Визвольні повстання 1702-1704 р. С.Палій

Війна Польщі з Туреччиною добігала кінця. Обидві сторони, особливо Польща, давно вже шукали шляхів до замирення. Воєнні дії розгорталися мляво, і головний тягар багаторічної і тяжкої війни падав лише на Україну іРосію. Польське військо у 90-х роках XVII ст. будьякими успіхами в цій війні похвалитися не могло. Численні татарські напади страшенно руйнували Правобережну Україну. Країна була спустошена, населення зубожіло. Війна в широких колах польської шляхти ставала дедалі непопулярнішою. На Правобережжі шляхта була переконана, що їй не так страшні «погані» (турки і татари), як свої козаки і «хлопи». Маґнатські кола були глибоко незадоволені «вічним миром» 1686 р. (який аж до 1710 р. не був затверджений польським соймом) і одверто висловлювалися за припинення війни з Туреччиною і Кримом, щоб мати вільні руки для наступу на Лівобережну Україну за допомогою Туреччини й Криму. На Гетьманщину засилається польських шпигунів для розвідки і підпалів сіл і міст 44. З кінця 1680-х років польський уряд вів таємні переговори з Кримом. «Священна Ліґа» розпадалася.Вже після укладення Карловицького миру польський уряд намагався перешкодити замиренню Туреччини з Росією. Року 1700 польський посол у Константинополі Лещінський «просилприлежно у турковименемвсего сенату короныПольской и великого княжестваЛитовского и всей Речи Посполитойобоихнародов, чтобони c великим государем (Петром І) не мирились и учинили c ними союз противего, великого государя, и помогли имотыскиватьКіев и всю МалороссійскуюУкраину, а на короля своего (Авґуста II) он имжаловался, что он великій друг царскомувеличеству, и ониегони в чемслушать не будут и c королевстваегоскинут». Спроба не вдалася, але цей факт свідчить про те, що конфлікт між Авґустом II і керівними польськими маґнатами був зв’язаний також з польсько-українськими відносинами. Палій був тим більш небезпечний для Польщі, що він перегороджував їй шлях до Лівобережної України.У січні 1699 р. в Карловиці підписаний був мирний договір між Польщею і Туреччиною. Польща здобула назад Поділля з Кам’янцем; Туреччина назавжди зреклася своїх претенсій на Україну. Перед Польщею на Правобережній Україні відкривалися привабливі перспективи. Польська шляхта посунула на Поділля, Брацлавщину і південну Київщину. На Поділлі відразу були відновлені старі польські порядки. Українське селянство знову потрапило в неволю польських панів; українське міщанство зазнало суворих обмежень в торгівлі й промислах. Соймова конституція 1699 р. фактично забороняла українцям жити в Кам’янці. Православному українському населенню, як і жидам, не дозволялося мати тут земельну власність, займатися торгівлею і проживати в місті більше як три дні. Всі українські церкви в Кам’янці (крім однієї, яка перейшла до уніятів) були закриті.Однак польський наступ на Брацлавщину й Київщину натрапив на рішучий опір усього українського населення, зокрема козацтва. Карловицький мир розв’язав Польщі руки щодо козаччини. Сойм 1699 р. 45 ухвалив зліквідувати козацьке військо на території РечіПосполитої.Виконуючи соймову ухвалу, гетьман С. Яблоновський 20 серпня 1699 р. наказав гетьманові Самусеві і полковникам Палієві, 3. Іскрі, Абазинові, Барабашеві 46 та ін. негайно розпустити козацькі полки і покинути всі королівські, шляхетські і церковні добра. Яблоновський загрожував непокірним, що він буде вважати їх за «купи свавольні і неслухняні», які будуть знищені, як вороги, для чого і послано було кілька десятків польських кінних хоругов і піші полки. Польська шляхта рушила на «Паліївщину».Настав вирішальний момент у боротьбі українського народу на Правобережжі проти польської влади. Досі селянство за допомогою козацтва стихійно й ізольовано боролося проти окремих, хоч і численних, польських державців. Леґальне існування правобережногокозацтва чимало утруднювало для шляхти боротьбу проти козацтва й селянства, і Палій вміло використовував це. Але соймова ухвала 1699 р. ставила козацтво поза законом, і дальша боротьба українського козацтва й селянства перетворювалася на визвольну боротьбу українського народу проти Польщі, проти польського панування на Правобережній Україні.Палійта інші козацькі керівники не скорилися соймовій ухвалі. Коли посланці Яблоновського з’явилися до Фастова, Палій відмовився виконати гетьманський наказ: «Я оселився у вільній Україні, і Речі Посполитій нема жадного діла до цього краю: тільки я,як справжній козак і вождь козацького народу, маю право порядкувати тут». Католицькі ксьондзи, які приїхали до Фастова, були вигнані з міста.Польський уряд вдався до збройної сили, щоб приборкати Палія. У вересні 1700 р. реґіментар Цінський на чолі чотиритисячного війська з артилерією напав на Фастів, але був відбитий і змушений відступити на Волинь. В руках Палія фактично опинилися Київське і Брацлавське воєводства.Даремно київська й волинська шляхта в 1701 р. вимагала негайного знищення «бунтівника Палія». Даремно король Авґуст II 25 січня 1702 р. офіційно і особисто звертається до Палія з наказом викопати соймову конституцію 1699 р. Палій енерґійноготуєтьсядо дальшої боротьби з Польщею. Він гуртує навколо себе всі правобережні козацькі сили, шукає допомоги на Лівобережжі і підтримує зносини з Запоріжжям, яке обіцяє йому підтримку. Він об’єднує всі антипольські сили на Україні.Все було готове для боротьби; потрібна була тільки іскра, щоб запалити вогонь народньогоповстання.Влітку 1702 р. почалися селянські заворушення на Поділлі та Брацлавщині. Незабаром почалися розрухи на Київщині. У серпні 48 до Богуслава, Корсуня, Лисянки та інших місць прибули з військом польські дідичі та їхні управителі і запропонували козакам або покинути цей край, або піти в папське підданство. У відповідь на це козацтво на чолі з Самусем, 3. Іскрою, Семашком (пасинок Палія) 49 та іншими повстало проти поляків. Польська шляхта і військо в усіх цих місцях були перебиті. Повстання перекинулося на інші місцевості Київщини і Брацлавщини. Скрізь селяни приєднувалися до козаків. Самусь оголосив селянам вічну волю від панського гніту. Великі маси селян кидали свої оселі, забирали жінок і дітей, палили свої хати і з усім майном та худобою ішли до козацького війська. У повстанні взяли участь також робітники місцевих промислових закладів, зокрема рудень. Зібравши значні військові сили, Самусьобложив Білу Церкву. Керівники повстання звернулися по допомогу до гетьмана Мазепи.Спочатку польський уряд не звернув особливої уваги на повстання Самуся та Іскри, тим більше, що Палій, хоч і допомагав активно повстанню, а проте ще не приєднався до нього відкрито. Немає сумніву, що в такий спосіб Палій хотів забезпечити собі підтримку Мазепи і Москви.Польський уряд спробував використати Палія в своїх інтересах. «При першій звістці про нову й несподівану революцію на Україні і заколоти, підняті полковником Самусем», король Авґуст II звернувся до Палія, вимагаючи від нього негайно «докласти всіх сил і засобів, щоб потушити цей вогонь». Проте незабаром Польща мала змогу переконатися, що «ця пожежа при допомозі» Палія «все більш поширюється».Поляки зробили також спробу домовитися з Самусем, але Самусь заявив, що припинить боротьбу тільки тоді, коли «по всій Україні, від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случа не буде ноги лядської». У листі з 7 вересня 1702 р. до козацьких ватажків на Дністрі — Палладія, Валазона й С. Рингаша 51 Самусь писав, що він до останньої краплі крови битиметься «за весь народ православний український», і закликав їх «одностайно стояти з Військом Запорозьким (тобто з Гетьманщиною і Запоріжжям) проти ворогів наших — поляків за вольності козацькі, як було раніше, щоб від цього часу ляшки з наших рідних українських земель відступили і більш не поширювалися на Україні». Наддністрянське козацтво приєдналося до повстання і визнало своїм вождем Палія.Отже, було сформульовано основну мету повстання: повне і остаточне знищення польського панування над Україною.Маючи за собою підтримку всього українського населення на Правобережжі і сподіваючися допомоги з Лівобережжя і особливо Запоріжжя, Палій бере на себе головне керівництво повстанням. Він розробляє зовсім доцільний за тих умовин плян військових дій. Головні сили на чолі з Самусем виступили на захід, щоб швидким маршем розгромити польське військо і допомогти місцевим селянським рухам. Друга частина козацького війська на чолі з Семашком була послана на Брацлавщину й південно-східне Поділля (Побережжя), щоб допомогти місцевому населенню, яке ще в першій половині 1702 р. почало виступати проти державців, а також щоб не допустити можливоготатарського демаршу. Нарешті, третя частина козацького війська з Палієм на чолі продовжувала облогу Білої Церкви, яку треба було будь-щобудь взяти, щоб зліквідувати головну військову базу Польщі на правобережній Наддніпрянщині. Крім того, Палієві требабуло бути близько Фастова, як головного осередку повстання, а також Києва, звідки він сподівався дістати допомогу від українського та московського урядів.

17 жовтня 1702 р. 52 під Бердичевом Самусь розгромив польське військо на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом. Поляки втратили 2000 чоловік. Артилерія і великий обоз (вартістю в 220 тис. злотих) дісталися переможцям. Польські полководці втекли аж до Львова. Унаслідок перемоги під Бердичевом повстання охопило всю Житомирщину. Дорога на Волинь і Брацлавщину була відкрита. Однак Самусь, добре поінформований про те, що волинська шляхта готує великий спротив повстанцям, пішов на Брацлавщину й Поділля, де і з’єднався з полковником Абазином.У кінці жовтня 1702 р. 53 Самусь і Абазин з допомогою місцевих міщан та селян оволоділи фортецею Немировом, де була чимала польська залога. Далі козаки зайняли Вінницю, Бар і Межибіж. Отже, вся Брацлавщина й значна частина Поділля опинилися в руках Палія.Одним з найголовніших досягнень Палія було взяття ним на початку листопада 1702 р., після семитижневої облоги 54, Білої Церкви. Польська влада на Правобережній Україні (крім Волині) була зліквідована.Повстання Палія і Самуся 1702 р. поставилона порядок денний питання про приєднання Правобережжя до Гетьманщини. Палій думав, що фактична ліквідація польської влади на Правобережжі поставить московський уряд перед доконаним фактом і примусить його прийняти Правобережну Україну під протекцію царя. Самусь навіть склав присягу на вірність цареві й гетьманові Мазепі. І Самусь, і Палій почали писатися «його царської милости». Внаслідок аґітації Палія, населення Правобережної України було переконане, що гетьман Мазепа й московський уряд співчувають повстанню і допоможуть йому.Тимчасом це було далеко не так. Одержавши від Самуся повідомлення про повстання з проханням про військову допомогу, Мазепа дав невиразну відповідь. Сповіщаючи про це Петра, Мазепа писав, що на Правобережжі «смута принадлежностям нашим зЂлоесть не противна», оскільки вона перешкоджає аґресивнимплянам Польщі щодо Києва й Лівобережної України. Гетьман трохи допоміг повстанцям військовими припасами (порох і оливо), щоб «не стогнатьвовсе Самуся от моегорейменту».Проте ні московський, ні український уряди не збиралися, та й не могли на той час допомогти Палієві. Головна увага Москви звернута була тоді на війну зі Швецією, а в цій війні союзником Росії була Польща. Шведське військо окупувало тоді значну частину Речі Посполитої; маґнатська опозиція Авґустові II піднесла голову. Союз з Росією був дуже мало популярним у польських політичних колах, і будьяка підтримка Палія московським урядом, безперечно, ускладнила б становище Росії в Північній війні".У польських колах зі шведських джерел ширилися чутки про те, що московський уряд і гетьман Мазепа підтримують повстанців. Зокрема говорили, що Мазепа з 20-тисячним військом має прийти на допомогу Самусеві. Польський уряд кілька разів у 1702—1703 рр.звертався до Петра І з проханням допомогти йому приборкати повстання. Зважаючи на це, московський уряд не тільки відмовив Самусеві й Палієві в підтримці, але вимагав, щоб вони припинили боротьбу. Відповідні інструкції одержав і гетьман Мазепа. Палій і Самусь відповідали на царські й гетьманські поради, що вони не можуть припинити справедливої і переможної війни проти Польщі.А втім, становище українського уряду перед лицем правобережного повстання було дуже складне. Боротьба Палія проти Польщі була надзвичайно популярна в широких масах українського народу. Вона високо піднесла авторитет Палія й зробила його народнім героєм. Чимало козаків і селян Лівобережжя, всупереч урядовим заборонам, йшло на допомогу Палієві. Ще в більшій кількості йшли до Палія запорозькі козаки. Нові суворі заходи Мазепи проти переходів на правий берег Дніпра, із загрозою навіть смертної кари порушникам кордону, не могли стримати цього руху. Більш того: на Лівобережжі почалися розрухи проти державців та орендарів. Недарма він писав Петрові І, що селяни всі «злобятся» на нього і хочуть тікати за Дніпро.Особливо непокоїли Гетьмана запорожці. Обставини й визначили ставлення Мазепи до правобережного повстання й вплинули на дальшу тактику Гетьмана щодо Палія.Взяття Білої Церкви завершило перший етап українського повстання проти Польщі. Майже вся Правобережна Україна (за вийнятком Волині) опинилася в руках Палія. Окремі міста, де ще залишалася польська влада, були надто невеличкими й нечисленними острівцями серед бурхливого моря повстання. Волинь і Галичина були настроєні досить тривожно.Однак це був кульмінаційний пункт повстання. Селяни, які повиганяли своїх державців, не хотіли йти далі й нерідко поверталися додому. Це, безперечно, послабляло сили повстанців. З другого боку, шляхта гарячково мобілізувала свої сили для відсічі. Волинська шляхта, на заклик свого каштеляна Ф. Ледоховського, у вересні 1702 р. зібрала значне військо, щоб не дати козакам прорватися на Волинь і в Галичину. Так само робила й подільська шляхта.Тим часом польський уряд готувався до приборкання повстання. Силами місцевих шляхетських загонів були придушені спроби повстання на Волині (і в Галичині). У січні 1703 р. проти повстанців зібрано було численне («знатне») польсько-литовське військо, зкоронною артилерією («с пушечным снарядом») на чолі з польним коронним гетьманом, воєводою белзьким Адамом-Миколаєм Сєнявським, одним з найбільших маґнатів Правобережної України, і генералом Брандтом. Одначе польський уряд був не дуже впевнений у власних силах, а тому кликав на допомогу кримського хана, царя Петра й гетьмана Мазепу 59. З метою, очевидно, внести розбрат серед повстанців, а також виграти час, польський уряд зробив ще одну спробу домовитися з Самусем і Палієм. Самусеві був посланий королівський універсал з наказом припинити війну і обіцянкою «законним» способом задовольнити козацькі вимоги. 10 лютого 1703 р. Авґуст II звернувся до Палія з листом, де наказував йому, «чтобсамиопомнились и других, отклонивши от предпринятогомятежа, к должнойпокорностипривели».Але боротьба могла бути розв’язана тільки силою зброї. Сєнявському не важко було подолати розпорошене по окремих загонах козацько-селянське військо. Повстанські загони в околицях Костянтинова, Межибожа, Вінниці було розбито. З огляду на перевагу польських сил, Самусь змушений був відступити до Брацлава, а далі в Богуслав.Героїчний опір зустріло польське військо під Ладижином, де був Абазин. Добре бився Абазин, але, оточений переважаючими силами ворога, втративши три чверті свого загону, був узятий в полон. Поляки спалили Ладижин і вирізали всіх мешканців. До середини березня 1703 р. повстання на Поділлі та Брацлавщині було придушене. Кілька козацьких і селянських загонів відступило за Дністер. Населення майже всього Побережжя — міст Калюса, Ушиці, Жванця, Могилева та багатьох містечок і сіл перейшло в Молдавію. Пішов туди й Шпак. Багато козаків і селян (особливо з Вінниці та Умані) 60 пішло до Палія, але чимало залишилося в лісах та на островах р. Бога йпродовжувало партизанську боротьбу.Почалася жорстока помста переможців. Абазин був вбитий на палю. Усі повстанці, захоплені зі зброєю в руках, були покарані на смерть. Мешканці міст і сіл, що чинили опір полякам, були вирізані до одного. Особливо жорстоко придушував повстання київський воєвода Йосиф Потоцький. Він наказав відтяти ліве вухо всім селянам, запідозреним у повстанні. На Поділлі ґродські суди засуджували на смерть населення цілих сіл. Подільський соймик 1703 р. ухвалив скоротити термін слобід до одного року, після чого селяни перетворювалися на кріпаків. Уся худоба селян Подільського воєводства була сконфіскована. Однак придушення повстання на Поділлі та Брацлавщині не припинило боротьби. Київщина залишалася в руках Палія і Самуся. Хоч Самусь (у січні 1704 р.) відмовився від гетьманства, але він залишився й надалі богуславським полковником. І він, і З. Іскра заявили Мазепі, що «когдабы ляхи имЂли на нас наступати, то поколь сил наших станет, будем от ихнаступленія боронитися и какнепріятелейоныхразорять» 62. Палій енерґійно укріплює Білу Церкву, готуючися до зустрічі польського війська. На всі поради й накази царського уряду повернути Польщі Білу Церкву й припинити боротьбу, Палій відповів рішучою відмовою. «Ні ляхам, ні кому іншому я не здам Білої Церкви, хібащо мене звідти витягнуть за ноги», — казав він. Рішуча позиція, зайнята Палієм, справила на польський уряд велике враження. Польське військо не відважилося піти проти Палія, і місцевій шляхті залишалося тільки просити (в липні 1703 р.), щоб Палій дозволив їй повернутися до своїх маєтків і збиратися на соймики. По суті це було визнання Палія представником державної влади на Київщині. У 1703 р. Палій тримав у своїх руках Київщину і посилав свої загони на Брацлавщину та Поділля, де в наступному 1704 р. знову вибухлоповстання.Повстання 1704 р. почалося одночасно в різних місцевостях Правобережжя, переважно в Брацлавському й Подільському воєводствах. Селянські й козацькі загони нападали на маєтки в околицях Немирова, Умані, на Поділлі (загін у 600 чоловік на чолі з Шпаком,що повернувся з Молдавії), зокрема біля Кам’янця (селянський загін Ворони), на Наддністрянщині (селянські загони на чолі з сотником Палія Назуленком і запорожцем Корсунем), навіть коло Дубна.Особливо велике повстання на чолі з сотником погребиським Грицьком Борисенком було в Немирові. Повсталі міщани й селяни Немирівщини (громади немирівські, ковалівські й прилуцькі) зорганізували козацькі сотні і розбили польське військо під Сенявою.Отже, становище поляків стає знову загрозливим. 9 липня 1704 р. Мазепа, який був тоді з козацьким (лівобережним) військом під Паволоччю, писав царському урядові, що «гультяйство» Палія грабує шляхту, роблячи це ім’ям гетьманського уряду. Це створювало дуже незручне становище для Гетьмана. Справа йшла не тільки про польську шляхту. Пожежа, як і в 1702 р., загрожувала перекинутися на Лівобережжя. Влітку 1704 р. на раді з Запоріжжі вирішено було знову зруйнувати старшинські салітряні майдани коло Запоріжжя. Запорозька «голота» готова була виступити проти старшини та орендарів: «пойдем за ДнЂпр в городыарендарей бити», «идем конечно бити арендарей и панов, ибо уже батьков наших у плуговумучили, ими орючи», — все голосніше й рішучіше казали на Запоріжжі. За таких обставин Гетьман боявся з’єднання запорожців з Палієм, який, за відомостями Мазепи, «региментумоего (гетьманського) казаковподговаривает на общейсовЂт» (себто на Генеральну Раду), кажучи: «Инако де, господа молодцы, господ своих и арендарев не избудете, развеобщимсовЂтом, какпрежніенашичинили».А тут ще натискували польські маґнати. Недарма сучасник (Граб’янка) каже, що Мазепа «по намовЂлядской о ПалЂи начал промишляти». Король Авґуст II наполягав перед гетьманом Мазепою, щоб той приборкав повстання Палія. Шляхтичі Брацлавського й Подільського воєводств раз у раз приїздили до гетьмана з настирливими проханнями допомогти їм повернутися до своїх маєтків, звідки їх вигнав Палій. Але Мазепа зовсім не збирався задовольняти ці вимоги й прохання. У листі до Ґоловіна в серпні 1704 р. Гетьман писав: «Никгдыбы ляхи не показали себяспособными справитися з бунтовщиками, понежесамыеподданныеих к бунтам склонны и не хотятдолЂеигалядского над собойтерпЂти. Как уже изчотырохгородов: Винницы, Бершада, Ягорлыка и НовоконстантиноваприЂзжалиподданныекомнЂ и просили, чтоб я позволилимгубернаторовсвоихвонвыгнати, не могучиболштерпЂтинесносныхграбительств».У липні 1704 р. Мазепа з козацьким військом перейшов кордон і вступив у Київське воєводство. В універсалі 12 липня 1704 р. Гетьман повідомляв про те, що йде не для порушення «вічного миру» або шляхетських.Шляхта Київського воєводства на соймику в жовтні 1704 р. висловила гетьманові Мазепі подяку за допомогу.Але справжнього спокою на Правобережній Україні не було.