Консерватизм та неоконсерватизм як політичні доктрини.

Це одна з найбільш популярних доктрин. Слово консерватизм походить від латинського слова консерватізме – зберігати, охороняти. Загалом концепція косерватизма походить від Платона, Нітше, Макіавеллі, Арістотеля. Писемна історія консерватизму починається від Французької революції. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає доктриною дворянства. Але в ХХ ст. консерватизм сприйнявши деякі ідеї лібералізму стає платформою і буржуазії. Консерватизм виступає як захисна реакція середніх і дрібних підприємств перед невблаганним динамідмом капіталістичного розвитку, що загрожує їх існуванню. Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.. Основні риси:1.спадкоємність 2.стабільність 3.державний авторитет. 4.принцип свободи.

В процесі розвитку капіталізму консерватизм не залишився незмінним, основні його положення еволюціонували. Консерватизм переростає в неоконсерватизм. Він виражає інтереси середнього класу, бо керується такими ліберальними принципами: 1.конституціоналізм 2.поділ влади 3.загальне виборче право.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати.

 

№ 31 Національно-державницька ідеологія на відміну від чинного націоналізму висувала ідею нації політичної (як сукупності громадян держави), відстоювала синтез національних і загальнолюдських інтересів, а також принцип самовизначення народу в етнічних кордонах через національно-демократичну державу. Представники цього напряму відстоювали можливість участі України як самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях.

Попередником національно-державницького і національно-демократичного напряму був Іван Франко, який одним із перших в

висвітлені в праці «Поза межами можливого»

українській політичній думці сформулював концепцію політичної самостійності України. Основні риси цієї концепції, які чітко

Представники національно-державницької ідеології обгрунтували принцип самовизначення нації в етнічних кордонах у формі національно-демократичної держави, допускали участь України у федеративних чи конфедеративних об'єднаннях як самостійної держави на підставі міжнародних угод, заклали розуміння політичної нації як синтезу ідеї психокультурної спорідненості людей, держави і території. Визначними представниками цього напряму були юристи і політологи С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський і С. Рудницький.

Партійна система України

Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін.

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ". Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. - 39, 1997 - 46, 1998 52, 1999 - 70, на початку 2000 р. - 92, у жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного: у багатьох з них відсутній свій електорат; спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій; вкрай слабкі ідеологічні засади; переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету; відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення; спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим; відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.

 

 

№ 33 Виборча система — це сукупність виборчих процедур, передбачених законом і пов'язаних з формуванням органів влади.

2. Виборча система функціонує на принципах всезагальності, рівності і таємного голосування. Проте виборчим законодавством передбачений ценз осідлості і віковий ценз. Віковий ценз буває різний для активного (право вибирати) і пасивного (право бути обраним) виборчого права. Крім цього, в деяких країнах (Австрія, Бельгія, Нідерланди) передбачене обов'язкове голосування.

3. Виборчі системи поділяються на чотири типи: представницьку (куріальну), мажоритарну, пропорційну, змішану.

4. Представницька система передбачає виділену в представницькому органі квоту від певних соціальних груп. Така система існувала в деяких країнах Європи на початку XX ст.

5. Мажоритарна система передбачає вибори, як правило, по одномандатних округах і визначення переможця за більшістю голосів, отриманих в окрузі. Мажоритарна система поділяється на такі види: абсолютної більшості (для перемоги в першому колі необхідно набрати більше 50% голосів виборців), відносної більшості (для перемоги достатня проста більшість); преференційна (переможець визначається шляхом складного механізму відбору, який передбачає виключення кандидатів, що набрали найменшу кількість перших місць).

6. Пропорційна система передбачає вибори за партійними списками і розподіл мандатів між партіями пропорційно до кількості голосів, набраних кожною із них у межах виборчого округу. Пропорційна система поділяється на такі види: з жорсткими списками (виборці голосують за цілий список); з преференціями (виборець у списку вибирає свого кандидата); пропорційна система з напівжорсткими списками (виборці голосують за список або за окремого кандидата).

7. Змішана система передбачає вибори за мажоритарними і пропорційними принципами.

8. Виборча система в Україні грунтується на законодавстві про вибори Президента, Верховної Ради і місцевих органів влади.

9. Попереднє виборче законодавство України не відповідало сучасним цивілізованим нормам з огляду на такі обставини: 1) трудові колективи є суб'єктами виборчого процесу; 2) переможець у парламентських виборах визначається за абсолютним мажоритарним принципом як у першому, так і другому турі; 3) недосконалий механізм голосування, що спричинюється до зловживань; 4) партії перебувають у гіршому становищі, ніж інші суб'єкти виборчого процесу.

10. Нове виборче законодавство закріпило змішану систему для виборів до парламенту; мажоритарну відносної більшості, а також преференційну для виборів до органів місцевого місцевого самоврядування.

№ 34 ДЕМОКРАТИЯ Серед головних критеріїв демократичності суспільства — наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням. Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них — влада

більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного правління вся повнота державної влади узурпована вузьким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує волю та інтереси народу. У демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає позицію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету.

 

№35. Фундаментальні політичні ідеї Нового часу. Просвітництво як ідеологія буржуазії. Політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який рвався до влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії, ідеї Просвітництва поширилися у Франції XVIII ст. та в інших країнах. Просвітителі (Д.Локк, Ш.Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж.Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII ст. стала ідея «природного права», що була сповнена новим змістом. Під «природними правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними, мати гарантії від свавілля можновладців. Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) і Джон Локк (1632—1704). В своїх вченнях ці мислителі ставлять приватну власність на перше місце. Приватна власність – це початковий вимір моделі свободи з якої повинна брати початок уся система природного права.

На стику XVIII—XIX ст. спостерігається бурхливе піднесення політич­ної думки в Німеччині, найбільш яскравими представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І.Кант найбільш повно об­грунтував політичну доктрину лібералізму. Виникають ідеї соціалізму(Т.Морр, Т.Кампанелло, М. Мореллі). Представниками утопічного соціалізму є Фур’є, Оуе, Сімон. Із утопічного соціалізму виходить марксизм. (Маркс і Енгельс).

Виникають ідеї соціалізму(Т.Морр, Т.Кампанелло, М. Мореллі). Представниками утопічного соціалізму є Фур’є, Оуе, Сімон. Із утопічного соціалізму виходить марксизм. (Маркс і Енгельс).