Способи зловживання правом

Останнім часом проблема зловживання правом все частіше стає об’єктом не тільки галузевих, але й загальнотеоретичних наукових юридичних досліджень. При цьому основна увага акцентується на зловживанні юридичними, так званими позитивними правами, тобто на такому здійсненні перних юридичних норм, встановлених державою, яке супроводжується усвідомленим заподіянням шкоди іншим суб’єктам суспільних відносин. Однак, як свідчить суспільно-правова практика, зловживати можна й не легалізованими державою з тих чи інших причин основоположними правами людини чи її угруповань, спільнот, об’єднань, і це явище нещодавно також почало досліджуватись науковцями.

Отже, спробуємо проаналізувати сутність та співвідношення зловживань і природними, і позитивними правами та визначити загальне поняття зловживання правом і дати характеристику його суттєвим ознакам.

Слід сказати, що проблема зловживання правом виникає тоді, коли основні принципи природного права, які визначають справжні межі свободи поведінки особи, занадто абстрактно або неадекватно закріплюються у нормах позитивного права. Можна зазначити, що вчинення такого правопорушення, як зловживання правом найчастіше є наслідком недосконалості норм позитивного права. Основоположні права людини, зазвичай дістаючи нині своє нормативне забезпечення у міжнародно-правових актах з прав людини та подальшу конкретизацію у національному законодавстві, теж можуть бути, так званим, інструментом чи аргументом зловживань.

Як відомо, існує три способи зловживання правом:

1) зловживання правом водночас, як юридичним, тим, що

встановлене державою, так і основоположним правом, встановленим державою у нормах позитивного права;

2) зловживання лише основоположним правом, у процесі якого

юридичні норми не порушуватимуться;

3) зловживання правами юридичними, без порушення прав

основоположних.

Основна відмінність між цими способами заклечається в тому, що перший констатується на підставі позитивних юридичних норм, а другий спосіб констатується лише на основі адекватного розуміння загальнолюдських принципів права, яке не завжди співпадатиме з конкретними нормативними юридичними формулюваннями; а третій – помилково кваліфікується як зловживання правом, так як він виникає внаслідок неадекватного відображення основних засад природного права у позитивному праві чи невірного розуміння правозастосовним органом, насамперед судом, сутності цього права. Перший і другий способи зловживання правом, можливо, більш адекватно відображатимуться поняттям «зловживання основоположними правами» чи просто «зловживання правами», а перший і третій – поняттям «зловживання законом», чи ж «зловживання суб’єктивним юридичним правом».

Загальне поняття «зловживання правом» відображає загально-соціальну природу цього явища та співвідноситься із наведеними вище поняттями так само, як загально соціальне право співвідноситься з основоположними правами людини чи з юридичним правом. Тому для позначення загальносоціальної сутності цього явища необхідно вживати вислів «зловживання правом», тоді як вислів «зловживання правами» використовувати лише для аналізу конкретних проявів цього явища на практиці.

Крім цього, хочеться звернути увагу й на те, що єдиним засобом вчинення кожного із зазначених різновидів зловживань є неналежне здійснення певного суб’єктивного права, зміст якого є лише відносно визначеним.

Наведені вище міркування підтверджуються, зокрема, й дослідженням розвитку доктрини неприпустимості зловживання правом.

Наукова доктрина неприпустимості зловживання правом сформувалася у другій половині XIX ст. у Франції як реакція на активніше свавільне використання особами своїх суб’єктивних прав, закріплених на зламі XVIII-XIX ст. у французькій Декларації прав людини і громадянина (1789 р.), у тогочасних конституціях Франції, у французькому Цивільному кодексі (1804 р.). Пізніше ця доктрина була сприйнята і в інших європейських країнах, і вже цивільні кодекси Іспанії (1889 р.), Німеччини (1896 р.), Швейцарії (1907 р.) містили спеціальну заборону зловживання правами (щоправда, лише у цивільно-правових відносинах).

Практика повної зневаги до людської особистості у тоталітарних державах у 20-40-х роках XX ст. з одночасним її виправданням законодавством та національними судовими органами стала переконливим свідченням можливості зловживання саме основоположними правами, а саме правами на свободу вираження поглядів, на свободу зібрань та об’єднання. Щоправда, до моменту винесення вироків міжнародними судовими трибуналами із засудженням відповідних режимів та ідеологій про зловживання такими правами можна говорити лише гіпотетично, це було зловживанням деякими загальнолюдськими гуманістичними цінностями – власне природними правами, та аж ніяк не зловживанням власне юридичним правом.

З метою недопущення повторення у майбутньому такої практики були ухвалені міжнародно-правові акти з прав людини, в яких зафіксовано мінімальний перелік невідчужуваних основоположних прав людини, серед них: Загальна декларація прав людини (1948 р.), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), міжнародні пакти (1966 р.). в цих актах передбачалась можливість зловживання закріпленими у них правами, а тому заборонялось таке тлумачення останніх, яке може призводити до знищення прав і свобод [3, 7, 12, 13]. На підставі цього були створені вже суто юридичні підстави для перешкоджання зловживанням основоположними правами та для застосування санкцій за їх вчинення.

Не дивлячись на це, нормативне забезпечення основоположних прав людини в основних міжнародних нормативних актах та їх подальша імплементація у національному законодавстві призвели, з одного боку, до формування дещо ідеалістичного сприйняття органами державної влади людини, її прав та свобод, а з другого боку це було рушійною силою до поширення, так би мовити, абсолютистського розуміння особами своїх прав [20].

Ці дві вищезазначені тенденції мали подвійний вплив на практику зловживання правами. Якщо абсолютистське розуміння особами своїх прав посприяло тому, що протягом останніх 50-ти років відбувається неухильне зростання кількості зловживань правами та їх розповсюдження на нові сфери суспільно-правового життя [9], то внаслідок ідеалістичного сприйняття людини межі її правової свободи поступово розширюються, через що визнаються цілком правомірними й такі діяння. Які ще донедавна могли бути кваліфіковані як зловживання правом [10].

Останнє сприяє введенню до понятійного апарату дослідження цього феномена зловживання правами ще й такого поняття, як зловживання свободою.

Загальне філософське розуміння свободи як певного блага чи добра полягає у можливості вільної поведінки особи, при якій будь-кому не заподіюється шкода або зло [2, c. 266-280]. Межі цієї свободи окреслюються соціальними, передусім моральними, нормами, які, як нам відомо, не постійно збігаються із правовими нормами. Тому до цих проявів зловживань, які не отримали свого юридичного підтвердження, саме і можна застосувати поняття зловживання свободою; адже така асоціальна, аморальна поведінка жодних юридичних наслідків для її суб’єкта не тягнутиме. Він може зазнавати лише морального осуду з боку того соціального оточення, в якому перебуває [11].

Отже, можна із впевненістю сказати, що зловживання основними правами не завжди охоплюється зловживанням свободою. Звісно, у значній своїй частині вони й збігаються, однак не є тотожними та не поглинають одне одного. Подібного висновку можна дійти стосовно співвідношення зловживання основоположними правами та зловживання законом, проте оскільки основоположні права повинні бути викладені у позитивне право, то в ідеалі зловживання ними мало б бути тотожним зловживанню законом або принаймні охоплювати його.

ВИСНОВКИ

Виконання курсової роботи дало змогу дійти до наступних висновків, ще раз наголосити на тому, що дана тема, яка стосується правомірної поведінки людини та зловживання правом, є дуже актуальною в теперішній час. В час, коли під впливом багатьох факторів, як зовнішніх, так і внутрішніх, спостерігається різке збільшення правопорушень, злочинів, особливо неповнолітніми, статистичні дані просто жахають своїми показниками. І найбільше лякає той факт, що злочинність продовжує зростати.

Також я хочу наголосити на тому, що реалізація права має надзвичайно велике значення, і вона тісно пов’язана з правомірною поведінкою суб’єктів суспільних відносин. За допомогою цих двох процесів реалізуються суб’єктивні права і обов’язки учасників суспільних відносин.

Необхідно відмітити, що тривалий час у науці та практиці головна увага приділялась вивченню протиправної поведінки. Це пов’язано із вивченням причин і умов правопорушень і злочинності. Разом із тим, не менш важливим питанням є аналіз та вивчення правомірної поведінки особи.

Проаналізувавши вище викладене, можна сказати, що існує безліч понять, що стосуються правомірної поведінки. Але хотілось би зробити загальний висновок, проаналізувавши всю інформацію, що правомірна поведінка – це вид правової поведінки, яка на відміну від протиправної поведінки, є суспільно корисною та відповідає закріпленим у правових нормах моделям поведінки, має позитивні юридичні наслідки. Правомірна поведінка має складний характер. Вона являє собою загальну форму реалізації людських прав та обов’язків. В основі правомірної поведінки лежить розуміння справедливості і корисності.

Правомірна поведінка має певну класифікацію, яка дозволяє ширше розкрити зміст цього поняття, його види та ознаки. Щодо неї, то розрізняють різні види правомірної поведінки залежно від: суб’єктів права, сфери суспільних відносин, об’єктивної сторони, форм реалізації норм права та інших чинників.

Можна зробити такий висновок, для того, щоб протистояти виникненню правопорушень, тієї ж самої нестабільної правомірної поведінки, державі потрібно вжити заходи щодо підняття правосвідомості і правової культури громадян. Державі необхідно ставити громадян, як духовно вільних, творчих особистостей, які потребують допомоги і захисту з боку держави.

Що стосується зловживання правом, то це особливий вид правової поведінки, який полягає у використанні громадянами своїх прав у недозволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки чи шкода суспільству, державі або окремій особі.

Існують різні ознаки зловживання правом. Серед них слід виділити, що воно відбувається лише через здійснення чи реалізацію суб’єктами їхніх юридичних прав; зловживання правом завжди є умисною поведінкою; унаслідок зловживання правом заподіюється шкода суспільним відносинам; констатувати наявність зловживання правом може лише уповноважений державний орган.

Досить цікавим та корисним для суспільства і держави в цілому є таке поняття як стримування зловживання правом. Це можна пояснити, як боротьба не з самою поведінкою, а з окремими проявами правової поведінки, які завдають суспільству шкоду.

Протиправність поведінки при зловживанні правом полягає в суперечності не стільки закону, скільки правам та інтересам правопорушника. Зловживання правом слід віднести до правової поведінки, яка може набути неправомірного характеру, стати правопорушенням, але не завжди стає ним.

В ході курсової роботи, ми проаналізували сутність та співвідношення зловживань і природними і позитивними правами. Слід сказати, що проблема зловживання правом виникає тоді, коли основні принципи природного права, які визначають справжні межі свободи поведінки особи, занадто абстрактно або неадекватно закріплюються в основних положеннях норм позитивного права. Отже, вчинення такого правопорушення, як зловживання правом найчастіше є наслідком недосконалості норм позитивного права.

Щодо способів зловживання правом, то існують такі як: зловживання правом водночас як юридичним так і основоположним; зловживання лише основоположним правом; зловживання правами лише юридичними, без порушення прав основоположних.

Увагу проблемі зловживання правом надавали більшість видатних юристів, але до кінця зійтися з однією думкою вони так і не змогли. І до сих пір існують деякі дискусії щодо питання зловживання правами, це говорить про те, що ця проблема дійсно існує, та необхідно придати якнайбільше зусиль щодо її вирішення.