Об'єднання Галицького та Волинського князівств.

Передумови:

• віддаленість від Києва, особливості природних умов, вдале географічне розташування;

• великі родовища солі сприяли економічному піднесенню;

• потреба об'єднання зусиль обох князівств для боротьби з Польщею та Угорщиною, згодом — монголами;

• цілеспрямована політика ряду князів, етнічна однорідність обох князівств.

Особливості процесу формування Галицько-Волинської держави.

В 1199 р. князеві Роману вдалося приєднати до своїх володінь Галичину й створити Галицько-Волинську державу, столицею якої став Галич.

Політика Романа Мстиславича:

• успішна боротьба з половцями, активна зовнішня політика (відносини з Візантією, Тевтонським орденом);

• захоплення Києва, понад два роки фактично був великим князем Київським;

• рішуче придушення боярської опозиції в Галичині, зміцнення влади князя;

• проведення заходів, спрямованих на припинення дроблення Київської держави (заходи «доброго по­рядку»), зазнали невдачі через опір удільних князів.

Загибель князя Романа в 1205 р. загальмувала формування держави, але в 1238 р. його син Данило Романович оволодів Галичем і зміцнив князівство. Данило правив (1238-1264 рр.) у згоді зі своїм братом Васильком, разом вони відновили могутню батькову державу.

Монгольська навала на південно-західні землі Русі:

• у 1223 р. на наших землях вперше з'явилися монголи, які на р. Калці здобули перемогу над об'єднаними силами деяких руських князів (у тому числі Данила Романовича) і половців, але далі не пішли;

• навесні 1239 р. вони знову рушили на українські землі. Першим на шляху навали орд хана Батия стояв Переяслав, зруйнований монголами, у тому ж році така доля спіткала Чернігів;

• у грудні 1240 р. ординці захопили Київ, перетворивши його на руїни;

• наступного року монголи пройшли вогненним смерчем через Галицько-Волинське князівство.

Навала Батия зруйнувала всі українські князівства, які потрапили в залежність від монгольської держави

Золотої Орди. Особливо у важкому становищі опинилися Київське, Чернігівське та Переяславське князівства.

Залежність українських князівств від Золотої Орди:

• запровадження системи податків і повинностей (данина, мито, корм, ловче, підводне, плужне тощо);

• затвердження золотоординськими ханами руських князів і видача ними ярликів на управління землями;

• обов'язок руських князів направляти воїнів до монгольського війська, брати участь у походах. Наслідки золотоординського панування:

• розподіл українських земель між кількома державами;

• руйнація та падіння ролі міст, занепад ремесла і торгівлі;

• демографічні втрати; знищення значної частини феодальної еліти. Встановлення золотоординського ярма на Русі мало свої особливості:

• руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди;

• на території Русі не було створено постійного адміністративного апарату загарбників;

• толерантне ставлення ординців до християнства та православного духовенства.

Саме ці особливості панування монголів значною мірою дали змогу русичам не тільки зберегти власну самобутність, а й нагромадити державотворчі сили.

Князювання Данила Романовича, його внутрішня та зовнішня політика:

• відновлення єдності Галицько-Волинської держави, приєднання в 1238 р. Галицького князівства;

• розгром тевтонських лицарів під Дорогичином у 1238 р., зупинка їхнього просування на українські землі;

• підпорядкування Києва в 1239 р., доручення правити ним воєводі Дмитрові Єйковичу;

• розгром під Ярославом (1245 р.) угорсько-польського війська, остаточна ліквідація боярської опозиції;

• поїздка до Золотої Орди наприкінці 1245 р., підтвердження ханом Батиєм прав на князювання;

• активна зовнішня політика, війни з литовськими племенами, Польщею, угоди з Угорщиною та Польщею;

• зусилля для створення антимонгольської коаліції, коронація в 1253 р. у Дорогичині з метою отримати допомогу від Папи Римського;

• успішна боротьба з монгольськими загонами темника Куремси, поразка у боях з ордою Бурундая, руйнація найміцніших фортець князівства — Крем'янця, Луцька, Данилова та інших;

• сприяння розбудові старих і зведення нових (Холм, що став столицею, Львів) міст. Галицько-Волинська держава за нащадків Данила Романовича:

• після смерті Данила в 1264 р. його королівство розпалося. Найактивнішим з його синів був Лев, який переніс свою столицю до Львова;

• знову об'єднав державу онук Данила Юрій І Львович (1301-1308 рр. або 1301-1315 рр.):

• прийняття титулу короля Русі, як і його дід Данило Галицький;

• створення окремої української православної митрополії — Галицької;

• перенесення столиці до економічно розвинутого Володимира;

• втрата частини Закарпаття (захопила Угорщина) і Люблінської землі (захопила Польща);

• його сини Андрій і Лев II правили удвох. З їхньою смертю в 1323 р. династія Романовичів по чоловічій лінії урвалася;

• у 1325 р. галицько-волинські бояри князем обрали Болеслава, сина Марії, сестри Андрія і Лева II, який прийняв православ'я та ім'я Юрія. Він правив до 1340 р., коли був отруєний. Така доля спіткала Юрія II Болеслава через ускладнення релігійної ситуації;

• його смертю скористалися Польща й Угорщина, які прагнули збільшити свої території за рахунок українських земель. Князівство як єдина держава перестало існувати.

Значення утворення Галицько-Волинської держави:

• Галицько-Волинська держава, на відміну від багатоетнічної Київської, ґрунтувалася на єдиній українській основі. Це дало підстави українським історикам назвати її «першою національною Українською державою»;

• зберегла від завоювання й асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства;

• стала новим після занепаду Києва центром політичного й економічного життя;

• розширила сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійських культурних впливів;

• продовжила славні дипломатичні традиції Київської держави, ще 100 років після золотоординського ярма представляла східнослов'янську державність на міжнародній арені, забезпечила безперервність розвитку традицій самостійного державного життя на українських землях.

Четверте питання передбачає розгляд суспільно-політичного і господарського життя Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Найбільшу владу в Київській Русі та Галицько-Волинській державі мали князі. З усіх князів київський князь мав найбільшу владу, йому корилася решта князів. Такі відносини називають васалітетом, а форму державного правління — монархією. Згодом влада київського князя зменшилася, розвивалося феодальне землеволодіння, держава набирала федеративного характеру, де князівства мали чималі права. Такий політичний устрій визначають як монархо-федеративний.

При князях існували дорадчі органи, у яких більшість становили бояри, їх називають боярські (князівські) ради. Великі повноваження мали князівські з'їзди (сейми), де вирішувалися питання захисту від кочовиків, упорядкування законодавства, розподіл земель між князями, розв'язання земельних суперечок тощо. Ще одним видом повноважних зібрань були віча — збори всієї громади для вирішення найважливіших питань її життя.

Якщо політичний устрій визначає розподіл влади, то соціальний окреслює стосунки між усіма членами суспільства. Соціальні стани — певні суспільні групи населення із закріпленими за ними тогочасним законом правами й обов'язками, зі своїми нормами поведінки, звичаями тощо.

Становище представників різних соціальних станів. Панівні привілейовані стани:

• бояри, які формувалися з місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників;

• дружинники — професійні вояки, обіймали певні державні посади;

• духівництво, зокрема після прийняття християнства.

Середину суспільної піраміди посідали міська заможна верхівка, а також купці та ремісники.

Усі інші стани перебували на нижніх щаблях соціальної піраміди:

• смерди (їх найбільше)—особисто вільні селяни, мали власну землю і господарство, платили князеві данину;

• закупи — тимчасово залежні селяни, які працювали «за купу» (позику) в господарстві землевласника;

• рядовичі — тимчасово залежні селяни, різновид закупів, коли залежність закріплювалася у ряді — договорі;

• наймити, працювали в умовах наймання, залишаючись особисто вільними;

• челядь, працювала на землевласника, була невільною, її дозволялося продавати, передавати в спадщину;

• холопи — особи, що перебували у повній власності пана.

Особливу групу населення становили ізгої. Так називали людей, які з різних причин випадали зі свого звичного середовища, втрачали з ним зв'язок.

Місце станів у соціальній піраміді визначалося значною мірою їхнім правом на землю. Основними землевласниками були князі. Поступово складалося вотчинне землеволодіння, яке передбачало закріплення тих чи інших територій за певною гілкою князівського роду. Крім князів, до землевласників належали бояри, які володіли містом чи кількома селами. У Галицькій землі боярські роди володіли фактично всією землею, тому вони були надзвичайно впливовими порівняно з іншими землями.

Було дві основні форми землеволодіння: умовне — помістя і безумовне — вотчина, спершу переважало помісне землеволодіння, а за часів роздробленості — вотчинне. Тягар феодальних повинностей лягав на плечі селян. У Київській державі вони переважно віддавали землевласникам продукти (данину), з часом набув поширення грошовий податок. До найдавніших форм збирання данини належало полюддя. Княгиня Ольга запровадила фіксовані розміри данини — уроки. Згодом зростала роль відробітків, коли землевласники хотіли отримати сільськогосподарську продукцію для продажу. Згадується в історичних джерелах і повоз — постачання коней і транспорту для потреб князя.