Причини феодальної роздробленості та розпаду Давньоруської держави.

Однією з причин феодальної роздробленості в Київській Русі стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб припинити чвари, вони визнали право успадковувати землі тому власникові, який володів ними в даний момент. Кожному удільному князівству загрожували різні вороги. Щоб оборонити свої землі, князі запрошували озброєні загони чужинців, а їм, зрозуміло, було однаково, з ким воювати, кого вбивати, що руйнувати. Близько середини XII ст. великий київський князь фактично втрачає значення глави давньоруської держави. Київська Русь розпадається на самостійні князівства і перестає існувати як єдина держава.

Важливо підкреслити, що феодальна роздробленість Київської Русі у XII ст. поглиблювалася і внаслідок панування натурального господарства. Через те, що тоді не було спеціалізації виробництва сільськогосподарської продукції, відпадала потреба в економічних зв'язках між князівствами. Всі вони вирощували одні йті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами.

Таким чином, утворюються цілком самостійні князівства і землі: Великий Новгород, Володимиро-Суздальське, Київське, Галицьке, Чернігівське, Волинське та інші. Спочатку їх було 12, а згодом — сотні. В них розвивалися і зміцнювалися місцевий державний апарат та збройні сили. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги — "милостники", що разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства або "волості". Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях —"уділах" — князівства сиділи менші князі — васали великого князя. Щє однією причиною феодальної роздробленості на Русі можна назвати зростання боярських вотчин. В XII ст. вотчини стали достатньо сильними і незалежними, що дозволяло боярам продовжувати наступ на общинні землі. Відбувалось закабалення вільних смердів-общинників, збільшення відробітків і повинностей, що виконувались за-лежними смердами на користь феодалів. Феодали на місцях намагались отримати все більше влади. Караючи смердів, вони все частіше отримували з них штрафи - віри. Феодали все частіше заявляли про свою незалежність від великих Київських князів, вимагали підвищення феодального імунітету, про-голошеного "Руською Правдою", тобто невтручанням великого князя в справи вотчини.

13. Галицькі і Волинські землі до об'єднання Галицькі і Волинські землі увійшли до складу Київської держави за часів Володимира Великого, коли у 980 — 990 рр. були відвойовані у поляків. На Волині було засновано місто Володимир, що згодом стало столицею цих земель. У Галичині політичним центром став Галич. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїми наступниками. Першими у Галичині правили Ростиславичі нащадки одного з онуків Ярослава Мудрого. Одночасно на Волині при владі були Мстиславичі, що були нащадками Володимира Мономаха.

Галицька земля фактично відокремилась від Києва ще 1097 р., а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25 наступних років зміцнили незалежне становище Галичини. Особливістю політичного життя Галицького князівства був значний вплив на управління князівством місцевих бояр. Свого розквіту Галицьке князівство досягло за правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153—1187). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича, до м. Берладі та зайняв придунайські землі. Князівство проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи ізкатолицьким Римом і Тевтонським Орденом. Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами загалицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле. Значення Галицько-Волинської держави для українського народу. Фактично Галицько-Волинська держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної теорії свого часу, фактично в половині XIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно для дальшої долі українського народу. У культурі Галицько-Волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків з культурами інших народів.