Наукові відкриття у галузі медицини і фармації у XVIII і XIX ст.

Кінець XVIII і початок XIX століття характеризується зростанням науково-технічної революції, що позитивно впливає на рівень виробничих сил. Про це свідчить впровадження в промислове виробництво пару, винахід силових машин, станків. Ці зрушення відбулися внаслідок прогресу в області точних наук, фізики, хімії, природничих наук. Особливий вплив на розвиток природознавства, медицини і фармації справили три великі природничо-наукові відкриття.

 

1. Закон про збереження і перетворення енергії. Він посприяв більш повному розумінню питань обміну речовин, їх механізму та ролі в живих організмах за їхнього різного стану (Лавуазьє, 1773).

2. Єдність клітковової будови тваринного і рослинного організму. (Закон сформований ботаніком Теодором Шлейдером та лікарем Томасом Шванном, 1859).

3. Еволюційне вчення Чарльза Дарвіна. Праця “Про походження видів”, 1859 р., розкрила причини різноманітності організмів, пристосування їх до умов існування.

Медицина і фармація все більш набуває характеру природничо-наукових дисциплін. Їхній розвиток набуває експериментального характеру.

Особлива увага надається дослідженням з анатомії людини. Після праць середньовічного вченого Андреаса Везалія та його методики наочного викладання анатомії значно зростає авторитет предмета та тих, хто його викладає. Про це свідчать картини видатних художників, на яких змальовують анатомів за роботою. На кафедрах анатомії споруджують спеціальні лекційні приміщення у вигляді амфітеатрів. На основі проведених досліджень анатоми описують раніше невідомі морфологічні структури.

 

В Лейденському університеті (Нідерланди) проф. Альбінус збагатив анатомію людини малюнками, виконаними з виключною художньою досконалістю (перший анатомічний атлас). Професор Амстердамського університету Фредерік Рюйш особисто підготував унікальну колекцію музейних експонатів і створив перший анатомічний музей.

 

Як наука і предмет викладання, анатомія виділилась в окрему самостійну дисципліну на початку XIX століття. До того вона об’єднувалась з фізіологією, патологією і вивчалась в тісному зв’язку з хірургією. Про значення, яке надавалось знанням з анатомії, свідчить вислів видатного російського анатома проф. Е. Мухіна, (випускника Єлізаветградської медико-хірургічної школи). “Лікар – не анатом – не тільки безкорисний, але й шкідливий”.

Ще Уільям Гарвей та Френсіс Бекон (англійські вчені ХУІІст.) висловлювали думку про необхідність співставлення явищ, які спостерігаються у хворих під час хвороби, зі змінами, які можливо виявити після смерті на трупах людей. Початок цього напрямку розвитку медицини був покладений талановитим професором-анатомом Падуанського університету Джованні Морган’ї (1688-1771). Він протягом 60 років вів записи всіх відхилень, які він бачив в організмі померлих хворих.

Після узагальнення досліджень матеріалів 700 розтинів, Д. Моргани в 1761 р. видає 12-томну працю “Про місце знаходження та причини хвороб”.

Своїми дослідженнями Д. Моргани започаткував патологічну анатомію, яка стала невід’ємною частиною клінічної медицини. Крім того, це була перша наукова класифікація хвороб.

Подальшим етапом в розвитку патологічної анатомії були праці французького вченого Ксав’є Біша (1771-1802), який прослідкував прояви хвороб не в окремих органах, а в тканинах. Він описав 21 тканину і в 1800 році видав працю під назвою “Трактат про мембрану”. Він вважав, що тканини є носіями всіх життєвих процесів, а патологічні зміни відбуваються не в органах, а в їхніх тканинах.

 

Карл Рокитанський (XIX ст.) видає “ Основи патологічної анатомії і вважає, що основною причиною хвороби є порушення складу рідин (соків) організму, а патологічні зміни в органах і тканинах – вторинні явища. Рудольф Вірхов – німецький патологоанатом, вивчав морфологічні зміни клітин при різних хворобах. Він вважав, що “ ненормальна діяльність ” клітин є джерелом захворювань, і на цій основі обгрунтував теорію целюлярної патології (1858).

В XVIII – XIX століттях відбулось становлення фізіології як самостійної фундаментальної науки. Виникла нагальна потреба у з’ясуванні механізмів процесів, які обумовлювали здоров’я та їхні хвороби.

Розвитку експериментального напрямку в проведенні дослідів сприяв видатний французький вчений Франсуа Мажанді (1783-1855). Він розробив і удосконалив техніку вівісекції (на тваринах).

Найбільш відомі його праці з вивчення нервової системи. В історію медицини він увійшов як засновник витонченої хірургічної методики і гострого фізіологічного досліду. Його учень Клод Бернар (1813-1873) вивчав функції спинного мозку, вплив нервової системи на фізіологічні та патологічні процеси. Найбільше поширення отримали його роботи з вивчення обміну цукру в організмі, функції печінки. Він також займався експериментальною фармакологією, проводячи дослідження стосовно дії ліків та отрут. Клод Бернар стверджував, що терапія повинна опиратись на знання механізму хворобливих явищ і властивостей застосованих ліків. “ Фізіологія, – писав Клод Бернар, – складає основу практичної медицини… Клініка ставить завдання, а фізіологія пояснює явища, які виникають у хворому організмі ”.

Серед основоположників фізіології чільне місце займає німецький природознавець Йоганс Мюлер. В 1833 р. він сформулював основні положення рефлекторної теорії, яка знайшла подальший розвиток в працях російських фізіологів Івана Сєченова та Івана Павлова.

Іван Сєченов (1829-1905) вивчав рефлекторну основу психічної діяльності і впевнено довів, що “всі акти свідомого і несвідомого життя згідно способу походження є рефлекси”. Класичним завершенням його роботи стала праця “Рефлекси головного мозку” (1863). Він дав повне фізіологічне обгрунтування механізму безумовних рефлексів.

Розвиток фізіології пов’язаний з ім’ям Івана Павлова (1843-1936). В 1897 р. були надруковані його “Лекції про роботу залоз травлення”. За досягнення в обгрунтуванні механізму травлення Іван Павлов у 1904 р. був удостоєний Нобелівської премії. Він впровадив в практику фізіологічних доліджень метод хронічного експерименту, який дозволив вивчати цілісну, практично здорову тварину. Вивчаючи поведінку тварин, він виявив рефлекси нового типу, які формуються і закріплюються при певних умовах навколишнього середовища. Павлов назвав їх умовними. Він довів, що умовні рефлекси виробляються в корі великих півкуль мозку в нормі і патології. В результаті цих досліджень було створено вчення про вищу нервову діяльність — одне з найбільших досягнень природознавства. Відомі також дослідження Павлова з фізіології серцево-судинної системи.

В результаті успіхів в дослідженні функцій центральної нервової системи, кровообігу, органів травлення, розробки рефлекторної теорії, методик оперативного втручання, фізіологія стала сформованою галуззю природознавства і невід’ємною частиною клінічної медицини. В складі лікарень почали створювати клініко-фізіологічні лабораторії.

В XIX столітті формується самостійна наука мікробіологія. Її історія розвитку має два періоди: емпіричний та експериментальний. Ідея про наявність живих збудників інфекційних захворювань існувала ще в глибокій давнині. Застосовувались певні запобіжні заходи, ізоляція інфекційних хворих. Першим описав живі мікрооганізми Антоній Левенгук за допомогою сконструйованого ним мікроскопа (1695).

Видатним досягненням емпіричного періоду було відкриття методу попередження захворювання натуральною віспою (вакцинація) англійцем Дженнером. Він звернув увагу на те, що у доярок, які доять корів, хворих коров’ячою віспою, на руках з’являються міхурці, які нагадують віспяні пустули. Через декілька днів вони рубцюються. Коли в цій місцевості виникала натуральна людська віспа, доярки ніколи нею не хворіли. Свої спостереження Дженнер вів 25 років. В 1796 р. він прищепив восьмирічному хлопчику вміст пустули коров’ячої віспи, пізніше – пустулу натуральної віспи. Хлопчик не захворів. У 1798 р. Дженнер підсумовує свої спостереження у книзі “Дослідження причин і дії коров’ячої віспи”. З цього року віспощеплення впроваджується в англійській армії і флоті, а з 1808 р. стає державним заходом.

Початок експериментального періоду пов’язаний з відкриттями видатного французького вченого-хіміка та мікробіолога Луї Пастера (1822-1895). Він є засновником наукової мікробіології та імунології. Основними відкриттями Пастера є:

1. Ферментаційна природа молочно-кислого та винно-спиртового бродіння.

2. Створення вакцини проти сибірської виразки.

3. Створення антирабічної сироватки (проти сказу).

В 1885 р. Пастер організував в Парижі першу в світі антирабічну станцію. Друга станція в 1886 році була відкрита в Одесі Ілльою Мечніковим (1845-1916), який разом з Пастером працював над винаходом антирабічної сироватки. Іван Мечніков – видатний вчений, біолог, імунолог та бактеріолог – творець фагоцитарної теорії імунітету (захисту організму від окремих інфекційних захворювань). Вивчаючи процеси внутрішньоклітинного травлення, він відкрив захисну функцію фагоцитів від хворобонебезпечних мікроорганізмів. В кінці XIX століття німецький вчений Пауль Ерліх започаткував вчення про антитіла як фактор гуморального імунітету. Таким чином, разом з фагоцитарною теорією Мечнікова, було створено вчення про імунітет. Його автори в 1908 р. були удостоєні Нобелівської премії.

Велике значення для розвитку медичної мікробіології мали відкриття німецького бактеріолога Роберта Коха (1843-1910), лауреата Нобелівської премії. Його заслуги:

1. Першим запропонував метод вирощування чистих бактеріологічних культур на твердих поживних середовищах.

2. Відкрив збудниів туберкульозу (1882) та холери (1883).

3. Встановив загальні принципи епідеміології інфекційних хвороб (тріада Коха):

а) знаходження мікробів у всіх випадках захворювання.

б) можливість отримання чистої культури мікроорганізмів.

в) можливість відтворення хвороби у тварин через зараження культурою мікроорганізму.

Завдяки відкриттям Пастера, Коха, Мечнікова, Ерліха мікробіологія отримала широке розповсюдження. Успіхи мікробіології з вивчення збудників інфекційних хвороб зумовили успішну специфічну профілактику.

Досягнення науково-технічної революції та фундаментальних наук обумовили поступ практичної медицини, починаючи з методики дослідження хворих. У XVIII столітті розвинулись наукові центри на півночі Европи, зокрема, Лейденський університет в Нідерландах. Тут працювали природознавець Карл Лінней, філософ Рене Декарт, лікар Ламетрі та багато інших вчених зі світовим ім’ям. Відродивши гіппократівську традицію, студентів навчали безпосередньо біля ліжка хворого. Адже в епоху середньовіччя навчання було виключно теоретичним за книжками авторитетів. Цей схоластичний метод продовжував діяти в багатьох університетах ще і в XVІІІ столітті. В Лейденському університеті працював лікар і хімік Герман Бургаве (1668-1738), доктор медицини і філософії. Найбільшу славу він завоював як викладач внутрішніх хвороб. В 1698 р. він організував першу терапевтичну клініку, на базі якої стали всебічно вивчати хвороби і вирішувати наукові проблеми в інтересах хворого. До нього приїжджали вчитися студенти і лікарі з інших країн і називали його “ всієї Европи вчитель ”. Бургаве був прихильником ятрофізичного напрямку в медицині і вважав, що основою життєдіяльності людини є рух. Теплота в організмі, згідно його поглядів, створюється в результаті тертя крові об стінки судин, а захворювання є наслідком застою крові в капілярах. Звідси, для лікування, в першу чергу рекомендувались гімнастичні вправи, перебування на повітрі, дієта. Свої погляди на терапевтичну клініку він узагальнив у праці: “Вступ до клінічної медицини ”. Бургаве писав, що клінічною називається медицина, яка:

1. спостерігає хворих біля ліжка.

2. там же вивчає засоби, які необхідні для лікування.

3. використовує ці засоби.

Щоб лікувати, необхідно відвідати та побачити хворого, детально відслідкувати з допомогою органів чуття людину здорову, хвору, вмираючу і мертве тіло. Ці положення були спрямовані проти схоластики і визначали впровадження в клінічну медицину спостереження і досліду. Завдяки новому підходу вдосконалювалось описання нових форм хвороб. Разом з тим діагностика їх була обмежена. Суттєві зміни в цьому відношенні відбулись на межі XVIII і XIX століть, чому сприяли:

1. Прозекторська служба, яка, проводячи розтини померлих, з’ясовувала точність прижиттєвої діагностики та правильність лікування, визначала помилки лікарів.

2. Клініко-фізіологічні лабораторії, де, проводячи досліди на тваринах, фахівці відкривали механізми хвороби та обґрунтовували дію ліків.

3. Започаткування перших клінічних аналізів, зокрема, крові та сечі.

Кінець XVIII та перша половина XIX століття характеризуються визначними відкриттями діагностичних методик.

Віденський лікар Леопольд Ауенбруггер (1722-1809) відкрив і розробив метод простукування (перкусії) для визначення наявності рідини в грудній клітці. В 1761 р. він публікує результати своїх досліджень. Дивовижно, але його відкриття залишилось поза увагою лікарів протягом 50 років. Пізніше французький лікар Жан Корвізар (1755-1820), лейб-медик Наполеона, ознайомившись з цим методом, протягом двадцяти років перевіряв його на практиці, значно розширивши обсяг спостережень. Після публікації власного досвіду, метод перкусії став загальноприйнятим.

Наступним кроком в розвитку діагностики було впровадження в клінічну медицину вислуховування (аускультації). Відкриття зробив французький лікар Рене Ласнек (1781-1826), клініцист, патологоанатом, викладач медичної школи в Парижі. Він сконструював з дерева інструмент, названий стетоскопом (від грецького – груди, дослідження). Він описав звукові компоненти різних типів дихання, голосу, кашлю, хрипів. Без попередників, власними силами досяг в розробці аускультації високої досконалості. В другій половині XIX століття обидва методи діагностики швидко вдосконалювались.

Завдяки досягненням фізики, з’явились перші освітлювальні та оптичні прилади. Око лікаря отримало можливість розглядати процеси у внутрішніх органах живої людини (цистоскоп, гастроскоп, бронхоскоп).

Завдяки розвитку органічної хімії удосконалювались лабораторні дослідження. З’явилась експериментальна фармакологія, яка на основі фізіологічних методів встановлювала дозовану дію препаратів рослинного та синтетичного походження.

Завдяки мікробіології, лікувальний арсенал почав поповнюватись ліками біологічного походження (вакцини, сироватки).

Все це сприяло розвитку провідної клінічної дисципліни – терапії.В імперській Росії слід в розвитку терапії залишив професор Московського університету Матвій Мудров (1776-1831). Він пропагував індивідуальний підхід до хворого. Його основне положення – лікування не хвороби, а самого хворого.

Серед терапевтів другої половини XIX століття слід згадати Сергія Боткіна (1839-1889). Він описав клінічну картину ряду захворювань, зокрема інфекційний гепатит (хвороба Боткіна), відкрив декілька лабораторій і серед них – фізіологічну, якою завідував Іван Павлов, створив новий напрямок в терапії – експериментальний та заклав основи клінічної фармакології.

Прогрес хірургії в різних країнах Европи відображав особливості їх економічного та соціального розвитку. До кінця XVIII століття хірургія в Европі вважалась ремеслом, а не наукою. В 1731 році в Парижі була відкрита перша хірургічна академія, яка прирівнювалась до медичного факультету університету. Відсутність засобів тривалого знеболення та боротьби з мікроорганізмами в рані обмежили діапазон хірургічних втручань. Розвиток хімії став поштовхом для пошуку знеболювальних речовин та використання їх у медицині. Першою такою речовиною став ефір, винайдений аптекарями. В 1846 р. американський лікар Джексон разом із зубним лікарем Мортоном вперше використали ефір для знеболення при видаленні зуба. Після цього ефір почав інтенсивно впроваджуватись в практику в багатьох країнах світу, в тому числі і на Україні. В 1847 році англійський хірург Сімпсон вперше використав хлороформ як знеболюючий засіб. Завдяки цим відкриттям хірурги отримали можливість більш спокійно, без поспіху, оперувати.

 

Залишалось ще одне завдання – боротьба з інфекцією ран. Віденський акушер Земмельвейс, вивчивши причини післяпологової лихоманки та значної смертності після неї, встановив (1847), що причина – в переносі заразного початку руками та інструментами акушерів. Англійський хірург Джозеф Лістер вважав, що збудниками нагноєння є нижчі істоти, які знаходяться в повітрі (міазми), тобто мікроби. Як запобіжний засіб він використовує карболову кислоту. Її розпилювали в операційній і над столом хірурга під час операції. Цим же розчином обливали операційне поле і рану. Рану накривали складною пов’язкою, насиченою карболовим розчином. Концентрація парів карболової кислоти бувала такою, що хірурги втрачали свідомість.

 

Надалі впроваджується стерилізація інструментів, перев’язочного матеріалу, одягу персоналу проточним паром та паром під високим тиском. Хіміки та фармацевти відкривають та впроваджують в практику такі речовини, як йод, йодоформ, марганцево-кислий калій, пізніше – в XX столітті – фурацилін, сульфаміди, антибіотики та інші антисептики.

 

 

Серед хірургів цієї епохи чільне місце займає Микола Пирогов (1810-1881), діяльність якого протягом 15 років пов’язана з Україною. Він дав наукове обгрунтування ефірного наркозу. Разом з фізіологом О. Філомофітським в дослідах на тваринах були описані властивості ефіру з наступною клінічною провіркою. Влітку 1847 року М. Пирогов випробував ефірний наркоз на полі бою в Дагестані, де російські війська душили свободу кавказьких народів. Пізніше М. Пирогов приймав участь в кримській кампанії. Ним особисто зроблено біля 10 тис. ампутацій та розтинів. Більшість оперованих померла від гнійних ускладнень. Проживаючи з 1866 р. в садибі під Вінницею він займався вирощуванням рослин, необхідних для приготування ліків. На території садиби було побудовано невеличкий будиночок, де розміщувалась аптека.

Після відкриття наркозу і розробки методів асептики та антисептики хірургія за декілька десятиріч досягла таких великих практичних результатів, яких не знала за всю свою попередню багатовікову історію. Значно розширились можливості оперативних втручань, зокрема, на органах черевної порожнини. Великий внесок в розвиток техніки оперативних втручань на органах черевної порожнини внесли французький хірург Пеан, німецький хірург Т. Більрот, Т. Кохер. Останній за роботи з фізіології, патології і хірургії щитовидної залози в 1909 році був удостоєний Нобелівської премії. Крім того, він займався науковими проблемами асептики та антисептики.

Широкий обсяг знань в галузі хірургії обумовив в кінці XIX століття виокремлення самостійних хірургічних дисциплін: офтальмології, гінекології, урології, травматології та інших.

З розвитком фізики, хімії, фізіології, мікробіології та інших природничих і технічних наук безпосередньо пов’язане виникнення наукової гігієни – науки про здоров’я. Розвиток промисловості обумовив і нову патологію, раніше невідому, під впливом несприятливих умов праці та побуту. В зв’язку з цим в другій половині XIX століття починаються дослідження із промислової санітарії. Англійські санітарні лікарі першими почали складати таблиці смертності, які допомагали з’ясовувати вплив умов праці на тривалість життя і смертністі робітників. В цей час отримує розвиток експериментальна гігієна, основоположником якої був німецький лікар Макс Петтенкофер (1818-1901). Він розробив об’єктивні методи гігієнічної оцінки повітря, грунту, води. Маючи серйозну підготовку з фармації, медичної хімії, він створив першу кафедру гігієни в Мюнхенському університеті.

 

Ботаніка та хімія завжди впливали на розвиток фармації. Зі свого боку фармація сприяла прогресу цих дисциплін. Так, в епоху середньовіччя за своєю структурою аптеки працювали як хімічні лабораторії. В цих лабораторіях отримала свій початок методика хімічного аналізу неорганічних речовин. Отримані результати використовувались як для ліків, так і, безпосередньо, для хімічної науки.

Через це аптеки ставали центрами науки і фармацевти займали чільне місце серед вчених того часу. XVIII століття стало століттям становлення фармації як самостійної науки. До її фундаторів необхідно віднести аптекаря зі Швеції Шеєле (1742-1786). На підставі наукових досліджень він спростував уявлення, що всі кислоти органічного походження є оцтовою кислотою, виділив щавелеву, молочну, лимонну, яблучну та інші кислоти і дав їм характеристики, діючи окисом свинця на оливкову олію, Шеєле відкрив солодку речовину, яку назвав гліцерином.

 

Фармацевти сприяли розвитку аналітичної хімії. Вони організували виробництво аміаку, отримали в чистому вигляді сечовину, визначили роль сірчаної кислоти для отримання ефіру. Аптекар Куртуа в 1811 р. відкрив йод в золі морських водоростей. Професор хімії, аптекар Боляр відкрив бром. Мор отримав йодоформ, бікарбонат натрію, його ім’ям названі бюретки, піпетки, зажими, крани та інші прилади, які використовуються в аптечній практиці.

Розвинулась фітохімія. З часів Галена не припинялись роботи лікознавців, спрямовані на вилучення з рослинних матеріалів тої частини, яка особливо важлива в фармацевтичному відношенні. Увага дослідників була спрямована на найбільш діючі речовини: хінну кору, опій, каву, тютюн. Пріоритет відкриття першого алкалоїда із опію (морфію – ім’я грецького бога сну) належить аптекарю Зертюгнеру. Фармацевтами також були відкриті вератрін, стріхнін, хінін, кофеїн та інші препарати.

Аптеки та ремесло аптекарів законодавчо визначились в епоху середньовіччя. Значний вплив на їхню діяльність спочатку мали алхімія, пізніше – ятрохімія. Аптечні заклади, правила їхнього функціонування, кваліфікація фармацевтів, ціни на ліки, збереження та відпуск ліків регламентувались спеціальними статутами, які мали силу закону. Це перший декрет короля Південної Італії Фрідріха II (1224), який нормував діяльність аптек і вперше розмежував функції лікаря і аптекаря. Подібний розподіл функцій згодом був проведений у всіх европейських державах. В Росії у XVI столітті у князів та іменитих бояр були свої домашні аптеки. У монастирських лікарнях передбачались спеціальні приміщення для виготовленні ліків. Ліки продавались у звичайних лавках. Перша регламентована аптека відноситься до другої половини XVI століття. Тоді ж виникла “Аптекарська палата”, яка в 1620 році була реорганізована в “Аптекарський приказ”. Це був заклад, який завідував всією медичною справою в країні. В функції приказу входила організація, розведення та збір лікарських трав, закупівля за кордоном медикаментів, керівництво діяльністю аптек. Крім того, він доручав спеціалістам складати медичні твори (травники, лікувальники та інші), переклад закордонних книжок з медицини та фармакології. Цікаво, що серед ста чоловік “Аптекарського приказу” було чотири аптекарі, три алхіміки, городники, які вирощували лікарські рослини. Приказ існував за рахунок прибутків від аптек. Аптеки в Росії, на відміну від інших закладів, користувались на своїх документах, сігнатурах державним гербом і звільнялись від податків, військових постоїв та інших повинностей. Зміст цих прав та привілеїв був в тому, щоб створити найбільш сприятливі умови, які забезпечили б правильне приготування, збереження та відпуск ліків для охорони населення від аптечних помилок. З цією метою у всіх державах законом був встановлений для аптек особливо суворий режим. Всі ліки в аптеках повинні були відповідати за якістю встановленим стандартам. Управління аптекою довірялось особі, яка отримала спеціальну освіту. Ціни на ліки (аптекарська такса) встановлювалися державною владою. Аптеки в ті часи являли собою лабораторії, в яких готували не тільки ліки за рецептами, але й всі галенові та інші хімічні препарати.

 

У військовій хірургічній академії була заснована (1798) кафедра “Маteria medica”, пізніше названа кафедрою фармації. З 1809 р. кафедрою завідував А.Нелюбін. Його праці виявлялися енциклопедією фармацевтичних знань і більш як півстоліття були керівництвом для аптек. А.Нелюбін визначив шляхи для подальшого розвитку фармації, визначив її завдання. Він стверджував, що “фармація є особлива галузь природничих наук; її завдання – складати цілком нові ліки та визначати їм доброту (якість)”. Напрямки фармації, закладені Нелюбіним, продовжували його учні, серед них Ю. Транп. Він був автором першого видання військової та цивільної фармакопеї російською та іншими мовами.

З усіх кафедр фармації медичних факультетів Росії особливо визначалась кафедра Дерптського університету (сучасне місто Тарту в Естонії). На цій кафедрі працювали видатні вчені в галузі фармації, зокрема, аптекар академік А. Шерер – засновник фармацевтичного товариства. Наукова діяльність цієї кафедри була розвинена Г. Драгендорфом (1836-1898). За його участю були вивчені основи послаблюючої дії крушини, сабура, сенни. Було винайдено реактив, який використовується до цього часу і носить його ім’я – подвійна сіль йодистого вісмуту та йодистого калію.

 

В XIX столітті наукова робота з фармації здійснювалась в багатьох наукових центрах Європи. Публікувалось багато робіт, присвячених дослідженням лікарських препаратів, води, руди, а також харчових продуктів та вина, методам отримання нових лікарських засобів та лікарських форм. Всіх їх об’єднував високий рівень знань сучасної хімії. Цікаво, що засновник наукової гігієни М. Петтенкофер мав значний аптекарський стаж. Бувши професором медичної хімії, він обіймав посаду придворного аптекаря. Багато його досліджень були проведені в аптечній лабораторії. Нові ліки ставали могутніми засобами у боротьбі з найважчими хворобами, які забирали мільйони життів. Як вже повідомлялось, діяльність аптек, фармацевтів в усіх країнах регламентувалось відповідними державними статутами. Один з таких статутів був прийнятий в Росії в 1789 р. Його зміст свідчить про велику увагу, яка надавалась ції важливій галузі. Майже всі статті, які визначають функції та відповідальністї аптекаря, не втратили свого значення і донині.

Аптекарский устав 20-го сентября 1789 года.

1.Каждая аптека в Российском государстве должна быть управляема мужем отличным й государственною медицинскою коллегиею в фармацевтическом звании испытанным и удостоверенным.

2.Аптекарь, яко добрий гражданин, верно хранящий присяжную должность, повинен быть искусен, честен, благоразумен, трезвъ, прилеженъ, во всякое время присутственен й исполняющий звание своё всеобщему благу соответственно.

3.Аптекарь должен иметь добрые, свежія, к употреблению годные й расходу соразмерные припасы и из таковых приготовлять потребныя сложныя лекарства въ такомъ только количестве, чтобы, оныя, паче чаяния испортившись, не причинили ни самому убытка, ни вреда ближнему.

5. Дабы аптека в добромъ состоянии содержима была, должен аптекарь соблюдать во всем отменную чистоту, какъ в наружености, такь особливо в сосудах, лекарства содержащих. Матеріальная камера должна быть сверхъ опрятности, так расположена, чтобы ни сырость, ни сушь вещам вредить не могла, а лаборатория запасена всем темь, что для исправного аптекаря потребно.

9. Аптекарь повинен иметь крайнее старание, чтобы лекарства составляемые были вещами й весом точно по предписанию врача, дабы тем отвращена бьла всякая погрешность, подвергшая больного здоровье й жизнь опасности, а врача доброе имя безславію.

19. Аптекарям предписывать для больных лекарства й лечить оных воспрещается.

На початку XIX століття в європейській медицині з’явився новий напрям в розумінні методики лікування та механізму готування певних ліків під назвою гомеопатія. Засновником цього напряму був Ганеман. З точки зору гомеопатів вважалось, що для лікування кожної хвороби достатньо лише одного простого лікувального засобу. Дія його тим сильніша, чим менша доза. Діюча сила ліків досягається розведенням і потенціюванням. Так, дві краплі свіжих соків чи первинних тінктур з рослинних ліків змішують з 98 краплями спирту. Потім крапля цієї суміші – з 99 краплями спирту складають друге розведення і так далі. З отриманих розведень готують дрібні крупинки, обволікаючи їх молочним або звичайним цукром. Фармацевти, які були прибічниками цього вчення, відкривали спеціальні гомеопатичні аптеки. Мережа цих окремих аптек існує і в наш час.

 

Література:

 

1.Сятиня М.Л. Історія фармації: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів. Львів, 2002. - 660 с.

 

2.Історія фармації України / Р.В.Богатирьова, Ю.П.Спіженко, В.П.Черних та інш. – Х.: Прапор, Вид-во УкрФА, 1999. -799 с.

 

3. Семенченко В.Ф. История фармации: Учебное пособие. – М.:ИКЦ «Март», 2003. – 640 с.

 

4. Конопелько, А.Голяченко. Історія медицини та фармації України. – Тернопіль, 2002. – 87 с