Україна в період післявоєнної відбудови. Криза радянської системи. Відновлення незалежності.

(4 год.)

1. Повоєнна відбудова народного господарства в Україні.

2. Радянський тоталітаризм і Україна. Дисидентський рух.

3. Криза тоталітарного режиму. Період перебудови.

Основні поняття (в додаток до лекційних матеріалів):

Абстракціонізм, абстрактне мистецтво (від лат. «відокремлений, відірваний») — один із напрямів образотворчого мистецтва XX ст., основою якого є свідома відмова від зображення реального світу.

Авансування (від фр. «завдаток, виплата наперед») — виділення грошових сум у рахунок майбутніх платежів за виконані роботи, надані послуги.

Альтернативні вибори, вибори на альтернативній основі (від лат. «один із двох» і укр. «вибори») — вибори, під час яких до виборчого бюлетеня внесено більше, ніж одну кандидатуру. Такі вибори до Верховної Ради УРСР вперше відбулися у березні 1990 р., у попередні роки завжди була лише одна кандидатура.

Асиміляція, асиміляторська політика, денаціоналізація (від лат. «уподібнення») — шовіністична політика, спрямована на знищення національних особливостей пригнічених народів шляхом примусового нав'язування їм мови, культури, релігії панівної нації.

Бюрократія (від фр. «панування канцелярії») — привілейований прошарок у суспільстві, що спеціалізувався на управлінні державою. У сучасних умовах існує у вигляді розгалуженої мережі чиновників, силового апарату й адміністрації.

Волюнтаризм (від лат. «залежний від волі») — соціально-політична практика, для якої є характерним суб'єктивізм, нехтування об'єктивними законами суспільного розвитку, бажаннями і довільними рішеннями осіб, які її здійснюють. Силове нав'язування своїх цілей, інтересів і прагнень ін. суб'єктам, характерна риса радикальних політичних об'єднань.

В'язень сумління — особа, ув'язнена або ін. чином обмежена у правах за політичні, релігійні або ін. переконання, стать чи статус; в’язнями сумління визнають тільки тих, хто не вдавався у своїй діяльності до насильства та не закликав до нього.

Господарський розрахунок (госпрозрахунок) — метод господарювання підприємств в умовах соціалістичної економіки, що поєднує централізоване керівництво з певною господарсько-оперативною самостійністю підприємств, трудових колективів, самоокупність.

Депопуляція (від лат. «віддалення, виділення, скасування, припинення, усунення» і лат. «народ») — вимирання, чисельне переважання показників смертності над показниками народжуваності.

Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП) — надзвичайний орган, створений 19 серпня 1991 групою керівників найвищого рівня СРСР з метою протистояння демократичним перетворенням. 21 серпня 1991 р. зазнав краху, його члени були заарештовані.

Дефіцит (від лат. «не вистачає») — 1) перевищення видатків над доходами, пасиву балансу — над його активом; 2) нестача матеріальних цінностей порівняно з потребою у них. Брак якісних продовольчих чи промислових товарів у СРСР і зокрема в Україні за радянських часів. Характерною рисою побуту були довгі черги і гоніння за дефіцитними товарами. Однією з причин його була невідповідність між зростанням грошової маси і виробництвом товарів народного споживання на користь першого. Тому все більше товарів повсякденного попиту потрапляло в цей розряд.

Децентралізація (від лат. «усунення, припинення, скасування центрального») — система управління, при якій частина функцій центральної влади переходить до місцевих органів самоврядування; розширення прав низових органів управління.

Екстенсивний розвиток економіки (від лат. «розтяжний», укр. «розвиток» і гр. «відання домашнім господарством») — шлях розвитку, пов'язаний з простим кількісним збільшенням випуску продукції за рахунок зростання затрат живої праці, сировини та матеріалів.

Ждановщина — кампанія посилення партійного контролю за культурним життям СРСР, ідеологічний наступ сталінського керівництва на рад. (у т. ч. укр.) інтелігенцію, переслідування діячів культури.

«Живий ланцюг» («Українська хвиля») — акція на честь історичної події, Дня злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919. Відбулася 21 січня 1990 р Подія мала резонанс у всіх областях України, хоч прямо стосувався лише частини. Люди вийшли на шлях від Львова через Тернопіль, Рівне, Житомир до Києва. Кількість учасників: від одного до трьох мільйонів осіб. Акція відбулася у розпал передвиборної кампанії. Закріплювалася ідея єдності земель, відновлювалася в пам'яті національна символіка.

Інтенсивний розвиток економіки (від лат. «напруження, посилення», укр. «розвиток» і гр. «відання домашнім господарством») — шлях розвитку, за якого зростання обсягів суспільного виробництва відбувається за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу, підвищення рівня організації й управління, ефективного використання технічних, матеріальних і людських ресурсів.

Космополітизм (від гр. «громадянин світу») — ідеологія, що проповідує байдуже ставлення до історії своєї Батьківщини, зречення національних традицій і культури, патріотизму, заперечує державний і національний суверенітет в ім'я абстрактно витлумачених «єдності людського роду», єдиної держави із «світовим громадянством».

Лисенківщина — кампанія зі знищення науки генетики та учених у цій галузі.

Мілітаризація (від лат. «воєнний») — підпорядкування економічного, політичного і громадського життя воєнним цілям; перенесення форм і методів військової організації в галузь цивільних відносин, поширення військових законів, військової дисципліни на якусь галузь народного господарства, воєнізація промисловості, створення воєнної промисловості у мирний час.

Продовольча програма (від укр. «продовольча» і гр. «публічне оголошення, розпорядження») — програма радянського керівництва на чолі з Леонідом Брежнєвим, ухвалена у травні 1982 р., у якій ставилося завдання безперебійного забезпечення продовольством населення СРСР. Була розрахована на період до 1990 р., її показники виконані не були. Ухвалення програми свідчило про неефективність радянської системи господарювання.

Народний рух України (НРУ) — потужна нар. організація різноманітних політичних сил, опозиційних КПУ. Це було важливим кроком до об'єднання національно свідомих сил.

Політична реабілітація (від лат. «відновлення») — 1) виправдання, відновлення доброго імені несправедливо звинуваченої чи засудженої особи, її репутації; 2) визнання особи, необґрунтовано притягненої до кримінальної відповідальності, невинною.

«Прискорення» — реформаторський курс, проголошений генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим у квітні 1985 і спрямований на удосконалення економічних процесів і надання динаміки господарству СРСР.

Рентабельність (від лат. «повертаю, сплачую») — який дає прибуток, дохід, доцільний з господарської точки зору; прибутковість виробництва. Визначається розміром прибутку, одержаним на одиницю капіталовкладень.

Репарація (від лат. «відновлення, відбудова») — повне чи часткове відшкодування (за мирним договором або ін. міжнародними актами) державою, що розв'язала агресивну війну, збитків, завданих у ході війни, державі, яка зазнала нападу.

Репатріація (від лат. «повернення на батьківщину») — повернення додому після війни військовополонених, цивільних полонених (наприклад «остарбайтерів»), біженців, переселенців, направлених на примусові роботи, емігрантів з поновленням їх у правах громадянства.

Системна криза суспільства (від гр. «утворення, складання», «вихід, закінчення» і укр. «суспільство») — складний, загострений стан, різкий перелом або занепад в усіх галузях економічного і суспільного життя.

Стагнації (від лат. «болото, стояча вода») — застій у виробництві, торгівлі тощо. Радянська економіка вступила в цей період у 60-80-х рр. Цьому сприяла відмова від реформ після усунення М. Хрущова. А особливо це помітно після згасання «косигінської» реформи.

Суб'єктивізм (від лат. «підметовий») — 1) світоглядна позиція, що тією чи ін. мірою заперечує об'єктивний підхід до дійсності, закони природи та суспільства; 2) оцінка чого-небудь, ставлення до чогось залежно від особистих симпатій, настрою чи нахилу.

Українська Гельсінська група (УГГ, Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод) — перша легальна правозахисна організація в радянській Україні, створена 9 листопада 1976 р. у Києві.

Фракція (від лат. «розламування») — організована група членів партії, створювана для проведення її лінії в парламенті, органах місцевого самоврядування, громадських організаціях тощо.

Шахтарський страйк 1989 р. — перший за багато років масовий страйк робітників, зокрема шахтарів, який охопив основні райони вуглевидобування. Це було нове явище суспільного життя, що розхитувало основи тоталітарної системи.

Практичне творче завдання:

Підготовка матеріалів до круглого столу «Період «Застою»: занепад тоталітаризму чи «Золота доба» Радянського Союзу?»

Теми есе та презентацій:

1. Культурний розвиток УРСР в радянську добу (напрям і період – на вибір курсанта).

2. Лідери дисидентського руху (60-80-х рр. ХХ ст.).

3. Порівняльний аналіз П. Шелеста і В. Щербицького.

 

Питання для самоперевірки:

1. Охарактеризуйте становище УРСР в післявоєнний період.

2. Голод 1946 – 1947 рр.: закономірність чи умисний вчинок?

3. Визначте особливості Десталінізації.

4. Визначте причини і наслідки «Холодної війни».

5. Косигінські реформи: переваги та недоліки.

6. Дайте характеристику дисидентському руху на українських землях.

7. В чому полягає невдала зовнішня політика Радянського Союзу в 1970 – 1980-х рр.

8. Дайте характеристику періоду «Перебудови».

9. Особливості екологічної катастрофи 1896р.

10. Визначте особливості культурного розвитку України у складі Радянського Союзу.

Короткі методичні вказівки. План-конспект відповіді

У першому питанні слід зупинитись на повоєнному становищі УРСР. Зовнішньополітична діяльність УРСР. У ході переговорів про утворення ООН СРСР з пропагандистською метою добивався включення до організації усіх радянських республік. Цю пропозицію було відкинуто, але для УРСР і БРСР зроблено виняток. 26 червня 1945 р. нарком закордонних справ УРСР Д. Мануїльський разом з представниками інших країн підписав у Сан-Франциско Статут ООН. Як член організації, УРСР брала участь у роботі її структур, у міжнародних конференціях тощо. Вся дипломатична діяльність УРСР здійснювалася в жорстких рамках міжнародної політики СРСР під наглядом відповідних загальносоюзних структур. До того ж ніякі дипломатичні зв'язки з іншими державами Україні не були дозволені. Цією акцією СРСР намагався:

• заспокоїти міжнародну громадську думку;

• мобілізувати український народ на відбудову народного господарства;

• нейтралізувати дії національно-визвольних сил, які боролися за відродження державної незалежності;

• розколоти українську діаспору в західних країнах;

• створити безвідмовний додатковий інструмент для здійснення своїх зовнішньополітичних планів.

Та незважаючи на відсутність власної лінії у зовнішньополітичній діяльності, вихід УРСР на міжнародну арену мав, безперечно, позитивне значення:

• підтримував в українському народі державницькі настрої;

• розкривав очі на кричущу невідповідність між формальним зовнішньополітичним статусом України та її фактичним становищем абсолютно залежної території радянської імперії.

Адміністративно-територіальні зміни. Повоєнними міждержавними угодами були врегульовані територіальні проблеми між СРСР і Чехословаччиною, Польщею і Румунією:

29 червня 1945 р. чехословацький уряд уклав договір з СРСР про злиття Закарпатської України з радянською Україною, згодом, у січні 1946 р., у складі УРСР утворена Закарпатська область з центром в Ужгороді;

16 серпня 1945 р. було підписано радянсько-польський договір про державний кордон. Нова лінія кордону проходила майже по «лінії Керзона» з деякими уточненнями на користь Польщі. У її складі залишилися українські етнічні землі Лемківшина, Надсяння, Підпяшшя, Холмщина, які ще називають Закерзоння; підсумковим актом повоєнного врегулювання кордонів УРСР стало підписання 10 лютого 1947 р. радянсько-румунського договору. Він юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди 28 червня 1940 р. (з Чернівецькою й Ізмаїльською областями).

Політика влади щодо економічного життя населення.

У надзвичайно складних умовах відбувався процес повернення УРСР до мирного життя. Радянська влада почала переведення народного господарства на мирні рейки з ухваленням Верховною Радою СРСР закону про п'ятирічний план відбудови та розвитку народного господарства СРСР (березень 1946 р.). У серпні того ж року Верховна Рада УРСР схвалила відповідний закон Української РСР. Четвертий п'ятирічний план передбачав:

• поновлення довоєнної моделі розвитку народного господарства з її традиційною орієнтацією на важку промисловість, на кількісні показники (на сільське господарство відводилося лише 7 % капіталовкладень);

• абсолютно виключав ринкові елементи, приватну власність, конкуренцію, співпрацю та інтеграцію з провідними державами світу, «холодна війна» робила неможливою використання західної допомоги;

• утверджувався планово-командний тиск держави на трудівників, «ножиці цін» на промислову та сільськогосподарську продукцію, жорстко централізована відбудова, УРСР — частина загальносоюзного комплексу.

• Джерела відбудови: здійснювалася передусім руками й коштами українського народу;

• використання праці в'язнів концтаборів і військовополонених (222 тис. осіб, утримувалися в 23 таборах);

• водночас були задіяні ресурси та промислові потужності східних районів СРСР;

• в УРСР направлялася частина механізмів, обладнання, технологічних ліній, сировини, які СРСР отримував як репарації з Німеччини.

Майже все це йшло у важку промисловість. В українську економіку 1946-1950 рр. було вміщено лише 19 % всесоюзних капіталовкладень, тоді як збитки України від війни становили 42 % загальносоюзних.

Відбудова промисловості.

• було побудовано десятки нових шахт у Донбасі, розбудовувався Львівсько-Волинський вугільний басейн;

• видобування нафти відбувалося, крім Прикарпаття, ще на Полтавщині та Харківщині;

• у березні 1947 р. дав струм перший генератор Дніпрогесу. Відновили довоєнні потужності великі теплові електростанції. Створено план побудови великої Каховської ГЕС. Прискорений розвиток ВПК;

• було відбудовано найбільші металургійні заводи, виробляли третину сталі, половину чавуну всього СРСР;

• швидкими темпами здійснювалася відбудова машинобудування, півтораразове зростання.

На 1950 р. виробництво промислової продукції України становило 115 % порівняно з 1940 р., у той же час легка промисловість ледве досягла 80 %. Отже, забезпечити гармонійний розвиток усього народногосподарського комплексу тоталітарними методами було неможливо.

Голод в Україні 1946-1947 рр. Особливо важке становище склалося в сільському господарстві. Колгоспи й підсобні господарства були обкладені великими податками, обов'язковими натуральними поставками. У багатьох господарствах зернові на трудодні зовсім не видавалися, а в деяких колгоспники отримували тільки по 50-100 грамів зерна на трудодень. На початку 1946 р. 43 % колгоспників не мали корів, а 20 % — ніякої худоби взагалі, не мали навіть птиці.

Причини та наслідки голоду в Україні:

• головна причина голоду 1946-1947 рр. полягала в позиції союзного партійно-державного керівництва, яке знало про становище в сільському господарстві України, але не вжило запобіжних заходів щодо злиденного становища селянства. Уряд робив вигляд, ніби ніякого голоду немає;

• більше того — сталінське керівництво продовжувало вивозити зерно за кордон;

• на 1946 р. припала велика посуха в центральних і південних областях, яка викликала неврожай;

• руйнівні наслідки війни, відбудова промисловості за рахунок сільського господарства;

• було ухвалено укази про посилення відповідальності за крадіжки колгоспного та державного майна.

У результаті голод нещадно душив селян і від нього померло близько 1 млн осіб.

Ціною надзвичайних зусиль селянства на 1950 р. валова продукція сільського господарства становила 91 % від рівня 1940 р. Україна знову стала всесоюзною житницею, але її багатостраждальне селянство, як і раніше, не мало змоги користуватися плодами своєї виснажливої праці.

Політика влади щодо соціально-політичного та повсякденного життя населення. На тлі значних зрушень у розвитку важкої промисловості було чітко помітне відставання тих галузей господарства, які мали забезпечити потреби споживання.

Реальні прибутки більшості трудівників були нижчими від довоєнного рівня:

• проведена в 1947 р. грошова реформа призвела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні суми;

• скасування в 1947 р. карткової системи розподілу продуктів викликало значне зростання цін на них. Нові ціни більш ніж утричі перевищували довоєнні, тоді як заробітна плата збільшилася лише наполовину;

• мільйони родин мешкали у бараках, перенаселених комунальних житлах, не вистачало найнеобхіднішого;

• певні заходи щодо налагодження торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування.

Але поступово економіка УРСР була втягнута в процес мілітаризації, що мало негативні наслідки для розвитку сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. Радянське керівництво, зробивши ставку на пріоритетний розвиток важкої промисловості, законсервувало низький рівень життя трудівників.

Процеси радянізації західних областей України. У другій половині 40-х — на початку 50-х рр. відновився процес радянізації західноукраїнських земель. До цього процесу активно залучали працівників з інших регіонів СРСР, зокрема зі Східної України. Складові радянізації Західної України:

• обов'язковими компонентами були індустріалізація та колективізація сільського господарства;

• «культурна революція», почалася активна русифікація, перш за все через виші;

• ліквідація УГКЦ боротьба з ОУН та УПА, масові репресії та депортації.

Розвиток промисловості західних областей відбувався досить швидкими темпами шляхом відбудови (цим відрізнялася від радянізації 30-х рр. в УСРР) та реконструкції традиційних галузей (нафтова, газова, деревообробна) і розвитку нових галузей (машинобудування, хімічна, електротехнічна).

У сільському господарстві здійснювалася примусова колективізація, що завершилася в цілому на середину 1950 р. (до колгоспів увійшли понад 93 % селянських господарств).

Отже, суть повоєнних соціальних перетворень у західних областях України полягала в продовженні та завершенні соціалістичної перебудови у краї, включення його в єдиний загальносоюзний комплекс.

Причини та наслідки «саморозпуску» УГКЦ. Політика влади щодо релігійного життя населення:

• ліквідація духовних основ населення на західноукраїнських землях;

• підрив українського національно-визвольного руху, що надихався греко-католицькою церквою;

• прискорення радянізації, сприяння русифікації краю, усунення західних впливів.

Керівництво УГКЦ на чолі з Й. Сліпим було арештовано. 8-10 березня 1946 р. відбувся неканонічний Львівський собор, який ухвалив рішення про «саморозпуск» (ліквідувати Берестейську церковну унію з Ватиканом, приєднатися до РПЦ). Цей акт не відповідав настроям вірних УГКЦ і був проведений всупереч їх волі. Церква перейшла на нелегальне становище.

Боротьба ОУН та УПА. Насильницька колективізація, депортації населення, репресії проти мирних жителів, заборона УГКЦ спричинили посилення опору збройного підпілля, поповнення лав УПА. Керівником повстанців був Р. Шухевич (Т. Чупринка, 1943-1950 рр.), який об'єднав ОУН і УПА в єдину підпільну систему, реформував армію, переформувавши її в дрібні загони, що розміщувалися в лісах, маючи суттєву підтримку народних мас.

Методи боротьби:

• активна антирадянська пропаганда, агітація проти комуністичної влади;

• напади на частини НКВС і військові підрозділи, терор проти радянської адміністрації;

• спроби зриву колективізації, тиск на культурно-освітніх працівників, що прибули зі сходу;

• збройно-пропагандистські рейди, у тому числі на територію сусідніх держав.

Протягом 1944-1952 рр. у західних областях України репресіям у різних формах було піддано близько 0,5 млн. осіб. Радянські органи проводили підлі заходи з метою дискредитації учасників національно-визвольної боротьби. Але подвижницьку боротьбу повстанців і нині пам'ятають та шанують. УПА боролася за самостійну Україну, вони наближали незалежність нашої держави. 5 березня 1950 р. загинув Р. Шухевич, 1954 р. схоплений другий командувач УПА Василь Кук (Коваль). Однак і на цьому боротьба не закінчилася. Окремі групи членів ОУН були викриті в 60-х рр. Таке тривале їх існування було неможливе без значної підтримки населення. Це свідчить, що радянізація західних областей відбувалася досить повільно, вдалася лише частково.

Причини та наслідки операції «Вісла». Влада вдавалася до найжорстокіших і найпідступніших методів:

завершити перетворення Польщі на однонаціональну державу, асимілювавши українців;

придушити український рух ОУН-УПА на українських територіях, що відійшли до Польщі.

У квітні-липні 1947 р. була проведена операція «Вісла», в ході якої українці, що проживали у прикордонних з УРСР районах (Закерзонні), були переселені на Захід і Північ Польщі. Тим самим було ліквідовано підтримку для формувань УПА, які змушені були покинути ці райони. Українців розселено по Польщі з метою асиміляції. До серпня 1947 р. було депортовано близько 150 тис. осіб, чимало з яких померли під час переїзду.

Політико-ідеологічне і культурне життя України. Освіта. У 1953 р. в Україні було в цілому запроваджене обов'язкове семирічне навчання дітей. Посилювалася русифікація, особливо у вищій школі.

Наука:

• АН УРСР у 1946-1962 рр. очолював видатний вчений О. Палладій;

• Інститут електротехніки (С. Лебедєв) створив 1948-51 малу електронно-обчислювальну машину «МЕОМ»;

• запущено перший експериментальний атомний реактор (1946 р.);

• плідно працював Інститут електрозварювання під керівництвом Є. Патона.

Людство вступило в епоху науково-технічної революції, але СРСР не встигав за її швидким темпом. Та і як міг встигнути, коли наукою керували такі «вчені» як Трохим Лисенко, який генетику оголосив «буржуазною лженаукою». Від «лисенківщини» постраждали ряд видатних учених, зокрема І. Поляков, С. Делоне. Розгром генетики (як і кібернетики) став ганебною сторінкою радянської науки, спричинив відставання в цій галузі.

Політика влади щодо культурного життя населення. Посилився наступ на гуманітарні науки, літературу та мистецтво. Ініціаторами цього виступили Й. Сталін і секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов. З 1946 р. на інтелігенцію посипалися постанови, які брутально шельмували видатних діячів культури. Особливо розцвіла «ждановщина» в Україні у час правління Л. Кагановича в 1947 р.

Причини:

• певне послаблення ідеологічного тиску на радянське суспільство в роки Другої світової війни;

• початок розгортання «холодної війни», зростання патріотизму національної інтелігенції.

Мета:

• зміцнити тотальний ідеологічний контроль над культурними процесами;

• нейтралізація патріотично налаштованої інтелігенції, придушення національного руху;

• створити образ внутрішнього і зовнішнього ворога, культурно-ідеологічна ізоляція країни.

Складові: боротьба з «буржуазним націоналізмом», «безрідним космополітизмом», «лисенківщина».

Різко критикували письменників М. Рильського, І. Сенченка, Ю. Яновського, В. Сосюру, композитора

К. Данькевича, істориків І. Крип'якевича, М. Кордубу та багатьох інших.

Література та мистецтво. Але й у цих умовах були певні досягнення: трилогія Олеся Гончара «Прапороносці», гумористичні оповідання Остапа Вишні, концерти видатних співаків Бориса Гмирі, Зої Гайдай, театральні вистави Г. Юри, де грала видатна актриса Наталія Ужвій.

У 1948 р. розгорнулася боротьба з так званими космополітами, літературними, театральними критиками, переважно євреями за національністю. В Україні С. Адельгейма, Я. Сакова, А. Кацнельсона та інших звинувачували в антипатріотизмі, у низькопоклонстві перед реакційною буржуазною культурою Заходу, в замовчуванні зв'язків української культури з російською тощо.

Наслідки:

• ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, але гальмували його досить суттєво;

• розкол інтелігенції, фізичне знищення і заслання її значної частини;

• ліквідація патріотичного піднесення народу післявоєнних років, українського національного відродження;

• критика із засобу стимулювання творчого розвитку перетворилася на засіб утримання в офіційних межах;

• посилення відірваності радянських митців від досягнень світової культури.

У задушливій атмосфері тотальної несвободи митці змушені були продукувати відверто апологетичні, славословні твори, далекі від життєвих реалій. Українцям вкотре нагадали, що вони живуть у державі, абсолютно не зацікавленій у розвиткові її культури. Життя переконувало, що без здобуття незалежності гармонійний економічний, соціальний і культурний розвиток просто неможливий.

Друге питання слід розпочати з сутності процесу лібералізації суспільно-політичного життя УРСР в середині 1950-1960-х рр.: припинення масових репресій, реабілітація.

5 березня 1953 р. було оголошено про смерть Й. Сталіна. Почалася активна боротьба за владу, в яку втягнулося і керівництво УРСР (першим українцем на посту першого секретаря ЦК КПУ в 1953 р. став Олексій Кириченко). При його активній допомозі в цій боротьбі переміг М. Хрущов.

Причини:

• нове керівництво розуміло неможливість продовження сталінської репресивної політики;

• відбулася низка повстань у концтаборах, у яких важливу роль відіграли колишні бійці УПА, члени ОУН.

Сутність. Зупинила оберти сталінська машина репресій. У 1954 р. створюється комісія Президії ЦК КПРС з

вивчення матеріалів щодо масових репресій другої половини 30-х рр.

Важливу роль у зміцненні законності відіграло запровадження в УРСР 1955 р. прокурорського нагляду за дотриманням законності. Це свідчило про перші кроки лібералізації суспільно-політичного життя в країні.

Важливим кроком на шляху демократизації став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.). На закритому засіданні М. Хрущов зачитав доповідь «Про культ особи та його наслідки»:

• з'їзд засудив репресивну практику тоталітарного режиму, охарактеризовану як «культ особи Й. Сталіна»;

• на Сталіна та Берію покладено практично всю відповідальність за організацію масових репресій;

• причинами культу особи Сталіна названо його риси характеру, зовнішню політику, а не саму систему;

• початком незаконних репресій називався 1934 р., все, що до нього: Голодомор тощо — не критикувалося.

Засудження дій Сталіна було обмеженим, неповним. Суспільно-політичний лад СРСР не зазнав докорінних

змін. Тоталітарна система дозволяла вести критику свого творця дозовано, у визначених нею рамках. Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з'їзд започаткував важливі зміни в суспільстві.

Наслідки процесу лібералізації. В Україні рішення XX з'їзду КПРС були сприйняті більшістю населення з ентузіазмом і надією:

• після лютого 1956 р. широко розгорнулася політична реабілітація громадян, репресованих у попередні десятиліття. Додому повернулися десятки тисяч в'язнів сталінських концтаборів, які ще залишилися живими;

• не піддавалися сумніву необхідність депортації селян у роки колективізації (розкуркулення), масових виселень людей із західних областей у повоєнні роки;

• хоча депортація кримських татар, німців та інших етнічних груп з південних районів України була визнана незаконною, повернутися на батьківщину їм було заборонено;

• зросла частка українців у партійному та державному апараті, уповільнилася русифікація;

• позитивне значення мало деяке розширення прав союзних республік в адміністративно-політичній сфері.

В Україні було створено ряд нових союзно-республіканських міністерств. Розширювалися права

республіки у формуванні свого бюджету, питаннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції. До компетенції У країни належало ухвалення цивільного, кримінального і процесуального кодексів, розроблення законодавства про судоустрій і судочинство. У відання республіки передавалися питання адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного, всеукраїнського підпорядкування. Ці зміни майже не відбилися на становищі населення України, вони не змінили унітарного характеру СРСР.

Прорахунки в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики обумовили становище, яке спричинило усунення М. Хрущова від керівництва. Змова виникла на найвищому рівні. За усунення першого секретаря ЦК КПРС виступив навіть Микола Підгорний, який у 1957-1963 рр. очолював КПУ, і якого саме М. Хрущов висунув на відповідальну роботу в Москву. Рішенням жовтневого пленуму ЦК КПРС М. Хрущова звинувачено у волюнтаризмі і суб'єктивізмі, знято з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. На ці посади було обрано Леоніда Брежнєва, вихідця з України, і А. Косигіна. Так закінчився період «відлиги» (1953-1964 рр.).

Отже, суть змін, що розпочалися після смерті Й. Сталіна, полягає в лібералізації суспільного життя, яка виявилася в частковій реабілітації жертв сталінських репресій, припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації, зростанні українського чинника в державному та громадському житті, розширенні прав республіки в економічній, фінансовій і юридичній сферах тощо.

Зміни адміністративно-територіального устрою УРСР.

19 лютого 1954 р. (на честь 300-річчя «возз'єднання України з Росією») було ухвалено рішення Верховної Ради СРСР про входження Кримської області до складу УРСР. У тому ж році створена Черкаська область. Ліквідовано Дрогобицьку (приєднана до Львівської) та Ізмаїльську (приєднана до Одеської) області.

Причини входження Кримської області до складу УРСР:

• це диктувалося перш за все інтересами центру, потребами відновлення господарства;

• Крим був пов'язаний з Україною протягом усієї своєї історії. Частина цієї території належала Київській Русі. У період існування Кримського ханства українці у певний час переважали за кількістю населення;

• внаслідок депортації в 1944 р. кримськотатарського народу національний склад півострова суттєво змінився, господарське життя Криму було паралізоване. У Крим було переселено значну кількість росіян, які, потрапивши у незвичайні умови, не могли здійснити господарське освоєння цієї південної території, і навіть тікали назад, на північ Росії.

Наслідки входження Кримської області до складу УРСР:

• спроба перекласти на плечі України частину моральної відповідальності за депортацію з півострова кримськотатарського населення і примусити її займатися відновленням у Криму господарського і культурного життя. При цьому московський центр нічого не втратив, бо так само безроздільно контролював Україну;

• розширення курортного потенціалу України;

• збільшення в Україні питомої ваги росіян, що становили більшість населення Криму, не було здійснено заходів з дерусифікації півострова, що й досі залишається загрозою для стабільності в Україні.

Зміни в промисловості. У 50-х рр. на перший план вийшли питання модернізації, структурної перебудови промисловості УРСР. Та впровадження досягнень НТР вступило в суперечність з чинною централізованою системою управління народним господарством, котра гальмувала цей процес:

• все більша увага почала приділятися розвиткові машинобудування. З'явилася нова галузь — легкове автомобілебудування (Запоріжжя). Розпочався випуск найбільших у світі суховантажних суден і риболовецьких траулерів у Миколаєві, реактивних повітряних лайнерів Ту.-124 в Києві;

• виходить на проектну потужність Каховська, будують Дніпродзержинську, Київську, Кременчуцьку ГЕС;

• у Криворіжжі діяв найбільший у Європі гірничо-збагачувальний комбінат, нарощувалося виробництво у ВГІК, зросли обсяги видобутку вугілля, нафти, газу.

Саме на шляхах нарощування традиційних галузей промисловості керівництво СРСР сподівалося «наздогнати і перегнати» капіталізм. Однак НТР вимагала цілком нових технологій, які в СРСР не розробляли.

Зміни в сільському господарстві. У вересні 1953 р. вперше за багато років реально оцінено становище села. Але вихід з цієї ситуації вбачався в удосконаленні чинної колгоспної системи:

• капіталовкладення в сільське господарство значно зросли, підвищено закупівельні ціни на продукцію села;

• ліквідовано деякі найбільш ненависні податки на селянські господарства. Загальна сума податку з господарств колгоспників була зменшена в 2,5 разу, а заборгованість за попередні роки скасована;

• як і раніше, держава здійснювала політику екстенсивного розвитку сільського господарства.

Керівництво СРСР найраціональнішим вважало введення в господарський обіг нових земель, особливо в

Казахстані. Туди з України виїхало понад 100 тис. осіб, переважно молоді. Бажаних результатів освоєння нових земель не дало, а на сільське господарство України це справило негативний вплив.

Деяке зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів, розширення сфери товарно-грошових відносин сприяли у середині 50-х рр. поступу сільського господарства. У травні 1957 р. М. Хрущов висунув утопічне завдання: «Найближчими роками наздогнати США з виробництва м'яса, молока й масла на душу населення». Для досягнення поставленого завдання були необхідні величезні капіталовкладення та ряд інших заходів, однак:

• тривало укрупнення колгоспів (творення агроміст), яке супроводжувалося оголошенням безлічі дрібних сіл і хуторів «неперспективними». Необґрунтованою була також реорганізація сотень колгоспів у радгоспи;

• негативний вплив на розвиток сільського господарства справила заборона тримати худобу в приміській зоні, на околицях міст, спроби зменшити розміри присадибних ділянок колгоспникам;

• у широких масштабах стала впроваджуватися кукурудза, котра швидко витіснила традиційні культури;

• становище сільського господарства ускладнив також неврожай 1963 р.

Держава змушена була купувати хліб за кордоном, виділяючи зі свого бюджету все більші суми.

Зміни в соціальній сфері. Період «відлиги» ознаменувався суттєвими змінами в рівні життя населення:

• помітні зрушення відбулися в грошовій оплаті праці колгоспників, виплачувалася щомісяця;

• у 1956 р. на 80 % було збільшено розміри пенсій, хоча колгоспникам їх держава не оплачувала. У липні 1964 р. ухвалено закон про пенсії й допомогу членам колгоспів, селянам почали видавати паспорти;

• високими темпами розвивалося житлове будівництво, хоча зводили переважно малогабаритні помешкання;

• поліпшилося постачання населення товарами широкого вжитку, набула поширення побутова техніка;

• грошова реформа 1961 р. спричинила зростання цін на колгоспних ринках, а в 1962 р. ціни на ряд продуктів харчування підняла і державна торгівля;

• скасовано плату за навчання у старших класах середньої школи;

• на початку 60-х рр. відбувся перехід фабрик і заводів на п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями, зарплати робітників суттєво зросли, вони могли вільно переходити на іншу роботу.

Соціальна політика — складова частина політики «відлиги» — стала більш вагомою, незважаючи на ряд прорахунків і невдач (призвели до страйків, зокрема, численних жертв у Новочеркаську).

Реформування управління економікою в середині 1950-1960-х рр. У 1957 р. було здійснено спробу докорінної реорганізації органів управління промисловістю і будівництвом. Ліквідуються галузеві міністерства і замість них створюються територіальні органи управління — Ради народного господарства (раднаргоспи). В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів (згодом — 14, ще пізніше — 7).

Наслідки економічних реформ для українського суспільства:

• ця реформа підривала майже повний контроль центру над економікою України. Тепер усі підприємства в регіонах керувалися раднаргоспами, які перебували в підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР. Це рішення вважається найбільшим проявом економічної самостійності КПУ за 40 років існування в Україні радянської влади;

• утворення раднаргоспів сприяло розвиткові легкої промисловості, збільшенню виробництва товарів;

• економічна самостійність регіонів дозволяла нагромаджувати й ефективно використовувати засоби для поліпшення житлового будівництва, транспорту, легкої промисловості, соціально-культурної сфери регіонів.

У 1962-1964 рр. стали проявлятися деякі негативні риси, пов'язані з діяльністю раднаргоспів, зокрема послаблення господарських зв'язків між підприємствами різних регіонів, місництво. Ці недоліки планувалося подолати шляхом укрупнення раднаргоспів, але життя вимагало впровадження госпрозрахунку, самостійності підприємств, справжнього економічного суверенітету республіки. Однак центр на це не пішов, вбачаючи в цьому загрозу своїй необмеженій владі, замах на імперську суть СРСР.

Здобутки й особливості розвитку культури.

Освіта. Лібералізація суспільного життя сприяла активізації творчих сил, піднесенню культурного життя. Істотний вплив на духовне життя мало рішення XXII з'їзду КПРС про «формування нової людини», яким будь-які відхилення від офіційної ідеології, як і раніше, заборонялися й переслідувалися. Закон про освіту, ухвалений у квітні 1959 р., передбачав запровадження обов'язкової восьмирічної освіти, давав батькам право вирішувати, якою мовою має відбуватися навчання у певній школі. Проти цього виступили письменники, які добре розуміли, що це питання вирішуватимуть не батьки, а місцеве партійне керівництво, яке орієнтуватиметься на русифікаторські плани центру. Уже на середину 60-х рр. українською мовою навчалося лише 60 % школярів, а в містах — 21 %. Русифікація стала однією з найхарактерніших рис організації освіти, особливо вищої.

Наука. В Україні проводилися дослідження з ряду визначальних напрямків науково-технічного прогресу. В 1964 р. у фізико-технічному інституті АН УРСР збудовано найбільший у світі прискорювач електронів. Україна була одним із центрів розвитку кібернетики, академік Віктор Глушков написав цикл праць з теорії цифрових автоматів, створено ряд ЕОМ. У 1961 р. одержано перші штучні алмази. Україна залишалася лідером у галузі електрозварювання, дослідження проводилися під керівництвом Бориса Патона, який у 1962 р. очолив Академію наук УРСР. Миколою Боголюбовим були розроблені нові методи квантової теорії поля та статичної фізики. Розпочав свою діяльність видатний учений-хірург Микола Амосов. Визначним авіаконструктором був Олег Антонов. Незважаючи на певні успіхи, Україна залишалася науковою периферією СРСР. Традиційним стало переїзд талановитих учених на роботу до Москви (головний конструктор космічних кораблів С. Корольов).

Виникнення руху «шістдесятників». У ці роки в культуру стрімко увірвалося блискуче своїм яскравим талантом покоління «шістдесятників» — поети Ліна Костенко (збірки «Проміння землі», «Мандрівки серця»), Василь Симоненко (збірки «Тиша і грім», «Земне тяжіння», посмертно), Іван Драч, Микола Вінграновський, прозаїки Валерій Шевчук, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, літературознавці Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художники Алла Горська, Людмила Семикіна, П. Заливаха та багато інших. Вони об'єднувались у київському клубі творчої молоді «Сучасник», який очолював театральний режисер Л. Танюк:

• плеяда молодих митців внесла свіжий струмінь в українську культуру, відкинувши її ідеологічні штампи;

• в центр своєї творчості поставила людину з її ідеалами та духовним світом, вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії;

• мріяли про оновлення радянського суспільства, відродження української мови.

Вже на початку 60-х рр. деякі з «шістдесятників» зазнали переслідувань з боку влади.

Мистецтво. У цей період створено ряд визначних музичних творів, до них слід віднести Третю симфонію композитора Бориса Лятошинського, опери Георгія Майбороди «Милана» та Юлія Мейтуса «Украдене щастя». Великої популярності набули пісенні твори композитора Платона Майбороди на слова Андрія Малишка. Таким чином, українська культура скористалася новими можливостями в часи «відлиги», але вийти за рамки, встановлені керівництвом СРСР, вона була неспроможна.

Причини виникнення дисидентського руху наприкінці 1950 — початку 1960-х рр.

Прагнення влади будь-що втримати народ під контролем неминуче вело її до конфлікту з інтелігенцією та критично налаштованими представниками інших верств населення. Наслідком цього стала поява наприкінці 50- х — на початку 60-х рр. руху українських інакодумців — дисидентства (незгодних). Вони підхопили естафету боротьби вояків УПА та підпільників ОУН:

• припинення збройної боротьби ОУН і УПА перевело український рух до нових форм боротьби;

• помітний вплив на формування дисидентів справляли зовнішні фактори, зокрема виступи в країнах так званого соціалістичного табору, особливо в Угорщині;

• лібералізація режиму, що привела до активізації національно-визвольного руху;

• дальші утиски й обмеження національного життя українців, монополія партії на владу.

Як форма національно-визвольного руху, український рух інакодумців вирізнявся певними рисами:

• мирна, ненасильницька форма боротьби;

• рух мав чітко виражені організаційні форми;

• дисидентський рух був загальноукраїнським явищем;

• у ньому брали участь різні соціальні верстви населення, а найбільше — інтелігенція.

В 1959-1961 рр. на Львівщині існувала Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яку організував Левко Лук'яненко. Вона ставила за мету домогтися виходу України зі складу СРСР мирним шляхом, що було гарантовано конституцією. Л. Лук'яненко був засуджений до страти, заміненої 15-річним ув'язненням. До тривалих термінів були засуджені його соратники. Такі організації, як УРСС, були не поодинокі й існували в різних частинах України: Об'єднана партія визволення України, Український національний комітет, Український національний фронт, донецька група Григорія Гайового, запорізька група Володимира Савченка і Володимира Чернишова й ряд інших. У 1965 р. були поведені масові арешти дисидентів, серед них — Валентин Мороз, Святослав Караванський, І. Світличний, П. Заливаха, Ігор Ґерета. Репресій зазнав і генерал Петро Григоренко.

Значення опозиційного руху. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Письменник Борис Антоненко-Давидович назвав її «меморандумом покоління». Ця праця дала могутній поштовх до дальшого розгортання дисидентського руху. Устами молодого публіциста найактивніша частина української інтелігенції заявила про розрив з тоталітарною системою.

Отже, духовне життя в період «хрущовської відлиги» характеризується, з одного боку, невдалими спробами реформування освіти, русифікацією, адміністративним утвердженням атеїзму, а, з іншого, певним ослабленням тиску системи на культуру, розширенням меж для творчої та наукової самореалізації, появою перших паростків національного відродження, виходом на літературні й суспільні обрії творчої молоді.

Прояви політико-ідеологічної кризи радянського ладу в Україні (середина 1960 — початок 1980- х рр.). Період від середини 60-х до середини 80-х рр. в історії СРСР називають «застоєм». Ідеологічним орієнтиром керівництва були положення програми КПРС, схваленої в 1961 р., згідно з якою до 1980 р. у СРСР мав бути побудований комунізм.

Вже наприкінці 60-х рр. стало ясно, що ці обіцянки виконані не будуть:

• у цих умовах влада пустила в обіг термін «розвинутий соціалізм». Побудова комунізму ставала справою невизначеного майбутнього: У масовій свідомості визрівало переконання, що, заговоривши про «розвинутий соціалізм», партія визнала нездійсненність, утопічність побудови комунізму;

• все більша кількість людей втрачала віру в реальність комуністичних ідеалів та спроможність тих, хто перебував на чолі держави, їх досягти, настало розчарування в правильності обраного комуністичного шляху;

• посилюється ідеологічний тиск на українське суспільство;

• населення спостерігає розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;

• в українському суспільстві зростають опозиційні настрої, розвивається дисидентський рух.

Кадрові зміни в політичному керівництві УРСР на початку 1970-х рр. Основною силою, що мала забезпечувати просування українського суспільства до «комунізму» чи «розвинутого соціалізму», була КПУ. З 1963 р. її очолював Петро Шелест:

• неодноразово виявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки;

• незадоволення П. Шелеста викликало посилення політики русифікації;

• залишаючись переконаним комуністом, противником десталінізації, він намагався зберегти ту помірковану економічну самостійність, яка утвердилася в роки «відлиги»;

• видав книгу «Україно наша Радянська», яка згодом викликала критику з боку московського керівництва, звинувачення у «місництві та потурання націоналізмові». 1972 р. його було усунуто від керівництва республікою, а першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький:

• виявляв енергію, наполегливість у питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку України, сприяв модернізації легкої і харчової промисловості УРСР;

• йому та його оточенню бракувало критичного ставлення до прорахунків у політиці центру;

• нова політика посиленої русифікації та вірнопідданого виконання вказівок центру набувала різних форм — від повного управління українськими підприємствами з Москви до скорочення сфери вживання української мови, практично усі державні та партійні заходи проводили російською мовою.

Українські дисиденти (з якими В. Щербицький вів завзяту боротьбу) називали найвище керівництво УРСР колоніальною адміністрацією, покликаною проводити в республіці лише політику центру.

Ключові положення Конституції УРСР 1978 р. 20 квітня 1978 р., за зразком союзної, Верховна Рада України ухвалила Конституцію УРСР:

• вона визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою;

• мала право зовнішніх зносин та виходу з СРСР, але механізму такого процесу вироблено не було, що свідчить про декларативний характер цієї конституційної норми;

• побудова розвинутого соціалістичного суспільства з могутніми продуктивними силами;

• шоста стаття закріплювала керівну і спрямовуючу роль партії, яка є ядром політичної системи суспільства;

• влада належить народові, який здійснює її через ради народних депутатів;

• економіка УРСР є частиною єдиного союзного народногосподарського комплексу;

• невідповідними реаліям тоталітаризму були декларовані демократичні права і свободи. Конституція ще раз підтвердила одну з рис тодішнього режиму — обман громадян — шляхом декларування привабливих гасел і реалізацію жорсткої, антигуманної політики. Політика за таких умов стояла над правом. Отже, проголошений курс «стабілізації» не лише не зробив систему стійкішою, а й навпаки — породжував і стимулював поглиблення кризових явищ.

Спроби економічних реформ у другій половині 1960-х рр. Економічна ситуація вимагала негайних і глибоких економічних реформ. Великі надії покладалися на рішення березневого і вересневого (1965 р.) пленумів ЦК КПРС. Мета — запровадження певних рис економічного регулювання. Сільське господарство:

• держава визначала тверді плани заготівель сільськогосподарської продукції на кілька років;

• суттєво підвищувалися закупівельні ціни, зросли капіталовкладення в сільське господарство;

• впроваджувалися надбавки за надпланову продукцію, знижено податки, ціни на техніку і запчастини. У промисловості передбачалося:

• підвищити рівень планування, з прибутків підприємств створити окремі фонди, зміцнити прямі договірні зв'язки між підприємствами, більше увагу приділяти легкій промисловості;

• розширення сфери госпрозрахункових відносин, господарської самостійності підприємств;

• значно скорочувалася кількість визначених згори показників: основним критерієм господарської діяльності підприємств передбачалося зробити обсяг реалізації виробленої продукції.

«Косигінська реформа», як її називали за прізвищем Голови Ради Міністрів СРСР, могла дати певний ефект. Але її здійснювали люди незацікавлені, ідеалом яких була сталінська тоталітарна модель. Самостійність підприємств мала розширитися, а вона ще більше обмежувалася. Було ліквідовано раднаргоспи, уряди союзних республік втрачали контроль над більшістю заводів і фабрик, це зміцнювало імперську сутність СРСР.

Незважаючи на суперечливий і непослідовний характер реформи 1965 р., вона деякий час справляла позитивний вплив на економіку.

Радянські економісти назвали восьму п'ятирічку (1966-1970 рр.) «золотою»:

• національний дохід зріс на 30 %, дві третини приросту отримано за рахунок підвищення продуктивності праці;

• валова продукція сільського господарства зросла майже на чверть.

Але вже на початок 70-х рр. економічні реформи загальмувалися. Реформа 1965 р. засвідчила: посилення централізму несумісне з ринковими елементами, економічне реформування неможливе без політичного, а також без демократизації органів влади й управління, без реального державного суверенітету республік.

Стан промисловості. У 1970-1985 рр. негативні тенденції в економіці республіки наростали:

• розширення виробництва досягалося за рахунок більших затрат праці, залучення додаткових ресурсів;

• важким тягарем були величезні витрати на військові цілі, нераціональне використання капіталовкладень;

• швидко старіли основні виробничі фонди, а про оновлення навіть не йшлося;

• низька якість продукції не давала можливості виходити на світовий ринок;

• пріоритет надавали важкій промисловості, з'являлися нові промислові гіганти, через застарілі технології забруднювалося довкілля. У багатьох містах рівень забрудненості повітря значно перевищував дозволені норми;

• погіршувалося становище з водою. Штучні моря поглинули близько 1 млн. гектарів родючих земель Придніпров'я з численними історичними пам'ятками;

• в Україні інтенсивно будувалися підприємства «великої хімії», що не відповідало потребам республіки.

Розвиток атомної енергетики. Протягом короткого часу без належного обґрунтування, розрахунків, часто використовуючи застарілі й недосконалі технології, без урахування геологічних особливостей місцевості, у густонаселених і маловодних регіонах будували 8 атомних електростанцій, 5 з них було споруджено (Запорізька, Південноукраїнська, Рівненська, Хмельницька і Чорнобильська).

Стан сільського господарства. Значно знизився приріст продукції сільського господарства:

• величезні витрати на розвиток села себе не виправдали і виконання Продовольчої програми, прийнятої в 1982 р., не забезпечили. Якість сільськогосподарської техніки була низькою, вона часто ламалася;

• не вистачало мінеральних добрив, засобів хімічного захисту рослин;

• нераціонально використовувалися землі (меліорація, створення «штучних морів» на Дніпрі).

Дедалі різкішими стали відмінності соціально-побутових умов мешканців сіл і міст. У таких умовах посилилася урбанізація, високими були темпи зростання кількості жителів міст, чисельність мешканців сіл зменшилася на 4,6 млн. осіб, зникло понад 1500 сіл.

Отже, у 70-80-х рр. для розвитку народного господарства України були характерні диспропорційність, затухання темпів, тенденція до стагнації (застою). Системна криза дедалі більше поглиблювалася під впливом особливостей функціонування господарства республіки.

Тенденції розвитку, здобутки та проблеми соціальної сфери. За рівнем життя Україна на початку 80-х рр. перебувала на 50-60-х місцях:

• збільшилися реальні зарплати, пенсії, стипендії; ціни за комірне, комунальні послуги, транспорт — низькі;

• зведено значну кількість житла, шкіл, лікарень, будинків культури, освіта і медицина — безкоштовні;

• поліпшилося забезпечення побутовою технікою, користування підручниками в школі стало безплатним;

• за роки «застою» виробництво товарів народного споживання збільшилося в 2 рази, а грошова маса в обігу — в 3,1 разу. Внаслідок цього все більше товарів повсякденного попиту потрапляло в розряд дефіцитних;

• складною залишалася житлова проблема. Черга на квартиру становила 1,5 млн. осіб;

• населення багатьох сіл не одержувало задовільного побутового обслуговування, не було забезпечене транспортом, газопостачанням. Третина сіл не мала жодних медичних закладів;

• високою залишалася смертність, у 1979 р. у селах Чернігівської області вона перевищила народжуваність — розпочалася депопуляція;

• намагаючись не допустити зниження життєвого рівня громадян влада йшла на значну закупівлю за кордоном товарів широкого вжитку. Нафтовий «бум» 70-х рр. закінчився і в бюджеті стали виникати багатомільярдні недостачі, посилювався товарний дефіцит, на якому наживалися спекулянти;

• деформації в соціальній сфері посилювалися несправедливим характером розподілу. В обстановці всевладдя і безконтрольності партійно-державна номенклатура утворила власну, закриту систему постачання товарів, що не знала дефіцитів і спекулятивних цін.

У цілому неефективна екстенсивна економіка загострила суперечності між потребами суспільства і рівнем політичного керівництва, його здатністю розв'язати назрілі проблеми народу.

Явища у сфері культури та духовного життя. Освіта. Посилювалася русифікація. Більшість дітей навчалося у російськомовних школах, хоча їх і було менше. Рідну мову витісняли з вищої школи, кінотеатрів, наукових закладів, театрів, державних і партійних органів.

Наука. Певний внесок у розвиток фундаментальних досліджень зробили вчені Інституту теоретичної фізики на чолі з М. Боголюбовим, Інституту кібернетики, керованого В. Глушковим, Інституту електрозварювання, директором якого був Б. Патон (президент АН УРСР з 1962 р.), Інституту матеріалознавства, керованого І. Францевичем. Микола Амосов вивчав проблеми кардіохірургії, біологічної кібернетики. Селекційну роботу Миронівського науково-дослідного інституту очолював В. Ремесло.

Застій спостерігався у галузі суспільних наук. Тих учених, які нестандартно мислили, прагнули критично осмислювати минуле і дійсність, позбавляли можливості працювати (Олена Апанович, Михайло Брайчевський, Федір Шевченко та інші). Певним досягненням можна назвати 26-томну «Історію міст і сіл Української РСР», яку підготував численний авторський колектив на чолі з Петром Троньком.

Література. Навесні 1968 р. почалося цькування видатного українського письменника О. Гончара за роман «Собор». Були піддані несправедливій критиці твори Романа Іваничука «Мальви», Івана Білика «Меч Арея», Володимира Дрозда «Мертва зона», Павла Загребельного «Південний комфорт» та ряд інших. Ліна Костенко 16 років не могла видати жодної книги, лише у 1979 р. вийшов її видатний роман у віршах «Маруся Чурай». Були надруковані нові книги М. Вінграновського, І. Драча, Віталія Коротича, Дмитра Павличка та інших.

Мистецтво. Ще гірша ситуація склалася в українському кінематографі. З 20-ти фільмів кіностудії ім. О. Довженка українською мовою знімали 2-3, з 6-ти Одеської кіностудії — жодного. І все ж українське поетичне кіно відзначилося фільмами «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Вавилон — XX» Івана Миколайчука. Зуміли зберегти національний колорит і творчий потенціал хор ім. Г. Верьовки, ансамбль танцю ім. П. Вірського, композитор Олександр Білаш. У 1979 р. загадково загинув талановитий композитор Володимир Івасюк. Славили Україну оперні співаки: Євгенія Мірошниченко, Марія Стеф'юк, Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов'яненко та чимало інших.

Отже, адміністративно-командна система не могла забезпечити науково-технічний прогрес, культурний, духовний і національний розквіт українського народу. Політичний курс на «стабілізацію» посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства.

Основні вимоги та напрями опозиційного руху 1960-1970-х рр. Причини піднесення:

• криза системи, зневіра значної частини населення в комуністичних ідеалах;

• наступ неосталінізму, згортання демократичних процесів;

• посилення тиску союзних органів на Україну, зросійщення, зневага до української мови та культури.

Напрями і вимоги:

• національно-визвольний, розширення національних прав аж до незалежності;

• правозахисний, дотримання конституційних прав людини, виконання підписаних угод;

• демократичний соціалізм, соціалізм з «людським обличчям», соціальна справедливість;

• релігійний, свобода віросповідання, припинення тиску на церкву, відновлення УГКЦ.

Методи боротьби: у 1965 р. під час прем'єри фільму «Тіні забутих предків» з критикою арештів правозахисників виступили І. Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус;

• дисиденти писали листи-протести, кілька сотень представників передової інтелігенції підписували їх, наражаючись на гнів влади, критику, а часто й арешти;

• поширення підготовлених ними книг, статей, відозв — «самвидав». Прикладами таких книг є «Лихо з розуму» В. Чорновола (він також редагував підпільний журнал «Український вісник»), «Серед снігів» В. Мороза, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка і низка інших;

• характерною особливістю правозахисної діяльності став рух кримських татар. їх підтримував П. Григоренко, якого запроторили в психіатричну лікарню спеціального типу, як і Леоніда Плюща, Миколу Плахотнюка, Василя Рубана та інших.

У 1972-1973 рр. прокотилася друга хвиля арештів, за трати потрапили понад 100 діячів опозиційного руху.

У 1975 р. СРСР підписав Гельсінські угоди, де йшлося і про права людини, продовжуючи їх ігнорувати. У відповідь на це в листопаді 1976 р. у Києві виникла Українська Гельсінська група (УГГ) — перша легальна правозахисна організація в опозиційному русі України. Її очолив Микола Руденко, членами стали 36 осіб, найвидатніші українські дисиденти.

УГГ ставила за мету:

• ознайомлення широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини;

• сприяння виконанню статей Підсумкового Акта з питань безпеки і співробітництва в Європі;

• домагання того, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна держава повинна бути представлена окремою делегацією;

• акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

Незважаючи на цілковиту законність діяльності УГГ, її членів постійно переслідували, майже всі вони зазнали арешту. У таборах загинули В. Стус, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий.

Шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х — початку 60-х рр. спричинила зародження та зростання релігійного дисидентського руху. Одним з активних борців за права УГКЦ був Йосип Тереля. Мужньо відстоював права вірних один з найвидатніших дисидентів Василь Романюк. Саме завдяки його діяльності з'явилася опозиція режимові в РПЦ, яка на той час була під повним контролем держави. Значну частину релігійних дисидентів становили протестанти.

Значення. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали. Правозахисники доносили до народу правду про справжнє становище в Україні. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово утверджувалася думка про необхідність виходу України з СРСР і створення власної самостійної держави.

У третьому питанні необхідно визначити зміст та основні напрями політики «перебудови». Початок «перебудови». З початку 80-х рр. криза охопила всі сфери життя:

• СРСР відставав у соціально-економічному розвитку від передових держав;

• зростали соціальні суперечності у радянському суспільстві, існувала загроза соціального вибуху;

• науково-технічне відставання СРСР від провідних країн світу поглиблювалося;

• неспроможність СРСР належним чином реагувати на глобальні проблеми, падіння авторитету КПРС. Ця критична ситуація змусила генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова на квітневому

пленумі ЦК КПРС 1985 р. оголосити про зміни у політиці СРСР. Був узятий курс на «перебудову»:

• в економічній галузі — «прискорення», спроба використовувати деякі елементи ринкових відносин;

• у внутрішній політиці — демократизація, гласність, плюралізм, згодом — курс на багатопартійність;

• у зовнішній політиці — «нове політичне мислення», невтручання у справи інших країн, мирні ініціативи. «Перебудова» стала означати оновлення, політику реформ, модернізацію всіх сфер життя, «очищення»

соціалізму від негативних нашарувань минулого, надання йому гуманного, привабливого для народу вигляду. Причини загострення соціально-економічної кризи:

• економічний розвиток з тенденцією до зменшення темпів, падіння основних показників;

• деформування структури розміщення продуктивних сил, загострення екологічних проблем;

• зрівнялівка в оплаті праці, поглиблення кризи організації праці, старіння основних виробничих фондів;

• розростання бюрократичного апарату, ускладнення демографічної ситуації.

Наслідки загострення соціально-економічної кризи. Започаткована «стратегія прискорення соціально-економічного розвитку» на практиці виявилася пропагандистським закликом, а не добре продуманою системою заходів у галузі народного господарства:

• наростання темпів інфляції, збільшення дефіциту державного бюджету;

• надзвичайного поширення набувають натуральні (бартерні) обміни, криза платежів;

• у 1990 р. уперше за післявоєнні роки національний доход УРСР зменшився на 1,5 %;

• вирішення економічних проблем все більше лягало на керівництво України, яке до цього не було готове;

• крах командної економіки призвів до падіння життєвого рівня населення, посилення суспільної активності. «Прискорення» не могло дати відчутного результату без глибоких якісних зрушень у системі виробничих

відносин, без розкріпачення особистої ініціативи виробника, без переходу до ринкових відносин. Особливості соціально-економічної ситуації в УРСР:

• зношеність основних фондів підприємств України досягала 60 %;

• нічого не було зроблено для структурної перебудови промисловості, подолання численних деформацій;

• лише 30 % потужностей промисловості працювало на споживчий ринок;

• близько 80 % загального обсягу промислового виробництва не мало на території республіки завершеного технологічного циклу, звичайним явищем стали зриви планових поставок. Це була одна з ознак кризи так званого єдиного народногосподарського комплексу, початку його розпаду;

• гострота продовольчого питання була додатковим фактором росту соціальної напруженості в суспільстві.

Фінансове становище та погіршення життєвого рівня населення, причини та наслідки:

• невдачі у проведенні реформ через відсутність послідовної та чіткої стратегії розвитку, некомпетентності;

• прагнення влади поєднати командно-адміністративну