Українські землі в роки Другої світової війни.

Як і для всіх народів, причетних до цієї війни, для українського народу вона була Другою світовою війною - з вересня 1939 до вересня 1945 рр. Адже західноукраїнські землі опинилися у вирі подій Другої світової війни з перших її днів; з іншого боку, українці брали безпосередньо участь у розгромі мілітаристської Японії, капітуляція якої означала завершення Другої світової війни. З нападом Німеччини на Радянський Союз для українського народу, як і для всього радянського народу, розпочалася Велика Вітчизняна війна (червень 1941 -травень 1945 рр.). Аргументи, що у тій війні українці захищали не свою державу Україну, а Радянський Союз, тоталітарний сталінський режим, є неправомірними ні з правового, ні з морального погляду, отже й не можуть заперечувати характер названої війни як Вітчизняної. Переважна більшість українців воювала не за більшовицько-сталінський режим, а проти німецько-фашистських загарбників, поневолювачів Батьківщини. 1 вересня 1939 р. нападом гітлерівської Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Саме тоді, коли польські сили були майже розгромлені німецькими військами, Радянський Союз завдав удару Польщі зі сходу. 17 вересня війська сформованого спеціально для цього Українського фронту перейшли радянсько-польський кордон і майже без опору почали просуватися вглиб Східної Галичини. За кілька днів вона була окупована Червоною армією. Це робилося під приводом того, щоб врятувати «братів-українців» від безладдя, яке могло розпочатися з падінням Польщі. Така ж сама доля спіткала й українські землі у складі Румунії. У червні 1940 р. уряд СРСР висунув перед Румунією вимогу очистити від її військ Бессарабію та Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. Не маючи підтримки Німеччини, румунський уряд вивів свої війська із зазначених в ультиматумі земель, які також були приєднані до Радянського Союзу. Для легітимізації радянського режиму у Східній Галичині 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади були проведені вибори в Народні Збори за безальтернативним списком кандидатів. У кінці жовтня Народні Збори ухвалили рішення про «возз'єднання» Східної Галичини з Українською РСР. Законодавче закріплення нових територій, приєднаних за рахунок Румунії, відбулося шляхом створення нової союзної республіки — Молдавської РСР та входження Південної Буковини і Придунав'я до складу Української РСР. Сучасна українська історіографія подає таку періодизацію участі України у Другій світовій війні: 1) 1 вересня 1939 р. — 22 червня 1941 р. (від нападу Німеччини на Польщу до агресії проти СРСР); 2) 22 червня 1941 р. — листопад 1942 р. (від нападу Німеччини та її союзників на СРСР, часу, коли в Західній Україні сформовано національні збройні сили, до наступу під Сталінградом); 3) грудень 1942 р. — жовтень 1944 р. (бої за визволення українських земель від окупантів). На світанку 22 червня 1941 р. після сигналу “Дортмунд” танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно у трьох напрямках: Ленінградському –– “Північ”, Московському –– “Центр”, і Київському –– “Південь”. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей. Український напрям, за планом “Барбаросса” (21 липня 1940 р.), був одним із найголовніших розглядався як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Гітлерівське керівництво мало мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, аби послабити військово-промисловий потенціал СРСР і створити гідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна. Їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти. Припущення Сталіна про те, що саме Південний Захід буде метою головного удару німецької армії не виправдалось першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямку. Група армій «Південь» мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару на Київському напрямку, захопити переправи, створити сприятливі умови для наступу вглиб території України, заволодіти нею. Для керівництва бойовими діями радянських військ в Україні був утворений Південно-Західний напрям під командуванням маршала С. Будьонного. Членом його Військової Ради було призначено першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. В Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних. Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України. Основні битви початкового періоду війни на території України: 23 – 29 червня 1941 р. – танкова битва в районі Луцьк – Броди – Рівне – Дубно. 11 липня – 19 вересня 1941 – оборона Києва. Зірвано плани німців щодо швидкого заволодіння Києвом. Командувач обороною – генерал М. Кирпонос. 5 серпня – 16 жовтня 1941 – оборона Одеси. 30 жовтня 1941 – 4 липня 1942 – оборона Севастополя. 22 липня 1942 – остаточне загарбання України, встановлення окупаційного режиму. Поразки в Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в липні 1942 р.) започаткували нові невдачі радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів. Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ, 22 липня 1942 р. Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Відтоді вся Україна була окупована ворогом.

Причини поразки радянських військ: а) стратегія Москви була розрахована на наступальну війну; б) переконаність Сталіна в тому, що до перемоги над Англією Німеччина не нападе на СРСР; в) втрата Червоною Армією кращих офіцерів під час репресій в 1937 – 1938 рр.; г) неукріплені західні кордони; недоліки і помилки у розміщення військ.

1940 р. – Німеччина розробила план «Ост», який передбачав знищення слов’янських народів, германізацію території Польщі, Прибалтики, Білорусії, України, європейської частини Росії.

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. Складові «нового порядку»: Україну поділено на чотири окупаційні зони; створені каральні органи та допоміжна адміністрація з осіб, які співпрацювали з німцями; масове знищення людей (комуністів, євреїв, циган, слов’ян) в канстаборах та гетто; економічне пограбування України; примусова праця населення, вивезення робочої сили до Німеччини.

Розчленування території України: 1) передача Румунії Чернівецької та Ізмаїльської обл.; створення губернаторства Трансністрія у складі Румунії (Одещина, пд. Р-н. Вінниччини та зх. Р-н. Миколаївщини); 2) створення дистрикту Галичина (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська обл. у складі Польського генерал-губернаторства); 3) передача воєнній адміністрації Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, Донбасу як прифронтових обл.; 4) створення рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному (Дніпропетровщина, Миколаївщина, Київ, Житомир, Рівне. Рейхкомісар України – Е. Кох).

Режим воєнного стану Запроваджений сталінським керівництвом у ряді районів СРСР. Мета – утримати країну під контролем. Складові: надання військовій владі надзвичайних повноважень, створення воєнних трибуналів, арешти підозрілих осіб, знищення в’язнив.

Мобілізаційні заходи 1941 р. 30 червня 1941 р. – створення Державного комітету оборони (ДКО), що перебрав на себе всю повноту влади в СРСР. Заходи мобілізації: мобілізація до армії і флоту 2 млн. чол., на будівництво оборонних споруд – 2 млн. чол., створення з добровольців загонів народного ополчення, здійснення перебудови народного господарства на воєнний лад; подовження тривалості робочого дня, скасування відпусток, запровадження понаднормових робіт, переведення заводів на випуск воєнної продукції. Евакуації – вивезення з районів, яким загрожувала окупація, промислового обладнання, сировини, майна (зерна, худоби, техніки) колгоспів, мирного населення, працівників промисловості, селян до середньоазіатських республік і східних областей РРФСР. Розглядаючи питання про рух Опору на окупованій фашистами території України, необхідно врахувати ту обставину, що в ньому паралельно існували дві незалежних течії: перша –– радянські партизани і підпільники, друга –– формування створені українськими націоналістами. Їх стратегічні і тактичні цілі не тільки не збігалися, але й були відверто ворожими відносно один одного.