Специфіка взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду

Історичний досвід переконує, що в переломні моменти можна досягти суспільної гармонії лише тоді, коли паралельно з радикальними перетвореннями в політиці, економіці, соціальній сфері відбуваються адекватні зрушення в культурі. Адже внаслідок діалектичної взаємодії із суспільством культура є, по-перше, індикатором суспільного розвитку (відображає стан морального здоров'я суспільства, рівень економічних і політичних свобод, характеризує його духовний потенціал); по-друге, синтезатором суспільного досвіду (сягаючи корінням у традиції попередніх поколінь, органічно поєднує позитивний досвід минулого із сучасним, враховує тенденції майбутнього); по-третє, стабілізатором суспільних процесів (перебуваючи під значним впливом пануючого типу суспільних відносин, економічного укладу політичного режиму, соціально-класової структури, етнічних і національних відносин, культура активно впливає на духовну архітектоніку суспільства, шляхом періодичної радикалізації або стабілізації громадської думки активізує або гальмує суспільні процеси в різних сферах життя, намагаючись забезпечити суспільну гармонію при переході до нових орієнтирів, пріоритетів, шкали цінностей); по-четверте, інтегратором суспільних сил (культура має здатність об'єднувати людей незалежно від їхньої світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної належності в певні соціальні спільноти, а народи — у світову цивілізацію).

Питання про державну підтримку розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої сили і розмаху в духовно-культурному житті набули три суперечливі процеси:

1) перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки;

2) повернення традиційних цінностей національної культури, відтворення релігійних та національних форм світосприйняття;

3) проникнення та адаптація на національному ґрунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного життя західної цивілізації.

Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху в свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Дослідники назвали цей феномен «культурним шоком у посткомуністичних суспільствах». Його загальними рисами, характерними для більшості країн перехідного періоду, є ерозія системи соціальної мотивації, зростання моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, підвищена конфронтація суспільства і помітна ностальгія за тоталітарним «порядком».

Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на передній план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та національної традиції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необхідна в умовах перехідного періоду. На жаль, на початковому етапі державотворення в Україні відродження розглядалось як механічне відтворення, своєрідна реконструкція минулого. А час диктував необхідність переходу від романтичної концепції відродження до прагматичної, суть якої полягає не лише в піднятті на авансцену суспільного життя цілих пластів народної культури, добутих з глибин історії, а й у витонченому, диференційованому підході до історичного досвіду, національної традиції, знаходженні в минулому самобутніх зародків національного саморозвитку, чинників прогресу, інших можливостей надання суспільству динамічності, які в силу історичних обставин були забуті, втрачені або свідомо знищені й залишилися нереалізованими.

Іншою серйозною проблемою духовно-культурного життя сучасної України є проникнення й адаптація на національному ґрунті системи цінностей західної цивілізації. Ця проблема має два аспекти: створення умов для органічного засвоєння нових прогресивних ідей суспільною свідомістю і вироблення стійкого імунітету проти антикультури.

Отже, для взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду характерні різновекторність та багатоплановість. Культурний чинник активно впливає на суспільний розвиток, а суспільство вносить серйозні корективи в динаміку культурного процесу.