Культурно-національна політика російського царизму щодо України в другій половині 19ст.

Російський царизм ніколи не відзначався великою любов'ю до України, а у другій половині XIX століття утиски українства ще посилилися. Оскільки цементуюча сила української, як і будь-якої нації була рідна мова, то саме проти неї були спрямовані основні зусилля – посилилася русифікація корінного населення. Українська мова була заборонена в усіх навчально-освітніх та державних установах. Більшість міського населення, особливо чиновництво, зреклася батьківської мови. Проте серед частини освіченої еліти були поширені патріотичні ідеї – наприкінці 60-х pp. дещо пожвавився національний рух. Починає виходити журнал «Основа» (1861-1862 pp.), створюються гуртки хлопоманів, громадівців. Це викликало однозначно негативну реакцію царизму – 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев видав циркуляр про заборону українських наукових, релігійних, педагогічних публікацій, а навчання українською мовою визначалося як політична пропаганда ідей, «загибельних для Малоросії». Друкувати українською «говіркою» дозволялося тільки художні твори.

В середині 70-х pp. у Петербурзі створено таємну урядову комісію з метою вироблення ефективних заходів боротьби проти українства. Через рік роботи комісія дійшла висновку, що «допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б у далекому майбутньому, України від Росії». Тому в травні 1876 р. в Емсі (Німеччина), де цар Олександр II перебував на лікуванні, було підписано указ, за яким заборонялося ввезення до України книг, надрукованих українською мовою, використання української мови на сцені, закрито газету «Київський телеграф», що знаходилася в руках громадівців, заборонено викладання українською мовою, вилучено із шкільних бібліотек книжки, написані українською мовою або українофілами, замінено вчителів-українофілів на росіян, заборонено діяльність громад. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонено було й використання слова «Україна», яке скрізь замінювалося на «Малоросія».

У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії наприкін. ХVІІІ ст. було остаточно впроваджено та зміцнене царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого і третього поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина

Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії перейшло Царство Польське, а в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, більшість українських земель опинилася під владою імперії Романових.

Самодержавство керувалося у національній політиці загальним принципом матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Втілювалася у життя т.зв. теорія офіційної народності міністра освіти графа С. Уварова, яка ґрунтувалася на тріаді "православ'я, самодержавство, народність", що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури.

Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика. Передусім із навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова як одна з основоположних національних ознак, Ефективним знаряддям русифікації була православна церква. Болючим ударом для національної справи стало перетворення Києво-Могилянської академії на вузькофаховий релігійний заклад.

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, що налічувала 100 тис. осіб. її численні підрозділи стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяжливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина — система примусового набору до армії. Через нелюдську муштру й часті війни рекрутчину вважали рівносильною смертному вироку.

Царат усіляко зміцнював в Україні кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані в Україні великі земельні володіння, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків.

Українські селяни поділялися на кілька груп, які різнилися ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Панщина, що охоплювала в Україні майже 99 % загальної кількості поміщицьких селян, становила 3 дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків на власний розсуд.

Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особливо на Півдні України, намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені способи землеробства, застосовувала машини та новітній інвентар. Вирощували зернові, в основному пшеницю, цукрові буряки, коноплі, тютюн, льон та інші культури, які надходили на внутрішній і зовнішній ринки.

Поряд з товарним землеробством поміщики розвивали торгове тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорунних.

Один із найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування індустріального суспільства у першій пол. XIX ст. — дальший розвиток промисловості. Відбувався початковий етап промислового перевороту. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості та сільському господарству машини, робочі механізми, вдосконалені знаряддя, а також парові двигуни. Поширеними галузями промисловості дореформеного періоду були горілчана, цукрова, суконна. Розвивалася металургійна і кам'яновугільна промисловість.

Зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. Неухильно збільшувалася кількість вільнонайманих робітників, частка яких у 1861 р. становила 54 %.

Розвиток промисловості та сільського господарства сприяв розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здійснювали через мережу ярмарків та базарів. Важливу роль у торгівлі відігравали купці, більшість з яких становили росіяни.

Загалом економічний розвиток України порівняно з Росією відбувався повільніше. Причиною цього була колоніальна політика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської промисловості й перешкоджав вільному розвитку її продуктивних сил.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалась антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги цареві й урядовим установам, відмова відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали панських маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, у 1797—1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків..

Особливо гострого характеру набув селянський анти-поміщицький рух першої третини XIX ст. на Поділлі, що охопив і деякі повіти Волині та Київщини під проводом Устима Кармелюка, ім'я якого ще за життя стало легендарним. Повстанці нападали на поміщицькі маєтки, захоплювали там майно і худобу і роздавали бідноті.

На першу пол. XIX ст. припадає ряд робітничих виступів. Найвідомішими були виступи робітників-кріпаків Писарівської суконної мануфактури на Харківщині в 1817 р., робітників казенного Луганського заводу в 1818 і 1820 рр., робітників-кріпаків Машинської суконної мануфактури на Чернігівщині в 1823 р. Значним розмахом і гостротою характеризувалося т.зв. холерне повстання в червні 1830 р. у Севастополі. Протягом 1817—1835 рр. рішуче боролися проти утисків царської адміністрації приписні селяни і робітники Луганського ливарного заводу.

Всі ці виступи робітників разом із селянським рухом, що рік у рік зростав, завдавали відчутних ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхитували його основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.

Колонізаторська політика російського царату не змогла вбити національну свідомість українського народу. Українство з жалем згадувало козацьку славу, державність, нарікало на скасування колишніх прав і свобод. Деякі сміливці шукали шляхів виходу з такого підневільного становища.

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО

ЦАРИЗМУ ЩОДО УКРАЇНИ

Незважаючи на переслідування й утиски з боку царського уряду, український національний рух наприкінці 60-х років продовжував розвиватися. У Петербурзі створюється і працює українська «Громада» за участю М. Костомарова, В. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, виходить перший український журнал «Основа». Студенти, молода інтелігенція Києва також організовують громади, недільні школи для неписьменних. Національний рух поширювався й на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, Одещині. У другій половині XIX ст. він був відомий під назвою українофільства.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» дозволялося друкувати лише художні твори. Громади були розпущені. Припинив своє існування часопис «Основа».

Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення цензури В. Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. в Києві відділу Російського географічного товариства. Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина).

Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М. Костомарова. В. Антонович і П. Житецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б. Грінченко і О. Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було конкретної програми дій.

Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися використати будь-які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М. Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С. Подолинського, М. Зібера, Д. Вовка, до яких згодом приєдналися Я. Шульгин та М. Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до соціального радикалізму, київська громада, яка неухильно дотримувалася культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його.

Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.