Порядок та способи виникнення юр.осіб 3 страница

32. Суб΄єкти цивільного права, їх загальна характеристика Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава. До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхніх право- та дієздатності. Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Правоздатність громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим). Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види: - повна дієздатність;- часткова дієздатність;мінімална дієздатність;- обмежена дієздатність;- визнання громадянина недієздатним. Повна дієздатність настає з досягненням повноліття - 18 років. Згідно з чинним законодавством у випадку одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту одруження. Часткову дієздатність мають фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) чи піклувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізовувати свої авторські та винахідницькі права; вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними; володіти, користуватись і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бути членами громадських організацій; нести відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам. Мінімальна дієздатність характерна для осіб віком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було внесено на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися цим вкладом до виповнення неповнолітньому 15 років будуть батьки чи інші його представники (усиновителі чи опікуни). Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Вони можуть укладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод.Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство нездатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладання угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до визнання особи недієздатною, припиняють свою дію. В разі одужання чи значного покращення здоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його в дієздатності. Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі чи третейському суді.
Правовими ознаками юридичної особи є - організаційна єдність;- наявність відокремленого майна;- можливість виступати в цивільному обороті від власного імені- здатність самостійно нести майнову відповідальність.Юридична особа повинна мати: свій статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження (філіали, представництва) Юридичні особи наділені цивільною правосуб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєстрації.Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою). Для юридичної особи правосуб'єктність виникає: - з моменту затвердження статуту або положення;- з моменту видання компетентним органом постанови про утворення організації;- з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації Юридична особа утворюється і припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством. До основних способів утворення юридичних осіб відносять розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний. Правосуб'єктність юридичної особи припиняється: - з моменту її ліквідації;- з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєднання) В окремих випадках суб'єктом цивільних правовідносин може бути Україна як суверенна держава. Це можливо, приміром, у правовідносинах власності (надходження у власність, держави безгосподарного майна, невитребуваних знахідок, неналежно утримуваного конфіскованого майна тощо).

33. До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.
Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхніх право- та дієздатності.
Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Правоздатність громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим). Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом.
Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види:
- повна дієздатність;
- часткова дієздатність;
- мінімальна дієздатність;
- обмежена дієздатність;
- визнання громадянина недієздатним.
Повна дієздатність настає з досягненням повноліття - 18 років. Згідно з чинним законодавством у випадку одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту одруження.
Часткову дієздатність мають фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) чи піклувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізовувати свої авторські та винахідницькі права; вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними; володіти, користуватись і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бути членами громадських організацій; нести відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам.

Мінімальна дієздатність характерна для осіб віком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було внесено на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися цим вкладом до виповнення неповнолітньому 15 років будуть батьки чи інші його представники (усиновителі чи опікуни).
Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Вони можуть укладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод.
Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство нездатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладання угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до визнання особи недієздатною, припиняють свою дію. В разі одужання чи значного покращення здоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його в дієздатності

34. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою здійснюється за судовим рішенням на підставі встановлення кількох юридичних фактів:1) відсутність особи в місці її постійного проживання (тобто за місцем реєстрації) протягом тривалого часу;2) відсутність відомостей про місце знаходження такої особи в місці її постійного проживання і неможливість їх одержання усіма доступними способами;3) закінчення одного року з моменту одержання останніх відомостей про місце перебування даної особи. Порядок обчислення зазначеного строку залежить від того, чи можливо встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи. Якщо такий день можна встановити початок перебігу річного строку починається з дня, наступного за днем одержання таких відомостей (У випадку можливості встановити місяць одержання останніх відомостей про зниклу особу, річний строк починається з першого числа наступного місяця. Якщо і місяць залишається невідомим, цей строк починає спливати з 1 січня наступного року. 2) підставою безвісної відсутності вважається презумпція життя, оскільки немає достатніх даних вважати, що особи немає в живих. 3) судом констатується лише факт неможливості вирішення питання про життя або смерть фізичної особи. Закон не зобов’язує заінтересованих осіб здійснювати розшук відсутнього. Суддя при підготовці справи до розгляду з’ясовує, які особи можуть надати відомості про відсутнього, а також робить запит до відповідних органів за останнім відомим місцем проживання (міліції, ЖЕО, місцевого самоврядування) і роботи відсутнього про наявність відомостей щодо цієї фізичної особи 4. Ст. 43 ЦК не встановлює переліку правових наслідків визнання особи безвісно відсутньою, проте зміст інших норм цивільного та сімейного законодавства дає можливість виділити такі наслідки, зокрема:1) нотаріус за останнім місцем проживання такої особи встановлює над її майном опіку. 2) чоловік або дружина безвісно відсутнього одержують право розірвати шлюб у спрощеному порядку в органі РАЦС 3) припиняються зобов’язання, нерозривно пов’язані з особою безвісно відсутнього

35. Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК України громадянина може бути оголошено померлим у судовому порядку. При цьому не вимагається, щоб попередньо його було визнано безвісно відсутнім. Підставами оголошення померлим є: 1) відсутність громадянина в місці постійного проживання протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про нього, а в деяких випадках, зазначених у законі, — протягом шести місяців;2) неотримання протягом вказаних строків відомостей про місце перебування громадянина;3) неможливість встановити, чи живий він, незважаючи на всі вжиті заходи.Скорочений шестимісячний строк для оголошення громадянина померлим використовується, якщо громадянин пропав безвісти за обставин, які загрожували смертю або давали підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку. Наприклад, якщо відомо, що громадянин був пасажиром або членом екіпажу морського судна, що затонуло, то для оголошення його померлим потрібно шість місяців, оскільки припущення його загибелі за таких умов не є безпідставним. Але суд у даному випадку визнає не факт смерті громадянина, а оголошує його померлим на підставі презумпції смерті під час нещасного випадку.Окремо закон визначає умови оголошення померлим громадянина, який зник під час воєнних дій: його може бути в судовому порядку оголошено померлим не раніш, ніж через два роки з дня закінчення воєнних дій (ч. 2 ст. 21 ЦК України). На підставі рішення суду про оголошення громадянина померлим органи ЗАГСу видають заінтересованим особам свідоцтво про його смерть. Днем смерті громадянина, оголошеного рішенням суду померлим, вважається день вступу в законну силу цього рішення. У разі оголошення померлим громадянина, який пропав безвісти за обставин, що загрожували смертю або давали підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку, суд може визнати днем смерті громадянина день його гаданої загибелі (наприклад, день катастрофи пасажирського літака, день землетрусу або іншого стихійного лиха).Юридичним наслідком оголошення громадянина померлим є припинення або перехід до спадкоємців усіх прав та обов'язків, які належали йому, як суб'єкту права, тобто це такі самі наслідки, які тягне за собою смерть людини (припиняються зобов'язання, пов'язані з особою громадянина, оголошеного померлим; припиняється шлюб; певні особи набувають право на одержання пенсій).Але оголошення громадянина померлим, на відміну від смерті, встановлює лише презумпцію, але не сам факт смерті. Внаслідок того, що оголошення особи померлою, має підставою лише припущення його смерті, не виключається можливість появи або виявлення його місця перебування.Ця обставина веде за собою ряд правових наслідків, які настають після скасування судом рішення про оголошення громадянина померлим.

36. Поняття та ознаки юридичної особи Юр.особи є одним із видів су’єктів цивільного права. Юр.особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку(ст.80 ЦК), вона наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відвідачем у суді. Виходячи з цього визначення, можна виділити такі істотні ознаки юр.особи: 1.Організаційна єдність, яка полягає у визначенні цілей і завдань юр.особи, у становленні її внутр. структури, компетенції органів, порядку її функціонування; закріплюється у статуті юр.особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юр.особи публічного права.2.Майнова відокремленість, яка потрібна не задля формальності, а для досягнення певної мети. Необхідність відокремлення майна створює мат.базу незалежного існування юр.особи.3.Участь у цив.обігу від власного імені. Від свого імені юр.особа набуває майнові і особисті немайнові права, несе обов’язки, вступає у різноманітні ц-п відносини з іншими суб’єктами цив.права.4.Результатом майнової відокремленості юр.особи та її участі від свого імені у цив.обсягу є визнання за нею здатності відповідати за взятими на себе зобов’язаннями. Зокрема ст.96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юр.особа самостійно відповідає за своїми забов’язаннями усім належним їй мацном.5.Реєстрація відповідно вимог чинного законодавства, що полягає у легалізації того чи іншого виду юр.особи з боку держ.огранів, які здійснюють держ.реєстрацію. Тільки з моменту держ.реєстрації організація набуває статусу юр.особи і може бути суб’єктом цив.та інших відносин.6.Здатністю юр.особи бути позивачем або відповідачем у суді. У цьому випадку йдеться не тільки про реалізацію, а й про порядок захисту цив.прав останньої. Цив.правосуб’єктністьюр.особи - її здатність бути суб’єктом цив.відносин, складається з цив.правоздатності і цив.дієздатності. Цив.правоздатність юр.особи – це її здатність мати цив.права та обов’язки, яка виникає з моменту створення юр.особи і припиняється з дня внесення запису до Єдиного держ.реєстру юр.осіб про припинення її діяльності.Реалізуючи власну правоздатність, юр.особа може укладати будь-які угоди. Цив.дієздатність юр.особи – це її здатність набувати власними діями цив.права і брати на себе цив.обов’язки. Цив.дієздатність юр.особа реалізує через свої органи, які діють відповідно до закону інших правових актів і установчих документів. Для реалізації правосуб’єктності юр.особи важливе значення має її місцезнаходження – місце її держ.реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Для реєстрації правосуб’єктності юр.особи нею можуть створюватися філії та представництва. Вони не визначаються суб’єктами цив.права, а їх посадові особи можуть діяти від імені юр.особи, частиною якої є філія чи представництво. Власною юр.правоздатністю і правосуб’єктністю вони не наділені.

Порядок та способи виникнення юр.осіб

Для створення юр.особи пот рібні насамперед засновники. Засновниками можуть бути: власники майна або уповноважені ними органи, а у передбачених законом випадках – інші особи.

Залежно від того, хто є засновником юр.особи, встановлені такі способи їх створення: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний, договірний. Розорядчий порядок створення юр.особи полягає у тому, що компетентний орган держ.влади або управління приймає рішення (розпорядження) про створення організації – юр.особи – і затверджує її статус чи положення про неї. У розпорядчому порядку створюються держ.юр.особи. Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юр.особи зафіксовані в законодавчому акті у вигляді загального дозволу держави. Для створення конкретної юр.особи потрібна відповідно ініціатива її засновників і реєстрація її у відповідному органі. У такому порядку виникають недерж.юр.особи. Дозвільний порядок створення юр.особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства. Дозвільний порядок застосовується при створенні юр.осіб, діяльність яких пов’язана з грошово-кредитним обігом, здоров’ям громадян, одержанням ними освіти, та в інших, передбачених законодавством випадках. Договірний порядок створення юр.особи застосовується тоді, коли громадянин або юр.особи добровільно об’єднуються для досягнення певної мети. Свідченням такого об’єднання є належним чином оформлений установчий договір. У такому порядку виникають різні господарські асоціації, концерни та інші об’єднання підприємств.Незалежно від порядку створення юр.особи, всі вони повинні мати установчі документи – правову основу своєї діяльності. Установчими документами юр.особи є: розпорядчий акт, статут (положення); установчий договір і статут; протокол зборів тощо.Установчий договір юр.особи укладається між її засновниками. В установчих документах повинні зазначатися найменування юр.особи; місце її знаходження; цілі і предмет діяльності; склад і компетенція органів, а також інші відомості, передбачені законодавчими актами про юр.особи.В установчому договорі засновники зобов’язуються створити юр.особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування, розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договор визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку і збитків, управління діяльністю юр.особи, виходу засновників з її складу. Установчий договір укладається його учасниками, затверджується статут. Стадію розробки і затвердження установчих документів можна назвати підготовчою стадією утворення юр.особи. Після неї наступає реєстраційна стадія, яка бере свій початок із звернення засновника до компетентного органу із заявою про держ.реєстрацію юр.особи. Органами, що реєструють юр.особи, є виконкоми районних (міських) рад, а також Міністерство юстиції України.

38. Підстави, порядок та способи припинення діяльності юридичних осіб. Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому самому порядку, в якому вони були створені. Так, припинення державних організацій, що є юридичними особами, здійснює орган, за рішенням якого вони утворюються (ст. 38 ЦК України). Відповідно до ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні" ліквідація і реорганізація підприємства здійснюються за рішенням власника його майна або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи арбітражного суду. Підприємство ліквідується також у випадках: а) визнання його банкрутом; б) якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності; в) якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства; г) з інших підстав, передбачених законодавчими актами України. Громадські організації, що є юридичними особами, припиняють свою діяльність на підставах, зазначених у їх статутах (ч. 2 ст. 39 ЦК України). Формами припинення юридичних осіб є: а) ліквідація;б)реорганізація (ч. 1 ст. 37 ЦК України). Відповідно до ст. 35 Закону України "Про підприємства в Україні" ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, що її створює власник або уповноважений ним орган, а у разі банкрутства — арбітражний суд. За їхнім рішенням ліквідація може здійснюватись самим підприємством в особі його органу управління. При цьому встановлюються порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заявления претензій кредиторів, який не може бути меншим двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію. Ліквідаційна комісія або інший орган, що здійснює ліквідацію, вміщує в офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства публікацію про його ліквідацію та про порядок і строки заявления кредиторами претензій. Водночас вживаються заходи зі стягнення дебіторської заборгованості підприємству і виявлення претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власникові чи органу, який призначив ліквідаційну комісію.При реорганізації т акож відбувається припинення юридичної особи, але її справи і майно переходять до іншої юридичної особи у порядку загального правонаступництва. Сама реорганізація здійснюється в різних формах: шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення або перетворення. Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об'єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування. Приєднання — це форма реорганізації, за якої одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Приєднувана організація припиняє свою діяльність. Поділ означає, що на базі однієї юридичної особи виникає дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється. При виділенні немає припинення юридичної особи. З її складу лише виділяється нове соціальне утворення, яке наділяється правами юридичної особи. Своєрідною формою реорганізації юридичних осіб є їх перетворення. Суть перетворення полягає в тому, що на основі юридичної особи створюється нова організація, яка має інший профіль, цілі діяльності, структуру тощо, але приймає всі активи і пасиви свого попередника. При злитті і поділі юридичних осіб майно (права та обов'язки) переходить до новоутворених юридичних осіб. У разі приєднання однієї юридичної особи до іншої її майно переходить до останньої. Майно переходить до правонаступника в день підписання передаточного балансу, якщо інше не передбачено законом або постановою про реорганізацію (ч. 2 ст. 37 ЦК України). Правонаступник відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, що припинила своє існування, у повному обсязі, тобто і тоді, коли одержані активи не покривають усіх вимог кредиторів. При поділі і виділенні правонаступники відповідають за боргами попередника пропорційно до часток одержаного ними майна, зазначених у розподільчому балансі. Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності не лише при приєднанні до неї інших юридичних осіб, а й шляхом відкриття філій і представництв.

39. Поняття та ознаки правочину. Види правочинів Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цив.прав та обов’язків. Зі змісту правочину можна визначити такі основні його ознаки: Правочин є юр.фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цив.права та обов’язки.Правочином є вольова дія суб’єктів цив.права, спрямована на набуття, зміну або припинення цив.прав та обов’язків. За цією ознакою правочин відрізняється від юр.вчинків, правові наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його суб’єктів.Правочин – це дія, яка не тільки спрямована на набуття, зміну або припинення цив. прав та обов’язків, а й породжує такий правовий результат. Тому, наприклад, досягнення між сторонами згоди про розірвання договору має наслідком припинення цив.прав та обов’язків між його сторонами; бажання спадкодавця заповідати своє майно визначеному суб’єкту зумовлює виникнення для останнього цив.прав та обов’язків.Правочин – це завжди дії незалежних та рівноправних суб’єктів цив.права. За цією ознакою вони відрізняються від адміністративних актів, які також спрямовані на виникнення, зміну або припинення цив.прав та обов’язків, але видаються компетентними органи держ.влади.Правочином може бути лише правомірна дія. Відсутність правомірності у вчиненому правочині зумовлює необхідність розгNлядати його як цив.правопорушення, що випливає з системи юр.фактів, де протиправні дії протиставляються діям правомірним.Під дійсністю правочину слід розуміти його можливість породжувати, змінювати або припиняти для його сторін цив.права та обов’язки. Для того, щоб правочин був дійсним і породжував ті правові наслідки, яких прагнули досягнути його сторони, необхідна наявність ряду умов. Класифікація правочинів може здійснюватися за різними критеріями: 1. За кількістю сторін, які вчиняють правочин, вони поділяються на одно-, дво- та багатосторонні. Односторонній правочин – це дія 1 сторони, спрямована на набуття, зміну, припинення цив. прав і обов’язків. Двосторонній правочин – це договір, для якого хар-не узгоджене волевиявлення 2 сторін. Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь 3 і більше сторін. 2. За хар-ом правовідносин, що виникають на підставі правочину, останні поділяються на відплатні та безвідплатні. У безвідплатних правочинах обов’язок здійснити мат.витрати має лише 1 із сторін, інша сторона не обмежена будь-якими обов’язками. Відплатні правочини хар-ні наявністю зустрічного еквівалентного надання мат. чи немат.благ. 3. За моментом настання цив.прав та обов’язків правочин поділяється на консенсуальні та реальні. Консенсуальним є правочин, для вчиненння якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами. Для вчинення реального правочину недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин вважається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов’язки за ним виникають з моменту її передачі. 4. За значення підстав (мети) правочину для його дійсності правочини поділяються на казуальні та абстрактні. Правочини, дійсність яких залежить від наявності конкретної підстави – мети, є казуальними (купівля-продаж). Правочини, для дійсності яких підстава – мета не має значення, є абстрактними, які діють за умов прямої вказівки закону на їх абстрактний хар-р. 5. За майновим інтересом для сторін правочини поділяються на платні і безплатні. У платних правочинах дії сторін пов’язані з майновим інтересом: дії однієї сторони відповідає обов’язок іншоїх вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням майна. В свою чергу, за безплатним правочином зустрічного майнового задоволення сторона не отримує: правочин становить майновий інтерес лише для однієї сторони. 6. Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовними є правочини, в яких винекнення прав та обов’язків ставиться сторонами у залежність від обставин, які можуть наступити або не наступити у майбутньому. До умовних правочинів закон відносить ті, що вчиняються з відкладальною або скасувальною обставиною. Правояини, що не містять відкладальних і скасувальних умов є безумовними. 7. За строковістю правочини можна поділити на строкові та безстрокові. Строкові хар-ся наявністю строків дії цив.прав та обов’язків сторін (наприклад,договір майнового найму, в якому визначений строк його дії). У безстрокових правочинах не вказується термін чинності правочину (той же договір майнового найму, але укладений на невизначений строк).

40. Умови дійсності цивільно-правових правочинів. Під умовами дійсності правочину розуміють такі вимоги закону щодо змісту, дієздатності, спрямованості волі та відповідності її волевиявленню, а також форми вираження, яким повинен відповідати вчинений правочин.Відповідно до ст.203 ЦК правочин для визнання його дійсним має відповідати таким умовам: Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цив.законодавства, а також моральним засадам суспільства.Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цив.дієздатності.Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.Порушення хоча б однієї умови дійсності правочину має наслідком його абсолютну недійсність (нікчемність) або можливість визнання його недійсним судом за позовом заінтересованої особи (оспорюваність).

41. Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 Цивільного Кодексу України) є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами 1 - 3, 5 - 6 ст. 203 ЦК України. Крім вищезазначеної підстави ст. 215 Цивільного Кодексу України передбачає недійсність правочину у наступних двох випадках: 1. Якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Визнання такого правочину судом недійсним не вимагається, він є недійсним з самого факту його вчинення. У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом недійсним.2. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Щодо правових наслідків, то аналіз норм ЦК України дозволяє безпосередньо виділити такі групи правових наслідків недійсності правочину: Загальний правовий наслідок недійсності правочину - двостороння реституція (повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, а у разі неможливості такого повернення то відшкодування вартості того, що одержано - ч. 1 ст. 216 ЦК)..Спеціальні правові наслідки:відшкодування збитків (правочин, вчинений з малолітнім - ч.4 ст. 221 ЦК); подвійне відшкодування збитків (правочин, вчинений особою, що обманула - ч.2 ст. 230 ЦК);відшкодування моральної шкоди (правочин, вчинений з особою, яка знала про стан особи, що була дієздатною, однак у момент вчинення правочину не усвідомлювала значеня своїх дій та/або не могла керувати ними - ч.3 ст. 225 ЦК).