Держава і право Стародавнього Риму

Найбільшим державою давнину було Римська держава. Хоча воно склалося пізніше інших держав старовини, які до моменту початку римської історії налічували вже багато століть з часу свого виникнення, і мали порівняно високим культурним спадком, проте воно досягло досить значних результатів.

Економічний розвиток Риму призвело до того, що він в порівняно короткий термін підпорядкував собі не тільки всю Італію, але і величезні території Середземноморського басейну. Рим перетворився на світову імперію. Експлуатація величезних мас рабів і підкорених народів призводила до гострих конфліктів і соціальних потрясінь.

Право, вироблене Римом, римське право, стало найбільш розвиненою і закінченою системою права рабовласницького суспільства.

Римське право надовго пережило свого творця - античне суспільство. Воно безпосередньо або опосередковано лягло в основу цивільного (і частково кримінального та державного) права багатьох феодальних і буржуазних держав. Тим же французьким легістами (юристам) для обгрунтування верховенства королівської влади не довелося ставити будь-якого нового оригінального вчення. Вони знайшли його в таких формулюваннях римського права, як "Государ стоїть над законом" і "Що завгодно государю, має силу закону". Це явище називається "рецепцією римського права" (буквально: "сприйняття", "відновлення дії"). Римське право цілком відповідало інтересам буржуазних відносин, що зародилися в надрах феодального ладу. Воно потрібне було купцям, які прагнули до того, щоб зробити приватну власність вільною і захистити її від будь-яких феодальних обмежень. У римському праві були зацікавлені не тільки купці і мінський стан, але в ньому знайшла опору і королівська влада, яка в союзі з містами боролася з феодальною роздробленістю, боролася за політичне об'єднання всієї країни.

Незважаючи на те, що римське право було використано і дворянами в цілях ще більшого гноблення селянства (захоплення общинних земель поміщики намагалися обгрунтувати положеннями римського права), в кінцевому рахунку рецепція римського права була явищем прогресивним для свого часу. Рецепція римського права сприяла ліквідації партикуляризму і станового характеру феодального права, що гальмували розвиток торгівлі і промисловості, розвиток приватної власності. Отже, вивчення римського права допоможе краще зрозуміти і особливість феодального і буржуазного права. Римське право стало одним із джерел кодексу Наполеона 1804 року, який був зразковим зводом законів буржуазного суспільства або в основу кодифікацій багатьох держав світу.

Тривалість римської історії обчислюється 12 століттями. Протягом такого тривалого існування Римська держава і право не залишалося незмінним, вони пройшли певний шлях розвитку. Прийнято ділити історію римського суспільства і держави на 3 основних періоди:

1. Царський період (VIII-VI ст. До н. Е.).

2. Республіканський період (VI-I ст. До н. Е.).

3. Імператорський період (IV ст. Н. Е.).

Останній період ще підрозділяється на принципат і доминат. Перехід до доминату відноситься до 3 століття н.е. Західна Римська імперія загинула в V ст. Східна імперія (Візантія) лягла під ударами турків у середині XVI ст.

Процес розкладання родового ладу і виникнення держави в Римі має багато спільного з Афінами. Закономірність простежується у появі приватної власності, класів, занепаді родових установ і створення держави. Всі повноправні, корінні мешканці Риму - патриції - об'єднувалися в замкнуту організацію з 3 племен (триб).10 пологів входили до курію, 10 курій в трибу. Всього налічувалося 300 пологів. На чолі римської громади були:Рада старійшин (сенат) і сходки - збори воїнів по куріям або трибам, до 6 ст. до н.е. був цар (воєначальник, жрець, суддя).

Зростання майнової нерівності серед патриціїв привів до посилення ролі сенату, в якому засідали самі знатні і заможні. Рішення народних зборів, де переважали збіднілі патриції, все частіше викликали у сенаторів невдоволення і розчарування. У залежності від патриціїв знаходилися клієнти (залежні чужинці і молодші родичі).

Патриціанська громада зосередила у себе величезний земельний фонд. Довгий час його не дозволялося пускати в цивільний оборот. Це зачіпало інтереси плебеїв. Економічно зміцнілі плебеї вимагали землю і політичні права. Брак землі змушувала їх займатися скотарством, ремеслом, торгівлею. Плебеї залучалися для служби в ополченні, але політичних прав не мали. Гострі соціальні конфлікти вимагали докорінних змін у суспільному житті. В іншому випадку невдоволення плебеїв могло вилитися в повстання.

Реформи Сервія Тулія

Найбільш велика реформа цього періоду приписується передостанньому римському цареві Сервию Тулію (VI ст. До н. Е.).

Давньоримський цар (REX) за своїм правовим положенням подібний з поняттям давньогрецького базилевса.

Усі громадяни, патриції і плебеї, були розподілені за розрядами згідно майновому цензу. У особливий, найвищий розряд увійшли найбільш багаті громадяни Риму, так звані вершники. У перший розряд входили ті, хто мав майно не менше 100 тис. асів, у другій - від 75 до 100 тис., у третій - від 50 до 75 тис., у четвертий - від 25 до 50 тис., у п'ятий - 11 тис. асів. Не ввійшли в розряд називалися пролетарями. В ополчення їх не брали. Розподіл громадян за майновим станом нагадує реформу Солона.

Однак Сервій Тулій пішов далі. Він реорганізував систему ополчення. Усі вільні громадяни, які мали землю чи інше нерухоме майно, у віці від 16 до 45 років призивалися до активної військової служби. Особи старшого віку несли гарнізонну службу.

Всі військовозобов'язані залежно від майнового стану об'єднувалися у військові підрозділи - центурії (сотні): з вершників було утворено 18 центурій, з першого розряду - 80, другого, третього, четвертого - по 20, п'ятого - 30. Крім того, були допоміжні або нестройові центурії з ремісників, музикантів, юристів. Воїни повинні були мати свою зброю, спорядження, інструменти. Центурія мала один голос. Отже, все залежало від результатів голосування у центуріях вершників і першого розряду. З тих пір всі важливі закони, вибори посадових осіб вирішувалися на зборах по центуріям. Політична роль куріатні зборів зменшилася, колишні сходки за племінними трибам не скликалися.

Два рази на рік військо будувалося за містом на Марсовому полі. Ополченцям задавали ритуальний питання: "зволите і накажіть чи, квіріти, оголосити війну?". Тут же називалися імена кандидатів у начальники походу. Голосування починалося без обговорення. Проходячи маршем, кожна центурія подавала свій голос. Природно, що питання вирішувалося голосуванням перших двох розрядів. Думка інших центурій не мало практичного значення. Їх не завжди й запитували. У такому ж порядку проходило прийняття рішень з інших державних питань.

Сервій Тулій також справив розподіл громадян за територіальною ознакою. Рим був розбитий на чотири триби, до них пізніше приєдналися 17 сільських триб. Раз на п'ять років проводився перепис громадян для визначення майнового цензу. Був введений постійний податок на утримання війська.

Таким чином, реформи Сервія Тулія створили "нове, дійсно державний устрій, заснований на територіальному розподілі і майнових відмінностях". Публічна влада зосередилася тут в руках військовозобов'язаних громадян і була спрямована не тільки проти рабів, а й проти пролетарів.

З допомогою реформи вдалося усунути політичне безправ'я плебеїв, згуртувати верхівку патриціїв і плебеїв перед зростаючою масою рабів і пролетарів. Незабаром, за наполяганням плебеїв, було зроблено запис звичаєвого права - Закони 12 таблиць (451 - 450 рр.. До н. Е.).

Якщо раніше мірилом вартості були злитки міді, то тепер почалося карбування міді. Римська держава мало всі ознаки організації панівного класу: публічну владу, територіальний поділ населення, військо, податки, поліцію, суд.

У 509 році до н.е. спадкоємці Тулія були вигнані. У Римі стверджується республіка. Цар був позбавлений політичної влади, за ним були залишені тільки жрецькі функції. Після "вигнання царів" вищими посадовими особами стали претори. Пізніше їх назвали консулами (вищі посадові особи Риму. Міста - держави).

Становлення республіки проходить під знаком посилення економічного і політичного впливу плебеїв. Долаючи запеклий опір патриціанської знаті на землю, за доступ до центральних органів поступово досягли відчутних результатів. У тих випадках, коли патриції навідріз відмовлялися задовольнити вимоги плебеїв, останні вдавалися до крайніх заходів. Вони покидали Рим. Ця сецесія ставила патриціїв в безвихідне становище. Таким шляхом плебеї домоглися права обрання на своїх зборах народних трибунів, наділивши їх статусом недоторканності і правомочність накладати вето на рішення патриціанських установ.

З 449 року до н.е. плебейські сходки могли приймати закони. З 445 року до н.е. були дозволені шлюби між плебеями і патриціями. Це відкрило доступ плебеєм до вищої магістратурі і в сенат. Раніше до цими посадами їх не допускали, т.к вважалося, що священне гадання (ауспіції) 3 міг здійснювати тільки консул з патриціїв. Після другого відходу в 289 році до н.е. був прийнятий закон Гортензія (диктатор), який фактично зрівнював правомочності плебейських зборів з центуріатних.

В кінці IV століття до н.е. представники плебеїв Ліциній і Секстія після десятирічних спроб домоглися прийняття важливих законів, за якими сплачені відсотки по позиці йшли в рахунок погашення боргу. Встановлювався максимум еккуаціі землі, що належить державі (не більше 500 югерів - 125 га). Плебеї дістали доступ на будь-які посади. Судові справи стало розглядати спеціально обрана особа, тим самим було проведено деякий розмежування адміністративної та судової влади.

Важливе значення мав закон Петелия (326 р. до н. Е.), за яким повністю скасовувалася боргова кабала. Боржник тепер відповідав перед кредитором тільки своїм майном, але не особистістю.

На початку III століття до н.е. плебеї домоглися повного політичного й правової рівності з патриціями. Тим самим утверджувалася нова форма політичної влади - панування багатих з обох станів. Різниця між станами поступово зникла. Результат боротьби між патриціями і плебеями зумовив твердження рабовласницького держави в Римі. Перемога плебеїв не призвела, однак, до демократизації політичного ладу, а завершиласякомпромісом заможних верств обох станів.

У період світанку республіки найбільш привілейованими вважалися глави прізвищ з сенаторського стану - нобілі. Майновий ценз для таких громадян сягали мільйона сестерцій. Другим станом були вершники, майновий ценз яких становив 400 тис. сестерцій (дрібна срібна монета). Представники перших двох станів користувалися перевагою на зайняття посад, могли мати свої носилки, ложі в театрі, одягати золоті кільця.

Загострення протиріч, зокрема між вершниками і сенаторами, призвело до зіткнення всередині самого класу рабовласників. Верхівку римської рабовласницької ієрархії становили найбільш багаті громадяни, особи з сенаторського стану, нобілі, які називали себе кращими людьми - "оптиматами". Їм протистояли "популярний", що видавали себе за захисників сільського і міського плебсу. Суперечності між цими двома групами відбивали боротьбу між аристократією і демократією.

Вершники, великі торговці прагнули посилити свій вплив на державні справи. Популярний домагалися демократизації державного ладу таВідродження дрібного землеволодіння. Їхня програма повинна була забезпечити стійке поповнення армії, так як з розоренням селян чисельність ополченців скорочувалася.

Прогресивний етап у розвитку республіки закінчився, щойно відбулося злиття верхівки обох станів, і утворився нобілітет. Розорення дрібних землевласників привело до кризи основ республіканського ладу. З цього ж моменту помітні обмеження цензовой демократії.

Основні причини падіння республіки:

криза рабовласницького способу виробництва;

розорення дрібних землевласників;

загострення класової боротьби між рабами і рабовласниками.

Протягом декількох сторіч Рим вів агресивні війни. Йому вдалося до початку I в. до н.е. захопити величезні території. Крім Італії, Рим панував в Іспанії, Сицилії, Сардинії, Північній Африці, Македонії, частково в Малій Азії. Виникла неосяжна рабовласницька держава. На ринки Риму надходило величезне число невільників. Після взяття Карфагена (149-146 рр.. До н. Е.) 50 тис. полонених були передані в рабство. Дешевизна рабів дозволила використовувати їх у сільському господарстві в набагато більшому масштабі, ніж раніше. На захоплених землях з'явилися величезні латифундії. Широке використання рабської праці призводило до витіснення вільного виробника з латифундій, де дрібні власники не витримували конкуренції з великими господарствами і розорялися.

До числа вільних, не мають римського громадянства, були віднесені латини і перегріни - жителі підвладних Риму місцевостей. Пізніше почалася широка роздача прав римського громадянства. Раби не мали ніяких прав, вважалися говорять знаряддями. Джерелами рабства були полон, народження від рабині, на відміну від країн Стародавнього Сходу, боргове рабство в Римі не отримало широкого розповсюдження, а у III ст. до н.е. було повністю скасовано.

Пан не відповідав за вбивство раба. Невільники люто ненавиділи своїх гнобителів. Боячись нових повстань рабів, панівний клас змушений був піти на деякі реформи. Імператор Адріан (П в) створив указ, за ​​яким господар за безпричинне вбивство невільника повинен був платити штраф. Найбільш жорстоких панів примушували продавати своїх рабів.

Пізніше окремим рабам дозволяли мати своє майно, набувати кораблі, відкривати торгові заклади. Будь-коли господар міг забрати майно раба. Звільнитися від рабства можна було лише за згодою пана. Вільновідпущеники мали обмежену дієздатність.

Вільний селянську працю занепадав. Вільні стали вважати фізична праця долею рабів.

Моральний розклад знаті змусило Цезаря (100-45-44 рр.. До н. Е.) ввести контроль за виконанням законів проти розкоші, розпусти, пияцтва, розгульного способу життя і спостереження за жінками легкої поведінки. Це завдання виконувала спеціальна поліція моралі, але малоефективно.

Розорення дрібних землевласників, повстання рабів і завойованих Римом народів змушували панівний клас шукати нові форми експлуатації пригноблених мас. Запобігти розоренню селянства намагалися Тіберій і Гай Гракхи (II ст. До н. Е.). У розпал боротьби з великими землевласниками Тиберій поставив перед народними зборами питання: "Чи повинен трибун продовжувати залишатися на посаді, якщо він протидіє народу?" Так було сформульовано положення, згідно з яким благо народу є вищий закон. Послабити могутність верхівки рабовласників, відродити штучним шляхом дрібне землеволодіння не вдалося. Головна соціальна база республіки слабшала. Невдоволення селян збіглося з потужним повстанням рабів у Сіцілії (73-71 рр.. До н. Е.) повстанням Спартака і ін

Шестирічна війна з нумідійців, навала кімеров і тевтонів зажадали мобілізації усіх сил. Військові ресурси були на межі. Це свідчило про глибоку кризу республіки.

Консул Гай Марій (156-86 рр.. До н. Е.) в кінці II ст. до н.е., щоб збільшити приплив людей в армію, дозволив набирати в неї всіх бажаючих громадян, незалежно від майнового цензу, у т. ч. пролетарів. Солдат отримував платню, він міг розраховувати на частину військової здобичі, а після служби розраховував отримати наділ землі. Багато пролетарі охоче пішли служити. Так виникла професійна армія найманців. Тепер командувач міг використовувати слухняне йому військо для захоплення влади. З моментом цієї реформи загибель республіки стала питанням часу.

У 82 р. до н.е. полководець Сула зайняв Рим. За заздалегідь складеними списками "підозрілих" були знищені тисячі республіканців. Ці списки отримали назву проскрипційних. Загинули тисячі безвинних. Серед них було чимало стійких республіканців. Проскрипційних списки з тих пір стали символом беззаконня і жорстокості. Сулла змусив народні збори обрати його диктатором, причому вперше термін диктатури не був обмежений. До сенату були призначені додатково 300 членів з числа прихильників диктатора. Спираючись на армію, Сулла став необмеженим правителем Риму.

Поступова ліквідація республіканських інститутів продовжувалася і під час громадянської війни (I ст. До н. Е.). При Цезарі в сенат додатково увійшли ще 300 його прихильників. У результаті цей орган нараховував 900 членів. Цезар за свої перемоги здобув звання постійного диктатора і понтифіка, а в 45 р. до н.е. йому присвоїли титул імператора. Він міг одноосібно здійснювати вищу владу, оголошувати війну і укладати мир, розпоряджатися скарбницею, командувати військом. Однак республіканські традиції були ще живі.

Остаточний занепад республіки і перехід влади в руки однієї людини стався незабаром після вбивства Цезаря (44 р. до н. Е.). Його далекому родичу Октавіану вдалося повністю підпорядкувати собі всі колишні установи.