Переяславсько-московська угода 1654 р. та її оцінка в історичній літературі.

Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.

Українсько-московська міждержавна угода 18 січня 1654 р. Після попередніх переговорів, детальний хід яких і досі малопрояснений, на міському майдані Переяслава відбулася військова рада. У ній взяло участь близько 200 представників старшини та козацтва. Їй передувала таємна рада Хмельницького з генеральною старшиною та полковниками. Про подальший перебіг подій лишилося свідчення боярина Бутурліна, хоча сам Бутурлін на раді не був. У своєму звіті цареві боярин зазначав, що гетьман звернувся до присутніх з промовою. Зміст цієї промови нібито зводився до того, що єдиним виходом зі становища в боротьбі за визволення від польського гноблення за тих умов може бути союз із Московією. Рада винесла ухвалу про угоду з Москвою. Після зачитання царської грамоти старшина й посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги цареві Олексію. У церкві Хмельницький зажадав, щоб московські посли першими пообіцяли від імені царя захищати гетьманську державу від поляків та шанувати козацькі права і привілеї. Свою вимогу гетьман умотивував, посилаючись на стосунки козаків з польським королем: за європейською традицією передбачалася присяга обох сторін. Бутурлін категорично відмовився, пояснюючи, що цар є самодержцем і своїм підданим не присягає, крім того, «царське слово, раз дане, не міняється». Після багатогодинних нарад зі старшиною та переговорів з послами Богдан Хмельницький, аби не зривати переговорів, вирішив скласти присягу. При цьому слова Бутурліна були витлумачені як рівнозначні присязі царя. За думкою деяких істориків, Бутурлін таки дав присягу українському уряду від імені царя Олексія, але не вказав у своєму звіті на це порушення царських інструкцій.

Кількість приведених до присяги 18 січня була незначною. Того дня присягнули 284 особи. Після Переяславської ради представники московського посольства мали побувати в 177 містах і містечках України. Метою таких відвідин було прийняття присяги на вірність цареві від населення. За даними московської сторони, присягу склали 127 338 осіб. Слід відзначити, що відібрати індивідуальну присягу за такий короткий термін було неможливо. Московські представники і їхні священики обмежувалися присягою верхівки найважливіших населених пунктів, а інших вписувано в число присяжників на підставі козацьких реєстрів (ймовірно, реєстру 1651 p.). Присягали жителі Гетьманщини (Наддніпрянської України), але не всі. Жінки — половина населення — не присягали. Не присягало й селянство — цілковита більшість населення тогочасної України. Не брали участі в церемонії Західна Україна, бо була під поляками (тоді лінія фронту проходила приблизно по лінії Житомир—Вінниця), та південні українські землі, що перебували під владою Запорозької Січі або кримського хана. Отже, формально присягали лише козаки й міщани Гетьманщини, хоч далеко не всі. Як свідчать історичні джерела, відмовилися присягати полковники Іван Богун, Іван Сірко, Йосип Глух, Григорій Гуляницький та ряд інших, частина козаків Уманського, Полтавського, Брацлавського, Кропив'янського й Корсунського полків, частина міщан Переяслава, Києва, Чорнобиля та інших міст, а також українське духівництво на чолі з київським митрополитом Сильвестром Косовим, архімандритом Києво-Печерської лаври Йосипом Тризною. Не присягали й козаки Запорозької Січі. Сучасники свідчать, що нерідко людей примушували присягати силою, як-от переяславського війта, котрий того ж дня помер з розпачу. Хитріші, а таких було чимало, називалися під час присяги не своїм іменем, що уневажнювало цей акт.

Переяславська рада лише започаткувала оформлення московсько-українських відносин, бо ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Все мали вирішити подальші переговори у Москві. Кожна зі сторін бачила союз двох держав по-своєму. Український уряд, укладаючи союз із Московією, послідовно виступав за рівні права його учасників, виходив із західноєвропейської моделі міждержавних стосунків. У Москві ж дотримувалися інших позицій. Московський уряд уже тоді прагнув перетворити Україну на свою провінцію, позбавлену всяких прав, а на українців включно із гетьманом дивилися як на підданих та холопів його царської величності. Проте в момент переговорів на цьому з тактичних міркувань не наголошувалося. Москва, образно кажучи, застосувала тактику «поступового ковтання удавом кролика» і мала поступово обмежувати суверенітет України, щоб врешті звести його нанівець. Натомість представники московського уряду щедро сипали обіцянки не порушувати «прав і вільностей» України. (Згодом цар Олексій навіть видав грамоту, в якій урочисто обіцяв не порушувати прав і вільностей України.) Особливістю українсько-московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного зі станів — окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків.

Козацькі пропозиції складалися з 23 статей від імені гетьмана й Війська Запорозького. Основна ідея цих статей — встановлення в принципі таких міждержавних відносин, за яких Україна зберігатиме як внутрішню, так і зовнішню самостійність. Саме з цими статтями українське посольство, очолене генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником Павлом Тетерею, прибуло до Москви. Проект документа українські посланці подали московському урядові 14 березня 1654 р. Внаслідок тижневих переговорів проект дещо змінили, узгодили 17 статей, а з 6 дуже важливих узгодження відклали на пізніший термін. Згідно з «Березневими статтями» — ядром договору, гетьмана й старшину козаки мали обирати на раді. Українські адміністрація та суд лишалися самостійними і не підпорядковувалися Москві. Збирання податків покладалося на український скарб. Чисельність козацького війська встановлювалася в 60 тисяч. Свій проект угоди підготувало й міщанство. Українські міщани намірялися зберегти всі свої права і вільності, дані їм іще литовськими князями та польськими королями, насамперед міське самоврядування. Це право було їм підтверджено. Тривалі переговори православного духівництва України скінчилися безрезультатно. Українська православна церква не погоджувалася на залежність від патріарха московського, якої прагнули московський уряд і Російська православна церква.

Отже, лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою — тільки частково, а православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви.

Згідно з документами, затвердженими під час переговорів 1654 p., встановлювалися міждержавні відносини, що не обмежували незалежності України. Умови українсько-московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України й Московії у своєрідну конфедерацію.

Адже договір між двома державами загалом був рівноправний і (за умови дотримання) взаємовигідний. Водночас він був незавершений, недосконалий, діяв нетривалий час (кілька років) і тому дуже швидко втратив чинність.

ОЦІНКА!!!!!

Видатними подіями в історії України й Росії, а також в усій європейській історії, були визвольна війна українського народу 1648—1654 pоків і перехід України під владу російського царя. Цим пояснюється той великий інтерес, з яким вивчали ці питання історики різних часів і різних класових угруповань.

Переяславсько-Московський договір 1654 року був предметом наукового зацікавлення багатьох істориків, юристів, фахівців державного права. Ось не зовсім повний список тих, хто спеціально досліджував цю проблему або висловлювався про державно-правовий характер та історичне значення договору.

Докладна, відповідна історичним джерелам розповідь про договір 1654 року не тільки повертає історичну пам'ять народу і задовольняє прагнення пізнати свою історію. Гіркий і трагічний історичний досвід цього договору перегукується з недавнім минулим — пануванням на Україні радянської імперії і зберігає актуальність і попереджувальне значення для сучасності, коли ця імперія розвалилась, а український народ демократичним шляхом виборов незалежність.

Аналіз розвитку подій Української національно-визвольної революції 1648-1676 рр. дає підстави стверджувати, що рішення Переяславської ради не мали випадкового характеру, не були інтригою незначної купки старшини чи наслідком підступних намірів Росії, з зумовлювалися об'єктивною необхідністю збереження автономії новоутвореної національної держави. Іншого виходу з ситуації, що склалася, не існувало. Адже достатніх сил для того, щоб вирватися з фатального для історії українського народу трикутника: Річ Посполита — Османська імперія — Росія, фактично не було.

В науковій літературі, як відомо, існують різні оцінки укладеного союзу (інкорпорація, унія, васалітет, військовий союз, протекція та ін.). В радянській історіографії, як відомо, з 50-х років утвердилося твердження, що в 1654 році мало місце возз'єднання України з Росією.

На думку сучасних українських істориків М. Брайчевського, О. Апанович, Ю. Мицика (20), В. Степанкова (31) та ін., таке тлумачення не відображає суті цієї події — воно має, безперечно, не науковий, а насамперед ідеологічно-політичний зміст. Адже "возз'єднання" означає з'єднання складових частин того, що становить собою єдине ціле. В даному випадку мало місце не возз'єднання окремих частин Російської держави чи державних утворень російського народу, а входження на певних умовах до складу Росії держави, створеної іншим, хоча й етнічно близьким народом.

Міждержавний договір з Москвою фактично офіційно узаконив державний суверенітет України, засвідчив правову форму її відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки і укладення, передусім, воєнного союзу з Московською державою.

Між тим, оцінка договору московським урядом поступово змінювалася. Спочатку він погоджувався з "протекційним" характером державних відносин і вважав Україну дійсно державою. Підтримуючи з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти ще до укладення українсько-російської угоди, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, якими відав Посольський приказ — по суті московське Міністерство закордонних справ, котре й керувало зносинами Москви з чужоземними державами. Варто нагадати, що Україну відокремлював від Москви навіть державний кордон і митниці.

Але вже при укладенні договору швидко виявилося приховане прагнення царя і бояр встановити російський контроль над внутрішнім економічним життям, військовою діяльністю, а також міжнародними відносинами України.