Економічна реформа 1965 р.

Та все ж таки реформаторські по­шуки в середині 60-х років були продовжені. Вересневий 1965 року пленум ЦК КПРС проголосив про початок нової економічної ре­форми. Суть її полягала в тому, що підприємства ставали більш са­мостійними, між ними встановлювались прямі договірні зв'язки, їх діяльність оцінювалась такими показниками як рентабельність і прибуток, ціна їхньої продукції економічно обґрунтовувалась. Для трудових колективів вводились матеріальні стимули. Але за тих умов і ця реформа була приречена на провал. Спроби вмонту­вати елементи економічного стимулювання у командно-адмініст­ративну систему не могли мати перспективи. В ідновлений цент­ралізм в економіці і ринкові економічні регулятори не могли співіс­нувати. Новостворені 40 союзних міністерств і відомств знову взя­ли під контроль 90% підприємств УРСР. Міністерства і відомства досить швидко звели нанівець госпрозрахунок, ліквідували самостійність підприємств. Система директивного планування і ко­мандного управління господарством не тільки збереглася, а навіть посилилась. Економічна реформа 1965 р. була вихолощена і на по­чатку 70-х років згорнута.

У даний період розвиток економіки УРСР, як і раніше, мав індустріальне спрямування. У 1970 р. частка групи «А» в загальному обсязі валової продукції промисловості становила 71%, в 1985 р. — 72%, а групи «Б» — відповідно 29 і 28%. За 1965-1980 рр. зросла пи­тома вага найважливіших галузей індустрії — машинобудування і металообробки (з 16,7 до 29,8%), електроенергетики та мімічної промисловості (з 3,9 до 6,5%). Розпочатий в 20-ті роки безпреце­дентний процес надіндустріалізації суспільства продовжувався. Економіка працювала сама на себе, а не на людину.

Розширення виробництва досягалося передусім за рахунок більших затрат праці, залучення додаткових ресурсів. Економіка розвивалась екстенсивним шляхом, будувалося чимало підприємств, у виробництво залучалися все нові і нові робочі руки. Якісним фак­торам, які б сприяли переходу до інтенсивного типу економічного зростання, приділялася недостатня увага (мова йде про мо­дернізацію обладнання, поліпшення технічного оснащення фабрик і заводів, раціональне використання сировини, палива, робочої си­ли тощо). Лише на початку 80-х рр. було поставлено завдання пе­реорієнтувати інвестиції на технічне переозброєння, реконструкцію діючих підприємств при обмеженому будівництві нових.

Гострими залишалися проблеми у сільському господарстві, яке було найслабшою ланкою господарського механізму. І хоч на розвиток цього сектора економіки виділялися значні капіталовкладення, але кол­госпно-радгоспна система ніяк не могла вибратися з прірви. Керів­ництво аграрним сектором відзначалося жорсткою регламента­цією, некомпетентністю. Партійні органи та апарат агропрому дик­тували селянам майже все — що і де сіяти, як і коли збирати. Вони сковували і обмежували самостійність громадських господарств, не давали можливостей для розвитку особистої, приватної ініціати­ви. До того ж важка фізична праця, сезонний характер виробницт­ва, відсутність належних побутових умов призводили до швидкого відпливу населення із сільської місцевості. В цей час з'являється концепція «неперспективних» сіл, яка прирекла на вимирання більш як 2 тисячі українських сіл. Все ж таки в цей період сталися певні зміни у соціальному розвитку села. Протягом 1965-1985 рр. оплата праці колгоспників зростала більш швидкими темпами, ніж робітників і службовців. Середньомісячна оплата праці в колгос­пах УРСР зросла в 2,7 рази (до 134 крб.), у радгоспах — у 2,3 рази (до 163 крб.).

3. Реформи М.С. Горбачова. Перебудова

Кризові явища у еко­номіці стали одним з визначальних факторів розгортання нового і останнього етапу у розвитку країни, який одержав назву «перебу­дова». Головними складовими соціально-економічного курсу було визначено активізацію науково-технічного прогресу, технічне пе­реозброєння машинобудування, активізацію «людського факто­ру». Нове керівництво держави на чолі з М. Горбачовим постави­ло за мету, не чіпаючи основ політичного ладу, виправити окремі викривлення, активізувати реально існуючі процеси.

В Україні процес оновлення суспільства на перших порах про­ходив повільно і болісно. Реформи зустрічали значний опір з боку консервативних сил, верхівки партійного апарату. Перші роки пе­ребудови не принесли відчутних результатів, гасла змінювалися, а життя йшло по-старому. Тому вже у 1987 р. керівництво партії і держави усвідомило той факт, що соціально-економічні перетво­рення неможливі без демократизації суспільства, без реформування політичної системи. А це в свою чергу призвело до розгортання широкого народного руху, до зміни соціальної бази перебудови. До цього часу нові ідеї спускалися «згори», тепер же на політичну арену виходять неформальні організації, вимоги глибоких суспільних перетворень звучать на мітингах, зборах, демонст­раціях. Так в Україні в 1987 р. створено Український культуро­логічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса). Влітку 1988 р. у Львові відбулися не­санкціоновані багатотисячні мітинги.

Прискорення суспільно-політичного розвитку України відбулося лише наприкінці 80-х років. Оприлюдненням 7 липня 1988 р. «Декла­рації принципів» Української Гельсінської Спілки, в якій основним принципом проголошено «відновлення української державност і», по суті було започатковано процес становлення багатопартійності в Україні. А вже у вересні УГС ухвалює нову політичну лінію: перей­ти до прямої агітації за вихід України зі складу СРСР. Отже УГС на цьому етапі стала першою організацією, яка заявила про побудову самостійної української держави. Березнева 1989 року перша політична демонстрація у Львові і перший за радянський час політичний страйк стали реальними кроками УГС на цьому шляху.

Навесні 1989 р. в республіці з'явилися перші неформальні газе­ти — «Вибір» — у Києві, «Поступ» — у Львові, що вивели гласність у позаофіційний простір. Того ж року створено Товариство україн­ської мови ім. Т. Шевченка, Українське республіканське товариство «Меморіал», екологічну асоціацію «Зелений світ», Студентське братство, відновлено Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

4.Створення перших політичних партій та вибори у березні 1990 р.

Першим масовим політичним об'єднанням в Україні став Народний Рух України. Його створення відображало об'єктивну необхідність економічного і політичного реформування суспільст­ва, національного відродження України. В лютому 1989 р. газета «Літературна Україна» публікувала проект програми НРУ, роз­роблений ініціативною групою, до якої увійшли представники Спілки письменників України та Інституту літератури ім. Т. Шев­ченка. А у вересні відбувся Установчий з'їзд НРУ, головою якого обрано поета І. Драча, а головою Секретаріату — М. Гориня. Цей широкий суспільно-політичний рух об'єднав різні політичні сили, що ставили за мету створення Української незалежної держави. В цей же час виникла ціла низка політичних партій, що розгорнули активну, різнобічну діяльність. Так, першою політичною партією стала Українська національна партія (УНП), створена у Львові у жовтні 1989 р. політв'язнем Г. Приходьком. У березні 1990 р. на базі УГС створено Українську республіканську партію (голова Л. Лук'яненко). У наступні місяці відбулися установчі з'їзди Україн­ської християнсько-демократичної партії (лідер — В. Січко), Укра­їнської селянсько-демократичної партії (С. Плачинда, В. Щербина), Соціал-демократичної партії України (А. Павлишин, А. Носенко). У вересні 1990 р. створено Партію зелених України, очолену Ю. Щербаком. Наприкінці року оформилась Демократична партія України (голова — Ю. Бадзьо) та Партія демократичного відрод­ження України (співголови — В. Гриньов, О. Ємець, В. Філенко).

Випробуванням на політичну зрілість як політичних партій, так і всього суспільства стали вибори на альтернативній багатопартійній основі у березні 1990 р. У ході передвиборної кампанії до Верховної Ради УРСР демократичні сили згуртувалися в Демокра­тичний блок. Реальний суверенітет України, багатопартійність і політичний плюралізм, рівноправність і різноманітність форм власності, національне відродження українського народу, необхідність прийняття нової Конституції України, легалізація Укра­їнської греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви — такими були основні постулати програми цього блоку. 15 травня 1990 р. новообрана Верховна Рада почала працювати у парламентському режимі. У ній утворилася парла­ментська більшість («група 239»), яка складалася з комуністів, та парламентська опозиція — Народна рада, до складу якої увійшло 125 осіб. У ряді областей демократичні сили здобули перемогу на виборах до місцевих Рад народних депутатів.

Лише наприкінці 1989 р. відбулася зміна керівництва Компартії України: місце В. Щербицького посів В. Івашко. Новий лідер очо­лив консервативну більшість у парламенті. Навпаки Народна рада, яку очолив академік І. Юхновський, рішуче відстоювала не­обхідність радикального реформування суспільства, подолання ра­дянського тоталітаризму, відродження української державності. Саме завдяки активній позиції демократичних сил Верховна Рада 16 липня 1990 року ухвалила Декларацію про державний суве­ренітет України, яка відкрила дорогу до вільного розвитку ук­раїнського народу, до самостійної Української держави.

Лекція № 12