Внутрішня та зовнішня політика Директорії

В ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. діячі УНС створили Директорію, як орган керівництва повстанням проти гетьмана, у складі 5 чоловік: Винниченко (голова), а також Петлюра, Андрієвський, Макаренко, Швець, які представляли основні партії УНС. Після повалення гетьманату 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в'їхала до Києва. Було відновлено УНР. Перший уряд Директорії очолив Чехівський (член УСДРП).Діяльність Директорії та її уряду почалася у дуже складній ситуації. Вже в листопаді 1918 р. почалася окупація військами Антанти Півдня України. 60 тисяч французьких, англійських, польських, сербських, грецьких та інших військ і кілька десятків військових кораблів зайняли майже всі чорноморські порти, надаючи при цьому всіляку підтримку білогвардійцям. Окупація Півдня України військами Антанти тривала до березня - квітня 1919 р., коли вони були вибиті Червоною Армією. У листопаді - грудні 1918 р. в Україну розпочався наступ радянських військ, і вдруге затвердження радянської влади. На Волині активно діяли поляки, а в Донбасі - білогвардійці, армія Денікіна.Тобто, зовнішньополітичне становище Директорії виявилося вкрай несприятливим, що значно ускладнило її діяльність, бо вже скоро визначилася внутрішня слабкість режиму Директорії. Сприяла цьому в значній мірі відсутність єдності в самій Директорії, серед членів якої визначалося два спрямування: одне представлене Винниченком, який виступав за радикальні соціальні перетворення, за встановлення в Україні радянської влади, але в національній формі, та досягнення угоди з більшовиками. Друге представляв Петлюра, який виступав за створення міцної армії і державного апарату, проти радикальних соціальних експериментів та за встановлення союзу з країнами Антанти. Така ситуація визначила непослідовність, нерішучість і половинчатість Директорії в проведенні внутрішньої політики, особливо в соціальних перетвореннях, чого чекали трудящі маси. Спроби вирішення Директорією аграрного та інших соціальних питань не задовольняли селян і робітників, і вона не змогла забезпечити собі їхньої підтримки. Тим більше, що на місцях виявила себе „отаманщина", стихійна діяльність отаманів - командирів військових частин Директорії, яка не спроможна була їх контролювати. „Отаманщина" по суті стала організаційною формою, в якій виявилася політична активність селянства.У сфері державного будівництва Директорія закликала до створення трудових рад - представницьких органів трудового селянства, інтелігенції та робітників, тобто тих, хто власною працею здобував собі засоби до існування. Наприкінці січня 1919 р. у Києві Директорією було скликано Трудовий Конгрес, як вищий представницький орган трудових мас українського народу. Закінчити роботу він не зміг з-за наступу на Київ радянських військ, але уповноважив Директорію бути вищим органом влади українського народу.На початку 1919 р. становище Директорії різко погіршується із-за успішного наступу радянських військ, ефективно протидіяти якому війська УНР не могли. Армія Директорії після повалення гетьманату скоротилася з 100 тисяч до 20 тисяч, селянство вичікувало або пішло в „отаманщину". Щоб зупинити більшовиків Директорія, як і Центральна Рада рік тому, шукає підтримки ззовні, від країн Антанти. У середині січня 1919 р. з командуванням окупаційних військ була досягнута угода, за якою Директорія фактично визнала над УНР протекторат Франції, під контроль якої повинні були перейти фінанси, залізниці та ін. На вимогу країн Антанти відбулися зміни в самій Директорії. Винниченко і Чехівський залишили свої посади. З лютого 1919 р. головою Директорії став Петлюра.Ще в середині січня 1919 р. Директорія відкрито оголошує війну Радянській Росії, але терпить в ній поразку. На початку лютого 1919 р. радянські війська зайняли Київ, а на квітень 1919 р. майже всю Україну, вигнавши з Півдня війська Антанти. Директорія та її уряд переміщуються з Києва до Вінниці, Проскурова, Рівного, Станіслава. Уряди Директорії в наступні місяці 1919-1920 рр. після Чехівського очолюють: С. Остаппенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Пилипенко.На травень - червень 1919 р. становище Директорії стає катастрофічним, вона на грані поразки від Червоної Армії, але антибільшовицькі селянські повстання та наступ Денікіна врятували її. У другій половині липня 1919 р. війська Директорії об'єдналися з УГА, яка 16-17 липня 1919 р. перейшла Збруч після ліквідації поляками ЗУНР, а в серпні 1919 р. об'єднані українські війська починають успішний наступ проти радянських військ, які в цей час терплять поразку від військ Денікіна. 30 серпня 1919 р. українські війська, переважно галичани, зайняли Київ, але наступного дня змушені були його залишити під тиском денікінських військ.

На цей час радянська влада в Україні була ліквідована, а більшість українських земель окупована військами Денікіна. Білогвардійці негативно ставилися до Директорії та УНР, бо виступали за єдину неподільну Росію, тому у вересні 1919 р. війська Денікіна починають війну з військами Директорії, які терплять поразку. Становище українських військ було дуже важким. Нестача або відсутність самого необхідного, відсутність підтримки ззовні, бо Антанта підтримувала Денікіна. Восени 1919 р. почалися ранні заморозки, епідемія тифу, до цього ж відсутність найнеобхіднішого. У жовтні - листопаді 1919 р. українські війська опинилися в так званому „трикутнику смерті", затиснуті між трьома силами: денікінцями, Червоною Армією та поляками. 5 листопада 1919 р. УГА перейшла на бік Денікіна, але галичани оговорили не воювати проти військ Директорії. На цей час Директорія остаточно розпалася. В її складі залишився тільки Петлюра, який перебрав на себе всі повноваження і поїхав до Варшави. Залишки військ Директорії (кілька тисяч) у грудні 1919 - травні 1920 рр. здійснили „Зимовий похід" по тилам денікінців та Червоної Армії, по суті, партизанський рейд.

3. На цей час в Україні втретє була встановлена радянська влада. На початку 1920 р. були розбиті війська Денікіна, їхні залишки закріпилися в Криму. Навесні 1920 р. визначилася загроза війни між Польщею та Радянською Росією. В такій ситуації Петлюра (Директорія) шукає союзу з Польщею. 21 і 24 квітня 1920 р. Петлюра і керівники Польщі укладають Варшавський договір, за яким Польща визнавала УНР і Директорію, як найвищу владу в УНР, взамін до Польщі відходили Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся та інші українські землі із населенням 5,2 млн. чоловік і гарантувалося землеволодіння польських поміщиків на Правобережжі. Тобто цей договір не рівноправний і викликав протести більшості українських політиків.25 квітня 1920 р. почалася радянсько-польська війна. 6 травня 1920 р. польські і українські війська зайняли Київ, але через кілька днів наступ було зупинено. Наприкінці травня 1920 р. Червона Армія почала успішний контрнаступ, який тривав до середини серпня 1920 р. Радянські війська дійшли до Львова і Варшави. Польща опинилася на грані поразки, але величезна допомога країн Антанти, патріотичне піднесення в Польщі та помилки радянського командування врятували її. 17 серпня 1920 р. польські війська перейшли в контрнаступ. Радянські війська зазнали сильної поразки. Фронт стабілізувався в Західній Білорусі і Західній Україні, звідки й почалася війна. 12 жовтня 1920 р. Радянська Росія і Польща уклали перемир'я, а 18 березня 1921 р. підписали Ризький мирний договір, за яким до Польщі відійшли Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та інші землі.Війська УНР (35 тисяч чоловік) намагалися самостійно продовжувати війну, але в листопаді 1920 р. вони остаточно були розгромлені Червоною Армією. Їх залишки відступили до Польщі, де були інтерновані. Подальша діяльність державних органів УНР (Президента, уряду та ін.) продовжувалася в еміграції до 1992р.

29. Затвердження Радянської влади на Україні у 1918-1920 рр. "Воєнний комунізм"

У 1917-1920 рр. більшовики в Україні були реальною політичною силою, яка претендувала на владу. У листопаді - грудні 1917 р. визначилося їх протистояння з Центральною Радою. Більшовики прагнули до встановлення в Україні влади Рад. Збройним шляхом їм це не вдалося. Наприкінці листопада 1917 р. війська Центральної Ради в Києві роззброїли більшовицькі війська і вислали їх до Росії, а також придушили кілька повстань в різних містах і зупинили наступ на Київ 2 гвардійського корпуса. Більшовики також готували скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, щоб проголосити Радянську владу в Україні. Свої дії вони координували з ЦК більшовицької партії і Раднаркомом (далі - РНК). 4 грудня 1917 р. РНК надсилає ультиматум Центральній Раді, з вимогами не дезорганізовувати фронт, не пропускати козацькі війська на Дон, Урал, пропускати радянські війська на Дон (проти отамана Каледіна), припинити роззброєння радянських військ в Україні.4 грудня 1917 р. в Києві почав роботу І Всеукраїнський з'їзд Рад, на який прибули 120 делегатів від більшовицьких Рад і 2000 делегатів від Селянських Спілок - масових селянських організацій, які перебували під контролем УПСР. Не маючи більшості, більшовицькі делегати заявили протест і залишили з'їзд. І Всеукраїнський з'їзд Рад в Києві у складі делегатів від Селянських Спілок продовжив роботу і схвалив резолюції на підтримку Центральної Ради та її політики.Більшовицькі делегати з Києва поїхали до Харкова, де 9-10 грудня 1917 р. була встановлена Радянська влада і працював обласний з'їзд Рад. Київські і харківські делегати об'єдналися і 11-12 грудня 1917 р. у Харкові було проведено І Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому 200 делегатів представляли 82 ради з 300, що існували в Україні. 12 грудня 1917 р. на цьому з'їзді в Україні проголошується Радянська влада, обирається Центральний Виконавчий Комітет Рад на чолі з Ю. Медведєвим і радянський уряд - Народний Секретаріат.

26 січня 1918 р. радянські війська займають Київ, і на цей час радянська влада встановлюється майже на всій території України. Починається формування органів Радянської влади в Україні, створюється новий апарат управління, органи правопорядку, суд, збройні сили. Власне на території України утворилося кілька радянських республік: радянська УНР, Донецько-Криворізька, Таврійська, Одеська. Під контроль органів Радянської влади перейшли фінанси, здійснювалися контрибуції, конфіскації, реквізиції. Почалося одержавлення (націоналізація) промисловості, особливо великої. На селі проводилася ліквідація поміщицьких маєтків і розподіл землі між селянами. Активізувався вивіз хліба до Росії. Проти своїх противників більшовики застосовували терор.Саме в цей час (кінець1917 р. - весна 1918 р.) становище Радянської влади в Україні складне, міцно затвердитися вона не встигла. 18 лютого 1918 р. почався загальний наступ австро-німецьких військ. 3 березня 1918 р. за Брестським мирним договором з Німеччиною та її союзниками Радянська Росія визнала УНР незалежною республікою, тим самим Раднарком і більшовики зобов'язалися не втручатися у внутрішні справи України і не надавати ніякої допомоги органам Радянської влади в Україні, але робили це таємно.17-19 березня 1918 р. у Катеринославі відбувся ІІ Всеукраїнський з'їзд Рад, який з тактичних міркувань визнав незалежність Радянської України, тоді як І Всеукраїнський з'їзд Рад визнав державний союз Радянської України і Радянської Росії.Зупинити наступ австро-німецьких військ (450 тисяч) нечисленні радянські війська (кілька десятків тисяч) не змогли. На початку березня 1918 р. було зайнято Київ, а на початку травня 1918 р. окупація України австро-німецькими військами була завершена. Радянська влада в Україні припинила існування, її державні органи - ЦВК Рад і Народний Секретаріат були розпущені. Проте більшовики не відмовилися від боротьби за Україну. 5-2 липня 1918 р. у Москві була утворена Комуністична партія (більшовиків) України, яка провела свій І з'їзд. На початку серпня 1918 р. більшовики в Україні спробували підняти масові повстання, але вони були передчасні, погано підготовлені, тому легко придушені.У листопаді 1918 р. Німеччина потерпіла поразку у війні. 13 листопада 1918 р. Радянська Росія (РСФРР) анулювала Брестський мирний договір. Наприкінці листопада 1918 р. було утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який 29 листопада 1918 р. у м. Суджі видав маніфест про відновлення влади Рад в Україні. У цей час в Україні тривають антигетьманські повстання, при владі затверджується Директорія, проводиться окупація військами Антанти Півдня України. Також починають наступ в Україну й радянські війська, які діють успішно і у 1919 р. займають: 3 січня - Харків, 12 січня - Чернігів, 19 січня - Полтаву, 27 січня - Катеринослав, 5 лютого - Київ, 18 березня - Вінницю, 10 березня - Херсон, 15 березня - Миколаїв, 6 квітня - Одесу, а 4-29 квітня - Крим.Тим самим на квітень 1919 р. на більшості території України було знову встановлено Радянську владу. Знову почалося створення державного апарату Радянської влади в Україні. Держава дістала нову назву - Українська Соціалістична Радянська Республіка, яка була закріплена у першій Радянській конституції УСРР, затвердженій у березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад. Вищим органом законодавчої влади став Всеукраїнський з'їзд Рад та його виконавчий орган - Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою якого з 1919 р. став Г.І. Петровський, був на цій посаді до кінця 30-х рр. Уряд у січні 1919 р. було перейменовано на Раду Народних комісарів, очолив його Раковський (до 1923 р.).В основу політики більшовиків в Україні в цей час були покладені принципи "воєнного комунізму", політичного курсу, який з 1918 р. активно проводився в Росії. Це особливо засвідчили рішення ІІІ з'їзду КП(б)У, який відбувся у березні 1919 р.Сутність політики "воєнного комунізму" становила спроба прискореними темпами перейти до нового комуністичного суспільства. Досягнення цього пов'язувалося з революційним насильством, не зупиняючись перед найжорстокішим терором. Конкретно ж мова йшла про насильницький злам існуючої на той час економічної системи, яка ґрунтувалася на товарно-грошових, ринкових відносинах, і заміну її прямим (без грошей) продуктообміном, який здійснював апарат управління, тобто чиновники, а не ринкові механізми. Тим самим в економіці затверджувалася адміністративно-командна система. Розгорнулася націоналізація фінансів, транспорту, системи зв'язку і промисловості. У першу чергу націоналізовувалися підприємства цукрової, вугільної, металургійної і машинобудівної промисловості, почалася націоналізація і більш дрібних підприємств, але це не підвищувало ефективність виробництва. У промисловості затверджувалася система главкізму, саме главки (головні комітети) по вертикалі здійснювали управління підприємствами певної галузі, повністю розпоряджалися їх ресурсами і робочою силою. Тобто в управлінні промисловістю була встановлена жорстка централізація. Робітники за роботу отримували натуральний пайок.

Важливою складовою політики "воєнного комунізму" стала продовольча політика більшовиків. 12 квітня 1919 р. декретом ВУЦВК в Україні встановлювалася продовольча диктатура, а саме: була оголошена монополія держави на найважливіші продовольчі товари, якими розпоряджалися лише державні органи, розподіляючи їх у вигляді пайків та ін. Отримували ці продовольчі товари через продовольчу розкладку, за якою все зерно та ін., крім певного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею же цінами. На практиці ж забирали скільки треба було, без будь-якого відшкодування. Приватна торгівля продуктами харчування заборонялася. Тобто продовольча диктатура безпосередньо зачіпляла інтереси селян як дрібних товаровиробників, підриваючи економічну основу їх існування. Незадоволені були селяни і аграрною політикою більшовиків, вирішенням ними земельного питання. У 1919 р. було проголошено конфіскацію 14,5 млн. десятин землі, але селяни з них отримали лише 5 млн. дес., і не найкращих земель. 2,5 млн. дес. залишилися під радгоспи та різні сільськогосподарські підприємства (цукрові заводи, винокурні та інші). 7 млн. десятин, надлишки землі у заможних селян, конфіскувати не встигли. Тобто більшість селян була вкрай невдоволена політикою більшовиків.Віддавати хліб за продрозкладкою селяни не хотіли, як правило його забирали силою продзагони. Посилюються антибільшовицькі настрої, селянство чинить опір. План продрозкладки на 1919 р. було встановлено у 13,9 млн. пуд., а заготовили лише 10,5 млн., і то з величезними зусиллями. Скоро починаються антибільшовицькі повстання селян. У травні 1919 р. відбулося повстання отамана Григор'єва, яке з великими зусиллями змогли придушити. Уже у квітні 1919 р. сталося 98 антибільшовицьких виступів, а у червні-липні 1919 р. - 328. Влітку 1919 р. антибільшовицькі повстання селян стають масовими. Це підірвало тили Червоної Армії і послабило позиції Радянської влади в Україні.3. У червні-липні 1919 р. почався успішний наступ в Україну військ Денікіна з Донбасу, а з заходу військ Директорії та УГА. На кінець серпня 1919 р. Радянська влада в Україні була повалена. Влітку 1919 р., в один з найважчих періодів існування Радянської влади, для її захисту і зміцнення вирішено було об'єднати всі сили та ресурси. З цією метою 1 червня 1919 р. радянськими республіками було укладено військово-політичний союз.Більшість українських земель була окупована денікінцями, встановлений ними режим був досить жорстоким в національному питанні (війна з Директорією, гоніння на українську культуру) та по відношенню до селянства. Повернення поміщиків, реквізиції хліба та ін. восени 1919 р. викликали в Україні масовий селянський партизансько-повстанський рух проти денікінців. Особливо розгорнув свою діяльність Махно. Повстанські загони мали різне ідейне забарвлення: більшовики, петлюрівці, анархісти та ін. Це підірвало тили денікінської армії.У жовтні 1919 р. Червона армія перейшла в контрнаступ і на січень-лютий 1920 р. в Україні вже втретє була встановлена Радянська влада. Залишки армії Денікіна змогли закріпитися в Криму. Очолив їх генерал Врангель.В Україні знову почалося оформлення державних органів Радянської влади. З грудня 1919 р. по середину лютого 1920 р. верховна та законодавча влада в Україні належала Всеукрревкому, головою якого став Петровський. В свій третій прихід в Україну більшовики в свою політику внесли певні корективи. 4 грудня 1919 р. VIII Всеросійська конференція РКП(б) прийняла написану В.І.Леніним резолюцію "Про радянську владу в Україні", в якій було заявлено про визнання самостійності УСРР, а також про те, що члени РКП в Україні повинні проводити право трудящих вчитися і розмовляти рідною мовою в усіх радянських установах і протидіяти спробам штучно витіснити українську мову. Також були зроблені поступки селянам в земельному питанні, особливо щодо радгоспів.Проте в цілому у 1920 р. більшовики послідовно впроваджували політику "воєнного комунізму". Була проведена націоналізація майже всіх промислових підприємств і дрібних також. 5 лютого 1920 р. Всеукрревком видає закон про землю, за яким селяни отримали абсолютну більшість конфіскованих земель, що в певній мірі їх задовольнило. Але для посилення своїх позицій на селі законом ВУЦВК 9 травня 1920 р. створювалися комнезами, яких у листопаді 1920 р. налічувалося 10799. Комнезами фактично стали провідниками більшовицької політики на селі. Для більшовиків це було актуальним, бо їх продовольча політика не змінилася, так само як і ставлення селян до неї.Для зміцнення своєї влади в Україні, особливо під час боротьби з Денікіним, більшовики пішли на союз з українськими політичними партіями радянської орієнтації, щоб розширити соціальну базу Радянської влади в Україні. До партій радянської орієнтації належали: партія боротьбистів (газета "Боротьба"), яка у травні 1918 р. відкололась від УПСР; у січні 1919 р. від УСДРП відкололася група лівих - незалежники, які у травні 1919 р. розкололися на лівих і правих; у серпні 1919 р. боротьбисти і ліві незалежники об'єднались в УКП (боротьбистів), яка проіснувала до травня 1920 р. і після більшовиків була самою впливовою, особливо серед селян; у січні 1920 р. праві незалежники створили УКП, яка проіснувала до 1925 р.; у березні 1919 р. від УПЛСР (існувала з осені 1918 р.) відкололося ліве крило - борбисти, які проіснували до літа 1920 р. Саме з боротьбистами та борбистами уклали наприкінці 1919 р. більшовики союз проти Денікіна.Власне становище Радянської влади в Україні у 1920 р. було непростим, особливо в умовах триваючої громадянської війни. У квітні - жовтні 1920 р. тривала радянсько-польська війна. Тільки в листопаді 1920 р. було розгромлено армію Врангеля і війська УНР, і зовнішні фронти громадянської війни в Україні було ліквідовано. Але залишився внутрішній фронт - селянські повстанські загони. А навесні 1921 р. сталася сильна політична та економічна криза. 30. Соціально-економічний розвиток УСРР в умовах нової економічної політики На початку 1921 р. в економіці України величезна розруха. Усього 10% від довоєнного рівня становив обсяг промислової продукції України у 1920 р. З 11 тисяч підприємств працювали 2552, з 57 доменних печей - лише одна. Було повністю знищено 4 тисячі кілометрів залізничного полотна, вціліло 40% паровозів. 12 млрд. крб. становила загальна сума збитків. З 20,9 млн. дес. до 15,4 млн. дес. (на 25%) зменшилися посівні площі. Ситуація в економіці на весну 1921 р. стала катастрофічною, що спричинило політичну кризу (повстання у Кронштадті, Тамбовський губернії, Сибіру, Україні). Реальною була загроза нової громадянської війни.У березні 1921 р. Х з'їзд РКП(б) проголосив про перехід до нової економічної політики, суть якої була у відмові від політики воєнного комунізму та у поверненні до ринкових товарно-грошових відносин в управлінні та регулюванні економікою, а також у дозволі на відродження приватно-власницького сектора, але при збереженні політичної влади Комуністичною партією. На селі ж сутність непу становила перехід від продрозкладки до продподатку, відміна продовольчої диктатури та дозвіл вільної торгівлі.Проте в українське село неп прийшов із запізненням. Продуктивні сили села були підірвані громадянською війною та політикою воєнного комунізму. У 1920 р. був неврожай, у 1921 р. - посуха і знову неврожай. Було зібрано 30% від рівня врожаю 1916 р. Також продовжували збирати продрозкладку. У результаті у 1921 - 1923 рр. Україну охопив голод, який сильно зачепив південні та східні губернії, де голодувало від 4 до 7 млн. чоловік. До цього додалася епідемія холери та ін. При цьому продовжувалися хлібозаготовки. Про голод замовчували, використавши його для придушення повстанського руху в Україні. Лише влітку 1922 р. почала надходити допомога голодуючим. Усього ж загинуло від голоду 1,5 - 2 млн. чоловік. Голод було ліквідовано лише в 1923 р.Відбудова ж сільського господарства України почалася по суті з 1922 р. У 1922 р. врожай становив 60,2% від рівня 1916 р. (637 млн. пудів), а у 1923 р. - 72% (765 млн. пудів). Тобто продуктивні сили села потроху почали відроджуватися, але восени 1923 р. виникла криза збуту внаслідок „ножиць цін" на сільськогосподарську і промислову продукцію. Цю кризу подолали економічними заходами.У 1922 - 1924 рр. була проведена грошова реформа, яка встановила тверду валюту (червонець). Тим самим фінансова система була стабілізована, що створило міцну базу для відродження економіки. У 1924 - 1925 господарчому році на селі було здійснено перехід до грошового податку, більш зручного для селян. У 1927 р. в цілому обсяг валової продукції сільського господарства України перевищив довоєнний рівень. У 1926 - 1927 господарчому році відбудова сільського господарства України була завершена.У 20-ті рр. на селі значного розвитку дістали різноманітні форми кооперування селян. Так на 1925 р. 30% селянських господарств було об'єднано у 11300 виробничих сільськогосподарських кооперативах та 6700 споживчих товариствах. 1,2% селянських господарств було об'єднано в колективних господарствах.У промисловості України елементи непу впроваджувались швидко. Вже у 1921 р. були дозволені приватне підприємництво та торгівля, оренда землі та використання вільнонайманої праці. Але великі підприємства, банки, транспорт, зовнішню торгівлю держава залишала у своєму віданні. Тобто відродження та розвиток капіталістичних елементів держава спроможна була тримати під контролем. Відбувалися зміни і в методах керівництва державною промисловістю, відмовилися від трудових мобілізацій, жорсткої централізації управління, широко впроваджувалися економічні методи господарювання, госпрозрахунок. Система главків була ліквідована, запроваджувалися трести, які працювали на засадах госпрозрахунку. 5200 дрібних та середніх промислових підприємств України у 1921 р. були передані в оренду. В Україні діяло 75 тисяч приватних торгівельних закладів.Але промисловість України відроджувалася нерівномірно. Швидко відроджувалася легка промисловість, де не потрібні були великі капіталовкладення, а важка промисловість - довше. У 1925 - 1926 господарчому році видобуток кам'яного вугілля в Донбасі становив 78% від рівня 1913 р. Лише у 1928 р. вугільна промисловість перевищила довоєнний рівень. У 1925 - 1926 господарчому році було виплавлено від рівня 1913 р. чавуну - 58%, сталі - 63%. Хоча на відбудову чорної металургії України було виділено 60% усіх капіталовкладень у чорну металургію СРСР. Зате сільськогосподарське машинобудування України на середину 20-х рр. досягло 158% від довоєнного рівня. У цілому у 1925 - 1926 господарчому році обсяг промислового виробництва України становив більше 90%, а на 1927 - 1928 господарчий рік промисловість України була відроджена. Неп своє завдання виконав.

31 Суспільно-політичне становище в УСРР в 20-х рр. Створення СРСР. Політика "українізації"

1. Суспільно-політичне життя УСРР у 20-ті рр. було вкрай суперечливим. В умовах непу лібералізація виявлялася в певній мірі лише в економічній сфері. У сфері політичній неухильно зберігалася монополія Комуністичної партії на владу. Деякий плюралізм думок в ідеологічній сфері перебував під жорстким контролем партійного апарату. При цьому, основні тенденції часів громадянської війни, спрямовані на придушення інакомислення і усунення суперників Компартії за впливи на маси, зберігалися і продовжувалися.

Особливо жорстоко переслідувалися політичні опоненти Комуністичної партії. У травні 1921 р. в Україні відбувся гучний судовий процес над керівниками УПСР, а у 1922 р. процес над меншовицьким "Південним центром". Діяльність же єдиної легальної опозиційної партії в УСРР УКП всіляко обмежувалася, і більш того, під тиском КП(б)У у березні 1925 р. УКП заявила про саморозпуск.Жорстоко придушувався в Україні і селянський повстанський рух, який набув нової сили з кінця 1920 - весни 1921 рр., в умовах глибокої політичної кризи. Проте на кінець 1921 р. повстанський рух в Україні практично було придушено, в значній мірі завдяки голоду. У вересні 1921 р. було розгромлено махновський рух.Жорстокими, репресивними заходами більшовикам вдалося утримати владу, а позитивні зрушення непу стабілізували ситуацію. У 20-ті роки спостерігалося деяке послаблення тоталітарного характеру більшовицького режиму, окрім сили, застосовували і більш гнучкі методи. Так у боротьби із впливом церкви і релігії на маси Компартія підтримала Українську автокефальну православну церкву, яка існувала у 1921 - 1930 рр., з метою внести розкол в православну церкву в Україні, але у середині 20-х рр. і проти УАПЦ почалися репресії. На початку 20-х рр. особливої актуальності набуло питання про визначення державного статусу радянських республік, їх взаємовідносини, особливо із центром. Формально УСРР була юридично незалежною державою, а її відносини з іншими радянськими республіками були побудовані на основі різних договорів і угод, що характеризувалося як договірна федерація. Так 1 червня 1919 р. було укладено військово-політичний союз радянських республік, а наприкінці 1920 р. між УСРР і РСФРР було підписано двосторонній договір, який закріпив вже оформлені відносини. Але державний суверенітет УСРР був дуже вузький, бо спільне політичне керівництво здійснювала РКП(б). Тому між центральними відомствами РСФРР і Україною нерідко виникали суперечності, існувала напруженість. Центр нерідко нехтував суверенними правами України, що викликало протести з боку частини керівництва України. Щоб подолати ці недоліки, з ініціативи України почалися переговори між партійно-державним керівництвом України і Росії.

Влітку 1922 р. працювала комісія ЦК РКП(б) на чолі із Сталіним (нарком по справах національностей). 23 - 24 вересня 1922 р. було затверджено розроблений нею проект, який дістав назву - план "автономізації". За цим проектом всі радянські республіки входили до складу РСФРР на правах автономії, а центру надавалися великі повноваження. Керівництво УСРР сприйняло цей план неоднозначно. Х. Раковський (у 1919 - 1923 рр. голова РНК УСРР) рішуче виступив проти плану "автономізації", а Д. Мануїльський (у 1921 - 1923 рр. перший секретар ЦК КП(б)У) підтримав цей план. В.І. Ленін виступив проти плану "автономізації", запропонувавши, щоб усі радянські республіки на рівних увійшли до союзної держави, де б суверенітет було виважено розподілено між центром і республіками.10 грудня 1922 р. у Харкові VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив рішення про створення СРСР. 30 грудня 1922 р. у Москві I Всесоюзний з'їзд Рад проголосив утворення СРСР, формально за ленінським планом, а фактично був реалізований сталінський план "автономізації".

3. На початку 20-х рр. особливої актуальності набули і питання національної політики, що конче потрібно було Комуністичній партії для зміцнення її влади в національних регіонах. У 1923 р. ХІІ з'їзд РКП(б) у сфері міжнаціональних відносин проголосив політику "коренізації", яка в Україні дістала назву "українізації". Політика українізації передбачала: виховання кадрів з представників корінної національності в дусі відданості комуністичній ідеології, впровадження в роботу апарату управління мови корінної національності, розширення мережі навчальних закладів із навчанням рідною мовою, а також розвиток національної культури. Але справжня сутність українізації була в тому, щоб закріпити владу Компартії в Україні і перебудувати ідеологічну сферу на засадах комуністичної ідеології.Тому ставлення до українізації, особливо з боку членів КП(б)У, де українці становили 25%, було неоднозначним. Сильним виявився і опір українізації. У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив із "теорією" про боротьбу двох культур в Україні. Двозначною була і позиція Л. Кагановича, який у 1925 - 1928 рр. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Але частина українських комуністів з ентузіазмом підтримала курс на українізацію.Керівництво і практичне проведення українізації в значній мірі здійснював наркомат освіти УСРР, а його в 20-ті - на початку 30-х рр. очолювали переконані прихильники українізації, у 1924 - 1927 рр. - О. Шумський, у 1927 - 1933 рр. - М. Скрипник. Особливо рішуче діяв Шумський, який у 1926 р. звернувся з листом до Сталіна, вимагаючи прибрати Кагановича з України і замінити його Чубарем. У відповідь Каганович звинуватив Шумського в націоналізмі. Кампанія критики Шумського скоро перейшла у відверте цькування. Шумського зняли з посади наркома і вислали за межі України. Так з'явився "шумськизм".Одне із звинувачень Шумському було в тому, що він підтримав "національний ухил" М. Хвильового. Саме Хвильовий започаткував літературну дискусію у 1925 - 1927 рр., в якій йшлося про шляхи розвитку української літератури, про необхідність широкого використання досягнень європейського мистецтва, а не тільки однобічно орієнтуватися на російську культуру. Тому було висунуте гасло: "Геть від Москви! Дайош Європу!" У 1926 - 1927 рр. М. Хвильового звинуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу партії. Так з'явилася "хвильовизм".

На початку 1928 р. в журналі "Більшовик України" з'явилася стаття М. Волобуєва, в якій була піддана критиці економічна політика ВКП(б) в Україні і доводилося, спираючись на факти, що Україна залишається, як і раніше, економічною колонією Росії, що українська економіка може розвиватися самостійно. Погляди Волобуєва також були засуджені. Так з'явилася "волобуєвщина".

Проте, незважаючи на всі суперечності, українізація приносила вагомі здобутки. Відбувалася посилена українізація партії і державного апарату. Якщо в КП(б)У українців було у 1922 р. - 23%, то у 1933 р. вже близько 60%. У ЦК КП(б)У українців було у 1924 р. - 16%, у 1930 р. - 43%. У 1929 р. в УСРР діяло з українською мовою навчання: 80% шкіл, більше 60% технікумів, 30% інститутів. Періодичні україномовні видання у 1922 р. становили не більше 10, у 1933 р. з 426 видань україномовних було 373.Складовою українізації став розвиток культури і мови представників інших народів, які проживали в Україні. У 1925 р. в УСРР з 28 млн. населення українці становили 22 млн., а інші - 6 млн. Було відкрито сотні шкіл з національними мовами навчання, десятки національних театрів, періодичних видань. В місцях компактного проживання національних груп неукраїнського населення було створено 12 національних районів і 538 сільських рад (болгарських, грецьких, єврейських, німецьких, польських та інших).Взагалі здобутки українізації були дуже вагомі. Особливого розвитку дістала українська культура, література, мистецтво, які в 20-ті рр. пережили справжнє відродження і розквіт. Видавалися десятки альманахів, збірників, журналів. Існували десятки літературно-художніх об'єднань: "Гарт", "Плуг", "Ланка", "Молодняк", "Авангард", ВАПЛІТЕ та ін. Діяли О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, М. Рильский, В. Сосюра, Г. Тичина, М. Хвильовий та інші. У ці ж роки діяв театр Леся Курбаса "Березіль", уславився кінематограф О. Довженка (фільми "Арсенал", "Звенигора" та інші). Тобто українізація не піддається однозначному оцінюванню, проте вже на початку 30-х рр. починається процес її згортання, а на кінець 30-х рр. фактично вона ліквідовується.

32. Протиріччя соціально-економічного розвитку УРСР наприкінці 20-х - у 30-ті рр. "Великий перелом"

На 1927-1928 рр. економіка СРСР була відбудована. Актуальними стали питання подальшого розвитку економіки.

У сільському господарстві пріоритет віддавався поширенню форм колективного господарювання на селі. Тим більше, що на 1928-1929 рр. неп на селі фактично згортається. Причиною цього стала хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. (державні ціни на зерно не задовольняли селян). Подібна криза була у 1925-1926 рр., але тоді її подолали економічними заходами. Взимку 1928 р. з ініціативи Сталіна до селян, що відмовлялися продавати державі хліб, застосовувалися репресії (арешти, конфіскації). Через рік усе повторилося.У травні 1929 р. ХІ Всеукраїнський з\'їзд Рад затвердив план економічного розвитку України в роки першої п\'ятирічки, на кінець якої передбачалося об\'єднати в колгоспах селянських господарств: по СРСР - 18-20%, а в Україні - 30%. Це були напружені, але достатньо реалістичні показники. Проте, наприкінці 1929 р. Сталін висуває гасло про проведення суцільної масової колективізації у найближчі строки і ліквідацію куркульства як класу. 5 січня 1930 р. з\'являється постанова ЦК ВКП(б) про \"Темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву\", за якою в Україні планувалося завершити колективізацію восени 1931 р. або на весні 1932 р. Проте партійне - державне керівництво УРСР (С. Косіор та ін.) проголошують ще більш високі темпи, за якими колективізацію Степу планувалося завершити навесні 1930 р., а всієї України восени 1930 р. Селяни в масі своїй не хотіли йти до колгоспу, тому тільки грубе насильство сприяло дотриманню проголошених темпів колективізації.Темпи колективізації: на кінець січня 1930 р. - 15,4% селянських господарств; на 1 березня 1930 р. - 62,8%; на осінь 1930 р. - 20%; на 1 січня 1931 р. - 34,4%; на 1 листопада 1931 р. - 69,3%; на 1937 р. - 96%.Примусова колективізація у січні-лютому 1930 р. зустріла впертий опір селянства, доходило навіть до збройних повстань. Стався масовий забій худоби, поголів\'я зменшилося майже наполовину. Опір був настільки сильним, що на початку березня 1930 р. Сталін в газеті \"Правда\" опублікував статтю \"Запаморочення від успіхів\", в якій звинуватив місцеві кадри. Також було опубліковано Примірний статут сільськогосподарської артілі. Селянам дозволили мати корову, дрібну живність, присадибну ділянку. Це дещо заспокоїло селянство. Селянам дозволили виходити з колгоспів, тому до кінця 1930 р. спостерігався відтік, але у 1931 р. починається нове прискорення темпів колективізації, але тепер вже переважно економічними методами, через податки. Селянство знову \"потягнулося\" до колгоспів. Одночасно заможних селян та тих, хто чинив опір колективізації, розкуркулювали. Усього за роки колективізації розкуркулили в Україні приблизно 200 тисяч селянських господарств, що разом із членами родини становило 1,2-1,4 млн. чоловік, з яких 860 тисяч виселили на Північ і до Сибіру (\"спецпереселенці\").Примусова колективізація не підвищила ефективність сільськогосподарського виробництва. Селяни не хотіли працювати в колгоспі. Державні хлібозаготівлі становили: у 1930 р. - 400 млн. пудів хліба; у 1931 р. - 380 млн. пудів хліба; у 1932 р. - 195 млн. пудів хліба.У 1932 р. ситуація склалася катастрофічна. Продуктивні сили села були підірвані. На весну 1932 р. було засіяно трохи більше половини посівних площ, до цього ж додалися безгосподарність, небажання селян працювати. Реальною ставала загроза голоду. Почалися крадіжки на колгоспних полях. Сталін власноручно написав Закон про охорону соціалістичної власності від 7 серпня 1932 р., який в народі дістав назву \"Закон про п\'ять колосків\". За цим законом за крадіжку присуджували розстріл або позбавлення волі не менш ніж на 10 років із конфіскацією майна. Окрім іншого, зрив державного плану хлібозаготівель у 1932 р. (останній рік п\'ятирічки) примусив керівництво до надзвичайних заходів. У зернові райони СРСР були направлені надзвичайні комісії. Молотов очолив хлібозаготівельну комісію ЦК ВКП(б), направлену в Україну у 1932 р. Комісія діяла дуже жорстоко. Проводилися подвірні обшуки, конфіскація усього продовольства. Припинялося постачання товарів. Жорстоким репресіям піддавалися місцеві кадри. Сільські райони оточувалися кордонами військ. Тобто селян свідомо прирікали на голод, бо врожай 1932 р. (88% від середнього врожаю за 1926-1930 рр.) був достатнім для забезпечення України продовольством. Голод в значній мірі був штучний, по суті як виховний засіб проти антиколгоспних настроїв селянства. У результаті, у 1932-1933 рр. в Україні голод набув жахливих розмірів (до 1988 р. в радянській літературі про нього не згадували). Кількість жертв голоду становила від 3 до 4,5 млн. чоловік, у інших джерелах - до 7-8 млн. чоловік.Воєнно-комуністичні методи управління сільським господарством, які переважали в політиці держави на селі на початку 30-х рр., виявили свою економічну та політичну недоцільність. У 1933-1934 рр. сталінське керівництво шукає шляхи вдосконалення управління селом. Визначаються фіксовані розміри хлібозаготівель, а надлишки колгоспам дозволено продавати на колгоспному ринку. Щоб пробудити зацікавленість селян в результатах своєї праці, а також покращити організацію сільськогосподарського виробництва запроваджувалися виробничі бригади, елементи нормування і відрядна форма оплати праці. Підвищувалося оснащення колгоспів сільськогосподарською технікою. Наприкінці 30-х рр. на селі працювало 100 тисяч тракторів, 33 тисячі комбайнів, 550 тисяч вантажних машин (на майже 30 тисяч колгоспів і тисячу радгоспів). Уся техніка зосереджувалася в машинно-тракторних станціях (МТС), перша з яких в Україні була відкрита у 1928 р. 958 МТС вже діяло в Україні наприкінці другої п\'ятирічки. Розгортається на селі стаханівський рух. У 1935 р. Марія Демченко стала ініціатором руху за вирощування 500 ц. цукрових буряків з гектару. Парасковія Ангеліна виступила ініціатором Всесоюзного змагання жіночих тракторних бригад. Це сприяло зростанню сільськогосподарського виробництва. Так було заготовлено у 1933 р. - 317 млн. пудів хліба, у 1935 р. - 462 млн. пудів хліба, у 1940 р. - 576 млн. пудів хліба. Продуктивні сили українського села, підірвані примусовою колективізацією і голодомором, потрохи відроджувалися, але натуроплата праці колгоспників становила лише 12-15% від заробленого.У промисловості в другій половині 20-х рр. (1925-1927 рр.) курс було взято на індустріалізацію, щоб перетворити СРСР на могутню індустріально розвинену країну. За першим п\'ятирічним планом середньорічні темпи приросту промислової продукції становили приблизно 20-22%. Це були напружені, але достатньо реалістичні показники. Капіталовкладення в економіку України склали 13 млрд. крб. (по СРСР-64 млрд. крб.). Планувалося збільшити виробництво електроенергії в 2,5 рази, важкого машинобудування в 3 рази, хімічної промисловості в 3,5 рази.

1928-1929 рр., перший рік п\'ятирічки, був успішним. Валова продукція промисловості УРСР збільшилася на 20% (проти 16,5% за п\'ятирічним планом), тобто починалося все успішно, але наприкінці 1929 р. здійснюється перехід до форсованої індустріалізації. У листопаді 1929 р. пленум ЦК ВКП(б) схвалив рішення \"за всяку ціну\" прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості. У статті \"Рік великого перелому\" Сталін визначив приріст великої промисловості на 1929-1930 рр. у 32%. У липні 1930 р. на ХVІ з\'їзді ВКП(б) Сталін на 1930-1931 рр. визначив 45% приросту промислової продукції, а у 1932 р. на ХVІІ конференції ВКП(б) Орджонікідзе на 1931-1932 рр. визначив приріст промислової продукції на 36 %. Ці показники ніяких серйозних обґрунтувань не мали, вони не були підкріплені відповідними матеріальними ресурсами, тобто це були авантюристичні директиви, економічно не обґрунтовані. Але, не зважаючи ні на що, вимагалося виконати призначені темпи. Почалося штурмовщина, „лихоманка буднів\". Надзвичайним напруженням сил і ресурсів робилося все для здійснення намічених темпів, у значній мірі за рахунок зниження життєвого рівня народу. Виник товарний голод. У 1928 р. в містах була запроваджена карткова система на продовольство. Почалося знецінення грошей. Джерелами індустріалізації стали державні позики, торгівля алкогольними напоями, експорт хліба, лісу, нафти, культурних цінностей та інше. Тобто це була широка експлуатація трудового ентузіазму мас. З 1929 р. широко розгортається соціалістичне змагання.Проте, не зважаючи на всі зусилля, досягти намічених рубежів не вдалося. Справжні підсумки першої п\'ятирічки Сталіним були приховані. У 1933 р. він заявив, що перша п\'ятирічка виконана за 4 роки і 3 місяці, а важка промисловість зросла на 108%. У дійсності темпи розвитку промисловості зменшилися з 23,7% у 1928-1929 рр. до 5% у 1932-1933 рр. (замість 36%), в середньому на рік становило 15,7%, що було навіть менше ніж за п\'ятирічним планом. Це був провал сталінського плану форсованої індустріалізації й надіндустріалізації. Конкретно ж, за п\'ятирічним планом передбачалося збільшити виплавку чавуну з 2,4 млн. т (1928 р.) до 6,6 млн. т (у 1933 р.), за форсованими темпами обсяги виплавки чавуну потрібно було збільшити втроє, а фактично у 1933 р. виплавили 4,3 млн. т. Видобуток кам\'яного вугілля планували збільшити з 27 млн. т до 53 млн. т, підняли до 80 млн. т, а фактично видобули 45 млн. т.Хоча й був провал, але досягнули великого приросту. В УРСР будувалося близько 400 нових підприємств. 1 травня 1932 р. почала працювати Дніпрогес. У Донбасі 53 нові шахти давали 21 млн. т вугілля на рік, було збудовано 12 доменних печей, 24 мартенівські печі. У Харкові за 15 місяців було збудовано ХТЗ. 1 жовтня 1931 р. зійшов перший трактор ХТЗ. Прорахунки першої п\'ятирічки в певній мірі були враховані. Щорічний приріст промислової продукції у другій п\'ятирічці (1933-1937 рр.) було встановлено у 16,5%.З метою підвищення ефективності виробництва, продуктивності праці посилювалася експлуатація трудового ентузіазму робітничого класу. У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти \"Центральна-Ірмине \" в Кадіївці Олексій Стаханов з двома підсобними робітниками за зміну видобув 102 т вугілля замість 7 т (в 14,5 разів більше). З 1935 р. розгортається стаханівський рух. З\'являються сотні, тисячі стахановців в різних галузях промисловості. Незважаючи на деяку штучність організації цього руху, він сприяв підвищенню ефективності виробництва.Результати другої п\'ятирічки були фальсифіковані, як і першої. Заявили, що виконана вона за 4 роки і 3 місяці, але реальне виконання становило 70-77%.У третій п\'ятирічці темпи розвитку промисловості не відставали від запланованих, але не рідко в результаті застосування надзвичайних заходів. У червні 1940 р. було видано указ Верховної Ради СРСР \"Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств та установ\", за яким порушення дисципліни, запізнення вважалися кримінальним злочином.Не зважаючи на всю протирічність здобутого, досягнуте було вагомим. Україна, по суті, стала індустріальною державою. За роки перших трьох п\'ятирічок побудовано було сотні підприємств. Серед них 7 промислових гігантів-новобудов: \"Азовсталь\", \"Запоріжсталь\", \"Криворіжсталь\", \"Дніпрогес\", Дніпровський алюмінієвий (м. Запоріжжя), Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи. Також було 5 реконструйованих гігантів: Луганський паровозобудівний завод, Макіївський, Дніпродзержинський, Дніпропетровський, Комунарський металургійні заводи. Таких промислових гігантів в СРСР було близько 35. Наприкінці 30-х рр. частка України від загальносоюзного становила: у видобутку вугілля - 50,5%, залізної руди - 67,6%, виплавці чавуну - 49,7%, виробництві сталі - 48,9%. У цілому ж, наприкінці 30-х рр. Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за обсягом виплавки чавуну, та четверте місце в світі за видобутком кам\'яного вугілля.