Формування сталінського тоталітарного режиму. Політичні репресії в Україні

Основний зміст. Статус УСРР на поч. 20-х рр. Створення СРСР. Економічна та політична криза на поч. 20-х рр. НЕП: основні заходи, досягнення, суперечливість, причини згортання. Індустріалізація та її наслідки для України. Колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933 рр. Формування тоталітарного режиму. Політичні репресії в Україні. Політика ук­раїнізації. Західноукраїнські землі в міжвоєнний період.

1. Міжнародно-правовий статус УСРР на початку 20-х років. Створення СРСР.

Оцінюючи взагалі міжнародно-правовий статус України з моменту встановлення радянської влади і до створення СРСР, слід зазначити, що республіка була юридичне самостійною, незалежною державою. Вона не входила до складу іншої держави, мала власну Конституцію, органи державної влади і управління, видавала власні закони, стежила за їх виконанням, виступала суб'єктом на міжнародній арені тощо. Зважаючи на прагнення більшовицької партії до централізму, розбудови на теренах колиш­ньої Російської імперії унітарної держави, такий статус України може здатися, на перший погляд, дивним, але цьому є пояснення. В цілому, згоду РКП(б) на існування радянських національних ре­спублік можна пояснити слабкістю її позицій в національних ок­раїнах.

Самостійною державою Україна була лише по формі: «де-юре». Насправді ж «де-факто», існування УСРР як незалежної дер­жави було лише фікцією. Це пояснюється тим, що на теренах колиш­ньої Російської імперії внаслідок безкомпромісної громадянської війни, фактично, утворилась однопартійна система. Правлячою ста­ла більшовицька партія — РКП(б). Монополізувавши владу, вона стала діяти не як політична сила, яка намагається впливати на про­цесії в суспільстві через своїх представників в державних, госпо­дарських, громадських органах, а, фактично, підміняючи їх собою. Щодо національних більшовицьких партій, які контролювали уряди в своїх республіках, в тому числі і КП(б)У, то вони мали статус зви­чайних обласних партійних організацій і в силу цього вимушені бу­ли беззаперечно і точно виконувати рішення і інструкції ЦК РКП(б).

На практиці обмеженість суверенітету України закладалася ще в ході громадянської війни, коли, задля концентрації людських та матеріальних сил в боротьбі зі своїми противниками, складалися військово-політичні союзи радянських республік. Це означало, що вони мали (знову ж таки під контролем РКП(б)) спільну армію, спільне військове керівництво, спільну фінансову систему, спільне керівництво найважливішими галузями народного господарства тощо. Управління цими сферами з Москви перетворило республіки на регіони унітарної держави. Такі взаємовідносини утримувалися і після закінчення воєнних дій, коли внаслідок підписання низки дво- та багатосторонніх договорів між радянськими республіками скла­лася так звана «договірна федерація», в рамках якої об'єднувались наркомати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфів, ВРНГ. Але, не дивлячись на задекларовану в договорі між РСФРР та УСРР від 28 грудня 1920 р. статтю 2 про те, що з факту колишньої належності України до Російської імперії для УСРР не випливає жодних зобов'язень, суверенітет республіки був значно обмеженим. Справа в тому, що об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали уповноважених при РНК УСРР на правах народних комісарів, а це означало, що роль загальнофедеральних відігравали органи державної влади і державного управління РСФСР. Такий характер взаємовідносин дуже часто призводив до зіткнення інтересів Росії, з одного боку, та національних республік — з іншого, особливо в економічній сфері. Центральні органи РСФСР, які повинні були будувати рівноправні, взаємовигідні відносини між всіма радянсь­кими республіками, нерідко приймали дискримінаційні рішення по відношенню до цих республік. Так, наприклад, Наркомпрод РСФСР не розрахувався з Україною за хліб, який вона відправила в охоплені голодом райони Росії; у 1922 р. Наркомат фінансів РСФСР без згоди України скоротив її бюджет, що призвело до ско­рочення фінансування деяких галузей народного господарства. В тому ж, 1922 р. була спроба (правда, нездійснена) розділити рес­публіку на дві економічні області, нехтуючи, при цьому, інтересами самої України тощо. Все це призводило до конфліктних ситуацій і тому вимагало невідкладних заходів по нормалізації відносин між республіками і центром. З ініціативою про необхідність удоскона­лення основ та змісту договірних відносин в бік розширення суве­ренітету республік виступив голова РНК УСРР Х.І. Раковський. Офіційне оформлення ця пропозиція знайшла в постанові політбюро ЦК КП(б)У від 11 березня 1922 р., в якій висувалася вимога про необхідність конкретизації відносин між УСРР та РСФСР з метою визначення і уточнення прав та обов'язків України. Аналогічні рі­шення прийняли відповідні органи інших радянських республік. Ознайомившись з справою, В. Ленін визнав проект «автономізації» Й. Сталіна невдалим і запропонував нову модель об'єднання, яка була більш привабливою для національних республік. Суть її зводилась до то­го, що РСФСР визнавала себе рівноправною з іншими радянськи­ми республіками і разом з ними створювала новий союз, причому кожній союзній республіці залишалося право вільного виходу з цього об'єднання

Грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному схвалив декла­рацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і союзний договір. До складу СРСР увійшли Російська Федерація, Україна, Білорусія і Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азер­байджан). Остаточне затвердження цих документів мало статися на II з'їзді Рад СРСР після ухвалення їх ЦВК союзних республік.

Згідно з союзним договором кожна радянська республіка доб­ровільно і на рівноправних засадах входила до СРСР і передавала деякі свої повноваження органам центральної влади. Так, до ком­петенції союзних органів входили: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголо­шення війни і миру. Питання фінансів, продовольства, праці, робітничо-селянської інспекції стали компетенцією союзно-рес­публіканських наркоматів. Виключно до компетенції союзних рес­публік входили внутрішні справи, юстиція, землеробство, соціаль­не забезпечення, освіта, охорона здоров'я.

Остаточне юридичне оформлення союзної держави відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 р.), який затвердив першу Консти­туцію Радянського Союзу. В травні 1925 р. останню формальну крапку в справу оформлення нового державного утворення поклав IX Всеукраїнський з'їзд Рад, який вніс зміни в Конституцію УСРР, згідно з якими було законодавче закріплено вступ України до Ра­дянського Союзу.

Таким чином, незважаючи на зовнішню форму («союз рівних»), Україна за змістом свого становища в рамках СРСР стає лише складовою адміністративно-територіальною частиною жорстко централізованої, унітарної держави. Попри це, слід відмітити, що ліквідація суверенітету республіки не призвела до остаточної ліквідації атрибутів державності — за радянської влади Україна «стала чітко окресленим національним і територіальним цілим із власним адміністративним центром і апаратом». Українці хоч і не мали права власне господарювати на своїй землі, але отримали те­риторіально-адміністративні рамки, які відображали їх національ­ну самобутність (О. Субтельний).

2.Економічна та політична криза на поч. 20-х років.

На початку 20-х років економіка України була в кризовому стані. Так, вироб­ництво промислової продукції в 1920 р. становило лише 10% від до­воєнного рівня, сталі продукувалось всього 1,7%, прокату— 1,8%, видобувалося 22% вугілля. З 11 тис. підприємств в республіці діяло лише 2,5, і то переважно дрібних; з 57 доменних печей працювала 1; було знищено 4 тис. км. залізничного полотна тощо. Тяжким бу­ло становище в сільському господарстві — посівні площі, за різни­ми даними, скоротилися від 15 до 25%, валовий збір зерна в 1920 р. становив 35,5% від рівня 1913р.

Катастрофічне становище економіки України було зумовлене рядом причин:

- по-перше, воєнні дії, що майже безперервно точилися на тери­торії республіки протягом 7 років, і які призвели до руйнації ма­теріально-технічної бази промисловості, сільського господарства, транспорту, підірвали грошовий обіг, порушили економічні зв'яз­ки між різними регіонами.

- по-друге, згубні наслідки авантюристичної політики «воєн­ного комунізму», яку продовжував втілювати більшовицький уряд і після закінчення воєнних дій. В рамках цієї політики були ліквідо­вані товарно-грошові відносини і здійснено спробу ввести безпосе­редній продуктообмін між містом і селом. В промисловості було проведено майже загальну націоналізацію підприємств, введено жорстко централізовану, адміністративно-командну систему уп­равління народним господарством. В сільському господарстві за­стосовувалась продрозкладка з забороною продажу селянами лишків продовольства. Ці заходи позбавляли безпосередніх вироб­ників зацікавленості в ефективній праці і були головним чинником занепаду продуктивних сил республіки. Яскравим прикладом цьо­го є той факт, що, згідно документам того часу, більшість селянсь­ких господарств засівали і вирощували стільки хліба, скільки їм потрібно було лише для власних потреб.

- по-третє, частий перерозподіл землі між селянами, який при­зводив до порушення зміну сівообороту, неякісного обробітку ґрунту, його виснаження і, як наслідок, зниження врожайності.

- по-четверте, скорочення виробництва продовольства, яке сталося внаслідок скасування великого землеволодіння і заміни йо­го дрібним селянським. Результатом цього стало різке зниження товарності сільського господарства.

Ситуація погіршилась також внаслідок посухи 1921 р. в най­важливіших зернових районах: Північному Кавказі, Поволжі, Приураллі, Західному Сибіру і на півдні України. В республіці бу­ло зібрано всього, за різними даними, від 200 до 300 млн. пуд. хліба, що різко загострило проблему постачання продовольством промислових центрів, армії. Кількість голодуючих тільки в Україні сягала від 3 до 7 мли. чол. Але кліматичні умови були не єдиною і не головною причиною голоду. Неврожаї траплялися й раніше, але вони не призводили до таких масових жертв, як в 1921-1923 рр.

Взагалі, до голоду в республіці призвели вище перераховані на­ми об'єктивні та суб'єктивні причини, які довели економіку Украї­ни до кризового стану і які набули в умовах голоду нових, ще більш цинічних форм. Доказом цієї тези слугують наступні факти:

- незацікавленість селян в підвищенні ефективності праці підтверджується тим, що в губерніях, не захоплених посухою, вро­жайність була на рівні попередніх років, але посівні площі були значно скорочені.

- тяжкі умови, в яких опинилася Україна внаслідок голоду, погіршувались невиправданим вивозом продовольства за межі ре­спубліки для надання допомоги голодуючим регіонам РСФСР. Так, в 1921-1922 рр. дефіцит хліба в степових регіонах становив 35 млн. пуд., в той же час в Російську Федерацію було відправлено 27 млн. пуд.; в 1922-1923 рр. склався дефіцит у 20 млн. пуд. (причо­му він із запасом у 15 млн. пуд. перекривався продовольством у врожайних губерніях) і все ж таки з республіки було вивезено 18 млн. пуд. хліба, більшість якого відправлено на експорт;

- більшовицьке керівництво, нехтуючи реальним становищем, намагалося замовчати факт голоду в республіці. Так, 4 серпня 1921 р. в резолюції політбюро ЦК КП(б)У вказувалось на необхід­ність розрізняти боротьбу з голодом в Росії в кінці 1921 — на по­чатку 1922 рр. від боротьби з неврожаєм на Україні. Коли голод в республіці набрав жахливих розмірів, ця проблема була офіційно визнана, і Україна могла вже розраховувати, як і інші голодуючі регіони, на закордонну допомогу, хоча і в мен­ших масштабах.