Проблема виникнення державності у східних слов'ян.

хідній Європі. Перші писемні згадки про наших пращурів (їх називали венедами) відносять до І тис. н. е. У них зазначено, що венеди населяли сучасне Полісся, Поділля, Волинь і Середнє Подніпров'я. Венедську єдність праслов'ян зруйнували у II-III ст. н. е. германські племена готів, що вторглися з Прибалтики. Готська навала розколола венедську спільноту на дві частини: західну (склавини) та східну (анти). На їх основі сформувалося два могутні на той час політичні об'єднання - Антське царство на сході та Словінське царство на заході. Так було започатковано становлення слов'янської державності.

Відомий історик і археолог М. Брайчевський у "Новітній концепції історії України" твердить, що близько II ст. н. е. утворилися два великі об'єднання державного типу - антське1 на сході та слов'янське на заході. Про державу антів, яка досягла найбільшого розквіту в IV ст. н. е., пишуть у своїх працях М. Грушевський, І. Крип'якевич, О. Субтельний.

Антське царство було своєрідною конфедерацією племен, що жили у Середньому Подніпров'ї, Побужжі й на Лівобережжі. Джерела згадують про антів у 375-602 рр. н. е. Так, візантійські пишуть про антів як наймогутніших серед слов'ян, на чолі яких був правитель, але його влада обмежувалася формами так званої "військової демократії" (народоправством). Про це свідчить факт, що за серйозної небезпеки анти оперативно обирали авторитетного військового ватажка, владу якого беззаперечно визнавали як вояки, так і цивільне населення.

Перші згадки про становлення та суспільну організацію слов'янських народів на території України датовані II-VI ст. За свідченням готського історика Йордана, слов'янськими племенами керували народні збори. На той час це була найпоширеніша форма демократичного правління, в основі якого було пряме народовладдя. Зокрема у своїй книжці "Гетика" Йордан пише, що "они (слов'яни) не мають одного вождя, а управляються спільно". Однак за скупими такими даними неможливо детально визначити, як формувалися народні збори наших пращурів, коли вони скликалися та які питання вирішували. Лише в одному можна бути певним: федеративного устрою попередників-скіфів давні слов'яни не перейняли. Слов'янські племена не обирали верховного вождя й не скликали загальних народних зборів. Кожне плем'я мало власні народні збори і свого вождя та ревно оберігало свою територіальну незалежність. Це стало однією з головних причин того, що в IV ст. слов'янські племена антів, які тоді населяли територію сучасної України, не змогли об'єднатися і виступити спільно проти готів, із якими вели нескінченні війни.

Розуміючи переваги одноосібного керівництва воєнними діями, але не будучи в змозі обрати спільного вождя зі свого середовища, анти залучили до боротьби з готами войовничі племена гунів. Це сталося після того, як король готів Вінітарій після вдалого військового походу розіп'яв вождя одного з антських племен князя Божа і 70 його старійшин. У 395 р. вождь гунів Даламбер, що виступив з військом на боці антів, власноруч убив Вінітарія, пославши стрілу з великої відстані.

Про те, що народні зібрання у політичному устрої слов'ян відігравали значну роль, свідчать також і згадки в історичних літописах. Зокрема Прокопій Кесарійський, літописець другої половини VI ст., описував звичаї антів та слов'ян: "Словенами і антами не володіє один муж, але споконвіку живуть вони народоправством і тому спільно цікавляться тим, що для них приємне і прикре. Вірять, що є один бог, володар грому і найвищий пан, і йому жертвують волів і всяку жертовну тварину". А імператор Маврикій (582-601 рр.) згадував про слов'ян і антів так: "Словени й анти мають однаковий спосіб життя і однакові нахили. Вони вільні й ніколи не даються під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі... Коли посваряться між собою, ніколи вже не дійдуть згоди, ніколи не тримаються спільного рішення. Кожен із них має свою думку і ніхто не хоче поступитися іншому. Через те, що в них багато князів, які живуть у незгоді, не важко їх направити одні проти одних...".

Такі писемні згадки про наших пращурів - свідчення того, що управління суспільством в стародавніх слов'янських племенах базувалося на трьох основних принципах: одноосібне правління - керування справами племені чи племінного союзу вождем (князем) за династичною ознакою; пряма демократія - влада народних зборів; представницька демократія - народні збори племені чи кількох племен.

Досліджуючи передісторію давніх русів, сучасний український історик Ю. Павленко ототожнює антів із літописним племенем полян, а протодержаву антів називає антсько-полянською конфедерацією. Після загибелі антського вождя Божа, а згодом і його синів спадкоємна одноосібна влада відійшла в минуле, а антсько-полянським об'єднанням управляло невелике олігархічне коло співправителів, одним із яких був засновник Києва - напівлегендарний Кий1. Щоправда, нині свідчення літописця Нестора про князя Кия ставлять під сумнів багато дослідників. І головним аргументом проти достовірності повідомлення є непідтвердженість факту його існування та князювання іншими надійними джерелами.

Основою конфедерації був добровільний військово-політичний племінний союз, який міг протистояти експансії кочівників зі степу і спроможний здійснювати військові походи на своїх сусідів. Ця протодержава мала певні елементи державності: територію і поділ населення за територіальною ознакою; публічну владу; апарат для стягнення данини; професійну військову дружину; первинну ієрархію язичницьких богів. Розквіт Антського царства припадає на IV-VI ст., після чого настав період міжусобиць і занепаду. Наприкінці 50-х років VI ст. його зруйнували кочові племена аварів. Проте, як слушно стверджує дослідник давньої української історії М. Брайчевський, "зникнути або піти кудись цілий народ, що налічував кілька мільйонів душ, не міг". Очевидно, антсько-полянська конфедерація не зникла з арени тодішньої цивілізації, а лише змінила форму, розпавшись на дрібніші слов'янські об'єднання. Частина їх згодом утворила ядро етнічної спільноти придніпровського племінного союзу слов'ян.

Господарські й соціальні передумови державності у східних слов'ян виникають у VII-VIII ст. У письмових джерелах цього часу зустрічається вже не назва "анти", а дедалі частіше - "слов'яни", "склавени, "склавіни".

Зародження державності у східних слов'ян почалося зі створення союзів племен. До них входило до 10 племен, які населяли значну територію. Союз мав назву однієї зі складових або певного регіону. Формою організації правління була "військова демократія". Такі союзи створювали для грабіжницьких військових походів і оборони своєї землі. Тому в них великого значення набувала особа військового ватажка (князя), від досвіду і здібностей якого залежала доля союзу. У своїй діяльності князь спирався на військову дружину, витісняючи на задній план такий авторитетний колись орган, як рада старійшин.

Військову силу союзу становили всі боєздатні чоловіки, з-поміж яких вирізнялися професійні воїни, котрі постійно брали участь у походах, набували військової майстерності у гуртувалися навколо ватажка (князя). Відтак виникає професійне військо - князівська дружина, яка стає надійною опорою влади правителя. На відміну від військового ополчення, князівську дружину об'єднували не родові чи територіальні зв'язки, а служба, спільні майнові та військові інтереси, відданість князеві. Цей прошарок швидко збагачувався, отримуючи більшу частку військової здобичі. Зрозуміло, дружинники були чи не найбільше зацікавлені у міцності й непохитності влади князя.

Із часом у соціально-політичній організації племінного союзу відбуваються суттєві зміни. Замість давнішніх структур родоплемінної організації на перше місце виходять військо, князівська дружина, князь. При цьому тривалий час іще існують первісні демократичні заклади - народні збори і рада старійшин. Згодом народні збори перетворюються на збори воїнів, де військовий ватажок, спираючись на своє оточення, вирішує питання у власних інтересах. А рада старійшин стає знаряддям посилення влади й авторитету князя.

Таким чином, упродовж VII-VIII ст. органи родоплемінного самоврядування поступово перетворюються на політичні структури влади у племінних союзах. "Військова демократія" переросла у військово-ієрархічне правління - княжіння. Це було яскравим показником завершення оформлення державного ладу, важливою ознакою якого стала поява особливої, несумісної з інтересами і волею населення, відокремленої від нього публічної влади.

Новостворена влада сформувала свій апарат правління, спиралася на військову силу і поширювала вплив на певну територію. Військовий ватажок із виборної особи став князем-правителем, який міг передавати владу в спадок, набувши політичних, адміністративних і судових повноважень. Близьке оточення князя перетворилося на його радників, помічників і намісників у регіонах. Князівська дружина зробилася військовою силою для виконання внутрішніх і зовнішніх функцій держави.

Розпочинається наступний етап історії східних слов'ян: утворення ядра давньоруської державності - своєрідної федерації князівств під назвою "Русь". У давньоруських літописах інтенсивні державотворчі процеси на наших теренах пов'язують із заснуванням Києва на землях союзу племен полян у Середньому Подніпров'ї. Пізніше Київ стає центром південної частини земель східних слов'ян. Вигідне географічне розташування політичного центру племінного союзу, тісні торговельні зв'язки з Візантією та іншими країнами позитивно вплинули на розвиток класових відносин, сприяли майновому розшаруванню населення. Тому тут становлення державності й поява перших правових регуляторів суспільних відносин сталися раніше, ніж у решти слов'янських племен.

У VIII ст. задля умов боротьби з кочівниками у Середньому Подніпров'ї об'єдналися кілька князівств у союз союзів племен, який зберіг за собою назву одного з них - Русь. Про неї згадується в іноземних джерелах, зокрема у візантійських і арабських хроніках. Кожна з племінних земель була незалежним княжінням, яке сплачувало Києву данину і виставляло на його вимогу свої військові дружини чи скликало народне ополчення.

На північному заході східнослов'янського масиву племен сформувався подібний до придніпровського Дулібо-Волинський союз племен, який у військовому і економічному відношенні був слабкішим, ніж об'єднання Русь. До того ж на його землі постійно зазіхали могутніші сусідні держави. Приблизно на межі VIII-IX ст. придніпровський союз Русь приєднує до себе більшу частину земель Дулібо-Волинського союзу, в результаті чого утворюється обширне об'єднання - Руська земля. Його з повним правом можна вже назвати державою, яка мала визначену територію, однорідний етнонаціональний склад населення, органи влади та управління, данницькі відносини, військо тощо. Арабські джерела вказують на існування на той час певних правових норм, які регулювали відносини серед східних слов'ян. Візантійські хроніки свідчать про дипломатичну і військову активність слов'янства.

У північній частиш східнослов'янського ареалу існувало об'єднання ільменських слов'ян (словенів, кривичів) й окремих неслов'янських племен (меря, весь, мурома) навколо Новгорода. Розрізнені територіально, не маючи спільного етнонаціонального кореня, північні племена не змогли зорганізуватися політично, не мали сильного війська. Загроза поневолення з боку сусідів спонукала їх запросити на службу варягів, ватажки яких здобули прихильність серед місцевого населення. Це стало однією з причин того, що, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і попросили князювати варягів. Так виникло державне утворення Новгородська земля.

Завершальний етап формування Давньоруської державності - об'єднання придніпровського державного утворення Руська земля з Новгородською землею в єдину державу з політичним центром у Києві у 882 р. Щодо цієї літописної дати впродовж століть точаться суперечки дослідників вітчизняної історії. Не можна не визнати факт захоплення Києва представником новгородської знаті князем Олегом - родичем або воєначальником варязького князя Рюрика. Скориставшись зі сприятливої ситуації, він підступно вбив київських князів Аскольда і Діра й утвердився на київському престолі. Унаслідок династичного перевороту об'єднали два величезні слов'янські центри. Цю подію традиційно вважають датою утворення однієї з найбільших країн Європи, котра відтоді почала називатися Київська Русь.

Звичайно, ні Олег, ні його прибічники-варяги (нормани) не були творцями Давньоруської держави. Вони не спромоглися навіть запровадити тут республіканську форму правління, яка існувала в Новгородській землі. Держава набула монархічних ознак і скоро була визнана міжнародною спільнотою того часу як могутня країна європейської цивілізації. Пізніше Київська Русь підкорила більшість східнослов'янських і неслов'янських племен, які жили на землях Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу.

Таким чином, виникнення Давньоруської держави стало результатом соціально-економічного і політичного розвитку східних слов'ян і було обумовлене такими факторами:

а) територіальна, етнічна, релігійна і культурна спільність східних слов'ян;

б) тісні економічні зв'язки всередині східнослов'янського масиву;

в) спільне прагнення наших пращурів до об'єднання зусиль у боротьбі з ворогами, передусім із кочівниками з Дикого степу.

У генезисі Давньоруської держави можна розрізнити чотири основні етапи. Перший пов'язаний з утворенням союзів слов'янських племен (князівств), серед яких наймогутнішим виявився придніпровський союз Русь. Другий етап - розширення меж придніпровського племінного союзу за рахунок приєднання земель Дулібо-Волинського союзу племен. Третій етап - формування південного (Руська земля) та північного (Новгородська земля) ранньофеодальних державних утворень. І, нарешті, четвертий етап формування Київської Русі, пов'язаний з об'єднанням двох державницьких центрів у єдину державу з політичним центром у Києві.

Відсутність якісних, достовірних та вмотивованих джерел із первісної історії нашої державності обумовила появу численних наукових або близьких до них концепцій і гіпотез зародження державності у східних слов'ян. Літописну згадку про варязьке походження династії руських князів використовують прихильники однієї з найпоширеніших концепцій - норманської теорії виникнення держави на Русі. Згідно з нею східні слов'яни неспроможні були створити власну державу. Методологічною основою норманської теорії було уявлення про утворення держави як про одномоментний акт, породжений діяльністю того чи того історичного персонажа.

Норманізм ще у XVIII ст. започаткували німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер, які працювали в Російській академії наук. У своїх працях вони перебільшували роль варягів у долі Русі, вважали норманів засновниками східнослов'янської державності. У XIX ст. їх підтримали М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін.

Аргументи прихильників норманської теорії зводяться до використання єдиного на сьогодні документального літописного повідомлення про запрошення варягів на княжіння частиною східнослов'янських племен північного ареалу розселення. Вважають, що варяги заснували державу в Новгороді, а тоді без особливих зусиль і опору з боку правлячої еліти в Києві перенесли її політичний центр до Києва. Для доведення такої точки зору норманісти вдаються до допомоги філологів, котрі зазначають, що слово "русь" має скандинавське походження й у перекладі зі шведської "ротсі" означає "мореплавець". На противагу скандинавській етимології, в науковій літературі розробляють і гіпотезу щодо іранського кореня цього терміна. Зокрема наголошують на можливому зв'язку "Русі" з іракомовними жителями Середнього Подніпров'я, які залишили в цьому регіоні ряд гідронімів: Рось, Росава, Роставиця, Ростовець, Роська.

Норманісти посилаються також на венеціанського купця Іоанна Диякона, який у оповіданнях про облогу Царграда русами у 860 р. називає воїнів "норманськими племенами". Арабські автори теж називають русичів "норманами". Не обійшли увагою прихильники норманської концепції і те, що імена перших руських князів, бояр, купців мали здебільшого скандинавське походження - Олег (Хелг), Ігор (Інгвар), Ольга (Хелга) тощо. Сучасні неонорманісти на доказ своїх тверджень наводять факт поєднання двох кольорів (синього і жовтого) на прапорах Швеції та України.

Наукову неспроможність норманізму свого часу доводили російський учений М. Ломоносов, український вчений-історик і політичний діяч М. Грушевський, дослідники Б. Греков, Б. Рибаков та ін. Історик українського права М. Владимирський-Буданов зазначав, що варязькі військові ватажки, котрі згодом стали руськими князями, застали на Русі сформований суспільно-політичний устрій і право, яке базувалося на прадавніх звичаях слов'ян. На сьогодні навіть прибічники скандинавського походження слова "Русь" та варязького походження династії Рюрикович і в не заперечують наявності стійких державних традицій, що існували в Києві до приходу з півночі у 882 р. Олега з варязькою дружиною. Вплив варягів на Русь не міг мати вирішального значення ще й тому, що скандинавські народи перебували тоді на такому самому рівні розвитку, що й русичі, й не могли принести сюди те, чого самі не мали.

Похідною від норманської є торговельна теорія походження державності у русів, засновником якої вважають російського вченого В. Ключевського. Дослідник посилається на відомий факт тривалого існування пожвавленого торговельного шляху "з варяг у греки". Його проклали скандинавські купці й воїни, котрі їх супроводжували. Закріпившись у Новгороді, торговці зрозуміли переваги об'єднання територій уздовж торговельного шляху під однією владою. Саме це, на думку прихильників цієї концепції, стимулювало утворення держави з центром у Києві, розташованому на середині "з варг у греки".

Булгарська теорія твердить, що Київ заснували у VI ст. вихідці з Волзької Булгарії. Пізніше Київське князівство приєднало численні фактично нічийні землі, утворивши державу-імперію на чолі з болгарським правителем Ігер Лачине (князем Ігорем). Доказом таких тверджень були давні болгарські літописи, поеми, свідчення візантійських імператорів.

В основі теорії пантюркізму - твердження деяких західних істориків та археологів про винятково сприятливий вплив Хозарського каганату (держави у пониззі Волги й Дону, яка існувала у VI-X ст.) на формування держави у східних слов'ян. Прихильник цієї концепції, професор Гарвардського університету (США), українець із походження О. Пріцак у праці "Походження Русі" (1992) доводить, що поляни були не слов'янами, а хозарами. Одна з їхніх родових гілок стала родоначальницею роду Кия, який заснував столицю русичів і власну династію. Варто зазначити, що Дикий степ на Русь справді вплинув, та лише в тому розумінні, що набіги кочівників (зокрема й хозар) змушували слов'ян консолідувати зусилля й об'єднуватися навколо Києва. Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві - закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

Таким чином, процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. Його наслідком стало утворення величезної, доволі централізованої середньовічної держави - Київської Русі. Початком її формування варто вважати літописну дату - 882р., коли під владою Києва об'єдналися два великі слов'янські політичні центри - Київський і Новгородський.

Історичним ядром держави було Середнє Подніпров'я. З часом до складу Давньоруської держави ввійшли більша частина східнослов'янського масиву племен, а також понад 20 неслов'янських народів Прибалтики, Верхнього Поволжя, Півночі, Північного Кавказу. Це дає підстави вважати державу поліетнічною.

За Аскольда Київська держава охоплювала племінні союзи полян, древлян, дреговичів та південно-західних сіверян. Іншими словами, влада князя поширювалася на Середнє Подніпров'я. У 860-х роках князь (він тоді мав титул кагана) та його оточення прийняли хрещення. Вочевидь, саме це й налаштувало проти Аскольда його бояр, і коштувало кагану життя. Прибулець із Новгорода, родич ладозько-новгородського князя Рюрика - Олег заволодів Києвом, як можна зрозуміти з літопису, досить легко. Так само без особливих труднощів він утвердив тут свою владу. Ця легкість наводить дослідників на думку щодо існування серйозної опозиції в Аскольда серед його боярського оточення.

Ще в середині XVIII ст. російський історик В. Татіщев висловив припущення, що Аскольда вбили, бо кияни не бажали приймати хрещення, і тому закликали Олега з військовою дружиною на київські пагорби. Звідси випливає, що 882 р. сталося не норманське завоювання Київської землі, а звичайний династичний переворот із переходом влади до нового правителя. А те, що правителем став не русин - представник корінного населення, за Середньовіччя було поширеним явищем.

Нова князівська династія Русі, за походженням північна, на початку сприяла активному залученню варягів до державного будівництва. Щоправда, воно ніколи не набувало форм чужоземного засилля чи, тим паче, панування вікінгів. Навіть життя варязьких дружин у слов'янському середовищі регламентували норми екстериторіальності. Войовничих дружинників намагалися тримати за межами міста, аби ті не "створять ти зло" (мова літопису. - Авт.). Щойно відпадала потреба в допомозі дружинників-норманів, їх намагалися якнайшвидше спровадити додому.

На думку дослідників (зокрема П. Толочка), слов'яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі дуже швидко стала слов'янською і вже не мислила себе поза інтересами того державного організму, який очолила й захищала. Цьому багато в чому сприяли шлюбні зв'язки варязької знаті з представниками слов'янської верхівки. Уже на кінець X ст. син Ігоря та Ольги став першим князем київської династії Рюриковичів, який мав слов'янське ім'я Святослав.

Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси привели до етнічної консолідації східних слов'ян і утворення давньоруської народності. Вона характеризувалася насамперед єдністю давньослов'янської мови, яка сформувалася на основі мовних діалектів племен Середнього Подніпров'я, спільністю території, матеріальної та духовної культур, релігії, права. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, суди, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів.

Давньоруська народність стала базовою для формування за доби феодальної роздрібненості української народності, а згодом - і української нації. Отже, ще до періоду феодальної роздрібненості давньоруський (український) народ мав власну державу із розвинутою правовою системою.

У своєму розвитку Давньоруська держава мала два основні етапи. Перший охоплює кінець IX - X ст., коли Київська Русь була ранньофеодальною державою, у якій відбувалося становлення феодальних відносин, формувався соціальний і політичний устрої. За цей час здебільшого завершився процес політичного об'єднання Русі, визначилися її кордони, сформувався та вдосконалювався апарат влади як у центрі, так і на периферії.

Наприкінці X - у першій половині XI ст. розпочався другий етап розвитку Київської Русі. Настав розквіт суспільно-політичних відносин, державності та права.

Але вже з другої половини XI ст. спостерігається тенденція до феодальної роздрібненості, яка неухильно поглиблювалася, що призвело до занепаду держави. Загострюється міжусобна боротьба, частішають і посилюються напади кочівників, має місце економічний застій. Занепад Києва розпочався з розгрому міста в 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Після зруйнування держави та її столиці монголо-татарами у 1240 р. завершився київський період історії нашої державності. Давньоруська держава розпалася на 15 окремих земель (князівств), які вже навіть номінально не визнавали зверхності Києва.

Таким чином, Київську Русь повноправно вважають першою формою державності українського народу. її утворення відіграло велику роль у європейській історії. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки й культури наших пращурів. Зростала військова могутність країни, внаслідок чого Київська держава захищала Центральну Європу та Візантію від нападів степових кочових орд. Київська Русь була добре відома на міжнародній арені, про що свідчать численні династичні зв'язки київських князів із багатьма західноєвропейськими дворами. За територією і населенням Київська держава належала до найбільших країн тогочасного цивілізованого світу, її кордони сягали Карпат і Закарпаття на заході, Волги та Верхнього Поволжя на сході, Новгорода на півночі й Чорного моря на півдні. Традиційно на ті часи густота населення була невеликою. За підрахунками дослідників, за свого розквіту (на початку XI ст.) територія держави складала 1,1 млн. квадратних кілометрів, населення - близько 4,5-6 млн осіб. Одначе кількість жителів держави була значно більшою, оскільки, за загальним правилом, тоді лічили лише дорослих чоловіків.