Національне відродження і соціально-політичні рухи у Наддніпрянській Україні в першій половині ХІХ ст.

Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності. За неповними даними, в Україні від 1797 р. До 1825 р. Відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер, малочисленість учасниківтощо. Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. Були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками почалася ще 1812 р. І характеризувалася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Припинилися вони лише зі смертю Кармалюка. Декабристський рух.Рішучіше діяли у цей період таємні дворянські організації, до яких входили в основному кадрові офіцери. У змаганнях проти царського самодержавства та кріпосницьких порядків Російської імперії вони зробили головну ставку на військовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть перед цілковитим знищенням царської родини. І в цих організаціях, активною виступали українці. Наприклад, у «Союзі порятунку» («Товариство істинних і вірних синів вітчизни»), що виник 1816 р. В Петербурзі у 1817 р, цей «Союз» реорганізувався в Москві у «Союз благоденства», якуий відкрив свою філію в Тульчині на українському Поділлі. Україна посіла важливе місце у планах його організаторів. У1820 р. Вони поділили «Союз благоденства» на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого залишили столицю імперії, а вся діяльність другого зосередилась в Україні — у місцях розташування військ. Програмний документ під назвою «Руська правда» був ще консервативнішим щодо національного питання як загалом в усіх державах, так і в Російській імперії та Україні. Від імені Південного товариства його склав П. Пестель. «Руська правда» обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоч і закликала до демократичного оновлення її форм державного управління (на зразок конфедерації Сполучених Штатів Америки) та до соціально-економічних перетворень ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувались необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і надання права на придбання землі у приватну власність.
Поблажливішим у розв'язанні «українського питання» виявилось Північне товариство. Його програма під назвою «Конституція», складена Микитою Муравйовим, хоч і не передбачала повної незалежності України, але в майбутньому адміністративно-політичному устрої серед «держав» і «областей» федерації планувала створення Української і Чорноморської «держав» (з центрами, відповідно, у Харкові і Києві). Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві на початку XIX ст. Все більше зростаючий спротив. Про це свідчили події та процеси українського національно-культурного відродження XIX — початку xxст.
Колискою цього відродження стала Слобожанщина, де з ініціативи української інтелігенції, підтриманої громадською думкою і коштами людей усіх станів, 1805 р. В Харкові було відкрито університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на українських землях, що перебували в складі Російської імперії. Харківський університет став не лише науково-освітнім центром, а й охоронцем та провідником української культури. При університеті було відкрито друкарню і кни гарню, видавались газети, альманахи, часописи. Ці видання висвітлювали не тільки поточне соціально-економічне і політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури. Девізом першого в Україні масового часопису «Украинский вестник», що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік Украинский вестник» першим започаткував друкування українською мовою. Зокрема, професор Харківського університету Петро Гулак-Артемовський друкував тут українською мовою свої поетичні та літературні твори. Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України. Десятки і сотні родин українських освічених людей мали списки славнозвісних козацьких літописів XVII— XVIII ст. — Самовидця, Величка, Граб'янки, поширювали їх серед громадськості. Найбільшої популярності набув історично-публіцистичний твір «Історія Русів», авторство якого не встановлено. У 1822 р. У світ вийшла перша узагальнююча, документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського — «История Малой России».У цей період активну роль в українському національно-культурному відродженні відіграє Київ з його університетом (відкритий у 1834 р.), в якому концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Навесні 1846 р. У Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Головною метою своєї діяльності товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок Французької Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. Царські жандарми заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань братства і під конвоєм відправили до Петербурга.