Народницька та москвофільська течії національно-визвольного руху. Криза культурницьких рухів. І. Франко та М. Грушевський.

Придушення повстання 1848 р. зміцнило владу Габсбургів. На той час Галичина й Буковина належали Австрійській імперії, Закарпаттям володіли угорці. Це були одні з найвідсталіших куточків Європи. Західноукраїнські землі фактично були внутрішньою колонією. 1867 р. утворилась Австро-Угорська імперія. Посилення угорців, а слідом за ними й поляків глибоко вразило українців. Представники українського руху, замислюючись над своїм майбутнім, шукали надійної опори в суспільно-політичному житті.

У своїх пошуках західні українці не були єдині. Такі ж проблеми постали і перед іншими пригніченими словянськими народами — чехами, сербами, болгарами. Усі вони спрямували свої погляди до Росії. Так, на західноукраїнських. землях посилилась течія прибічників Москви — москвофілів, або, як їх ще називали, русофілів. Течія особливо зміцніла наприкінці 60-х років XIX ст. після поширення на більшість духовенства, яке мало величезний вплив на суспільне життя. Русофільство стало формоюпротиставлення ополяченню, засобом самоствердження української духовності.

Українські русофіли належали до тієї частини представників українського руху, яка зневірилась у можливості власними силами досягти політичних чи навіть культурних цілей. Вони бачили марність спроб підняти активність народу і, бажаючи заручитись підтримкою Росії, наголошували на тотожності українців і росіян, близькості їхньої культури. Проте незнання російської мови, ігнорування української призводило до поширення спілкування польською мовою, хоча для престижності русофіли друкувалися на малозрозумілій церковнословянській мові. Русофіли мали значний вплив на українські видання, їм належала найбільша газета Слово, низка українських закладів. 1870 р. вони заснували політичну організацію — Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині.

Українська молодь поступово втягувалась у конфлікт з русофілами, до яких належали здебільшого заможні церковні та світські чиновники. Спочатку розбіжності виявились у царині мови й літератури. Русофіли пропагували твори російських письменників-словянофілів. Молодь з середовища студентів, священиків, світської інтелігенції захоплювалась творчістю Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Тих, хто переймався життям і долею українського народу, орієнтувався на його проблеми, називали народовцями. Провідними діячами руху були В.Барвінський, В.Навроцький, Ю. Романчук, О.Огоновський, А.Вахнянин.

Для народовців найпекучішим було питання мови й літератури, їх знання вирізняло українську націю з-поміж інших. На відміну від русофілів, народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно освітню організацію Руська бесіда. 1868 р. виникло товариство Просвіта, яке займалося вивченням та освітою народу.

Визначна подія сталася 1873 р. у Львові. За підтримки заможних Лизавети Скоропадської-Милорадович та Василя Симиренка тут було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Пізніше воно дістало назву наукового товариства й перетворилось на неофіційну українську академію наук.

Після нової хвилі гонінь на українську культуру в Наддніпрянській Україні Емський указ 1876 р. народовці стали тісніше спілкуватися зі східними українцями, які звернули свої погляди до західних побратимів. Під їхнім впливом народовці поривають з русофілами. На противагу їхньому Слову вони започаткували видання газети Діло.

У 70-х роках XIX ст. у русі народовців виділилася радикальна течія. Цьому сприяла, зокрема, енергійна діяльність Михайла Драгоманова, який закликав молодь йти далі старшого покоління, не лише словом, а й діломпіднімати українське суспільство. Найбільш здібними послідовниками поглядів Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик. Вони розгорнули наступ на русофілів, а згодом перейшли і на критику народовців. Це зумовило серйозні розходження в західноукраїнському суспільному русі, на практиці означаючи інтелектуальну й ідеологічну революцію.

Політичне життя стало динамічнішим. 1885 р. народовці заснували представницький орган — Народну Раду. У 90-х роках XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії.

Наприкінці XIX ст. в українському русі у середовищі молодих інтелігентів виникає націоналістична течія. Вона виникла як реакція на кризу культурницького руху українофільства. Зрозуміло, що глибинною причиною був колоніальний стан українського народу в Російській імперії.

Михайло Сергійович Грушевський народився у м.Холм, дитинство провів у Ставрополі та Владикавказі, вчився в одній із тифліських гімназій. Вищу освіту здобув у Київському університеті св. Володимира, де його вчителем і наставником був відомий український історик, професор В.Антонович. Під його впливом М.Грушевський сформувався як історик: копітка праця з документами, сприйняття народу як творця історії. Уже на третьому курсі Грушевський розпочав роботу над своєю першою великою роботою Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.. У 1891 р. праця зявилася друком і була удостоєна вченою радою університету золотої медалі. Критика відзначала прекрасне знання джерел, здатність до критичного аналізу історичних концепцій, дослідницький талант автора. Друга велика робота Барське староство. Історичні нариси1894 р. стала магістерською дисертацією молодого вченого.

За рекомендацією В.Антоновича М.Грушевський посів кафедру історії Східної Європи у Львівському університеті, а згодом став ще й редактором Записок Наукового товариства ім. Т.Шевченка. У 1897 р. він був обраний головою НТШ, яке очолював до 1914 р. Завдяки цим посадам він став однією з ключових фігур українського громадсько-політичного життя в Галичині і загалом в Україні. Завдяки своїм організаційним здібностям Грушевський згуртував плеяду українських діячів, учених, які плідно працювали на ниві української науки й громадського життя.

Грушевським була задумана й почала здійснюватись ідея створення багатотомної фундаментальної праці, яка б узагальнила величезну епоху в розвитку української національної історії. Уже сама ідея подати історію України від найдавніших часів до сучасності не як українські клапті в російській історії, а як суцільний історичний процес мала невмируще значення. Грушевський видрукував перед революцією сімтомів своєї великої праці Історія України-Руси. Крім того, він опублікував короткі історичні огляди, які відіграли чи не найбільшу роль у піднесенні української культури і самосвідомості: Очерк истории украинского народа, що витримав з 1904 по 1911 pp. три видання, і Ілюстровану історію України Київ, 1912 p.. Крім того, ним було видано три з пяти томів Історії української літератури. Незважаючи на те, як сприймалися ці твори в суспільстві, завдяки Грушевському відтепер наявність окремої національної історії не можна було заперечувати, так як завдяки Шевченкові — наявність окремої української мови і літератури.

Революція 1905-1907 pp. в Росії дозволила Грушевському розгорнути діяльність і на Наддніпрянській Україні. У Києві було організовано Українське наукове товариство, перенесено деякі видання з Галичини, налагоджено розповсюдження праць НТШ. Проте післяреволюційна реакція змусила згорнути роботу.

В українському національному русі напочатку XX ст. не було постаті, яка б могла зрівнятися з Грушевським своїм авторитетом, і цей авторитет насамперед завдячував науковому доробку вченого і неймовірно цілеспрямованій організаційній праці.

Іван Якович Франко 1856-1916 — письменник, поет, політичний і громадський діяч. У 1875 р. закінчив Дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. З 1894 р. очолював філологічну секцію, а з 1898 р. також етнографічну комісію НТШ, редагував Літературно-науковий вісник. Стояв біля витоків Української радикальної партії. Свої твори почав друкувати з початку 70-х років. Залишив значну поетичну, прозову, публіцистичну спадщину.

У політичному русі і розвитку суспільно-політичної думки Галичини та всієї України відіграв важливу роль.

Тривалий час І.Франко перебував під ідейним впливом Драгоманова, проводячи федеративні принципи в теорію та практику соціалістичного руху в Галичині. Він навіть противився гаслу політичної самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам.

Після смерті Драгоманова він звільнився від його ідейних впливів і перейшов на позиції самостійництва. Розрив із соціалістами був зумовлений тим, що він усвідомив: соціалізм не призведе до національного визволення України, під соціалістичними гаслами більш могутні нації можуть поглинути інші. Він говорив, що польські соціал-демократи є найтяжчі вороги, а російська соціал-демократія являється далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичним і, так сказати, вяже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному грунті.

Перехід на самостійницькі позиції зумовив розрив Франка з Радикальноюпартією. Він став одним з керівників Української національно-демократичної партії.

Ідеалом у суспільному житті Франко вважав вільну незалежну націю. Все, що йде поза нацією, є обманом або прикриттям для поневолення іншої нації. Для досягнення цієї мети не шкода ніяких жертв.

Ці ідеї, які Франко почав сповідувати на зламі століть, стали домінуючими в Галичині. Ідеал незалежної держави згуртовував усі прошарки українського суспільства Галичини.

Протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст., як і в наступні періоди, в Україні відбувається поєднання революційного та національного рухів.

Важливе місце в національному русі займали громади — культурно-освітні організації, які мали на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Але навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Царський уряд заборонив видання українською мовою шкільних та релігійних видань, а потім і друкування літератури українською мовою в Російській імперії та увезення її з-за кордону Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.. Це підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці.

На українських землях, що входили до складу Австрійської імперії, етнічні відмінності збігалися з соціальними. У Галичині правлячим класом була польська шляхта, у Буковині — румунські бояри, а в Закарпатті — угорські пани. Українці в усіх трьох частинах становили переважно селянську націю з нечисленною верствою духовної і світської інтелігенції.

Специфіка національного відродження на західноукраїнських землях полягала втому, що основним носієм української національної ідеї було духовенство. У 1816 р. в Перемишлі виникла культурно-освітня організація — Товариство священиків, яка стала активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. На початку 1830-х рр. у Львові виникло демократично-просвітницьке та літературне угруповання Руська трійця М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, яке бачило своє головне завдання в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, сприянні пробудженню національної свідомості українського народу.

Останнє десятиліття ХІХ ст. було переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням наприкінці ХІХ ст. перших українських партій національна ідея проникає в маси. Перші українські політичні партії зявилися у Галичині. У 1890 р. у Львові була створена Русько-українська радикальна партія РУРП, яка у своїй діяльності прагнула поєднати теоретичні засади соціалізму з захистом соціальних інтересів українських селян та національних інтересівукраїнців Галичини. Було висунуто й аргументовано постулат політичної самостійності України. Він містився у новій редакції програми РУРП 1895 р.. У 1899 р. у Львові за участю частини народовців і радикалів утворилася Українська національно-демократична партія УНДП.Після розколу РУРП з неї виділяється марксистське крило, що у 1899р. оформлюється в Українську соціал-демократичну партію УСДП з М. Ганкевичем, Ю. Бачинським та С. Вітиком на чолі. Всі ці партії відстоювали парламентські форми діяльності, пропонували свої шляхи розвязання соціально-економічних завдань, були прибічниками політичної самостійності України.

Отже, в 1890-х рр. в основному завершився процес формування партійно-політичної системи українців в Австро-Угорщині, відбулося організаційно-політичне оформлення українського руху в Західній Україні.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних партій. Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала Революційна українська партія РУП, яка виникла в 1900 р. Фундатори партії — Д. Антонович, Л. Мацієвич, М. Русов та ін. Мета партії — соціальне та національне звільнення України. Вона відстоювала інтереси селянства, яке вважала основою української нації. У 1902 р. утворилася Українська народна партія УНП на чолі з М. Міхновським. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним ідеям та орієнтації на російських есдеків-меншовиків і утворила Українську соціал-демократичну спілку.