тяглу робочу худобу, одомашнили коня й вівцю, що підштовхнуло розповсюдження ткацтва, вдосконалили технологію виготовлення керамічного посуду. Зростала й чисельність населення, що супроводжувалось, по-перше, освоєнням нових територій, по-друге – витворенням компактних ареалів (археологи називають їх "історико-культурними областями"), мешканці яких відрізнялися одне від одного за типом матеріальної культури й побуту, релігійними обрядами і, як припускають, уже й за мовою. В Україні найвиразніші пам’ятки енеоліту пов’язуються з так званими трипільськими племенами. Ця умовна назва походить від с.Трипілля під Києвом, де 1893 р. видатний київський археолог Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури, яка проіснувала з другої половини ІV до кінця ІІІ тис. до н.е. на величезному масиві розселення в межиріччі Дніпра й Дністра, сягаючи на півдні причорноморських степів, а на півночі – волинського і київського Полісся та пониззя р.Десни.

За своїми типологічними ознаками і географічно-просторовим тяжінням трипільська культура була споріднена з тогочасними пам’ятками Дунайського басейну, Балканського півострова, острівного Східного Середземномор’я та Малої Азії, що дає підставу зараховувати її до циклу культур, які лягли в основу європейської середземноморської цивілізації. За типом господарювання трипільці належали до хліборобсько-скотарських племен з переважанням землеробства, на що вказує широко зафіксований серед них культ богині плодючості – “Великої Матері” (антропоморфні зображення Великої Матері знаходять при розкопках мало не кожного трипільського поселення). Доказом розвинутої соціалізації є оселення племені, яке контролювало певну територію, у “протомістах” – обнесених ровами населених пунктах, де чисельність мешканців могла сягати кількох тисяч. Дискусійною лишається протоетнічна ідентифікація трипільських племен. Нині більшість вчених, спираючись на аналіз скелетних решток, схиляється до ідентифікації трипільців з середземноморською расою, можливо – вірменоїдним антропологічним типом, поширеним серед давніх мешканців Східного Середземномор’я і Малої та Передньої Азії. Це логічно перегукується з тим фактом, що українська територія була ніби периферією цього культурного ареалу, основний масив якого зафіксований у долині Дунаю, на півночі Балканського півострова та на острівному масиві Егейського моря.

На зламі ІІІ-ІІ тис. до н.е. контактне спрямування українських територіальних культур зазнає великих перемін. Якщо трипільське вело з України на Дунай і Середземномор’я, то йому на зміну прийшли дві великі культури інакшої просторової орієнтації – західної і східної, які поступово асимілювали трипільську спільноту. Ці “події” (якщо можна так висловитися стосовно праісторичної доби, де зміни накопичувалися століттями) вписалися вже в новий етап праісторичної періодизації – так званий бронзовий вік (друга половина ІІІ – початок І тис. до н.е.). Його найвиразнішою прикметою стало поширення виробів з бронзи – першого штучного сплаву, винайденого людиною. Бронзовий вік інколи називають добою “першого Великого переселення народів”, оскільки саме тоді почала складатися етнічна карта Європи з характерними для неї мовними колективами та протоетнічними спільнотами. До таких належать і згадані вище дві більші культури, які поглинули трипільську, освоївши на заході й півночі лісові та лісостепові зони, а на півдні й сході – степові. Зокрема, але на зламі ІІІ-ІІ тис. до н.е. на місці трипільських поселень лісостепової частини вперше фіксуються пам’ятки так званої культури шнурової кераміки, інакше – бойових сокир (назва походить від характерного орнаменту на посуді, що робився перевитим шнуром, або від клиновидних сокирок з просверленим отвором). Питання про походження носіїв цієї культури вельми важливе для історії стародавньої Європи, оскільки зачіпає етнічні витоки багатьох народів: адже, крім України, пам’ятки племен шнурової кераміки синхронно фіксуються у багатьох регіонах сучасної Німеччини, починаючи від р.Рейну, у Південній Скандинавії, Польщі, на балтійському узбережжі, в нинішній Білорусі. Згідно з думкою лінгвістів, географічний обшар їх розселення в загальних рисах збігався з ареалом побутування так званих північноіндоєвропейських діалектів, які вважаються попередниками германських, балтійських і слов’янських мов. Таким чином, носії культури шнурової кераміки, найвірогідніше, були прямими предками слов’ян (центральна і південна зони розселення), балтів (північно-східна зона) та германців (північна і західна зони).

Культура шнурової кераміки в ХV-ХІ ст. до н.е. продовжила себе у новій культурній спільноті – тшинецько-комарівській (від м.Тшинець у Польщі і с.Комарова на Львівщині), що була поширена в українському та білоруському Поліссях, Східній Польщі, Прикарпатті, Придністров’ї, Придесенні та Верхньому Подніпров’ї; її носіїв вважають прямими попередниками майбутніх слов’ян і балтів. Ще пізніше, в ХІ-ІХ ст. до н.е., у лісостеповій зоні Правобережної України жили племена так званої білогрудівської культури (від Білогрудівського лісу на Поділлі), спорідненої з комарівською, яку частина дослідників вважає протоосновою східнослов’янської.

На зламі ІІІ-ІІ тис. до н.е. синхронно до вказаних змін у лісостепових регіонах міняється і картина заселеності причорноморських степових просторів. Поволі просуваючись через Дніпро зі сходу, тут утверджуються скотарські племена ямної культури (назва походить від типу поховань – у ямах під курганними насипами). Займаючись переважно скотарством, вони ще не були кочовими. На осілий спосіб життя вказує високий рівень будівництва оборонних споруд (як, наприклад, укріплене поселення на Херсонщині, розташоване на площі близько 1,5 га і оточене потрійною стіною мурів, викладених з великих вапнякових брил; висота їх решток перевищує 2 м). Однією з найхарактерніших рис ямної культури був розвинутий культ предків, що виявлялося у типі поховань під насипними високими курганами. На їх вершинах, очевидно, влаштовувалися святилища, а також встановлювалися найдавніші антропоморфні скульптури-ідоли, ймовірно – символи патріархального предка-божества (в степах України власне в цей час уперше почали з’являтися такі кургани, згодом названі могилами).

У другій половині ІІ тис. до н.е. населення ямної історико-культурної області було асимільоване племенами північноіранського походження, які заселили гігантський степовий простір від р.Уралу до Дністра. Найтривкішу спільноту серед них складали носії зрубної культури (назва походить від звичаю ховати покійників у дерев’яних зрубах під курганами). Як і їхні попередники, ці скотарські племена ще вели осілий спосіб життя. Схоже, були добрими міделиварниками: на території сучасних Дніпропетровської та Херсонської областей виявлено міделиварні майстерні, а в похованнях знаходять чимало зброї та виробів з бронзи. З племен зрубної культури у ХVІ-ХV ст. до н.е. виділилися кіммерійці – іраномовний етнос, який став першим населенням на території України, згаданим у писемному джерелі – “Одіссеї” Гомера.

Кіммерійська племінна спільнота першою з причорноморських степових мешканців перейшла від осілого до кочового скотарства; проіснувала до VІІ ст. до н.е., аж доки не була витіснена своїми близькими родичами – скіфами. Кіммерійці першими на території України почали виплавляти з болотяної руди залізо, а в Х ст. до н.е. винайшли горн і оволоділи виготовленням сталі, перетворившись на неперевершених майстрів залізоробного і ковальського ремесла, що символізувало прихід останньої стародавньої епохи перед новою ерою – залізної.

 

 

§ 2. Скіфія. Сарматія. Античні міста Північного Причорномор’я

 

Першим суб’єктом писемної історії на території України, в якому поняття території пов’язалося з боговстановленою спадковою владою царів, стало Скіфське царство VІ-ІІІ ст. до н.е. – протодержавне утворення, створене іраномовними племенами скіфів. Витоки скіфського етносу, як і питання про його прабатьківщину сьогодні ще остаточно не з’ясовані. За однією з гіпотез, це виходці з глибин Азії – передгір’їв Алтаю та аральських степів. Іншою можливою прабатьківщиною скіфів вважається межиріччя Амудар’ї та Сирдар’ї у Середній Азії або ж Степове Поволжя. Є також версія, що вони були аборигенами Північного Причорномор’я: за цією гіпотезою, їхні пращури у середині ІІ тис. до н.е. мігрували на схід, але згодом частина повернулася на свою прабатьківщину. Загадковість скіфського етногенезу підсилюється тим, що пам’ятки цієї культури розкидані від Туви й Приуралля до українського Полісся, але родовідна легенда, переказана Геродотом, пов’язується з Дніпром: скіфи вважали себе борисфенітами, споконвічними жителями Подніпров’я, а їхнім найдавнішим культом був культ Дніпра – Матері-Річки.

Обшари Царства Скіфів, що виникло в VІ ст. до н. е., як свідчить Геродот, простягалися вшир на 600-700 км від Дону до Дунаю і приблизно на стільки ж – вглиб, від Чорного й Азовського морів майже до впадіння у Дніпро Прип’яті, утворюючи гігантський квадрат, який у загальних контурах мало не збігався з кордонами сучасної України. За Геродотом, Царство замешкували скіфи-орачі (у межиріччі Дніпра й Дністра), скіфи-кочовики (у причорноморських степах), царські скіфи (у Приазов’ї до р.Дону та в степовому Криму), а також скіфи-землероби (в лісостеповому Лівобережжі). Очевидно, панівною групою були царські скіфи: греки-сучасники називають їх вільними скіфами, самі себе вони вважали кращими й найчисленнішими, а решту племен – підвладними. В основі підпорядкування, найвірогідніше, лежали відносини данництва, зіперті на військовий примус.

Варто додати, що і царські скіфи, і скіфи-кочовики займалися кочовим скотарством, остаточно (після кіммерійців) утвердивши в степових ареалах України кочівництво як форму життя, що запанувала власне в цей час євразійському просторі від Монголії до Карпат, надовго визначивши побут та матеріальну і духовну культуру населення.

Матеріальний та духовний бік життя скіфів детально вивчені завдяки античним свідченням, а також знахідкам з численних збережених поховань, у тому числі славетних царських – в курганах Солоха, Куль-Оба, Чортомлик, Гайманова і Товста Могили та ін. Складну соціальну структуру цього суспільства, його військову організацію, звичаї, тип господарювання й вірувань, витончене ювелірне та прикладне мистецтво навряд чи можна охарактеризувати в короткому нарисі. Тож автор змушений відіслати читача до величезної (у тому числі й науково-популярної) літератури зі скіфського питання. Тут же варто наголосити, що чимало елементів скіфської культури були однаково розповсюджені і в кочовому, і в осілому, тобто протослов’янському ареалах Скіфського царства. Припускають, що зі скіфських взірців була запозичена й військова організація землеробського люду, зіперта на загальне ополчення всього вільного чоловічого населення за принципом родового поділу.

Сказане свідчить, що територіальна консолідація Скіфського царства супроводжувалася процесами етноплемінного нівелювання. Тож скіфам належить чималий внесок у формування передслов’янської культури.

 

* *

 

*

 

З ІV ст. до н.е., зазнавши поразки від македонського царя Філіппа ІІ (батька Олександра Македонського), Скіфське царство почало хилитися до занепаду, а в ІІІ ст. до н.е. взагалі було витіснене у Крим та пониззя Дніпра Збірна назва союзу іраномовних кочових племен, що витіснили скіфів, – сармати (від іранськ. саоромант – підперезаний мечем). Сарматська спільнота об’єднувала ряд племінних угрупувань, як алани, язиги, сіраки та ін. (одне з них – роксолани – стане у ХVІ ст. поетичним синонімом назви Русі). Поволі просуваючись з давнішого місця проживання – Степового Поволжя й Приуралля – на захід, сармати в ІІІ ст. до н.е. утвердилися в степах Північного Причорномор’я, а в першому столітті нової ери союз сарматських племен, очолений роксоланами, досяг Середнього Дунаю, звідки не без успіху чинив набіги на римську провінцію Мезію.

На відміну від скіфів, сармати не створили спільного “царства”, так і не подолавши родо-племінної відособленості. Однак у спадок від античних географів, які на мапах слово Скіфія просто замінили словом Сарматія, остання назва перейшла в нові часи ніби в державно-географічному сенсі. Птолемей (ІІ ст. н.е.) перший поділив Сарматію на азіатську і європейську, визначивши за межу між ними річку Дон (у ХVІ ст. до цього поділу ще раз звернуться інтелектуали Речі Посполитої, розбудовуючи так званий сарматський міф – див. розд. ІV, § 4).

Що стосується сарматської культури, то в цілому вона була типологічно споріднена зі скіфською. Нововведенням, котре з часів Великого переселення народів увійшло в звичаї інших кочових етносів, а далі й варварських народів Європи та середньовічного європейського рицарства, був спосіб кінного бою, вперше застосований сарматами. Саме вони винайшли важкоозброєну кінноту, що йшла в атаку з довгими тяжкими списами перед себе, збиваючи противника з коней, а також вступаючи з ним у поєдинок довгими прямими мечами, пристосованими для удару з коня.

 

* *

 

*

 

Завершуючи огляд передслов’янських культур на території України, належить згадати грецькі міста-колонії в Північному Причорномор’ї. Їх поява стала одним з епізодів розселення мешканців античної Еллади по середземноморському басейну, яке проходило у VІІІ-VІ ст. до н.е. До найдавніших колоній, заснованих тут у VІІ ст. до н.е. виходцями з іонійського Мілету, належало поселення на острові (у ті часи півострові) Березань біля гирла Буго-Дністровського лиману, а також місто Пантікапей [нині – у межах м.Керчі]. Протягом VІ-V ст. до н.е. на Керченському і Таманському півостровах з’явилися міста Феодосія, Фанагорія, Ґорґіппа [Анапа], Ґермонасса [ст.Таманська]‚ та ін.; тоді ж на західному узбережжі Криму постав Херсонес [у межах сучасного м.Севастополя], на побережжі Дністровського лиману – Тира і Ніконій, а в гирлі Південного Бугу – Ольвія.

Нові міста, облаштовані на кшталт грецьких полісів, провадили жваву посередницьку торгівлю з тубільними племенами. Їхня самостійна історія нараховує багато століть, остаточно припиняючись лише внаслідок руйнівних набігів кочових племен в добу Великого переселення народів. Географічно торговельні зв’язки підприємливих греків простягалися далеко вглиб довколишніх територій: знайдено чималу кількість предметів античного імпорту, що проникав сюди з грецьких колоній в обмін на збіжжя, худобу, мед, віск, рибу, шкіри. З іншого боку, на замовлення знатних скіфів грецькі майстри виготовляли коштовні ювелірні прикраси, розписні амфори, посуд із зображенням сцен зі скіфського життя (за приклад може послужити такий неперевершений шедевр, як знаменита золота пектораль з кургану Товста Могила).

Аванпости античної цивілізації, без сумніву, лишили свій слід у житті туземного населення, опосередковано прискорюючи їхній політичний та економічний розвиток, а ще важливіше – започатковуючи напрям цивілізаційних орієнтацій, який через кілька століть підштовхне молоду варварську Русь до візантійської культурної орбіти.

 

 

§ 3. Від передслов’янських спільнот до слов’янських племінних союзів. Загадка Кия

 

Протопочатки слов'ян датуються першою половиною І тис. до н.е., а перші пам’ятки безсумнівно слов’янської матеріальної культури утверджуються на великій території між річками Дніпром і Одрою лише впродовж V-VІ ст. н.е. Тоді ж, у VІ ст., про слов’ян починають згадувати і писемні твори: римського історика Йордана, візантійців Прокопія Кесарійського, Йоана Малали, Менандра Протектора, Маврикія Стратега, сирійця Йоана Ефеського та ін. Фрагментарні свідчення давніх авторів, накладаючись на сітку археологічних пам’яток, дозволяють простежити у тогочасній Центрально-Східній Європі існування чотирьох слов’янських історико-культурних областей: дзєдзіцької* – на території Центральної і Південної Польщі; празької – у смузі від Середнього Подніпров’я до межиріччя Ельби й Заале на заході; пеньківської – від р.Сіверського Дінця до Нижнього Подунав’я з північною пограничною межею в Середньому Подніпров’ї і Середньому Подністров’ї, а південною – в районі Дніпрових порогів; колочинської – на лівому боці Верхнього Дніпра та в Подесенні.

Кожна зі згаданих культур спиралася на власні витоки, виростаючи з циклу попередніх, що послідовно замінювали одна одну, поволі всмоктуючи різноетнічні елементи-вкраплення: кельтські та германські – на заході, балтійські й германські – на півночі і в центрі, фракійські та іранські – на півдні, скіфо-сарматські, угро-фінські та іранські – на сході. Фундаментом, від якого на території України у післяскіфську добу почалося вже більш-менш виразне слов’янське виокремлення, вважається зарубинецька культура. Нині відомо близько 500 поселень і до тисячі поховань зарубинецького типу, які охоплюють простір від Прип’яті й Подесення до Середнього Подніпров’я; датують зарубинецьку культуру кінцем ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. Етнічна ідентифікація зарубинецького населення лишається дискусійною: його вважають або балто-слов’янським, або передслов’янським. Більшість дослідників схиляється до думки, що зарубинецька культура сформувалася як своєрідне новоутворення, що виникло в ході інтеграції протослов’янських племен (наприклад, Геродотових скіфів-орачів) з сарматськими групами лісостепу та різноетнічним населенням лісової смуги, зокрема – балтами й германцями. Така строкатість обумовила існування в зарубинецькій спільноті відмінних локальних варіантів, об’єднаних, проте, рисами типологічної спорідненості в топографії поселень, житловому будівництві, характерній конфігурації керамічного посуду, наборах прикрас тощо.

Кардинальні зміни в цю культурну специфіку принесла наступна за зарубинецькою черняхівська доба (кінець ІІ – середина V ст. н.е.) – одне з найцікавіших явищ в дописемній історії на землях України. Нині відомо близько 5 тис. черняхівських старожитностей, переважно поселень, а їхня географія ототожнюється із значною частиною сучасної території України. Просторове тяжіння черняхівської культури було орієнтоване на південний захід, а інша частина цього ж культурного ареалу простягалася на територію Молдови і Румунії *. В етнічній інтерпретації черняхівської спільноти існують кардинальні розбіжності, однак нині переважає думка про її поліетнічність, якою об’єднувалися гето-даки Дністро-Дунайського межиріччя, сармати Причорномор’я і ранні слов’яни лісостепових регіонів України. Вірогідно, один з провідних компонентів багатомовної черняхівської спільноти складали готи. Просуваючись зі Скандинавії через Північно-Східну Польщу і Україну в Приазов’я, вони з кінця ІІ до кінця ІV ст. н.е. суцільним масивом замешкували нинішню Волинь та частину Східного Поділля, лишивши тут чимало пам’яток так званої вельбарської культури. На думку частини вчених, своєрідну “єдність” черняхівської культури якраз і належить пов’язати з фактом існування так званої держави Германаріха – об’єднання міжплемінних союзів під егідою готів, що в пік своєї могутності – у ІV ст. – розтягалося від Приазов’я і Подніпров’я до Дунаю й Вісли, захоплюючи Крим.

Незважаючи на значний ареал поширення, черняхівські старожитності мають яскраві схожі риси, пов’язані з технологічним прогресом ремісничого виробництва. Зокрема, саме в цей час на території України уперше фіксується використання гончарного круга та залізних лемешів, склоробне виробництво, всебічно розвинута металургія та різноманітні залізоробні ремесла. Технологічні здобутки цієї культури дозволяють дослідникам оцінювати її як своєрідну місцеву цивілізацію типу кельтської на європейському Заході. Збігаючись з добою активних римських впливів на околицях Середземномор’я, черняхівська культура сформувалася у відсвітах так званої "провінційно-римської цивілізації", перетворивши черняхівський ареал (як і кельтський) на контактну зону між романським світом та його варварським оточенням.

У ІV ст. черняхівський ареал став ареною грандіозного потоку міграцій, що увійшов до історії під назвою Великого переселення народів. Початок йому поклав прихід з глибин євразійського степу у 70-х роках ІV ст. першого конгломерату кочових племен, очолених гунами. Перейшовши Дон, гуни у 375 р. розбили тодішніх володарів Приазов’я – готів, а далі, просуваючись на захід до Дунаю, всмоктали до свого союзу колишніх готських данників зі степових околиць України. Відступаючи перед гунською навалою, готи 376 р. переправились через Дунай, відкриваючи шлюз римського лімесу для потоку варварів: з півночі – германців, а зі сходу – тюркських, ірано-сарматських та угро-фінських племен, серед яких, найімовірніше, вже були й слов’янські вкраплення. У першій половині V ст. на уламках римських провінцій на короткий час витворилася строката “держава” гунського вождя Аттіли з центром у Паннонії [на території суч. Угорщини], яка розпалась негайно після його смерті (453), а рештки гунів та їхніх кочових спільників відступили у причорноморські та приазовські степи.

Наприкінці V – на початку VІ ст. тут оформився новий союз племен, об’єднаних булгарами (угро-фінським з походження, але на той час уже тюркомовним етносом). Останніх, своєю чергою, невдовзі підкорили авари – угри зі степів нинішнього Північного Казахстану. Це племінне об’єднання у 60-х роках VІ ст. під проводом войовничого хагана на ім’я Баян виступає на історичну арену як потужний поліетнічний союз – Аварський каганат. Візантійські свідчення VІ-VІІ ст. нерідко плутають аварів та слов’ян, оскільки останні були широко втягнуті в походи Каганату як данники чи союзники аварів. Тоді ж, як уже згадувалося, вперше фіксуються три слов’янські “народи”: венеди [венети] – на північ від верхів’їв р.Вісли, склавіни – у межиріччі Дністра та Дунаю до верхів’їв Вісли, анти – на північ від Чорного моря між Дніпром і Дністром.

Археологічні дані, підтверджуючи інформацію писемних джерел, засвідчують, що між V-VІІ ст. на території склавінів та антів формуються локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих слов’янських племен. Їхні гіпотетичні назви відомі з руських літописів пізнішого часу: поляни – на Київщині й Канівщині, деревляни – на Київському Поліссі й Східній Волині, уличі – на південь від полян, у Південному Подніпров’ї і Побужжі, тиверці – у межиріччі Середнього Дністра й Пруту, дуліби – у верхів’ях Дністра та бесейні Західного Бугу, хорвати – у карпатському регіоні, сіверяни – на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж Десни і Сейму. Степове ж Подніпров’я з лівого боку Дніпра заселяли впереміш алани, булгари і слов’яни, залежні від заснованого у VІІ ст. тюркськими народами Хозарського каганату, до якого ми ще повернемося далі.

 

* *

 

*

 

Центрами життя племінних союзів були укріплені поселення-гради, де, ймовірно, знаходилося культове капище і мешкав вождь. Візантійські джерела VІ-VІІ ст. повідомляють, що слов’янами правили архонти [старійшини] та рікси [царі]. Однак уже з перших слов’янських писемних пам'яток видно, що це слово (коли воно справді вживалося у “мові варварів”) було рано витіснене германізмом князь*, що теж фіксував уявлення про владу як військовий провід. Сліди давніх городищ VІ-VІІІ ст. з глибокими оборонними ровами, земляними валами та дерев’яними укріпленнями знайдені у Києві, Чернігові, Зимному [під сучасним Володимиром-Волинським] та ін. Характерно, що населені пункти з аналогічною системою укріплень синхронно зафіксовані також на території Білорусі, Північно-Західної Росії [Псковщина], Чехії, Польщі. Археологічні знахідки скупченої в таких племінних центрах зброї вказують, що разом з князем у граді вже мешкали загони професійних воїнів, які не займались господарською працею. Такі військові колективи, відомі з пізніших джерел під назвою дружин, формувалися (на відміну від племінного війська-ополчення усіх боєздатних членів племені) з юнаків, не пов’язаних кровною спорідненістю, відірваних від власного дому, а то й племені, тобто людей, що повністю присвятили себе “війні”, а точніше – набігам на сусідів.

З одним із гіпотетичних полянських ріксів – КИЄМ – літопис пов’язує виникнення майбутньої столиці Русі. Оповідь про це нагадує широко розповсюджені епонімні легенди, що пояснюють назви тих чи інших місцевостей:

Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми..., то було три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь... Зробили вони городок на честь брата свого найстаршого [і] назвали його Києвом... А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря, і кажуть, що велику честь... прийняв од цесаря, при котрім він цесарі приходив [туди].

Ці кілька рядочків літопису породили гігантську літературу, що залучила до їх інтерпретації синхронні візантійські, вірменські, скандинавські, хозарські, булгарські, арабські джерела. В дискусіях, що, мабуть, ніколи не завершаться визнанням незаперечної точки зору, нині досить поширеною є думка, згідно з якою Кий – це не міфічний персонаж, а реальна особа, вождь котрогось із антських племінних об’єднань. Натомість є чимало гіпотез, які, відштовхуючись від виразно неслов’янської топоніміки, що випливає з легенди про Кия, заперечують провідну роль полян у заснуванні міста. Мабуть, найдавнішою серед них можна вважати скіфо-сарматську версію, висловлену ще польськими істориками ХVІ ст., які впевнено датували появу Києва 430 р., ототожнюючи місто з племенем сарматів (з тодішньої точки зору – предків слов’ян).

Іншою поширеною гіпотезою є готська, яка ототожнює Київ зі згадуваним у давньоскандинавських сагах орієнтовно під ІV ст. містом Данпарстад [Дніпровське місто] на готській землі.

Врешті, велика дискусійна література існує довкола булгаро-хозарської версії, що пов’язує формування Києва з хозарською добою, а саму назву міста виводить від тюркського слова кiu – берег річки. На користь іншого варіанту цієї ж версії промовляє хозарська назва Києва – Самватас, яку одні інтерпретують як словосполучення Висока Фортеця, а інші пов’язують з іменем Шамбата [Самбата], брата Кубрата І, хана поглинутої у VІІ ст. Хозарією гуно-булгарської держави в Приазов’ї*.

 

Отже, як бачимо, в дискусіях істориків щільно переплелися три проблеми – заснування Києва як міста-фортеці, його функціонування у ролі центру полянських племен і, врешті, перетворення на столицю вже більш-менш окресленого державного об’єднання, створеного русами. З обставинами їхньої появи на політичній арені Середнього Подніпров’я пов’язаний ще більш заплутаний клубок дискусій, оскільки власне загадкові руси дали першопоштовх цілком зримій історії Середнього Подніпров'я, віднині сконцентрованій довкола Києва.

 

 

§ 4. Руси і Русь у ІХ-Х століттях

 

Перша нині відома достовірна згадка про русів зафіксована під 839 р. у франкській хроніці “Бертинські анали”. Оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише:

Він також послав з ними [послами] якихось людей, котрі сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос [Rhos] і що їхній король, який зветься хакан [chacanus], прислав їх до нього ·візантійського імператора‚, як вони твердять, заради дружби...