Утвердження комуністичного режиму в Західній Україні.

Намагаючись надати своїм діям на західноукраїнських землях легітимного характеру, радянське керівництво організувало там вибори до так званих Народних Зборів України, які відбувалися, зрозуміло, на безальтернативній основі, під контролем та за безпосередньої участі радянських військ, органів влади та

спецспужб. Зібравшись 26—28 жовтня 1939 р. у Львові, новообрані Народні Збори прйняли декларацію про встановлення радянської влади на території Західної України та возз'єднання з УРСР. Вже 1 листопада Верховна Рада СРСР задовільнила" їх прохання. Чи не найсерйознішим випробуванням для населення новоприєднаних територій так звана "радянизація" — запровадження нових радянських порядків. На перших порах вона відбувалася за співчуття і навіть за підтримки місцевого українського населення, яке зазнало чимало лиха від польської та румунської окупації. Заходи радянизації включали в себе конфіскацію поміщицьких земель та частковий розподіл їх між безземельними та малоземельними селянами, націоналізацію промисловості, торгівлі і банків, введення 8-годинного робочого дня, розвитокмедичного обслуговування, обмеження безробіття, розподіл серед міської біднотижитла, націоналізованого після втечі польських чиновників та підприємців тощо. До соціально-економічних змін додалися культурно-освітні: повсюдне впровадження української мови, збільшення кількості українських шкіл та вузів, преси, завезення зі східних областей великої кількості книг українською мовою тощо. Проте підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю місцеве життя, чміністрація, основу якої складали "перевірені кадри" зі Східної України або Росії, здебільшого росіяни за походженням, почала проявляти свою істинну сутність. Вона побоювалася поширення національно-визвольних ідей із Західної України на УРСР, а тому взялася за нещадну руйнацію культурно-освітніх, громадсько-політичних, економічних осередків та місцевих традицій, які формувалися протягом тривалого часу і з якими мусили рахуватися навіть попередні окупаційні режими. В результаті, припинили своє існування не лише політичні партії, звичайно, за винятком більшовицької, а й усі інші інституції неполітичного характеру, що раніше діяли в Західній Україні. Така доля спіткала навіть товариство "Просвіта", яке за свою понад 70-річну історію чимало спричинилося до українського національного відродження. Була ліквідована вільна українська преса, зокрема, замість 83 українських газет часів польської окупації почали виходити б нових, цілком підпорядкованих радянській адміністрації. Аналогічним було становище на Буковині та в Бессарабії, де виходили лише 2 газети. Всеохопною стала політична цензура, без дозволу якої неможливим був вихід газет, журналів, книжок. У всіх школах запроваджувалося обов'язкове вивчення російської мови. Почалося гоніння на Українську греко-католицьку церкву, яка користувалася в народі особливим довір'ям та авторитетом. Запанувала сувора уніфікація думки. Підривалися моральні засади молодого покоління. Утвердження тоталітарного режиму на новоприєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які спрямовувалися проти всіх, "хто міг би" чинити опір новим порядкам. Згідно інструкції Державного політичного управління, до категорії ворогів народу відносилися всі члени колишніх політичних партій, організацій та товариств, землевласники, чиновники, учасники визвольних змагань, служителі релігійних культів тощо. Згодом до них приєдналися ті селяни, які виступали проти насильницької колективізації.

Найпоширенішим різновидом репресій були депортації, коли тисячі ні в чому не повинних людей, затаврованих як "вороги народу", без усякого слідства, суду та навіть без формального звинувачення арештовували і в товарних вагонах вивозили вглиб СРСР — на широкі простори Крайньої Півночі, Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу. Чимало їх, насамперед дітей та стариків, гинули по дорозі від голоду, холоду, пошестей, знущань конвоїрів. Ті ж, хто виживав, у нелюдських умовах змушені були працювати на благо "социалистической родиньї". Згідно з даними митрополита А.Шептицького, з однієї тільки Галичини радянська влада депортувала близько 400 тис. українців. Водночас із поширенням репресій на новоприєднаних територіях було створено широку тюремну мережу, яка нараховувала 25 в'язниць і дві внутрішні тюремні камери. На початку 1941 р. тут перебувало близько 25 тис. ув'язнених, головним чином, студенти, вчителі, лікарі, адвокати, представники заможнішого населення. Особливо трагічно склалася їхня доля з початком німецько-радянської війни, коли нарком внутрішніх справ Л.Берія розпорядився "...розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах". Вже 5 липня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС УРСР Філіппов доповідав начальству про виконану “роботу” тобто розстріли в‘язнів: у в'язницях Львівської області було розстріляно 2464 особи, Дрогобицької - 1101, Станіславської — 1000, м. Луцька — 2000, у Ковелі — 194, Дубні — 260, Перемишлі — 267... — всього понад 15 тис. осіб.

Як свідчать факти, в Стрийській тюрмі більшови­цькі кати навіть куль не тра­тили на свої жертви. В чере­пах останків, розкопаних тут в червні 1990 р., знайдені одна­кові специфічні отвори. На думку експертів^ нещасних вбивали спеціальними молота­ми чи довбнею з гострими на­конечниками. Були черепи з проломами, як від ударів важ­ким молотом. За словами свідків, жертву заводили в лазню, після чого проводили в спеціальну кімнату і там — били довбнею по голові. Очевидці згадували, що в дні масових розправ крові там було так багато, що вона сягала катам вище ступні. Щоб не було чути криків і зойків мордованих, день і ніч на території тюрми ревіли мотори тракторів. Кривава робота йшла цілодобово. У яму, куди скидали вбитих, сипали вапно, перекладали дошками, трохи накривали землею ізнову скидали шар трупів. Розкопана яма була глибиною понад два метри.

Для нелюдів у формі НКВС не було нічого святого. Не гребували нічим: затискали між дверима пальці, пхали голки під нігті, били по босих п 'ятах палицями. Судмедексперт В.Ільницький, який був присутнім під час розкопок у Дрогобицькій тюрмі, з болем відзначав: "Розглядаючи потрощені черепи, в яких застряли металеві кілки, важко повірити, що так могли знущатися із живих людей".

В газеті "Краківськівісті"від 7 серпня 1941 р. повідомлялося про Кременецьку тюрму, де було вимордувано 1500 українців, серед яких 8 священиків та владика Симон. Згідно з повідомленнями очевидців, найстрашнішу смерть мав владика Сим он. "Провівши його голим між ударами крісових прикладів через вулиці Крем 'янця до тюрми... звиродніліенкаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п'яти, ніс та язик, викололи очі..."

У Тернопільській тюрмі, як подає відомий краєзнавець Г.Грещук зі свідчень очввидця, "трупи помордованих були жахливо понівечені, мали відрубані чи Накручені руки й ноги, повипалювані очі. Московські катюги застосовували до свого Кривавого ремесла сокири, щоб завдати своїм жертвам якнайбільших мук. У жінок, яких я бачив у камерах, були повідрізувані груди і повикручувані руки й ноги та порозбивані голови. У кожній камері було по 60 і більше трупів, а камер було в Тернопільській тюрмі, яку збудували ще поляки, дуже багато. В одній камері я побачив трупи двох дівчат, зв’язаних докупи колючим дротом. В однієї був розпорений живіт і в нього вложено кота, у друго ї була здерта з рук шкіра від долонь по лікті. На рани насипано ячмінних остюків...

У камері на першому поверсі я побачив прибитий до стіни цвяхами труп молодого, може 30-літнього чоловіка..."

Найжахливіше, що більшовицькі карателі знищували навіть дітей. Під час розкопок наприкінці вісімдесятих років одного з місць масових страт 1939 р. у "Дем’ я новому лазі" — урочищі під Станіславом — у моторошному "звалищі" людських кісток і напівзотлілого одягу знайшли крихітний скелетик: немовля було дротом прив ‘язане до матері, навіть збереглися рештки пелюшки. Подібні звірства творилися в Луцьку, Дубні, Чорткові, інших західно­українських містах. Загалом же за 1939—1941 рр. жертвами репресій — депортацій, ув'язнень, розстрілів — став чи не кожен десятий мешканець Західної України. В одній лише Галичині — Дрогобицькій, Львівській, Станіславській та Тернопільській областях, — за підрахунками дослідника І.Андрухіва, за той період населення зменшилося майже на 700 000 чол. Тільки за один рік до 90 000 осіб було репресовано за політичними ознаками на Буковині та в Бессарабії. Ці дані свідчать, ідо репресії комуністичного режиму як у цілому по Україні, так і на новоприєднаних західноукраїнських землях, носили масовий характер і були спрямовані на знищення та асиміляцію української нації.

Прихід Червоної армії у вересні 1939 р. на західноукраїнські землі викликав піднесення серед більшості місцевого населення. Воно висловлювало свою щиру вдячність за звільнення від польського гноблення та за омріяне возз‘єднання українських земель. На честь "визволителів" у містах і селах зводилися тріумфальні арки, нерідко прикрашені синьо-жовтими прапорами, їх вітали хлібом і сіллю, квітами, церковними процесіями з хоругвами та іконами. Однак, у процесі утвердження тоталй тарного режиму первісний ентузіазм західних українців почав згасати. Порятунком для багатьох з них від комуністич­них репресій стали втечі у німецьку зону окупації — так зване Генеральне губернатор рство, куди належала й частина етнічних українських земель] (Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя) площею 16 тис. кв. км, на якій проживало близько 550 тис. українців. Протягом 1939—1940 рр. сюди втекло від 20 до 30 тис. чол., передусім члени політичних партій, діячі кооперації, науки і культури. Вони розселялися серед своїх земляків, зокрема багато осіло у Кракові — центрі Генерального губернаторства. Краків згодом перетворився в осередок економічного, культурного та громадського життя українців. Тут і в інших місцях виникали українські громадсько-культурні організації, відкривали школи, комітети самодопомоги, кооперативні, молодіжні та спортивні організації. Навесні 1940р. було створено координаційний орган під назвою Український центральний комітет (УЦК), який очолив відомий учений Володимир Кубійович. УЦК захищавсоціально-економічні інтереси українців у Генерал-губернаторстві.Ті українці, що зосталися під радянським режимом, намагалися протистояти зростаючим безчинствам. Активною була позиція церкви, насамперед греко-католицькоїна чолі з митрополитом А.Шептицьким, яка надавала значну моральну підтримку населенню та відкрито протестувала проти численних насильств з боку нової влади, апелювала до вищого державного керівництваопинити опір старалася також молодь, у першу чергу студентська, відмовляючись вступати до комсомолу та відвідувати лекції з марксизму-ленінізму, розповсюджуючи антирадянські листівки.

Єдиною політичною силою, що не лише зберегла свою структуру, а й значно розширила її, стала Організація українських націоналістів. Маючи великий досвід нелегальної діяльності, вона послано поповнювалася новими кадрами, які не хотіли миритися з існуючим режимом. Націоналісти поширювали антирадянські прокламації, вивішували синьо-жовті прапори, перешкоджали проведенню виборів та колективізації, вбивали представників радянської адміністрації тощо. Йначною перешкодою на шляху організаційного зміцнення націоналістичного руху був розкол, який стався після вбивства Є.Коновальця. Він призвів до утворення двох окремих і непримеренних організацій: ОУН- бандерівської (ОУН-б) або револю­ційної, очолюваної С.Бандерою, та ОУН-мельниківської (ОУН-м), очолюваної А.Мельником, які впродовж багатьох років поборювали одна одну. Це завдало великої шкоди всьому українському національно-визвольному рухові, хоча ОУН залишалася й надалі єдиною організованою політичною силою, яка боролася за незалежність і соборність України.

Що ж до польського руху опору, то він, на відміну від ОУН, не мав достатнього досвіду підпільної роботи і Практично був розгромлений радянськими каральними органами. Отже, приєднання західноукраїнських земель до УРСР було визначною подією, важливим етапом у боротьбі За соборність, в результаті якого переважна більшість українців з'єдналася в межах однієї держави. Однак, реалізація даної акції носила окупаційний характер, оскільки була наслідком злочинної змови двох диктаторів та завдала невимовних страждань значній частині населення Західної України, серед якого, в результаті, запанували антикомуністичні та антирадянські настрої.