Вчення Гегеля про державу і право

 

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) – геніальний мислитель, творчі досягнення якого є помітною віхою у всій історії філософської і політично-правової думки.

Проблеми держави і права знаходилися в центрі уваги Гегеля на всіх етапах творчої еволюції його переконань. Ця тематика докладно освітлює в багатьох його творах, у тому числі таких, як. «Конституція Німеччини», «Про наукові способи дослідження природного права, його місці в практичній філософії і його відношенні до науки про позитивне право», «Феноменологія духу», «Звіт станових зборів королівства Вюртемберг», «Філософія духу», «Філософія має» рацію, «Філософія історії», «Англійський білль про реформу 1831 г.» і ін.

Філософський підхід Гегеля до сфери об'єктивного духу передбачає повторення принципів, моделей і правил його діалектики в даній наочній області дослідження, оскільки, згідно Гегелю, метод розгортається в систему.

У сфері об'єктивного духу свобода вперше набуває форми реальності, наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень. Дух виходить з форми своєї суб'єктивності, пізнає і об'єктивує зовнішню реальність своєї свободи: об'єктивність духу входить в свої права. У філософії має рацію Гегель якраз і освітлює форми виявлення об'єктивно вільного духу у вигляді здійснення поняття має рацію насправді. Оскільки реалізація поняття насправді, по Гегелю, є ідея, предметом філософії права виявляється ідея має рацію – єдність поняття має рацію і його здійснення, наявного буття. Ідея має рацію, яка і є свобода, розгортається в гегелівському ученні в світ держави і права, і сфера об'єктивного духу постає як ідеальна політико-правова дійсність.

Право, по Гегелю, полягає в тому, що наявне буття взагалі є наявне буття вільної волі, діалектика якої збігається з філософським конструюванням системи має рацію як царства реалізованої свободи. Свобода, по Гегелю, складає субстанцію і основне визначення волі. Мова при цьому йде про розвинену, розумну волю, яка вільна. Справа йде таким чином, оскільки мислення і воля в гегелівській філософії відрізняються один від одного не як дві різні здатності, а лише як два способи – теоретичний і практичний – одній і тій же здатності мислення.

Перетворення має рацію в собі в закон шляхом законодавства надає праву форму загальності і справжньої визначеності. Предметом законодавства можуть бути лише зовнішні сторони людських відносин, але не їх внутрішня сфера.

Розрізняючи право і закон, Гегель в той же час прагне в своїй конструкції виключити їх зіставлення. Як велике непорозуміння розцінює він «перетворення відзнаки природного або філософського права від позитивного в протилежність і суперечність між ними».

Таким чином, в гегелівській філософії має рацію мова йде про право і закон в їх розвиненій (тобто відповідною їх поняттю) формі. Тим самим поза кордонами такого філософського (логіко-понятійного) аналізу виявляється решта всіх випадків і ситуацій співвідношення має рацію і закону (протиправне, анти правове законодавство і так далі) як ще не розвинуті до ідеї свободи.

Визнаючи заслугу Монтеск’є у виділенні історичного елементу в позитивному праві, Гегель слід за ним стверджує, що в законах відбивається національний характер даного народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови його життя і тому подібне Але Гегель разом з тим відзначає, що чисте історичне дослідження (і порівняно-історичне пізнання) відрізняється від філософського (понятійного) способу розгляду, знаходиться поза ним. Ті або інші обставини історичного розвитку має рацію і держави не відносяться безпосередньо до їх суті. Історичний матеріал, не будучи сам по собі філософськи розумним, набуває в гегелівській концепції філософського значення лише тоді, коли він розкривається як момент розвитку філософського поняття.

У гегелівському ученні трьома головними формоутвореннями вільної волі і відповідно трьома основними ступенями розвитку поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність.

Вчення про абстрактне право включає проблематику власності, договору і неправди; учення об моралі – намір і провину, намір і благо, добро і совість; вчення про моральність – сім'ю, цивільне суспільство і держава.

Абстрактне право є першим ступенем в русі поняття має рацію від абстрактного до конкретного. Це – право абстрактне вільній особі. Абстрактне право має той сенс, що взагалі в основі права лежить свобода окремої людини (обличчя, особи). Особа, по Гегелю, має на увазі взагалі правоздатність. Абстрактне право є абстракцією і голою можливістю всіх подальших, конкретніших визначень має рацію і свободи. На цій стадії позитивний закон ще не виявив себе, його еквівалентом є формальна правова заповідь «Будь особою і поважай інших як осіб».

Свою реалізацію свобода особи перш за все знаходить, по Гегелю, в праві приватної власності Гегель обгрунтовує формальну, правову рівність людей: люди рівні саме як вільні особи, рівні в їх однаковому праві на приватну власність, але не у розмірі володіння власністю.

З цих позицій він критикує як проект ідеальної держави Платона, так і різного роду інші вимоги фактичної рівності. Своє розуміння свободи і права Гегель направляє також проти рабства і кріпацтва. Відчуження особистої свободи, правоздатності, моральності, релігійності несправедливо і підлягає подоланню «В природі речей, - визнає Гегель, – полягає абсолютне право раба здобувати собі свободу»

Злочин – це свідоме порушення має рацію як має рацію, і покарання тому є, по Гегелю, не лише засобом відновлення порушеного права, але і правом самого злочинця, закладеним вже в його діянні – вчинку вільної особи.

Абстрактне право і мораль є двома однобічними моментами, які набувають своєї дійсності і конкретності в моральності, коли поняття свободи об'єктивувалося на наявному світі у вигляді сім'ї, цивільного суспільства і держави

Гегель розрізняє цивільне суспільство і політичну державу Під цивільним суспільством при цьому по суті мається на увазі буржуазне суспільство. «Цивільне суспільство, - пише Гегель, - створено, втім, лише на сучасному світі, який всім визначенням ідеї надає вперше їх право» Цивільне суспільство, – сфера реалізації особливих, приватних цілей і інтересів окремої особи з Погляду розвитку поняття має рацію – це необхідний етап, оскільки тут демонструються взаємозв'язок і взаємообумовленість особливого і загального. Розвиненість ідеї передбачає, по Гегелю, досягнення такої єдності, в рамках якої протилежності розуму, зокрема моменти особливості і загальності, свобода приватної особи і цілого, визнані і розгорнені в їх потужності. Цього не було ні в античних державах, ні в платонівській ідеальній державі, де самостійний розвиток особливості (свобода окремої особи) сприймався як псування вдач і передвісник загибелі етичного цілого – держави.

Гегель змальовує цивільне суспільство як що роздирається суперечливими інтересами антагоністичне суспільство, як війну всіх проти всіх Трьома основними моментами цивільного суспільства, по Гегелю, є, система потреб, відправлення правосуддя, поліція і корпорація

У структурі цивільного суспільства Гегель виділяє три стани 1) субстанціальне (землевласники – дворяни і селяни), 2) промислове (фабриканти, торговці, ремісники); 3) загальне (чиновники)

В ході освітлення соціально-економічної проблематики Гегель визнає, що навіть при надмірному багатстві цивільне суспільство не в змозі боротися з надмірною бідністю і виникненням черні, під якою він має на увазі паупезовану частку населення.

Гегелівський аналіз показує, що цивільне суспільство не в змозі, виходячи лише зі своїх внутрішніх можливостей, вирішити проблему бідності. Діалектика внутрішніх суперечностей примушує суспільство вийти за свої кордони – у пошуках нових можливостей в міжнародній торгівлі і в колонізації.

До сучасних форм колонізації, закабаленням відсталих країн і народів, що супроводилося, Гегель в принципі відносився негативно. «Звільнення колоній, - підкреслював він, - виявляється найбільшим благом для метрополії, подібно до того як звільнення рабів було найбільшим благом для їх панів».

Суспільство і держава, по гегелівській концепції, співвідносяться як розум і розум: суспільство – це «зовнішня держава», «держава потреби і розуму», а справжня держава – розумно. Тому у філософсько-логічному плані суспільство розцінюється Гегелем як момент держави, як те, що «знімається» в державі.

Розвиток цивільного суспільства вже передбачає, по Гегелю, наявність держави як його підстави. «Тому насправді, - підкреслює Гегель, - держава є взагалі швидше перше, лише усередині якого сім'я розвивається в цивільне суспільство, і сама ідея держави розколює себе на ці два моменти». У державі, нарешті, досягається тотожність особливого і загального, моральність отримує свою об'єктивність і дійсність як органічна цілісність.

Цивільне суспільство в освітленні Гегеля – це опосередкована працею система потреб, що покоїться на пануванні приватної власності і загальній формальній рівності людей. Формування такого суспільства, якого не було в давнину і в середньовіччі, пов'язане із затвердженням буржуазних буд. Гегель помітив цей істотний факт новітнього соціально-економічного розвитку і філософськи освітив його стосовно проблем держави, має рацію, політики. Вельми змістовно Гегель аналізує роль праці в системі потреб, соціально-економічні суперечності, поляризацію багатства і убогості, приватновласницький характер суспільства, роль законодавства, суду і публічної влади в захисті приватної власності і так далі До теоретичних заслуг Гегеля відноситься також чітка принципова постановка питання саме про взаємозв'язок і співвідношення (а не просто відзнаці) соціально-економічної і політичної сфер, цивільного суспільства і політичної держави, про необхідне, закономірний, діалектичний характер цих зв'язків і співвідношень.

Держава є, по Гегелю, ідею розуму, свободи і права, оскільки ідея і є здійснюваність поняття у формах зовнішнього, наявного буття. «Те, що є держава, - пише Гегель, - це хід Бога в світі; його підставою служить влада розуму, що здійснює себе як волю». Хоча Гегель і визнає можливість поганої, поганої держави, яка лише існує, але не дійсно, не володіє внутрішньою необхідністю і розумністю, проте воно залишається поза рамками його філософії має рацію, витікаючою з ідеї держави, тобто дійсної розумної держави.

У своїй концепції держави Гегель синтезує античну платонівсько-арістотелівську думку про державу як субстанціальний і цілісний етичний організм (первинність поліса перед індивідом і тому подібне) з результатами історичного розвитку взагалі (християнство, реформація і так далі) і французькій революції особливо (визнання індивідуальних прав і свобод, рівність всіх перед законом і тому подібне).

Держава як етичне ціле в трактуванні Гегеля – не агрегат атомних індивідів з їх відособленими правами, не мертвий механізм, а жвавий організм. Тому біля Гегеля мова йде не про свободу, з одного боку, індивіда, громадянина, а з іншого боку, держави, не про протистояння їх автономних і незалежних прав і свобод, але про органічно цілісну свободу – свободу державно організованого народу (нації), що включає свободу окремих індивідів і сфер народного життя.

У гегелівській розумній державі діалектично ієрархічна система має рацію і свобод індивідів, їх об'єднань, суспільства, держави і його органів функціонує як органічний процес: діалектичному «зняттю» абстрактного в конкретному відповідає спів підлеглості окремого органу організму в цілому, а моменту «утримання» – функціональна роль такого органу в контексті всього організму. В той же час всі стосунки в гегелівській концепції правової держави-організму опосередковані правом, носять правовий характер.

Різні трактування держави в гегелівській філософії має рацію: держава як ідея свободи, як конкретне і вище право, як правова освіта, як єдиний організм, як конституційна монархія, як «політична держава» і так далі – є взаємозв'язаними аспектами єдиної ідеї держави.

Ідея держави, по Гегелю, виявляється трояко: 1) як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави; мова тут йде про державний лад, внутрішнє державне право; 2) у відносинах між державами як зовнішнє державне право і 3) у усесвітній історії.

Держава як дійсність конкретної свободи є індивідуальна держава. У своєму розвиненому і розумному вигляді така держава є, згідно гегелівському трактуванню, засновану на розділенні властей конституційну монархію.

Трьома різними властями, на які підрозділяється політична держава, по Гегелю, є: законодавча влада, урядова влада і влада государя.

У своїй теоретичній розробці цих проблем Гегель, в цілому погоджуючись з ідеєю своїх попередників Локка і Монтеск’є, вважає належне розділення властей в державі гарантією публічної свободи. Разом з тим він розходиться з ними в розумінні характеру і призначення такого розділення властей, їх складу і так далі

Так, Гегель вважає точку зору самостійності властей і їх взаємного обмеження за помилкову, оскільки при такому підході як би вже передбачається ворожість кожній з властей до інших, їх взаємні побоювання і протидії. Він виступає за таку органічну єдність різних властей, при якій всі власті виходять з потужності цілого і є його членами. У пануванні цілого, в залежності і підлеглості різних властей державній єдності і полягає, по Гегелю, істота внутрішнього суверенітету держави.

Гегель критикує демократичну ідею народного суверенітету і обґрунтовує суверенітет спадкового конституційного монарха.

Пояснюючи характер компетенції монарха, Гегель відзначає, що в упорядкованій конституційній монархії об'єктивна сторона державної справи визначається законами, а монархові залишається лише приєднати до цього своє суб'єктивне: «Я хочу».

Законодавча влада, по характеристиці Гегеля, це владу визначати і встановлювати загальне. Законодавчі збори складаються з двох палат. Верхня палата формується за принципом спадковості і складається з власників майоратного маєтку. Палата ж депутатів утворюється від решти частки цивільного суспільства, причому депутати виділяються по корпораціях, общинах, товариствам і тому подібне, а не шляхом індивідуального голосування.

Гегель відстоює принцип публічності дебатів в палатах станових зборів, свободу друку і публічних повідомлень.

Вищий момент ідеї держави, по Гегелю, є ідеальністю суверенітету держави відносяться один до одного як самостійні, вільні і незалежні індивідуальності. Субстанція держави, його суверенітет, виступає як абсолютна влада ідеального цілого над всім одиничним, особливим і кінцевим, над життям, власністю і правами окремих осіб і їх об'єднань. В питанні про суверенітеті мова йде про дійсності держави як вільного і етичного цілого. У цьому, на думку Гегеля, полягає «етичний момент війни, яку не слід розглядувати як абсолютне зло і чисто зовнішню випадковість...».

Сферу міждержавних відносин Гегель трактує як область прояву зовнішнього державного права. Міжнародне право – це, по Гегелю, не дійсне право, яким є внутрішнє державне право (позитивне право, законодавство), а лише зобов’язаність. Яка ж буде дійсність цього зобов’язання – залежить від суверенної волі різних держав, над якими немає вищого права і судді в звичайному сенсі цих понять.

Все новий час, що зачався Реформацією, Гегель вважав за епоху німецької нації, під якою він мав на увазі не лише німців, але, швидше, взагалі народи північно-західної Європи. Росія і Сполучені Штати Північної Америки, за оцінкою Гегеля, поки не встигли виявити себе в усесвітній історії, і ним це ще постане в майбутньому.

Сконструйоване Гегелем розумна держава, що є в конкретно-історичному плані буржуазною конституційною монархією, у філософсько-правовому плані є правом в його системно-розвиненій цілісності, тобто правова держава. З погляду всесвітньо-історичного прогресу така держава трактуючи Гегелем як якнайповніше і адекватніше об'єктивування свободи в державно-правових формах наявного буття.

Осмислення гегелівської концепції держави в контексті досвіду і знань XX ст. про тоталітаризм дозволяє зрозуміти ворожу і взаємовиключну протилежність між державністю і тоталітаризмом. У цьому сенсі можна упевнено сказати: етатизм проти тоталітаризму.

Філософсько-правове учення Гегеля надав помітний вплив на подальшу історію політико-правової думки. Це було наочно продемонстровано в подальшій історії гегельянства і трактувань учення Гегеля з різних ідейно-теоретичних позицій.