Демократичний устрій грецьких міст-держав

Білет №1

Залежність суспільства від природи простежується, отже, на всіх етапах історії, проте значимість різних складових природного середовища в різні періоди була неоднаковою.На ранніх етапах першорядне роль грали джерела коштів життя (дикі рослини, тварини, коріння і т. д.), а у подальшому з розвитком виробництва на перший план все більше висувалися природні багатства, які є предметами праці (вугілля, нафта, руди металів і т. д.). Багатства другої групи стали в епоху цивілізації одним з найважливіших умов розвитку виробництва, а отже, і всього суспільства. Це свідчить про те, що сам характер взаємодії людини і суспільства із природним середовищем проживання визначається не однієї тільки природним середовищем, а й рівнем розвитку виробництва.У чому ж конкретно проглядається вплив природи, її чинників на розвиток суспільства, на хід і характер історичного процесу? Це вплив багатогранно. Перш за все природа є необхідною середовищем існування та розвитку суспільства. У природі люди знаходять прісну воду для пиття, зрошення та інших виробничих потреб, повітря для дихання і горіння, будівельні матеріали, руду і вугілля, нафта і газ, родючі землі та ін

Поряд з цим природні умови впливають на розміщення виробництва, на територіальний поділ праці, а значить, і на розселення людей. Безсумнівно вплив природних умов на темп розвитку суспільства. Так, надмірно суворі природні умови, що придушують людини, так само як і занадто щедра природа, не стимулювала активність людей, стримували свого часу розвиток суспільства і на Крайній Півночі, і в тропіках.

Відоме вплив на суспільне життя надають ритмічність природних процесів. Це знаходить своє відображення в циклічності виробництва і споживання електроенергії, в певних виробничих циклах в сільському господарстві і в цілому ряді так званих сезонних галузей промисловості.

Вплив природи на життя суспільства видно і в тому, що навіть у наші дні стихійні лиха можуть надавати серйозний вплив на життя людей в окремих районах (наприклад, недавнє землетрус у Вірменії, багаторічні посухи на північному сході Африки і т. д.).

Нарешті, відомий вплив на стан здоров'я і самопочуття людей надають, так би мовити, космічні фактори: атмосферний тиск, стан магнітного поля Землі, активність Сонця.

А тепер коротко зупинимося на ставленні до природи та оцінки її на різних етапах історії. На різниці у ставленні до природи і її оцінкою в різні періоди, безсумнівно, позначалися особливості культури тієї чи іншої епохи, її загальний духовний клімат.

В античному суспільстві, як уже зазначалося раніше, у філософії та й у культурі в цілому провідної ідеєю був космоцентризм. Космос, його пристрій, його гармонія протиставлялися хаосу, а ідеалом вважалася життя в згоді з природою. Тому одним із головних завдань вважалося осягнення природи, її таємниць.

Середні століття відзначені рішучими зрушеннями в розумінні природи і в ставленні до неї. Оскільки природа бездуховна, вона - джерело зла, щось низьке в порівнянні з людиною, наділеним душею, а тому і не вартим уваги. Щоправда, паралельно існувала й інша тенденція: так як природа сотворена богом, вона заслуговує вивчення для проникнення, зокрема, в плани творця і збагнення його мудрості, відображеною в природних процесах і явищах.

Епоха відродження відзначена поворотом до природи як джерела радості і повноти життя на противагу аскетизму середньовіччя. Це знайшло своє найбільш яскраве вираження в мистецтві епохи.

І, нарешті, в період становлення промислового капіталізму, з настанням Нового часу відбувається ще один, причому особливо серйозні зрушення в підході до природи і її оцінці. Цей новий підхід у огрубіння формі можна визначити як примітивно-споживчий. Природа починає розглядатися як об'єкт перетворення, як комора, з якої залишається тільки черпати, нічого не віддаючи натомість. У цьому новому підході своєрідно переломилася особливості економічної основи капіталізму. Подібний підхід, його початку закладені вже у Ф. Бекона в його формулою: знання - сила, воно джерело панування над природою. Ще рельєфніше такий погляд на природу виражений в сумно знаменитої формули: "Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї - наша задача".

Такий узкоутілітарний підхід до природи виріс, якщо залишити осторонь його чисто економічні основи, на грунті об'єктивізму науки, її ставлення до природи лише як об'єкту, як до чогось зовнішнього, відчуженої від людини.

А поряд з цим успіхи науки і техніко-технологічні досягнення в "підкорення" природи породили ілюзію всесилля і повної надпріродності людини, що знайшло свою реалізацію в ідеї антропоцентризму і у все більш глибокому відчуження людини від природи. Безсумнівно, працювала і абсолютизація соціологізаторскіх концепцій суспільства і людини при забутті природних підоснов того й іншого нехтування ними.

Так склалася технократичним-сцієнтистського формула ставлення до природи і тісно пов'язана з нею односторонньо-соціологізаторская концепція людини, що в кінцевому рахунку зіграло чималу роль у виникненні тієї тяжкої ситуації в системі суспільство-природа, яка отримала назву екологічної кризи.

Подібна формула фактично відповідала реальній практиці взаємовідносин суспільства і природи аж до середини ХХ століття.

Саме цей кордон став вихідним для початку формування якісно нового ставлення до природи. Суть змін у ставленні до природи на цьому новому етапі полягає, по-перше, у подоланні зарозумілого, антропоцентрістского підходу до природи, по-друге, на початку ломки відчуження людини від природи в повороті до усвідомлення, а в перспективі і до відновлення єдності людини з його біотичних оточенням, до сприйняття людиною себе як частини природи. Мова разом з тим йде про перехід від жорсткого, одностороннього монологу і навіть диктату у зверненні людини з природою до компромісу, до діалогу між розумом і природою та суспільством на розумній основі.

Тому третій момент у трансформації ставлення до природи відмову від примітивно -споживчих установок, від необмеженого тиску техносфери на природу і рішучий перехід до свідомості, організованості, розумності та гуманності у взаємодії суспільства з природою.

Становлення нового ставлення до природи - це процес, який знаходиться на самому початку і поки ще дуже далекий від завершення. Необхідно дуже і дуже багато, щоб витіснити з практики та суспільної свідомості складалися сторіччями стереотипи, старі установки і старі погляди, які поки ще досить часто дають про себе знати у виникненні все нових вогнищ екологічного лиха.

 

Білет № 2

Неолітична доба – остання, завершальна стадія кам’яного віку, яка характеризується переходом від привласнювальних форм господарства (мисливство, рибальство, збиральництво) до відтворювальних (землеробство й тваринництво). У цей історичний період у різних регіонах земної кулі люди одомашнили багато рослин (пшеницю, ячмінь, рис, кукурудзу, боби, картоплю тощо) і майже всі види теперішніх свійських тварин (коза, вівця, свиня, велика рогата худоба тощо), винайшли прогресивніші способи обробки каменю (шліфування, розпилювання, свердління), навчилися виготовляти нові знаряддя праці – сокири, тесла, долота і глиняний посуд.

На думку сучасних вчених, нові способи господарювання на Близькому Сході поширились у ІХ–VIII тис. до н. е. Одним із наслідків „неолітичної революції” в цьому регіоні стало виникнення Ієрихону – міського центру, оточеного найдавнішими в світі потужними фортифікаційними спорудами. Згодом міські осередки з’явилися і в інших частинах Родючого Напівмісяця^[4]. З VII тис. до н. е. основні форми відтворювального господарства почали поширюватись в Європі. Це відбувалося або в ході міграцій сюди племен з теренів Передньої Азії, які вже засвоїли основні навики землеробсько-скотарської діяльності, або шляхом запозичення їхнього досвіду, який переносився на місцевий ґрунт і збагачувався новими ідеями^[5].

Остаточне утвердження землеробства і скотарства в більшості регіонів Європи мало місце наприкінці V–на початку IV тис. до н. е. в добу енеоліту, або мідно-кам’яного віку,визначальними рисами якого є поширення металевих виробів, виготовлених з міді, підвищення продуктивності праці, створення умов для регулярного міжплемінного обміну. У цей історичний період розпочався розклад первіснообщинного ладу і майнове розшарування, виділилась родоплемінна знать, змінилися вірування, поховальні обряди та звичаї.

Нині на теренах України відкрито близько 1500 трипільських поселень, деякі з яких (поблизу сіл Доброводи, Тальянка, Майданецьке в Середній Наддніпрянщині) займали площу в 250–400 гектарів, де споруджувалось до двох–трьох тисяч одно-двоповерхових будинків^[13]. Їхні стіни обмазувались глиною і прикрашались яскравими малюнками. „Трипільці”виготовляли кераміку, яка вражає естетичною довершеністю форм і багатством орнаменту. Під час розкопок пам’яток Трипільської культури виявлено велику кількість зооморфної і антропоморфної пластики, серед якої відомо близько 50 статуеток з реалістичними, індивідуальними рисами обличчя^[14]. Трипільські поселення, де проживало до 10–15 тисяч осіб, існували приблизно 70–100 років, а потім спалювались самими ж жителями, які перебирались на нове місце. В археологічній літературі їх називають „протомістами”^[15].

Після здобуття Україною незалежності Трипільська культура опинилась в центрі уваги широких кіл громадськості. Серед політиків, бізнесменів і колекціонерів поширилась мода на колекціонування речей з трипільських пам’яток. Довкола людності Трипілля почав створюватись етногенетичний міф: відомий український письменник Сергій Плачинда назвав її „праукраїнською” і творцем української державності, що буцімто має семитисячолітню історію^[16]. З психологічної точки зору ці твердження можна трактувати як прояв національної меншовартості, викривлену форму протесту проти тези про бездержавність української нації, яка тривалий час насаджувалася офіційною ідеологією СРСР і навіть в наші дні активно, жовчно і послідовно пропагується шовіністичними колами Російської Федерації і їх послідовниками в Україні.

Однією з причин широкої уваги до Трипілля є те, що багато елементів матеріальної і духовної культури українського етносу дійсно почало формуватись саме в трипільський час. Це в дещо емоційній формі відзначив відомий український вчений-історіософ В. Петров: „Немає сумнівів, – писав він з цього приводу, – уже в трипільський період Україна набуває певної суми характеристичних ознак, що лишаються властивою приналежністю за наших часів етнографічної культури українського народу, як народу хліборобського. Від трипільських часів і до наших часів протягом 5 тисяч років існує на Україні хліборобство й хлібороб плекає в своєму господарстві волів і мережить ярмо. В тих самих кліматичних і ландшафтних умовах, на берегах тих самих річок і на просторах тих самих плато, на масній чорноземлі, шляхом між золотавими ланами пшениці простують воли. Сивий дим здіймається вгору з хат, обмазаних глиною й розписаних смугами кольорових барв. Як і за часів трипілля, так і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І при вході в хату висить зображення вічного дерева, в теперішній деформації: квітка в вазоні, мотив вишиванок, що сходить в своєму прототипі до трипілля, коли його позначали малюнком на прясельцях”^[17].

Однак місце і роль Трипілля в етнокультурній історії України з певних (як об’єктивних, так і суб’єктивних) причин досі не знайшло належного висвітлення в науковій літературі. Праці археологів, фахові інтереси яких лежать в площині вивчення Трипілля, тривалий час мали безсистемний характер і не давали цілісної картини цього унікального явища. То ж не дивно, що активізація пошуків витоків українства, до яких вдалися переважно літератори і краєзнавці-аматори, застала їх зненацька. Виявившись непідготовленими до полеміки зі своїми більш активними, хоч і менш освіченими опонентами, представники академічної науки^[18] здебільшого обмежились запізнілими і доволі незграбними спробами роз’яснити свої позиції^[19]. Поки що вони не дали належних результатів: дискусії довкола трипільської культури не вщухають, супроводжуючись звинуваченнями політичного і навіть особистого характеру, які виплескуються на шпальти періодичної преси і час від часу з’являються на культурологічних сайтах Інтернету, озвучуються на радіо і телебаченні тощо.

Східними та південно-східними сусідами трипільських племен на різних етапах розвитку Трипілля були творці неолітичної Дніпро-донецької й енеолітичної Середньостогівсько-хвалинської історико-культурних спільностей, де виділяють окремі археологічні культури^[20]. Ареал середньостогівських пам’яток обіймав порубіжжя степу і лісостепу Дніпровського Лівобережжя і степову смугу вздовж Нижнього Дніпра та Дону. Саме з їхніми творцями пов’язане одомашнення коня на теренах України^[21]. У другій половині IV тис. до н. е. рухливі кінні загони скотарів-степовиків посилили тиск на осілих землеробів-трипільців, які переживали внутрішню кризу, викликану причинами екологічного характеру (встановленням посушливого клімату, виснаженням ґрунтів тощо). Одночасно між ними поглиблюються економічні і культурні взаємини: пізні трипільці перейняли в своїх сусідів курганний обряд поховання, звичай посипати тіла небіжчиків вохрою, шнуровий орнамент, яким прикрашали кераміку тощо. Їх засвідчують і дані антропологічних досліджень: вивчення кісткових решток людей з пізньотрипільського Вихватинського могильника, розташованого на березі Дністра, показало, що поховані тут чоловіки належали до грацильного давньосередземноморського типу, поширеного серед землеробської людності Балкан і Подунав’я, а жінки – масивного протоєвропейського варіанту, притаманного скотарям Північного Причорномор’я^[22]. Це свідчить про те, що між носіями різних культурних традицій, що мешкали по сусідству, підтримувалися регулярні шлюбні стосунки. Наприкінці свого тривалого розвитку Трипілля розпалось на 5 окремих культур, які зникають, не залишивши після себе переконливих ліній розвитку^[23].

Подібні процеси впродовж енеолітичної доби відбувались і на польських землях. Важливі і незворотні зміни в економіці й суспільному устрої місцевих племен, що мали місце в цю історичну епоху, іноді називають „другою неолітичною революцією”^[24]. Близько 4100 р. до н. е. тут поширилась Культура лійчатого посуду, ареал якої обіймав величезну територію від Нідерландів на заході до Волині на Сході, Південної Швеції на півночі і Чехії на півдні. Основу її комплексного господарства складало орне землеробство із застосуванням тяглової сили тварин. Творцям цієї культури вже були відомі колесо і чотириколісні вози, зображення одного з яких виявлено на керамічній посудині, знайденій в Броночіцах^[25]. У цьому відношенні вони просунулись далі трипільців, суходільні транспортні засоби яких складалися з саней, куди запрягали одного чи двох волів^[26]. Цікаво, що на Волині племена Культури лійчатого посуду і Трипільської культури певний час обіймали суміжні регіони. На думку дослідників, відносини між ними здебільшого мали мирний характер: ареали цих історико-культурних спільностей були розділені своєрідною „буферною зоною” завширшки 40–50 км, де лише зрідка з’являлися короткочасні поселення^[27].

Близько 4450 р. до н. е. в Середній Європі поширилась скотарсько-землеробська Культура кулястих амфор, пам’ятки якої розташовані від Ельби на заході, Балтійського моря (між Ютландією та басейном Німану) на півночі, Волині та Поділля на Сході і Румунії на півдні. На поселеннях цієї культури досліджено залишки каркасно-стовпових жител, стіни яких обмазувались глиною. Небіжчиків ховали в кам’яних гробницях чи в ямах під курганами і в грунтових могильниках. Походження Культури кулястих амфор є дискусійним: деякі вчені вважають, що вона склалась на ґрунті місцевих, інші – енеолітичних культур Північного Причорномор’я^[28].

„Неолітична революція” на теренах Європи хронологічно відповідала ранньому та пізньому етапу розвитку індоєвропейської прамови. За даними лінгвістики, лексичний фонд ранніх індоєвропейців включав назви доместикованих тварин (кіз, овець, корів та свиней), знарядь праці, пов’язаних з мотичним, підсічним землеробством, інших господарчих предметів – човна, волокуші, керамічного посуду тощо, відповідаючи етапу співіснування привласнюючих форм господарювання з примітивним землеробством і скотарством^[29]. На пізньому етапі словник індоєвропейської прамови поповнився новими поняттями, які відображають подальший розвиток відтворювальних форм господарства: до переліку одомашнених тварин додається кінь; з’являються слова, що свідчать про перехід до орного землеробства із застосуванням рала чи сохи, появу колісного транспорту, запряженого волами, оволодіння навиками обробки металів – міді, срібла, золота; утвердження патріархального суспільного устрою тощо^[30].

Пошуки „прабатьківщини” індоєвропейців перед розпадом їх спільності на окремі мовні групи і мови – а ними нині розмовляє переважна більшість європейської людності – мають давню і дуже складну історію, її шукали і в Індії, і в Центральній Азії, і в різних регіонах Західної, Центральної та Східної Європи, і на Близькому Сході. Серед безлічі запропонованих версій можна виділити кілька найбільш аргументованих гіпотез:

1. Прабатьківщина індоєвропейців знаходилась між Рейном на заході, Північним і Балтійським морем на півночі, Альпами, Балканами і Чорним морем на півдні, Волго-Донських степах на сході, які в VІ–V тис. до н. е. населяли масивні північні європеоїди, що згодом просунулись у південно-східному напрямку. У V тис. до н. е. на грунті місцевих мезолітичних культур тут розвинулись неолітичні культури, творцями яких були носії слабко диференційованих носіїв індоєвропейської прамови (Ертеболле-Елербек, Лінійно-стрічкової кераміки, Трипільської, Курганних поховань басейнів Дніпра та Дону тощо)^[31].
2. Найдавніші носії праіндоєвропейської мови населяли степову зону Північного Причорномор’я та Приазов’я, де в V тис. до н. е. на місцевій мезолітичній основі сформувалась Маріупольська культура, що входила до Дніпро-донецької історико-культурної спільності неолітичної доби. Згодом у процесі розвитку відтворювального господарства в останній чверті V–першій половині ІV тис. до н. е. тут виникла культура перших справжніх скотарів – середньостогівська, з якою пов’язані перші міграції індоєвропейських племен у південно-західному та східному напрямках. Особливого розмаху вони набули в наступний історичний період, коли в східноєвропейських степах склалась Ямна курганна культура. Це й спричинило розпад праіндоєвропейської мови на окремі групи.
3. Прабатьківщину індоєвропейців слід шукати на сході Малої Азії та на Вірменському нагір’ї, звідкіля наприкінці V тис. до н. е. племена цієї спільноти почали поширюватись в західні райони Анатолійського півострова, на Балкани і Південь Центральної Європи. Припускається також „кружний шлях” частини прадавніх індоєвропейців у Європу довкола Каспійського моря через Центральну Азію. З цією гіпотезою певною мірою перегукується балканська версія, за якою найдавніші землероби – носії нерозчленованої індоєвропейської прамови спочатку переселились з Малої Азії на Балкани, а VІ–V тис. до н. е. розселилися в найвіддаленіших куточках Європи, започаткувавши формування окремих груп давніх і сучасних мов індоєвропейської мовної сім’ї^[34].

Жодна з цих гіпотез не може вважатися доведеною за браком сукупності переконливих лінгвістичних, археологічних і антропологічних аргументів. Все ж найбільш обґрунтованою є перша з них, за якою до ареалу прабатьківщини сучасних індоєвропейських народів входили терени нинішньої України і Польщі. Усі дослідники сходяться на тому, що „індоєвропеїзація”Європи, де б і коли вона не розпочалася, завершилась в епоху бронзи (кінець ІІІ–ІІ тис. до н. е.), коли індоєвропейці майже повністю асимілювали давню неолітичну людність Західної, Центральної та Східної Європи. Останні доіндоєвропейські народи цих великих історико-географічних областей (наприклад, етруски) зникли в І тис. до н. е. Винятком є баски, мова яких вважається ізолятом і не піддається класифікації.

Білет №3

Рабовласницьке суспільство (І тис. до н. є. — початок І тис. н. є.). Із занепадом катакомбної культури в степах та на території Північного Причорномор'я закінчується доба родового ладу. Лише на цій території (у межах сучасної України) розвивається рабовласницьке суспільство.

Кіммерійці

У І тис. до н. є. територію Північного Причорномор'я, Криму й Кавказу населяли племена кіммерійців. Вони стали першим народом на території України, що мав власну назву. Походження кіммерійців остаточно не з'ясоване. Проте майже всі науковці поділяють думку, що кіммерійці були іраномовними племенами.З ранніх часів у кіммерійців склалася рабовласницька держава, були сформовані великі військові загони, на чолі яких стояли царі та вожді. Вони вели грабіжницькі війни з сусідами для захоплення їхнього майна. Давні джерела сповіщають про могутню кіммерійську кінноту, озброєну залізними мечами, луками та стрілами, бойовими молотами та булавами. Кіммерійці здійснювали завойовницькі походи в Малу Азію, де воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. У постійних війнах слабшала кіммерійська держава. У VII ст. до н. є. важкого удару їй завдали скіфи.Більшість кіммерійців вела кочовий та напівкочовий спосіб життя, тому їх поселення були, як правило, короткотривалими. Гомер згадує цей народ як «уславлених кобилодойців, молокоїдів убогих, над усіх на землі справедливих». Проте вони були не лише скотарями, а й хліборобами. Для деякої частини кіммерійського населення саме хліборобство було головним заняттям. Серед домашніх промислів високого розвитку досягли кераміка та лиття бронзи, з якої кіммерійці виготовляли знаряддя праці та зброю. Багатих родичів кіммерійці ховали в глибоких ямах, а зверху насипали кургани. На голови покійників клали бронзові вінки. Своєрідним видом кіммерійського мистецтва є кам'яні стели, на яких зображені кам'яні фігури без голови з широким поясом, кинджалом, сагайдаком і точильним бруском.

Таври

У гірських та передгірних районах Криму в І тис. до н. є. проживали племена таврів (назва походить від грецького tavros — бик). Учені вважають, що саме від них виникли назви Кримського півострова — Таврида, Таврика, Таврія. У II ст. до н. є. Таврику підкорив понтійський цар Мітридат VI Євпатор, а в другій половині І ст. до н. є. її захопили римські легіони.З другої половини І тис. до н. е. в таврів з'явилася майнова нерівність, сформувалася родова аристократія. У ІХ-І ст. до н. є. існувала рабовласницька держава таврів — Таврика. Таврійські царі час від часу вели війни з греками, які намагалися захопити їхні землі, вони також воювали зі скіфами та сарматами. У гірських місцевостях таври займалися тваринництвом, а в долинах — хліборобством. У їхньому житті великого значення набуло рибальство. Знали вони й різноманітні ремесла: обробку каменя та металів, гончарство, ткацтво.

Скіфи

З VII ст. до н. є. на теренах сучасної України з'явилися могутні кочові племена скіфів, що, як і кіммерійці, належали до іраномовної групи племен. У своїй «Історії» Геродот писав, що самі скіфи називали себе сколотами. Про ранній етап їхньої історії збереглися відомості в малоазійських джерелах, де скіфи виступають під назвою «ішкуза».

Велика територія на півдні між Доном та Дунаєм, де розселилися скіфи, отримала назву Скіфія. Геродот, який відвідав цю країну, залишив відомості, що цей кочовий народ поділяється на скіфів-скотарів, скіфів-орачів та царських скіфів. На чолі скіфської рабовласницької держави стояли племена царських скіфів. Вони вважали всіх інших скіфів та підлеглі їм нескіфські племена своїми рабами. У VII-VI ст. до н. є. царські скіфи поділялися на три племінні союзи, кожен з яких очолював цар, тому можна сказати, що на чолі Скіфії в цей час стояли три царі. УIV ст. до н. є. влада над усіма скіфами зосередилася в руках одного царя — Атея. Йому належала вся військова, політична та судова влада. Крім того, він частково виконував функції верховного жерця. Скіфська держава мала дві столиці. Спочатку головним містом Скіфії було Кам'янське городище, що на Дніпрі, а згодом стало місто Неаполь. Скіфська держава поділялася на округи (номи), на чолі яких стояли вожді, призначені царем. Основою скіфського суспільства була невелика сім'я, яка володіла худобою та домашнім майном. Скіфи вели родовід по чоловічій лінії; у них було поширене багатоженство, причому старша жінка посідала привілейоване становище. До нас дійшли відомості, що скіфські жінки користувалися рум'янами й білилами. Довгий час у суспільному житті скіфів велику роль відігравала рада скіфів (народні збори). Проте з розвитком рабовласницьких відносин її роль зменшується. У III ст. до н. є. сарматські племена витіснили скіфів з території Північного Причорномор'я. Скіфи-скотарі кочували на схід від пониззя Дніпра разом з численними стадами в пошуках нових пасовищ. Сім'я скіфа пересувалася в чотири-, шестиколісних кибитках, укритих шатрами, які захищали її від дощу, снігу, вітру. Поруч їхав озброєний скіф. У разі нападу ворогів кибитки швидко ставили в коло, створюючи своєрідний укріплений табір. У Подніпров'ї жили скіфи-хлібороби. Вони сіяли пшеницю, жито, ячмінь, коноплі, використовуючи великий плуг та тяглову силу волів.Скіфи були вправними ремісниками. Про це свідчить чимало предметів з бронзи, заліза, золота й срібла, знайдених під час розкопок скіфських курганів. Повсякденним заняттям царських скіфів була військова справа. Озброєння скіфів складалося з коротких та довгих мечів, списів, дротиків, бойових сокир, луків тощо. Ніхто не міг зрівнятися зі скіфами у вправності користуватися луком. Тіло й голову скіфського воїна захищали металеві та шкіряні панцирі. Основну бойову силу скіфів становила важкоозброєна царська кіннота. Давньогрецький лікар Гіппократ писав, що навіть скіфські дівчата вправно їздили на коні, стріляли з лука, кидали дротики й верхи билися з ворогами. Заміж вони не виходили доти, доки не вбивали трьох ворогів. Під час битви скіф нерідко випивав кров убитого ворога, а його голову приносив і клав перед царем. За це він одержував частину здобичі. Скіфські воїни були мужні й кмітливі в бою. Наприклад, під час війни з перським царем Дарієм вони застосовували тактику виманювання та знесилення ворога. До військових здобутків скіфів можна віднести й перемогу над грецьким військом під командуванням давньогрецького полководця Олександра Македонського 331 року до н. є. Релігія та мистецтво. Археологи ретельно досліджують перебування скіфів на теренах України. На землях нашої держави залишилося чимало скіфських поховань — курганів. Найвідомішими знахідками із життя скіфів стали золота ваза із зображенням побутових сюжетів (з кургану Куль-Оба), золота пектораль — нагрудна прикраса (з кургану Товста Могила) та золотий гребінь із зображенням батальної сцени (з кургану Солоха).

Сармати

У III ст. до н. є. — III ст. н. є. панівне становище в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї посідають сармати (інша назва — савромати). Тогочасна назва Північного Причорномор'я — «Скіфія» — зникає з праць античних істориків. Натомість виникає назва «Сарматія», яка, проте, була лише географічним окресленням території, на якій проживала група племен, що прийшли з Волги й мали спільне зі скіфами іракомовне походження. Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та алани. Однак не всі вони одночасно з'явилися в Північному Причорномор'ї — одне плем'я змінювало інше в міру просування попереднього на захід. Першими на території сучасної України з'явились язиги, слідом за ними — роксолани й т. д. У II ст. н. є. на теренах сучасної України з'являються алани. Підпорядкувавши собі інші сарматські племена, вони поступово просунулися до Дунаю. Назва «сармати» була замінена на назву «алани».У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Не випадково грецькі історики називають сарматів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки були рівноправними з чоловіками, їздили верхи, полювали, брали участь у боях. Інколи вони виконували функції жриць. Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко використовувалася праця рабів. Історики вважають, що сармати в політичному розвитку не перейшли до утворення держави. На початку нашої ери (близько IV ст. н.е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На думку вчених, гунам удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів прищепилися в антів. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Також вони полювали в степах на диких звірів. На початку нашої ери частина сарматів перейшла до осілого способу життя й стала хліборобами. Велике значення в житті сарматів мали війни. Вони спонукали до створення великих племінних союзів. Зазвичай сарматські воїни були вдягнені в шкіряні або металеві шоломи, панцирі, озброєні щитами, луками, списами та мечами. їхнє військо складалося з важкоозброєної піхоти та кінноти, яка відігравала вирішальну роль у воєнних діях сарматів. Помітне місце в житті сарматів займали ремесла (гончарство, ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли й торгівля. Релігія та мистецтво. Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя. Вони обожнювали сили природи. Панівними були культи вогню і сонця, а також культ великої богині-матері — Астарти, яка вважалася покровителькою коней. Меч у сарматів уособлював бога війни (не даремно їхня давня назва «савромати» в перекладі з іранської означає «оперезаний мечем»). Пізніше сармати стали поклонятися ще й божествам, які уособлювали річки та озера. Існувала віра в чарівну силу каміння, з якого виготовляли амулети, особливою магічною силою наділялося дзеркало. Сармати вірили в очисну силу вогню. Під час археологічних досліджень найбільше пам'яток сарматської культури вчені виявили в кургані Соколова Могила, що на території сучасної Миколаївщини.

Білет №4

Античні міста-держави в Північному Причорномор’ї

На рубежі VIII-VII ст. до н. є. на північних берегах Чорного та Азовського морів виникли античні (стародавні) грецькі міста-держави (поліси). «Велику грецьку колонізацію» зумовила ціла низка причин. Узагальнюючи доробок науковців, український історик О. Бойко виділяє такі теорії грецького переселення:

• демографічна (у І тис. до н. є. територія Греції була перенаселеною, і тому частина греків змушена була мігрувати)

• аграрна (у Греції не залишилося вільних земель, тому частина населення вирушила на пошуки нових територій);

• сировинна (розвиток виробництва, ремесел і торгівлі підштовхував греків до пошуку нових джерел сировини, передусім металів);

• військова (постійні криваві та спустошливі війни, які вела Греція, змушували місцеве населення шукати безпечніші місця);

• соціально-політична (внутрішня боротьба між різними верствами грецького суспільства примушувала іммігрувати тих, хто зазнав поразки);

• етнічна (поліетнічний склад грецьких міст спричинював між різними громадами конфлікти, які підштовхували до переселення).

Серед грецьких міст-держав найвідоміші: Ольвія (нині с. Парутіне в гирлі Південного Бугу), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Пантикапей (місце сучасної Керчі), Тіра (на місці нинішнього Білгорода-Дністровського), Феодосія (Крим), Керкінітида (на місці сучасної Євпаторії), Танаїс (гирло Дону) та ін.

Античне місто складалося з двох частин: безпосередньо з укріпленого поліса та хліборобських селищ. Кожне місто мало могутні мури, власне військо, охорону, карбувало монету, видавало закони. Мешканці міст обробляли поля, розводили виноградники, були ремісниками, вели жваву торгівлю із сусідами та Грецією. Скіфи, які жили поруч з містами, привозили до грецьких полісів зерно, худобу, рабів, а купували вироби ремісників, вино, тканини. Грецькі поліси славилися різноманітними ремеслами: обробкою металів, виготовленням ювелірних прикрас та кераміки, ткацтвом і шкіряним виробництвом. Міста-держави швидко збагачувалися.

Демократичний устрій грецьких міст-держав

На початку свого існування грецькі міста були рабовласницькими республіками. Право брати участь в управлінні містом мали лише вільні громадяни-чоловіки з 25 років. Жінки, іноземці, раби були позбавлені виборчих прав. Уся законодавча влада в містах зосереджувалася в руках народних зборів, до яких мав право ввійти будь-який громадянин міста; виконавча — у руках ради міста, яка обиралася на однорічний термін. Коло питань, які розв'язували народні збори:

- укладання миру чи оголошення війни;

- взаємовідносини із сусідами;

- грошовий обіг та сплата мита;

- надання статусу «громадянина міста» іноземцям;нагородження громадян за особливі заслуги.

Рада міста (сенат) виконувала такі функції:

- подання питань для розгляду народними зборами;

- контроль за діяльністю виконавчих органів;

- розгляд кандидатур претендентів на державні посади.

До ради міста входили суд присяжних та базилевс — головний жрець міста. Виконавчу владу здійснювали різноманітні колегії, найвпливовішою з яких була колегія архонтів (їй підпорядковувалися всі інші колегії). Спочатку чужинці не могли отримати громадянства, але постійні війни змусили думати про союзників. Одними з них були скіфи.

Довідка.

Пантикапей — античне місто, засноване в першій половині VI ст. до н. є. на західному березі Керченської протоки переселенцями з Мілета, Теоса та інших міст Стародавньої Греції. У місті процвітали торгівля, ремесла. 107 р. до н. є. тут спалахнуло повстання скіфів на чолі із Савмаком. У IV ст. н. є. Пантикапей зруйнували гуни. Ольвія— античне місто-держава Північного Причорномор'я. Заснували в VI ст. до н. є. греки з Мілета на березі Бузького лиману. За формою політичного устрою Ольвія була рабовласницькою республікою. Основні заняття населення — ремесла, сільське господарство, рибальство, торгівля. Припинила своє існування в IV ст. н. є. Херсонес — давнє місто в Криму. Заснований у 422—421 pp. до н. є. переселенцями з Гераклеї Понтійської. Наприкінці IV ст. ввійшов до складу Візантії. У V—XI ст. Херсонес був найбільшим містом регіону. Перестав існувати в XV ст.

Боспорське царство. У V ст. до н. є. деякі античні держави Північного Причорномор'я (Пантикапей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія, Гермонасса, Кепи, Корокондама і Патрей) об'єдналися в Боспорське царство з центром у Пантикапеї. Нова держава включала в себе землі Керченського й Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. За формою правління ця країна була монархією. У руках боспорських царів зосереджувалася вища законодавча, виконавча й судова влада. Виконавчі функції здійснював апарат чиновників при царському дворі, який складався в основному з членів царського роду. Демократичні інститути, які були раніше, припинили своє існування. Царська влада поширювалася на армію, флот, а також на підвладні племена, які входили до складу Боспорської держави. У IV—III ст. до н. є. Боспорське царство переживало найбільше піднесення. Основу економічного життя становили хліборобство, ремесла, торгівля та рибальство. Проте в II ст. до н. е., коли на Боспорську державу почали тиснути з одного боку скіфи, з другого — Римська імперія, політичний та економічний стан країни різко погіршився. У 107 році до н. є. Боспорське царство охопило велике повстання рабів під проводом Савмака. Під час повстання вбито багато рабовласників і самого царя, решта знаті втекла в Херсонес. Пантикапей, Феодосія та інші міста були захоплені повстанцями, а царем Боспорської держави проголошено Савмака. Історики вважають, що повстанцям удалося утриматися деякий період при владі, адже за цей час вони встигли викарбувати власну монету із зображенням свого монарха з написом «Цар Савмак». Налякані рабовласники звернулися по допомогу до різних сусідніх держав. За допомогою херсонеського війська та інших міст-держав повстання було придушене, а Савмак потрапив у полон. Хоч раби й зазнали поразки, могутність Боспорського царства була підірвана. У І ст. до н. є. Боспор підпав під владу Риму. Боспорські царі почали офіційно зватися «друзями кесаря і друзями Риму». Римляни намагалися перетворити Боспор на форпост проти варварів, тому виділяли кошти на набір і утримання боспорського війська. У IV ст. н. є. Боспорське царство під ударами гунів припинило своє існування.