Національно-визвольна війна 1648-1657 рр.

Визвольна війна спалахнула в середині XVII ст. Її мета – визволення України з-під влади Речі Посполітої, повернення православ’я. У війні приймали участь козаки, селяни, міщани, духовенство. Війна почалась в лютому 1648 р. із захопленням повстанцями Запорізької Січі і обрання гетьманом Богдана Зиновія Хмельницького. Роком її закінчення нерідко вказується 1654 р. коли відбулася Переяславська Рада між Україною і Москвою.

Богдан Хмельницький – син дрібного українського шляхтича, на початок війни чигиринський сотник. Вчився Хмельницький у Київській братській школі, а далі у польській єзуїтській школі у місті Ярославі, що в Галичині. Вивчав польську, латину, французьку, турецьку та татарську мови. У кінці 30-х років Б. Хмельницький був генеральним писарем. Запорізька Січ, що перебувала тоді на Микитинському розі (біля м. Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його приводом 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об’єднатись з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу. Є різні думки авторів, щодо поглядів Б. Хмельницького на державний устрій України. Так, В. Липинський вважав, що Хмельницький не знав чи «скерувати всю національну енергію на боротьбу за зміну державного устрою і досягнення незалежності чи задовольнитися автономією у складі Речі Посполітої». Д. Дорошенко вважає, що насправді Хмельницький волів досягти тільки автономії для Української держави.

Причин для війни було дуже багато:

1. козаки-виписчики були невдоволені, що їх хотіли повернути у підданих;

2. реєстрові козаки невдоволені тим, що в них відібрали право обирати собі козацьку старшину та призначати начальників з шляхти;

3. селяни були обурені на панів;

4. православні були обурені утисками, які вони терпіли за свою віру.

Перший період війни (1648-1649 рр.).

Коли Б. Хмельницький звернувся до населення України із закликом підтримати його у боротьбі з польскою шляхтою, яка порушує веління короля, він обіцяв надати всім учасникам руху козачий статус. З літа 1648 р. розгорнулася жорстока селянська війна під гаслом: «Змішати ворожу кров у полі з жовтим піском». Особливо часто насильство над неукраїнским населенням чинили загони М. Кривоноса, І. Ганжі, Олександренка, Чуйка, Степка, Неминикорчми та інших отаманів. За деякими даними, гетьман навіть мав намір судити М. Кривоноса за нодмірну жорстокість, виявлену козаками його полку, щодо членів польских та єврєйських общин. Не краще поводилась й інша сторона, про що красномовно свідчить універсал коронного гетьма М. Потоцького, опрелюднений у лютому 1648 р., у якому той загрожував пограбувати все майно повстанців і поголовно знищити іхні сім’ї. Загальним правилом став масовий розстріл полонених, катування взятих у полон розвідників. В єпоху релігійних війн подібна нетерпимість є не винятком, а правилом. На рішучі спроби гетьмана та частини старшин ввести акції помсти у квазіправове чи якось обмежене русло виявилися марними (так само було в поляків). Хвиля народного гніву обрушилася не тільки на польсько-літовську шляхту, а й на уніатів, ополячених українців, євреїв. Що стосується ставлення повстанців до представників іудаїзму (хрещені єреї служили в армії Б. Хмельницького і навіть на старшинських посадах), то причиною масових єврейських погромів (у 171 містечку України) був аж ніяк не раптовий сплеск антисемітизму. Більшість шляхтичів довіряли управління своїми маєтками в Україні євреям - орендарям, євреї часто були власниками шинків. Для прикладу, у 1616-1622 рр. на Київщині майже вісімдесят % прибутків старостату давали збори від оренди землі селянами. У фільварках Г. Сангушка з 1601 р. євреї-орендарі, викупивши земельний фонд за 40 тис. злотих, навіть дістали право виносити смертні вироки непокірним селянам. Це спричинило зріст напруження: з 1640 р. православні ієрархи України заборонили парафіянам купувати у євреїв м’ясо, служити у них кухарями чи прибиральниками. Єврейськи погроми зафіксовані в Україні з XI ст., були вони і в XVI ст. Кількість жертв єврейських погромів у роки Хмельниччини (1648-1657) сягнула 16-19 тис. осіб.

Отже, перший період війни ознаменувався перемогами:

- 6 травня 1648 р. – перемога козаків під Жовтими Водами;

- 20 травня 1648 р. – перемога козаків під Корсунем;

- 23 вересня 1648 р. перемога козаків під Пилявцями;

- 18 серпня 1649 р. битва під Збаражем.

Під час битви польський король опинився в оточенні й його доля була вирішена наперед. Проте в останній момент Б. Хмельницький дає наказ відступати. У результаті було підписане перше перемир’я з Польською державою.

Зборівська згода 19 серпня 1649 р. («Декларація ласки»)

(головні умови і вимоги)

1. Розширено кордон України. Він починався від Дніпра, йшов на Паволог, Прилук, аж до Московської границі. Реєстрове військо на цих кордонах складало 40 тис. Поляки, що жили на цій території у королівських маєтках, повинні були відбувати повинності, а ті хто жив по шляхетських маєтках повинні були слухатись своїх панів;

митрополіт Київський має право засідати у сенаті. На першому ж сеймі має постати питання про скасування унії і видано постанову про непорушність церков;
єзуїти не мають права жити в Києві і там де є українські школи;
за Б. Хмельницьким визнавались права на титул і гідність гетьмана Війська Запорізького лише від короля залежного і «Булави Війська Запорізького»;
Україна визначалась автономією в межах Речі Посполітої на території трьох воєводств Київського, Чернігівського і Брацлавського;
територію було поділено на 16 полків, які в свою чергу ділилися на сотні;
король залишив війську всі його вільності і привілеї.

У договорі, зокрема, були такі пункти: 1. «Народ руський з усіма його облостями, містами, селами і всякою до них народною і національною приналежністю визволяється і вилучається від усіх домогань та домовленностей Польских та Литовських навіки вічні, яко з віків вільний, самостійний і не завойований, а лише за самими добровільними угодами і пактами до єдності Польської і Литовської приналежний… 3. Народ руський од сього часу і має бути нівідкого, крім себе самого і уряду свого, незалежним».

Лише після того як було підписано ці умови, військо зняло облогу зі Збаража та повернулось додому. Однак, Зборівські події загострили проблеми відносин Хмельницького з ханом. Побоюючись зміцнення козаків, татари були схильні до змов з поляками. Після підписання Зборівського миру Хан змусив Б. Хмельницького взяти участь у тривалій компанії в Молдові, яка обернулась для козаків значними втратами.

Другий період війни (1649-1651 рр.)

Після укладення Зборівської угоди 1649 р. відносини між козацькою Україною і Польщею залишалися вкрай напруженими. Збирання нових великих військ Польщею на кордоні з Гетьманщиною, молдовські походи Б. Хмельницького, небажання селянства коритися панству робили неминучим відновлення великої війни козацької України і Польщі. Сейм прийняв рішення про створення 50-тисячної регулярної армії та про скликання посполитого рушення. Районом зосередження польського війська було обрано спочатку район біля Старокостянтинова, а згодом містечко Сокаль. У відповідь на ці заходи Б. Хмельницький оголосив збір війська од Білої Церкви.

У польському таборі під Сокалем було зосереджено 70 тис. чол., з них 40 тис. посполитого рушення, 12 тис. піхотинців і драгунів, а також біля 200 тис. обозної челяді. Це було найбільше військо, яке коли-небудь вдавалося зібрати польському урядові.

Тим часом сейм не погодився з умовами Зборівського договору і на Україну в 1651 році знову рушила польська армія. Затримка хана перешкодила Хмельницькому піймати королівську армію на марші і дозволила королівській армії зайняти вигідні позиції під Берестечком.

У 1651 р. обидві армії зійшлися під Берестечком на Волині. Як на ті часи, чисельність військ супротивників була величезною: польська армія налічувала 150 тис воїнів, включаючи 20 тис. досвідчених німецьких найманців; українці ж мобілізували 100 тис. війська, яких підтримували 50 тис. татарської кінноти. Битва почалася 18 червня, тривала майже два тижні й закінчилася для Хмельницького страшною поразкою. Вирішальною її причиною були дії кримських татар, які у переломний момент кинули поле бою. Проте ця грандіозна битва так дорого коштувала полякам, що вони почали переговори під Білою Церквою. Зрозуміло, що підписаний 28 вересня 1651 р. Білоцерківський мир був для козаків зовсім не таким вигідним, як Зборівський.

Білоцерківська угода (28 вересня 1651 р.)

· Кількість козаків зменшувалась до 20 тис;

· козаки мали право жити тільки на Київщині, на Поділлі, Волині і Чернігівщині повинно стояти польське військо;

· не переглянутою залишалась унія;

· селяни робили панщину на панів

Слід відзначити, що другий період війни відзначився також спробами Б. Хмельницького знайти союзників в боротьбі проти Речі Посполітої. В якості такого союзника Хмельницький бачив Молдову.

Зовнішньополітичне становище гетьманщіни дедалі більше ускладнювалось: Польща намагалась втягнути її до антитурецької ліги, хан Криму схиляв Б. Хмельницького до походу проти Москви. Сам гетьман з метою об’єднання України з Молдовою задумав в осени 1650 р. провести спільно з кримським ханом похід у молдавськи землі. Він планував, щоб його старший син Тиміш отримав молдавський трон, а господар Молдови Василе Лупу (Лупулу) за допомогою козацтва завоював Валахію і залишиться там правити. Справжній смерч, який прокотився молдавською землею восени 1650 р., примусив В. Лупу сплатити Б. Хмельницькому 10 тис. талерів, а кримському хану- 130 тис., аби припинити плюндрування країни. Крім того, господар погодився видати свою молодшу дочку Розанду за Тимоша. Проте пильний гетьман Речі Посполитої Мартин Калиновький, удовець похилого віку, теж претендував на руку красуні Розанди. Закохалися в неї ще й син брацлавського воєводи Петро Потоцький і князь Дмитро Вишневецький. Три роки європейськи монархи обговорювали перспективи її шлюбу з московським царем Олексієм Михайловичем. Тому польскі війська під проводом М. Калиновського розташувалися на Поділлі, перекривши козакам шлях до Молдови. Цей «романтичний похід» проходив під гаслом: «Боронити прекрасну князівну і не допустити, аби вона, обминувши Потоцьких, Вишневецьких і Калиновських, потрапила до рук дикого, неотесаного козака». У 1651 р. мало не все шляхетство Корони й Литви підтримало це гасло. Треба сказати, що Тиміш мало підходив на роль першої особи: немаючи достатьного політичного досвіду й таланту, украй неврівноважений та надто жорстокий, він наврядчи зміг би володіти Молдовою.

Третій період (1652 – 1654 рр.)

Однак Хмельницький не збирався приймати принизливі умови і почав знову збирати армію. 1 травня 1652 року козаки напали на 30-тисячну польську армію під Батогом і розгромили її. У травні 1652 р. козацьке військо здобуло перемогу під Батогом, а у вересні 1653 р. – перемогу під Жванцем.

Коли звістка про перемоги поширилась, по Україні знову стали спалахувати селянські повстання. Відтепер перед Б. Хмельницьким повстала у всій гостроті проблема, що лежала в основі усіх польсько-українських конфліктів – як далі українському народу вершити свою долю.

Богдан Хмельницький вважав, що без підтримки зовні козацькі війська не зможуть довгий час стримувати натиск польської армії. Край потопав у погромах і повстаннях, майже всі ресурси козаків було вичерпано. Союз з татарами виявився занадто небезпечним, отож Б. Хмельницький розпочав пошуки нового союзника. Можлива підтримка могутнього турецького султана була відхилена майже одразу і Б. Хмельницький усе більше схилявся до союзу з православним московським царем.

Отже, враховуючи те, що політичне й економічне становище на визволених землях було тяжким, на господарстві держави негативно позначалися воєнні дії, загальна мобілізація, неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків, татарські навали - Б. Хмельницький домагається рішення Земського собору Московської держави 1 жовтня 1653 р. про взяття Війська Запорозького «з городами их и землями… под государеву руку».

8 січня 1654 р. в м. Переяславі на загальновійськовій Генеральній раді було ухвалено рішення про перехід України під зверхність царя. У своєму виступі Б. Хмельницький, наголосивши на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського короля, кримського хана, турецького султана й московського царя. Учасники Переяславської ради висловилися: «Волим під московського царя православного».

· Причини підписання переяславської угоди (8 січня 1654 р.):

1. важке воєнно-геополітичне становище козацької держави;

2. прагнення юридично розійтися з Польщею;

3. етична, мовна близькість російського і українського народів;

4. забезпечення можливості розвитку православ’я;

5. бажання зберегти за допомогою Москви завойований під час війни суверенітет.

Після Переяславської ради уряд Б. Хмельницького направив до царя Олексія Михайловича прохальні статті і вони з незначними доробками були затверджені царем. Гетьману було надано відповідну царську жалувану грамоту від 27 березня 1654 р. По суті, ці документи (прохальні статті, що ввійшли в історію як «Березневі статі Б.Хмельницького» від 27березня) є актами двох держав, якими вони обмінялись при укладенні договору. «Статті…» передбачали цілковите збереження за козацькою Україною території, судочинства, армії (в 60 тис. реєстрових козаків), фінансової системи, територіально-адміністративного поділу, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежності в проведенні внутрішньої політики. Важливе значення мала реалізація Б.Хмельницьким ідеї пожиттєвого гетьманства. Суверенітет України частково обмежувався в царині зовнішньополітичної діяльності (заборонялися прямі стосунки з Річчю Посполитою і Османською імперією), а також обов’язком виплачувати данину до московської скарбниці.

Четвертий період (1654-1657 рр.)

У відповідь на підписання Переяславської угоди поляки й татари об’єдналися проти України, уклавши влітку 1654 р. «Вічний договір» про взаємну допомогу. В листопаді їх 30-тисячна армія вторглася у Брацлавщину. На початок 1655 р. 50 міст Поділля були повністю зруйновані, десятки тисяч подолян знищені. До кінця березня край перетворився на руїну. Татари зруйнували близько 270 міст і сіл, 1 тис. церков, захопили у неволю близько 200 тис. осіб. Тільки немовлят було вбито не менше 10 тис. Ці жахливі події стали важким ударом для гетьмана, котрий почав утрачати надії на можливість одержання від Московії ефективної допомоги. Тому гетьман вирішив заручитись підтримкою шведів. Однак, після того, як шведи почали вести збройні дії й проти Московії, в стосунках її з Гетьманщиною з’явилося напруження.

Зрештою Москва, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, у 1656 р. у Вільно (Вільнюсі), не повідомивши українську сторону, уклала мир з Польщею. Обурена козацька верхівка і Б.Хмельницький відкрито звинуватили царя у зраді й порушенні Переяславської угоди.

24 жовтня 1656 р. між Росією і Польщею без згоди української сторони було укладене Віленське перемир'я. Представники Богдана Хмельницького на ці переговори не були допущені.

Основні питання, які обговорювалися на переговорах:

- територіальні (перш за все доля українських і білоруських земель);

- фінансові;

- можливість спадкоємства руським царем Польського престолу.

24 жовтня 1656 року Росія і Річ Посполита підписали цю угоду, яка передбачала спільні воєнні дії проти Швеції і Бранденбурга, відмову від укладання сепаратного миру з Швецією, обрання російського царя на королівський польський трон після смерті польського короля Яна Казимира. Ця угода свідчила про невдачу російської дипломатії: оскільки не були вирішені проблеми українських земель, погіршали відносини з Чигирином, а Москва втягувалася у стан міжнародної ізоляції. Отже, умови Віленського перемир'я не влаштовували обидві сторони, що і привело до відновлення воєнних дій.

Тим часом об’єднаний українсько-семигородський похід на Польщу закінчився провалом. Незадоволене козацтво вчинило заколот, звинувативши у поразці гетьмана. 4 вересня 1657 р., уражений звісткою про поразку, Б. Хмельницький помер у гетьманській столиці Чигирині.

6 У вересні 1657 року (за старим стилем 27 липня 1657 року) Богдан Хмельницький написав листа російському царю Олексію Михайловичу воно було останнім у його житті. У той же день він помер у Чигирині- столиці козацької держави часів Б.Хмельницького.

Після смерті Б. Хмельницького фактично доля українських земель вже розв’язувалася двома державами – Росією і Річчю Посполитою.

Очевидна заслуга Б. Хмельницького полягає в тому, що він протягом року війни зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів народно-визвольну армію. Із Запорізької Січі він вийшов із загоном у три тисячі чоловік, а під Зборовом мав 360 тис. повстанців. Народ завжди проявляв любов до «батька Богдана». У свідомості величезної більшості українців аж дотепер Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх із багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного і соціально-економічного звільнення.

У сучасній історичній науці переважає думка про те, що Визвольна війна закінчилась із смертю Б. Хмельницького. Це викликає сумнів, оскільки визвольні змагання українського народу після цього не припинилися, а лише змінили свій характер: стали менш масштабними. Вірогіднішою є точка зору істориків В. Смолія, В. Степанкова, які вважають що визвольна війна закінчилась падінням гетьмана П. Дорошенка та підписанням у 1686 р. «Вічного миру» між Росією і Польшею, який юридично зафіксував поразку України в цій війні.

Причини поразки України у національно-визвольній війні:

ü Річ Посполіта в середині XVII ст. була в апогеї своєї політико-стратегічної могутності. Вона володіла просторами від Балтійського до Чорного моря, їй належали Литва, Білорусь, московська Смоленщина і Україна, крім Закарпаття;

ü Польщу підтримували католицькі держави Європи, зокрема Папа Римський з його могутнім єзуїтським орденом;

ü Польщу поважали і боялись її сусіди (Москва, Швеція, Молдавія, Семигород, Туреччина і Кримське ханство);

ü Польща володіла великим воєнним потенціалом (армія 150 тис.). До того ж, великі фінансові можливості давали можливість полякам найняти для бойових потреб десятки тисяч загартованих.

Історичне значення національно-визвольної війни:

В результаті національно-визвольної війни на звільнених землях відбулися ліквідація магнатського землеволодіння, фільварків, панщини, масове покозачення населення, формування нової еліти суспільства на основі козацької старшини.