Тема 3. Історія міжнародного права

План

1. Міжнародне право Стародавнього світу.

2. Міжнародне право Середніх віків (до Вестфальського миру 1648 р.).

3. Класичне міжнародне право (з 1648 р. до Версальського мирного договору 1919 р.).

4. Міжнародне право у міжвоєнний період 1919 – 1939 рр. та під час Другої світової війни 1939 – 1945 рр.

5. Міжнародне право двополюсного світу (1945 - 1991 рр.)

Терміни: pacta sunt servanda, jus gentium, ad hoc.

Питання 1. Міжнародне право Стародавнього світу.

 

Проблема походження МП, як і права в цілому, ще недостатньо досліджена та потребує серйозної уваги науковців. Перша форма МП, а саме – звичаєве МП, виникає у відносинах між додержавними соціальними утвореннями – вождествами або протодержавами, які виступали у вигляді міст, надплемених або надобщиних утворень та їх союзів та ін. Звичаєве МП виникає в різних цивілізаціях в різні історичні періоди та розвивається нерівномірно щодо окремих норм та інститутів. Наприклад, якщо в Месопотамії міжнародно-правове регулювання датується вже 4 тисячоліттям до н.е., то у Стародавньому Китаї цей рівень досягається у 3 – 2 тисячоліттях до н.е. Тому слід враховувати багатовекторність та непередбачуваність розвитку міжнародних відносин додержавного періоду та унікальність формування МП в різних локальних цивілізаціях.

Таким чином, додержавне МП: 1) носило звичаєвий характер; 2) було локалізоване сусідніми протодержавами, які мали спільну культуру, традиції, мову, економічні інтереси та ін.; 3) носило сакральний характер, де міфологічно-релігійній елемент був нерозривно пов'язаний з правовим. В той же час, ранні держави виникали не у міжнародно-правовому вакуумі, а у рамках уже усталених міжнародно-правових звичаїв

МП Стародавнього Сходу та Єгипту. Міждержавні відносини в Месопотамії як системне явище починають розвиватись приблизно з кінця 3 – початку 2 тисячоліття до н.е. на базі відносин, що склалися раніш між номами (містами) у долині Дворіччя. Одним з доказів існування розвиненого МП у цей період є договір між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма, укладений приблизно 3100 року до н.е. Він підтверджував існуючий кордон, визнавав недоторканість прикордонних знаків, спірні питання сторони зобов’язувалися вирішувати мирним шляхом, зокрема арбітражем, виконання договору гарантувалось релігійною клятвою. Текст було підготовлено на шумерській мові та висічено на кам’яній стелі. Саме тому він і зберігся до наших часів.

Починаючи з 2 тисячоліття кількість міжнародних договорів, що дійшли до нас, значно збільшується. Серед них договори про союзи, про кордони, про укладання династичних шлюбів та ін.

З посиленням Єгипту, його договори набувають першість в цьому регіоні. Найбільш відомий приклад – це мирний договір приблизно 1296 року до н.е. між єгипетським фараоном Рамсесом ІІ та царем хетів Хатушилем ІІІ. Передбачалися взаємні зобов’язання сторін не воювати одна проти іншої, надавати у разі потреби військову допомогу, не приймати та видавати біглих рабів та інших правопорушників, підтверджувалась необхідність виконання раніш укладених договорів та ін. Договір забезпечувався релігійними клятвами та укладанням шлюбного союзу. Як бачимо, суб’єктами МП тут виступали не держави, а самі правителі (фараони, царі та ін.).

Стародавній Схід не знав принципу рівності суб’єктів МП. Рівноправність була похідною від реального співвідношення сил, що обґрунтовувалось волею божеств. Так, у середині 1 тисячоліття до н.е. відносно рівноправними були Єгипет, Вавилон, Мітанія, Хетська держава, а трохи пізніше – Асирія. Всі інші держави були в тій чи іншій мірі залежними від них.

Поступово коло питань, які вирішувались за допомогою міжнародних договорів, розширювалось. Крім традиційних договорів про військові союзи, з’являються договори про нейтралітет, обмін територіями, міжнародну торгівлю та ін. Поступово формується принцип «договори повинні виконуватися», який дійшов до нас у римській формулі «pacta sunt servanda».

Для укладання міжнародних договорів та здійснення інших зовнішньополітичних функцій правителі направляли посольства, які носили тимчасовий характер. Але зустрічалися і такі посольства, які не були обмежені часом. Рахувалося, що посланці перебувають під захистом фараона або царя і тому особисто недоторкані. Але під час перебування у самого фараона вони були, фактично, заручниками і у разі ускладнення відносин між державами могли постраждати. Інститут особистої недоторканності тоді ще не набув загального визнання, тим більше, що не існувало принципу рівності сторін.

Географічна близькість, культурна ідентичність та розвиток економічних зв’язків призводили до поширення інтеграційних тенденцій в межах субрегіонів та створення ліг та союзів держав.

Під час війни діяло право сильнішого, яке носило сакральний характер. На стороні переможця були божества, тому переможений був повністю безправним. Вбивство мирних жителів, обернення у рабство та переселення цілих народів, як це робили, наприклад, хетти та асирійці, було звичною практикою тих часів.

Норми МП, які склалися у кінці 2 тисячоліття до н.е. в практиці Месопотамії та Єгипту були сприйняті іншими народами, зокрема, стародавніми євреями (дивись Ветхий Завіт), а від них вже перейшли до наступних поколінь.

МП Стародавньої Греції. Стародавня історико-правова спадщина Греції сягає корінням у 2 тисячоліття до н.е. Цей період відрізняється розквітом грецької цивілізації на острові Крит та її тісними зв’язками з Єгиптом та фінікійцями. Після її загибелі та періоду так званих «темних віків», йде відродження цивілізації. Відомою подією, яка датується 1184 роком до н.е., було падіння Трої, перші свідчення про яку дійшли до нас завдяки епічним поемам Гомера «Одіссея» та «Іліада». В цих літературних пам’ятках ми зустрічаємо перші елементи додержавного МП – усні договори, військові союзи, недоторканість посланців, правила ведення війни та ін.

Важливою подією було проведення Олімпійських ігор (першою датою прийнято вважати Олімпіаду 776 рік до н.е.), коли заборонялося ведення війни. Після грецько-перської війни наприкінці 5 століття до н.е. формується тривке почуття грецької ідентичності та поділу всіх народів на «еллінів» та «варварів» (дивись працю Платона «Держава»).

Греки створювали багато міжнародних союзів різного рівня інтеграції – від слабких об’єднань повністю рівноправних суб’єктів до федерацій, де домінувала одна держава-гегемон. В цілому розрізняють два основних види союзів: 1) сіммахії – військово-політичні союзи (наприклад, І та ІІ Афінські морські союзи, Пелопоннеський союз та ін.); та 2) амфіктіонії – релігійні союзи, що утворювалися навколо спільних святинь (наприклад, Дельфійський союз). Під час релігійних свят заборонялися військові дії, проводилися різноманітні спортивні та літературні змагання (наприклад, олімпійські, піфійські, немейські та ін.). При цьому релігійні центри (храми) відігравали роль міжнародних органів, які значно впливали на відносини держав. Наприклад, для того, щоб взнати думку богів з того чи іншого питання зовнішньої політики греки зверталися до оракулів.

Досить розвиненою була система міжнародних договорів. Можливо навіть говорити про типову форму договорів про союз, про арбітражне застереження, про публікацію (тобто, про закладення кам’яної стели) та ін.

Посланці користувалися в Греції особистою недоторканністю та знаходилися під захистом Меркурія – бога переговорів та торгівлі. Їм видавалися спеціальні таблички – дипломи, в яких були визначені їх повноваження. Звідси сучасна назва зовнішньополітичної діяльності – дипломатія.

Широко застосовувався міжнародний арбітраж для вирішення суперечок.

Під час війни діяло право сильнішого, але поступово формуються певні правила щодо поводження греків з греками – заборона обернення у рабство, недоторканість святинь, обмеження певних засобів ведення війни та ін.

У Стародавній Греції сформувався інститут проксенії. Проксени – це громадяни даного полісу, які охороняли та представляли інтереси громадян іншого полісу (посланців, торгівців та ін.). Іноземці не володіли правосуб’єктністю, тому правосуб’єктність проксена дозволяла надати охорону іноземцям та представляти їх інтереси перед владними органами, судами та ін. З часом держави почали укладати договори про взаємну допомогу, дружбу й торгівлю, які вже передбачали можливість правового захисту на взаємній основі громадян одного полісу у судах іншого полісу.

Був відомий також грекам політичний притулок, спочатку як звичай, а потім і як державно-правовий інститут.

Щодо морського права, то греки визнавали свободу відкритого моря, однак судноплавство вздовж берегів, а тим більше захід у іноземні порти був підконтрольний прибережній державі.

Безумовно, надбання грецької цивілізації мали значний вплив на римлян та народи Близького Сходу, а відтак і на подальший розвиток МП.

МП Стародавнього Риму. В міжнародно-правовій історії Стародавнього Риму можливо виділити 3 умовних періоди: 1) до кінця Пунічних війн 264 – 146 роки до н.е.); 2) від їх закінчення і до 3 століття н.е.; та 3) період пізньої Римської імперії (приблизно до 5 століття н.е.).

Перший період характеризується визнанням Римом принципу незалежності інших держав. Навпаки, другий період відзначається негативним ставленням Риму до цього принципу, за виключенням держав Сходу, де Рим натикнувся на рівнозначний опір та вимушений був укладати рівноправні договори з Перською імперією. Під час третього періоду Рим вимушений був повернутися до визнання формальної незалежності не лише держав Середземномор’я, а навіть варварів, з якими Рим взагалі не визнавав раніш можливості юридичних стосунків.

Високий рівень правосвідомості, практичності, сприйняття юридичного досвіду багатьох народів та широкомасштабні міжнародні відносини призвело до того, що у Стародавньому Римі склалася високоефективна система норм МП. Навіть загибель самої Західної Римської імперії у 5 столітті, а потім і загибель Східної Римської імперії (Візантії) вже у Середньовіччі не змогли похоронити ідею МП. Збереглася юридична термінологія, а латинська мова довгий час була мовою міжнародного спілкування освіченої Європи. Так, термін «jus gentium» - «право народів» з часом трансформувався у «jus inter gentium» - «право між народами» та набув сучасного звучання – «міжнародне право».

В першу чергу, слід відзначити високий рівень деталізації та формалізації, говорячи сучасною мовою, права зовнішніх зносин. Недоторканість послів (нунціїв), легатів (вони супроводжували командуючих арміями для участі у переговорах із супротивником) і ораторів (вони передавали окремі звістки та повідомлення) суворо оберігалася. Порушення імунітету римського посла з боку іншої держави розглядалося як безсумнівна підстава для початку справедливої війни. Відповідно, римське право захищало недоторканість іноземних послів. Посли получали вірчі грамоти, у яких визначалися їх повноваження, а після виконання своєї місії повинні були надати звіт. Укладені ними договори підлягали ратифікації.

У сфері права міжнародних договорів римляни чітко сформулювали принцип «pacta sunt servanda» - «договори повинні виконуватись», причому, навіть по відношенню до своїх ворогів. Всі договори поділялися на рівні та нерівні.

Щодо іноземців Рим розрізняв їх за правовим статусом – від повністю безправних до таких, що дорівнювали у правах римлянам. Існувала спеціальна посадова особа – претор перегріні, який розглядав спори між іноземцями згідно jus gentium, а пізніше і спори римлян з іноземцями.

Щодо права війни, то римляни виходили з того, що все корисне для Риму є богоугодною справою, а тому необхідно було лише виконати чітко всі формальності щодо початку війни.

Слід відзначити, що у Стародавньому Римі відбулося виділення юриспруденції у самостійну область знання. Надбання грецької, єгипетської та інших цивілізацій були сприйняті римськими вченими та творчо застосовані в нових умовах. Цицерон та римські юристи 3 – 5 століть н.е. (Ульпіан, Помпоній та ін.) приділяли значну увагу праву народів. Їх погляди стали відомими у Європі завдяки кодексу імператора Візантії Юстиніана та працям єпископа Севільського Ісідора (570 – 636 роки).

 

Питання 2. Міжнародне право Середніх віків (до Вестфальського миру 1648 р.)

 

До загальних рис МП Середніх віків слід віднести наступен:

1) регіоналізм перестав бути його ознакою, хоча універсального МП ще не існувало. Нові міжнародні відносини тяжіли до міжрегіонального рівня, яскравим прикладом чого був Великий Шовковий Шлях, тоді як стародавнє МП майже не виходило за межі свого регіону.

2) Протягом кількох століть в різних частинах світу розвалюються імперії стародавнього типу: Ханська в Китаї, Кушанська в Середній Азії, імперія Гупт в Індії, Гунська кочова імперія. Персія часів Сасанідів та Візантійська імперія виживають лише завдяки переходу на нову модель міжнародно-правових відносин. На зміну «пірамідальній» приходить «горизонтальна» структура міжнародних відносин.

3) Серед джерел МП продовжує переважати міжнародно-правовий звичай, однак вага міжнародних договорів поступово і невпинно зростає. Вони стають чи не основним засобом приведення у відповідність старого МП до нових міжнародних відносин.

4) Важливим фактором, що впливав на МП, був феодалізм – складна система ієрархізованих правовідносин між формально незалежними феодалами, яка базувалася на договорах залежності васала від сеньйора. За межами цих договорів кожен князь, граф, барон був сувереном і міг вступати у міжнародно-правові відносини. Зокрема, проводити дипломатичну діяльність, укладати міжнародні договори, об’являти та вести війни та ін. Причому, публічний і приватний елементи тут були нерозривно поєднані. Лише з формуванням абсолютистських монархій поступово припиняється міжнародно-правова діяльність місцевих феодалів, визнаються верховні права суверена у зовнішньополітичній сфері, з’являється поняття державної території та відповідної національної юрисдикції та ін.

В той же час, складна система феодальних договірних відносин дозволила не тільки зберегти у середньовіччі старовинну правову норму «pacta sunt servanda» - «договори повинні виконуватись», яка, між іншим, була проголошена принципом МП на Карфагенському соборі 438 р., але й розвинути його у нових історичних умовах.

5) Важливим моментом для розвитку МП у середні віки є інституалізація монотеїстичних релігій та формування єдиних соціокультурних та правових засад локальних цивілізацій. Це значно полегшувало спілкування народів однієї цивілізації та прискорювало міжнародний правотворчий процес на регіональному рівні. На ранніх етапах середньовічної історії релігійні норми навіть виконували регулятивну функцію щодо міжнародних відносин, коли не вистачало норм МП. Так, в рамках Європи християнство не тільки зберегло у канонічному праві надбання римської юриспруденції, але й зуміло вибудувати першу загальноєвропейську міжнародну організацію, яка з часом набула такої могутності, що зуміла перемогти Римського імператора германської нації та контролювати майже всю європейську політику. Але тут слід розрізняти позитивні та негативні елементи. Позитивом є вплив церкви на мирне врегулювання міжнародних спорів між європейськими государями, гуманізацію збройних конфліктів, утвердження ідеї особистості як суб’єкта права, який створено «по образу, та подобію Божого», а не по волі законодавця. Негативом є релігійна нетерпимість, яка не раз призводила до «священних» війн, христових походів, до відмови у визнанні правосуб’єктності іновірців та тих, кого рахували відступниками від релігійних догматів, введення релігійної цензури щодо усіх без винятку сфер публічного та приватного життя. Чого тільки варта діяльність інквізиції, яка носила загальноєвропейський характер.

6) Важливим аспектом історії МП у Європі була рецепція римського права, зокрема поняття jus gentium – права народів. Юридична техніка стародавнього Риму виявилася настільки досконалою, що старі формули наповнювалися новим змістом і продовжували ефективно регулювати суспільні відносини. Це стосувалося недоторканості послів, укладання, виконання та тлумачення міжнародних договорів та ін. (Див. Дигести Юстиніана, праці Ісідора Севільського). МП поступово пристосувалося до нових історичних реалій, одночасно виявивши безперервність щодо правового надбання Античності.

 

Щодо окремих інститутів та галузей прав. Помітимо.

Досить розповсюдженою практикою вирішення міжнародних спорів були третейські суди, які носили публічно-приватний характер. До 15 ст. суб’єктами спорів виступали самі государі, духовні особи, рицарські ордени, міста та ін. Крім того, використовувалися посередництво, добрі послуги, дипломатичні переговори, жеребкування.

Договірна практика йшла від усних до письмових договорів, які укладалися найчастіше латиною, рідше – мовою сторін. До VIII – IX ст. поділу на окремі статті не існувало, але поступово до XIV ст. склалася відповідна практика. Забезпечувалися договори крім традиційних релігійних клятв також заручниками з числа родичів правлячої особи, заставою цінностей і заставою території (наприклад, Генуя передала Франції під заставу Корсику). Існувала гарантія договору з боку третіх осіб. Спочатку договори стосувалися лише особисто правителя, а згодом почали укладатися і від імені наступників.

У Європі після ХІІІ ст. виникає інститут постійних дипломатичних представників. Посли вважалися особистими представниками своїх монархів, тому питанням їхньої безпеки та недоторканності приділялася особлива увага. Ще раніш, приблизно у Х-ХІ ст. виникає інститут консулів, пов'язаний з розвитком міжнародної торгівлі приморських міст Північної Італії. У ХІІ-ХІІІ ст. було укладено перші договори між християнськими та мусульманськими государями, де визначався статус іноземців. Саме їх можливо розглядати як перші консульські договори.

Морське право розвивалося як звичаєве право, яке записувалося у спеціальні збірники. Наприклад, збірник родоського права, кодекс візантійського права (Базіліка), Орлеанські світки, Закони Вісьбі та ін. Щодо принципу відкритого моря, то тут вже у ХІІ – ХІІІ ст. протистояли два підходи – розповсюдження державного суверенітету на ці простори та визнання свободи Світового океану для усіх держав. Прикладом першого підходу є поділ між Іспанією та Португалією просторів Атлантичного, Тихого та Індійського океанів за договорами 1494 і 1529 рр. Визнається територіальне море, ширина якого складала 3 морські милі (так зване право гарматного пострілу), тобто діяла концепція що влада прибережної держави закінчується там, де закінчується реальна сила зброї.

Слід відзначити, що к 16 ст. МП як наука поступово відокремлюється від релігії та філософії. Найбільш видатні імена – це Дж. Віклеф (1320 - 1384); Франциско Вітторіа (1480 – 1546), засновник іспанської школи МП; Альберико Джентілі (1552 – 1608); Гуго Гроцій (1583 – 1645), якого іноді називають «батьком науки МП» та ін..

 

Питання 3. Класичне міжнародне право

(від Вестфальського миру 1648 р. до Версальського мирного договору 1919р.)

 

Руйнівна Тридцятилітня війна 1618 – 1648 рр. закінчилася завдяки Вестфальському конгресу, який проходив у 1643 – 1648 рр. одночасно у містах Мюнстер (делегати від Франції, папської курії, Імператора та інших держав) та Оснабрюк (делегати від Швеції, Імперії та дрібних німецьких князівств) німецької землі Вестфалії. Участь у конгресі приймали 16 європейських держав, яких представляли 194 учасника. 24 жовтня 1648 р. було укладено два мирні договори – Мюнстерський (Імператора з Францією) та Оснабрюцький (Імператора зі Швецією). Доктринальною основою для укладення миру стала праця Гуго Гроція «Про право війни та миру», яка з’явилася у розпал Тридцятилітньої війни – в березні 1625 р. та була поширена серед усіх правителів Європи.

Якщо узагальнити результати Вестфальського миру, то головними з них є наступні:

1. Встановлення міжнародного миру, поновлення загальноєвропейського правопорядку, який передбачав амністію учасникам бойових дій.

2. Новий міжнародний правопорядок базувався на визнанні суверенітету та рівності держав. Папа Римський вже не керував міжнародними відносинами, а був одним з європейських правителів. На зміну одноосібному пануванню прийшло міжнародне публічне право незалежних держав. Це сприяло також закріпленню принципу невтручання у внутрішні справи один одного.

3. Становлення інституту колективного визнання міжнародної правосуб’єктності держав (зокрема, Швейцарії, Нідерландів, обмеженого статусу 355 держав-князівств Імперії). Вперше сформульована декларативна теорія визнання.

4. Розвиток інституту посередництва, як одного з мирних засобів вирішення міжнародних спорів, завдяки якому представники непримиренних конфесій зуміли знайти спільну мову і дійти юридичного компромісу.

5. Формування інституту колективної міжнародно-правової гарантії, що мало велике значення для розвитку права міжнародних договорів та права міжнародної безпеки. Учасники Вестфальського конгресу зобов’язувалися разом протидіяти міжнародним правопорушенням. Це була перша загальноєвропейська система колективної безпеки.

6. Подальший розвиток інституту міжнародно-правової відповідальності. Наприклад, за підсумками Вестфальського миру передбачалося широке застосування реституції.

7. Становлення окремих інститутів міжнародного економічного права. Зокрема, встановлювалась свобода торгівлі.

8. Зародження перших елементів міжнародного захисту прав людини. Зокрема, свобода віросповідання, хоча це стосувалося лише католиків, лютеран та кальвіністів. Визнавався конфесіональний нейтралітет.

Таким чином, Європа вже не розглядалася як єдина християнська держава на чолі з Імператором та Римським Папою, а являла собою регіональну міжнародно-правову систему суверенних держав.

Вестфальська система міжнародних відносин базувалася на принципі рівноваги політичних сил. Якщо одна держава набувала могутності, яка загрожувала іншим державам, то останні утворювали союзи та коаліції для відновлення рівноваги. Тому 17 і 18 століттям відомі цілі низки локальних війн, які завершувалися мирними договорами. Важливим тут є те, що поступово формувалися нові та пристосовувалися до нових умов давно відомі інститути та галузі МП.

Найбільш важливими подіями тут були наступні:

1709 р. англійський парламент видав спеціальний «Акт про збереження привілеїв послів і публічних міністрів від іноземних государів і чинів», що був пов'язаний зі спробою арешту за борги російського дипломата А.А. Матвеева у Лондоні. Була остаточно підтверджена особиста недоторканність дипломатичних агентів.

Поступово до середини 18 ст. затверджується принцип свободи відкритого моря та відміняються фіскальні перешкоди для свободи судноплавства по міжнародних річках.

У 18 ст. дещо пом’якшуються закони та звичаї війни. Зокрема, з’являються положення щодо захисту приватної власності мирного населення (ст.19 Утрехтського трактату 1713 р.) та недоторканості медичного персоналу (франко - пруська угода 1759 р.).

28 лютого (11 березня) 1780 р. Росія в односторонньому порядку оголосила Декларацію про морський озброєний нейтралітет, що була пов’язана з англо-американською війною. Нейтральна Росія силою зброї змушена була захищати власний торговельний флот від англійських військових кораблів. Декларація була підтримана іншими європейськими державами, що вплинуло на розвиток інституту нейтралітету у МП.

Серед основних ідей Американської та Великої французької революцій, які мали значення для подальшого розвитку МП, можливо виділити наступні:

1. Визнання суверенітет народу (нації), а не монарха. Суб’єктами МП тепер проголошувалися не монархи, а самі народи (нації). Безумовно, це було в першу чергу політико-ідеологічне гасло, бо сам народ не може безпосередньо здійснювати міжнародно-правову діяльність. Формально-юридично точніше казати про те, що тепер не монарх, а сама держава виступає суб’єктом МП.

2. Боротьба за незалежність американських колоній та проголошення США 1776 р. означало формування нового принципу права націй на самовизначення та юридичної рівності всіх народів. Хоча для утвердження цих принципів знадобилися століття, тим не менш, свій початок вони беруть саме з цього часу.

3. Визнання природних та невід’ємних прав людини, які не даровані державою, а виникають у людини з моменту народження і не можуть порушуватися владою. З цього витікало визнання приватних прав іноземців та право на політичний притулок у Франції, а також деяка гуманізація законів та звичаїв війни, зокрема, щодо військовополонених.

Значний вплив на розвиток класичного МП мали міжнародні конгреси та конференції. Так, найбільш важливими підсумками Віденського конгресу 1815 р. були наступні:

1. Поновлення міжнародного правопорядку після наполеонівських війн на принципах легітимізму, тобто поновлення прав колишніх монархів, що втратили свої володіння. Монархи зобов’язувалися спільно боротися проти революційних рухів в Європі.

2. Встановлення нових державних кордонів у Європі. Краків оголошено Вільним містом.

3. Визнання постійного нейтралітету Швейцарії, підтвердженого колективною міжнародно-правової гарантією.

4. Встановлення поділу дипломатичних агентів на класи у Положенні щодо дипломатичних агентів від 7 (19) березня 1815 р.

5. Прийнято Декларацію держав про припинення торгівлі рабами від 27 січня (8 лютого) 1815 р. Це один з перших проявів впливу неурядових правозахисних організацій як інститутів громадянського суспільства на зовнішню політику держав.

6. Забезпечення свободи судноплавства по прикордонних і міжнародних ріках Рейн, Майн, Мозель, Маас, Шельда в ухваленій Постанові про свободу судноплавства по міжнародних ріках від 27 січня (8 лютого) 1815 р.

Паризький конгрес 1856 р. підвів підсумки Кримської війни. Росія відказувалася від укріплень Аландських островів, від протекторату над Валахією, Молдавією, Сербією, від частини південної Бессарабії, погоджувалася на свободу судноплавства по Дунаю. Принципове значення мав пункт про нейтралізацію Чорного моря, за яким всім причорноморським державам заборонялося мати у Чорному морі військові флоти, арсенали та фортеці. До трактату додавалася конвенція про протоки Босфор та Дарданелли, які закривалися для військових кораблів у мирний час.

Берлінський конгрес 1878 р. повернув Росії втрачені 1856 р. землі південної Бессарабії. Колективно визнавалась незалежність Чорногорії, Сербії та Румунії. Причому, відносно Сербії, було підкреслено принцип недопустимості дискримінації в користуванні громадянськими і політичними правами, допуску до публічних посад за релігійною ознакою. Гарантувалася свобода судноплавства по Дунаю від Чорного моря до Залізних Воріт та ін.

Берлінська конференція 1885 р. обговорювала колоніальний розподіл Африки між європейськими державами.

Класичне МП не забороняло війну як засіб вирішення міжнародних спорів, хоча і прагнуло максимально зменшити негативні наслідки збройних конфліктів. Зокрема 1864 р. за ініціативою Червоного Христа було прийнято Женевську конвенцію про хворих і поранених. У 1868 р. у Санкт-Петербурзі підписано Декларацію про заборону куль, що розриваються. Вводиться поділ на комбатантів та некомбатантів.

Важливе значення мали Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 рр. Перша Гаазька конференція 1899 р. прийняла 3 конвенції (Про мирне вирішення міжнародних зіткнень; Про закони і звичаї сухопутної війни; Про застосування до морської війни засад Женевської конвенції 1864 р.), а також 3 декларації (Про заборону на п'ятирічний термін метання снарядів і вибухових речовин з повітряних куль або за допомогою інших подібних нових способів; Про невживання снарядів, що мають єдиним призначенням поширювати задушливі або шкідливі гази і Про невживання куль, що легко розвертаються або сплющуються в людському тілі).

Особливе значення має конвенція Про мирне рішення міжнародних зіткнень, згідно якої держави погодилися докладати всі зусилля до того, щоб забезпечити мирне вирішення міжнародних суперечок, і намітили основні засоби для досягнення цієї мети: «добрі послуги», посередництво, міжнародні слідчі комісії і міжнародний третейський суд.

2) Друга Гаагзька конференція 1907 р. прийняла вже 13 конвенцій за такими напрямками:

1. мирне вирішення міжнародних спорів;

2. обмеження використання зброї для виконання економічних зобов’язань, зокрема повернення міжнародних боргів;

3. порядок відкриття військових дій;

4. закони та звичаї сухопутної війни;

5. закони та звичаї морської війни;

6. заборона використання певних видів зброї;

7. правила нейтралітету

Ці дві конференції були першою широкомасштабною кодифікацією звичаєвого права, яке застосовується під час збройних конфліктів та мирних засобів вирішення міжнародних спорів.

 

В цей час також мали місце міждержавні арбітражні суди, які за період 1794 – 1900 рр. розглянули 173 справи.

Важливою подією було відкриття Суецького каналу 17 листопада 1869 р. та прийняття Константинопольської конвенції 1888 р., яка оголосила канал нейтральною зоною.

Розвиток науково-технічного прогресу призвів до утворення перших міжнародних міжурядових організацій (ММУО), які мали назву адміністративних союзів держав. Серед них Центральна комісія навігації по Рейну (1815 р.), Міжнародний телеграфний союз (1865 р., зараз це Міжнародний союз електрозв’язку), Всесвітній поштовий союз (1874 р.) та ін. Всього до 1914 р. було утворено приблизно 20 ММУО. Але до створення політичних ММУО держави ще не були готові. Превалювала концепція абсолютного державного суверенітету. Лише наслідки Першої світової війни заставили людство здійснити практичні кроки до утворення міжнародної організації з підтримання миру та безпеки.

Європейське колоніальне міжнародне право закріплювало різноманітні форми юридичної залежності колоній від метрополій. Європейське МП не розповсюджувалось на відносини з «нецивілізованими» націями, у тому числі, право війни.

 

Питання 4. Міжнародне право у міжвоєнний період 1919 – 1939 рр. та під час Другої світової війни 1939 – 1945 рр.

 

Версальський мирний договір було підписано 28 червня 1919 року державами-переможницями з одного боку, і переможеною Німеччиною — з іншого.

З іншими центральними державами, які воювали на стороні Німеччини у Першій світовій війні були підписані окремі договори. Так, Сен-Жерменський мирний договір від 10 вересня 1919 р. з Австрією зафіксував визнання нових державних кордонів, що утворилися після ліквідації Австро-Угорської монархії. Зокрема, Румунія отримала Буковину, Польща – Галичину, а Чехо-Словаччині було передано Закарпатську Україну.

Таким чином, було поновлено міжнародний правопорядок після Першої світової війни. Визнано незалежність ряду держав центральної та південно-східної Європи, встановлено нові державні кордони.

Була утворена перша політична ММУО – Ліга Націй та перший постійно діючий міжнародний суд, який мав назву Постійна Палата Міжнародного Правосуддя (скорочено – ППМП). Діяльність ППМП виявилася настільки ефективною, що її Статут, майже без змін, був покладений в основу Статуту Міжнародного Суду ООН, а прецеденти ППМП досі використовуються у міжнародно-правовій практиці.

Данциг (Гданськ) оголосили вільним містом під захистом Ліги Націй.

Було передбачено провести спеціальний суд над німецьким кайзером Вільгельмом II і судове переслідування осіб, «звинувачених у скоєнні дій, що суперечать законам і звичаям війни».

З ініціативи міністра закордонних справ Франції Бріана і державного секретаря США Келлога у Парижі 27 серпня 1928 р. 15 держав підписали пакт Бріана—Келлога:

«Високі договірні сторони від імені своїх народів урочисто заявляють, що вони засуджують використання війни для вирішення міжнародних спорів і відмовляються від неї як від інструмента державної політики в їхніх взаєминах».

Таким чином, війна забороняється як засіб вирішення міжнародних спорів. Саме цим сучасне МП відрізняється від класичного МП.

Серед найбільш важливих міжнародно-правових подій під час Другої світової війни слід назвати Атлантичну хартію від 14 серпня 1941 р., Лондонську конференцію (вересень 1941 р.), Декларацію Об’єднаних Націй від 1 січня 1942 р., Московську та Тегеранську конференції 1943 р., Кримську конференція, конференцію у Сан-Францисько та Потсдамську конференцію1945 р.

 

Питання 5. Міжнародне право двополюсного світу 1945 - 1991 р.

 

Нюрнберзький та Токійський процеси – вперше в історії МП фізична особа була притягнута до міжнародної кримінальної відповідальності згідно норм МП міжнародною судовою установою. Тим самим було визнано міжнародну правосуб’єктність людини. Нажаль, «холодна війна» на півстоліття «заморозила» ідею створення постійно діючого Міжнародного кримінального суду. Лише у 90-х рр. пришлого століття було поновлено створення міжнародних трибуналів ad hoc (одноразово, для данного випадку). Це Трибунал по злочинам у колишній Югославії та Трибунал по злочину геноциду у Руанді. Згодом утворено Міжнародний кримінальний суд.

Розпад колоніальної системи.

Широка кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права (право міжнародних договорів, дипломатичне право, консульське право, морське право та ін.). Формування нових галузей (міжнародне право прав людини, міжнародне повітряне прав, міжнародне космічне право, міжнародне екологічне право та ін.).

В кінці 20 століття поступово усвідомлюються глобальні проблеми людства (велику роль мала в цьому процесі науково-технічна революція).